Пригоди Гека Фінна/XXXIV. Як його визволити?

XXXIV. Як його визволити?

Зоставалася ще година до снідання і ми поки пішли в ліс. Том казав, що неодмінно треба добути щось таке, що б світило, щоб ми могли копати не в темряві, — лихтарь занадто ясний, можуть догадатися! Найкраще набрати спорохнявілого дерева, що світиться в темряві, — у нас його звуть вогниками. От ми й назбірали цілий оберемок вогників, сховали їх у високу траву, а сами сіли відпочити.

— Як то прикро — сказав Том, — що все складається занадто вже просто та немудро. Нам страшенно важко вигадати хоч трохи складний план. Немає сторожі, що ми могли б підкупити, а тим часом сторожа хоч яка повинна бути. Немає навіть собаки, якому ми могли б дати такого зілля, щоб він заснув. Та ще й Джіма приковано просто за ногу ланцюгом на десять футів завдовшки до ніжки з ліжка: треба тільки підняти ліжко та й зняти ланцюг… Ну, вже цей дядько Сайлас! Усім він вірить — доручає ключ дурному негрові й нікому не велить за їм доглядатися. Джім давно б уже міг сам вилізти в віконце, тільки йому не зовсім добре було б мандрувати з таким довгим ланцюгом на нозі. От горе, Геку! Такого нерозумного становища я ще не бачив! Самому доводиться вигадувати труднації та перешкоди. Візьмемо, наприклад, хоч би цей лихтарь. Як що обміркувати спокійно, то ми просто повинні вдати ніби лихтарь річ небезпешна. Їй-бо, ми могли б, працюючи, засвітити смоляники — й то не було б небезпешно… Ах, до речі, треба добути щось, щоб змайструвати пилку.

— Нащо ж пилку?

— Як нащо? Хиба нам не доведеться одпилювати ніжку од Джімового ліжка, щоб зняти ланцюг?

— Адже ти сказав, що досить підняти ліжко та й годі?

— Ах, як це на тебе скидається, Геку Фінне! Ти здатний вибрати цілком дитячий спосіб! Невже ж ти не читав ніяких книжок? Не уявляєш собі нічого ні про барона Тренке, ні про Казанову, ні про Бенвенуто Челліні, ні про Генриха IV, ні про инших героїв? Чи чув хто, щоб в'язнів визволяли такими невинним способом? Найкращий спосіб, з якого користувались найповажніші втікачі — це роспиляти надвоє ніжку з ліжка, потім скласти її знову так, як вона була, а тирсу проковтнути, щоб найкращий тюремник не міг нічого помітити. А як настане ніч, треба тільки штовхнути — ніжка одлетить, тоді зняти ланцюг і справа скінчена! Потім вам зостається зачепити драбину з вірьовок до виступу в мурі, злізти по їй, поламати собі ногу в канаві, бо станеться так, що драбина занадто коротка, аж на дванадцять футів, а там вас ждуть і коні, і вірні вассали — вони хапають вас, садовлять на сідло й ви летите в свій рідний Лангедок, Наварру, або куди там трапиться. Це чудово, Геку! Ах, через віщо немає канави біля цього хлівчика! Як що ми встигнемо, то може викопаємо й канаву.

— Нащо ж нам канава, коли ми хочемо витягти Джіма з-під хліва?.. — відповів я.

Але Том не слухав мене. Він зовсім забув і про мене, і про ввесь світ. Він сидів, зіпертись підборіддям на руку й думав. Нарешті він зітхнув і похитав головою.

— Ні не можно… немає неминучої потреби.

— Якої потреби? — спитався я.

— Щоб одпилювати Джімові ногу.

— Господи помилуй! — скрикнув я. — Справді, немає ніякої потреби! А нащо ж би тобі хотілося одпилювати Джимові ногу?

— Знаєш, адже деякі герої так робили, їм не щастило перепиляти ланцюг, от вони просто одпилювали собі руку. А ногу було б іще пишніше! Але нам треба зректися цього. Та й опріче цього, Джім — негр, він не зрозуміє, нащо цього треба. Не зрозуміє, що так ведеться в Європі, — ні, вже краще ми це облишимо. Але ось що: треба за-для його здобути драбину — ми можемо подрати простирала і лехко з'язати з їх драбину, потім ми пошлемо її запечену в пирозі, — так мало не завсігди робиться. Я їв і гірші пироги…

— Ах, Томе, що ти базікаєш! — зауважив я. — Джімові зовсім не треба ніякої драбини…

— Треба. Ти нічого не тямиш — краще б уже не встрявав! Він матиме драбину з вірьовок неодмінно, — усі в'язні мають.

— Та скажи, Бога ради, що він з нею робитиме?

— Як що робитеме? Сховає собі в ліжко, хиба не можна? Всі без винятку так роблять, і йому треба, Геку. Ти ніколи не хочеш робити діла по людському, так як годиться. Завсігди тобі треба вигадувати щось нове. Як би навіть йому й не треба було драбини, то що ж із того? Вона зостанеться в його на ліжкові після того, як він утече, як доказ. А ти думаєш, їм не треба буде доказів? Звісно, треба буде… І ти не хочеш їм зоставити їх? Гарно було б, нема що сказати!

— Добре! — сказав я. — Як що це вже так годиться, то хай буде так: дамо йому драбину. Я не бажаю ламати звичаїв. Але ось у чому сила, Томе: як що ми подеремо свої простирала, щоб зробити Джімові драбину, нам неминуче впаде от тьоті Саллі. Тепер же, як що обміркувати добре, то драбина з оріхової кори нічого нам не коштуватиме і нікому не зробить шкоди, а її так саме можно запекти в пирозі і сховати в солом'яний матрац, цілком як і ганчіряну драбину. Що ж до Джіма, то він у цьому недосвідчений, задля його добра буде й така…

— Дурниця, Геку, на твоєму місці я б мовчав. Адже ти цілковитий невіглас. Ну, хто ж чував, щоб коли-небудь в'язні злазили по такій драбині з кори? Та це просто кумедія!

— Добре, Томе, роби, як знаєш; але тільки я тобі раджу — дозволь мені краще зняти простирало з тії вірьовки, де сохне білізна.

На це він згодився. Тут знову в його з'явилася нова думка.

— До речі, візьми й сорочку!

— Нащо ж сорочку, Томе?

— А на те, щоб Джім писав на їй свого щоденника.

— Щоденнику? Боже мій, та ж Джім і писати не вміє.

— Скажемо, що не вміє, Ну, то що ж із того? Він може робити знаки на сорочці. Ми зробимо йому перо з старої олив'яної ложки, або з шматочка старого обруча з кухви.

— Чи не краще витягти перо в гуски? І швидче, й зручніше.

— Ну, де ж видано, щоб у в'язнів бігали гуси круг тюремної башти? Дурню ти всесвітній! Вони завсігди роблять собі пера з якого-небудь дуже твердого міцного матеріялу, наприклад, із старого мідяного посвішника, чи з чого иншого, що потрапить їм до рук. А щоб загострити перо, їм треба багато часу, ціли тиждні і навіть місяці, бо доводиться все терти його об стіну; але вони ні за що й не писали б гусячим пером, як би воно в їх було. Це не по закону.

— Аз чого вони чорнило роблять?

— Дехто робить із залізної іржі, розведеної слізьми; але це все здебільшого люде малосилі та жінки. Герої ж замісць чорнила вживають власну кров. І Джім може зробити так саме. А як що йому треба буде написати маненьку таємничу записку, щоб сповістити світові, де він мучиться у в'язниці, він може написати її на дні бляшаної тарілки виделкою й викинути тарілку в вікно. „Залізна маска“ завсігди так робив — це дуже гарний спосіб.

— У Джіма нема бляшаних тарілок. Йому приносять їжу в мисці.

— Дарма, ми можемо добути йому тарілку.

— Хто ж розбере, що він там напише?

— Це до діла не стосується, Геку Фінне! Од його вимагають тільки, щоб він написав щось на тарілці і викинув її в вікно. Зовсім і не треба, щоб ти міг що небудь розібрати, — адже здебільшого нічого не можно прочитати з того, що в'язень надряпає на бляшаній тарілці або на чомусь иншому…

— Та яка ж рація кидати даремно тарілки?

— Господи! та це ж не його тарілки, не в'язневи!

— Комусь же вони та належать!

— Ах, та хиба не все одно…

Тут ми почули сурму, що кликала до снідання й пішли до будинку.

Цього ранку я потяг, се б то позичив, простирало та білу сорочку з вірьовки, де сохла білизна. Я знайшов стару торбу, склав туди білизну та вогники. Я зву це „позичати“ через те, що батько завсігди так звав, але Том запевняє, що це зовсім не значить позичати, а просто — красти. Але як що крадуть за-для в'язня, то в цьому немає нічого поганого. В'язні не розбірають способів, як їм здобути те, або инше. Просто беруть, як трапиться, і ніхто їх за це не обвиновачує. За-для в'язня, мов, зовсім не злочинство вкрасти річ, як що йому її треба за-для втечі. Це його право; тим то поки ми робимо за-для в'язня, ми маємо цілковите право взяти тут усе, що нам треба, щоб визволити його з тюрми. Як би це було не за-для в'язня — ну, тоді инша річ: тільки сами падлюки крадуть. От ми й постановили: брати тут усе, що потрапить до рук. Одначе мені добре впало від Тома, як я другого дня вкрав кавун з грядки, що належала неграм, і ззів його. Він звелів мені зараз же піти й дати неграм десять центів, не кажучи за що. Том вияснив, що брати можно тільки те, що задля нас конче треба.

— Але мені треба було кавуна, — відповів я.

На це він зауважив, що мені зовсім не треба було його на те, щоб визволити з тюрми, — це різнація. От як би мені треба було його за-для того, щоб сховати туди ніж і нишком передати його Джімові, щоб він убив ним свого тюремника, то це инша річ…

— Нехай і так, — подумав я, хоч такі міркування мені дуже не сподобались. Скажіть, будьте ласкаві, не мати права потягти навіть кавуна, коли трапляється добрий випадок!

Цього ранку, як я вже казав, ми підождали, поки всі візьмуться до роботи і в дворі нікого не буде. Потім Том одніс торбу в будівельну, що була за хлівчиком, а я сів вартувати. Скоро він вийшов звідти, і ми обидва сіли на дровах поговорити.

— Ну, тепер усе впорядкував, — сказав він. — Тільки ось іще треба струменту, та це лехко добути.

— Якого струменту? — здивувався я.

— Звісно якого, щоб підкопувати. Що ж ми його зубами звідти витягнемо, чи як?

— Та ж там є старі поламані сапи та всякий струмент, — він і здасться, — сказав я.

Він глянув на мене з таким жалем, що я мало не заплакав.

— Геку Фінне! Чи чувано, щоб в'язень мав сапи та лопати та всі инші сучасні пристрої в своєму гардеробі, якими він міг би прокопати собі вихід? Ні, я серйозно питаюся тебе: чи є в цьому хоч краплина людського розуму? Який би він був герой після цього? Вже краще тоді йому просто віддати ключ без клопоту. Скажіть! Лопати та сапи! Та їх не зоставлено б ніякому в'язневі, хоч би то був сам король!

— Добре! — згодився я. — Але як що нам не треба лопати та сапи, то що ж нам треба?

— Звісно, пару ножів з кухні.

— Щоб ними підкопатися під хижку?

— Звісно.

— Ах, чорт! Адже це нерозумно, Томе!

— Все одно, розумно, чи ні, а так завсігди робиться. Це справжній спосіб. Иншого способу я не знаю, а я прочитав усі книжки, в яких про ці речі писано. В'язні завсігди копають ножами. І зауваж: не завсігди землю, а иноді найтвердішу скелю. Копають вони довго, тиждень за тижднем, без кінця. Візьмемо, наприклад, одного в'язня, що сидів у далекій башті замку Діфа біля марсельського порту. Він усе копав та копав і визволився таким способом. А як ти думаєш, скільки часу він це робив?

— Їй-бо, не знаю.

— Угадай!

— Не знаю… Мабуть місяців півтора.

— А як же! Тридцять сім років!.. І опинився він — де б ти думав? Аж у Китаї!… Оце справді так, як треба! Як би я бажав, щоб долівка в цій нашій фортеці була з твердої скелі.

— Але ж Джім нікого не знає в Китаї…

— Хиба це не все одно? І той, другий чоловік, нікого там не знав. Ти завсігди так робиш: говориш не про головне, а про другорядні дрібниці. Не можеш ти хиба цікавитися головним?

— Ну, годі, мені все одно, куди він виліз, аби виліз. Та й Джімові, певне, все одно. Тільки ось що: Джім уже занадто старий, щоб ждати, поки йому будуть копати вихід ножем. Не видержить він так довго.

— Дурниця! Видержить! Чи не думаєш ти, що треба буде тридцять сім років, щоб підкопатися під глиняною долівкою?

— Скільки ж часу треба буде, Томе?

— Розумієш, ми справді не можемо тягти діла так довго, як треба було б, бо дядько Сайлас не сьогодні-завтра може одержати звістку з-під Нового Орлеану; тоді він довідається, що Джім зовсім не звідти і найсамперед надрукує про його оповістку або щось таке, — через те ми не можемо копати так довго, як би треба було. По правді на це треба було б ужити років зо два, та ми не можемо. Становище таке непевне, що я раджу зробити ось що: викопати вихід справді яко мога швидче, а потім ми умисне вдамо проміж себе, ніби ми копали тридцять сім років. А тоді, як буде якась небезпешність, ми зараз же всі вкупі втечемо. Здається, це буде найкращий спосіб.

— Ну, тут принаймні розум є, — сказав я. — Вдати — нічого не варто, та й безпешно. Я навіть ладен удати, що ми копали аж півтораста років, — це мені ні трішечки не важко. А поки я піду блукати біля кухні, може мені пощастить поцупити пару ножів.

— Візьми вже три, — завважив він. — 3 одного ми зробимо пилку.

— Томе, чи не зроблю я неделікатно та проти звичаю, як що пораджу ось що: адже єсть стара іржава пилка он там за хлівчиком, під діжкою з водою…

Обличча Томове стало сумне-сумне.

— Ні, — сказав він, — тебе ніколи нічого не навчиш, Геку! Нема чого й силкуватися. Іди краще тягни ножі, та гляди не забудь — три!

Я зробив, що мені було звелено.