Пригоди Гека Фінна/XL. Утеча
| ◀ XXXIX. Усіх настрахали! | Пригоди Гека Фінна пер.: Н. Грінченко XL. Утеча |
XLI. Турботи тьоті Саллі ▶ |
|
Після снідання ми почували себе чудово, взяли мій човен та й попливли річкою ловити рибу, набравши харчу. Весело нам було, — до речі, ми навідалися до плита, щоб побачити, що він робить: з їм усе було гаразд. Вернувшися пізно ввечері просто до вечері, ми побачили, що всі страшенно налякані та стурбовані, — просто не знають що̀ робити. Нас послали спати після вечері й не хотіли нам говорити, що за лихо сталося, ні одним словом не згадали про листа, — але цього все одно не треба було: ми й без того про все догадувалися. Дійшовши до половини східців і помітивши, що тьотя повернулася до нас спиною, ми кинулися в погріб до шахви, понабивали кишені смашним сніданням, понесли його до себе в хату й полягали. В половині дванадцятої години ми знову повставали. Том одягся в сукню, що вкрав у тьоті Саллі, і ми збіралися вже йти вниз з усім харчем.
— А де ж масло? — спитався відразу Том.
— Я положив грудку на скибку чорного хліба.
— Ну, то воно там і зосталося, тут його немає.— Ми можемо й без масла обійтися, — зауважив я.
— А з їм обійдемося ще краще, — йди по його назад нишком у погріб. Потім злізь по громозводові та й приходь до мене. Я поки піду, наб'ю соломою Джімову одежу, так ніби де його передягнена мати, і все приготую і ледві тільки ти з'явишся — я закричу: „бе!“.
Він виліз у вікно, а я пішов у погріб. Грудка масла, завбільшки з кулак, лежала там, де я її зоставив. Я взяв іще окраєць хліба, погасив свічку й пішов, крадучись, нагору. Виліз я нагору щасливо, коли це відразу з'являється тьотя Саллі зо свічкою! Я швиденько сунув харч у шапку, а шапку натяг на голову. Тітка зараз же побачила мене.
— Ти був там у льоху?
— Еге, ма-м.
— Що ж ти там робив?
— Нічого…
— Як нічого?
— Так нічого.
— І як це тобі спало на думку залізти туди серед ночі?
— Не знаю, ма-м!
— Ага, ти не знаєш! Не смій мені так відповідати! Томе, я повинна знати, що ти там робив?
— Нічогісінько, тьотю Саллі, їй-бо ж, нічогісенько…Я мав надію, що вона мене пустить, як звичайно робила, але тепер такі дивні речі робилися в хаті, що вона боялася кожної дурниці, що здавалася їй непевною, через те й сказала дуже зважливо:
— Іди в вітальню й сиди там, аж поки я прийду. Ти хотів щось недобре зробити, я вже довідаюся, що саме. Гляди ти мені!
Сказавши це, вона пішла, а я відчинив двері й опинився в вітальні. Господи, ото юрба! П'ятнадцятеро фермерів і в кожного рушниця!… Я мало не зомлів і вхопився за стілець, щоб не впасти. Вони сиділи по-під стінами, стиха розмовляючи проміж себе. Всі мали вигляд стурбований та неспокійний, хоч і силкувалися цього не виявляти. Але я помітив, що вони хвилюються: то надівають брилі, то скидають, чухають потилицю, без перестанку схоплюються, сіпають за ґудзики на куцинках. Я сам почував себе недобре, але берігся скидати бриля й нетерпляче дожидав тьотю Саллі. Ну, виб'є та й уже, так хоч пустить, і я побіжу перестерегти Тома, що ми вже занадто переборщили і потрапили в страшенне гніздо шершенів. Через те треба облишити всі витії та й тікати яко мога швидче з Джімом, поки тим добродіям не увірвався терпець та вони не пішли на нас із рушницями.
Нарешті тьотя прийшла й засипала мене питаннями. Але я не міг відповідати на їх так, як треба, бо зовсім збентежився, а тут іще ці люде так роспалилися, що деякі радили йти зараз же і вдарити на розбійників, говорячи, що зосталося всього кільки хвилин до півночі. Инші силкувалися спинити сміливих та діждатися овечого гасла. Тим часом тітка докучала питаннями. Я ввесь тремтів з ніг до голови й ладен був піти крізь землю, так перелякався. В хаті ставало все душніше та душніше, масло стало роставати і стікало в мене по шиї та по-за вухами. Нарешті один з фермерів каже:
— Я ввійду в хижку перший і піймаю їх, як вони прийдуть.
Тут я мало не зомлів, масло потекло в мене з лоба, а тьотя Саллі побачила і зблідла, як стіна.
— Господи! що це сталося дитині? У його запалення мозку, инакше бути не може. Адже це мозок у його витікає!
Всі кинулися до мене тітка зірвала у мене бриля, хліб випав з рештою масла, а вона схопила мене в обійми і кинулася цілувати.
— Ах, як ти мене перелякав! Яка я рада, яка вдячна Богові, що не трапилося нічого поганого! Нам щось не щастить останніми часами. А ти знаєш приказку: „одна біда йде й сім за собою веде“? Як я побачила, що в тебе з лоба тече, я вже думала, що ти загинув. І колір, і все мені здалося таке, як мозок. Ах, Боже мій! Через віщо ти зараз же не признався мені, чого лазив у льох? Я б і слова не сказала. Ну, тепер марш до ліжка, і щоб я не бачила тебе до завтрішнього ранку!..
В одну мить я опинився нагорі, а потім швиденько зліз громозводом та й кинувся бігти в темряві до хлівчика. Я ледві міг говорити, такий був схвильований. Сяк-так вияснив я Томові, що ми мусимо тікати яко мога швидче, не гаючи й хвилини: в хаті повно людей та ще й з рушницями.
Очі в його заблищали.
— Та невже? — скрикнув він. — От так штука!.. Ну, Геку, як би я міг переробити це все з початку, я нагнав би їх сюди дві сотні. Чи не можно б підождати, поки…
— Швидче, швидче! Баритися нема чого, — шепотів я. — Де Джім?
— Тут, треба тільки простягти руку. Він уже передягнений. Все готове. Тепер тікаймо звідси й подамо гасло!
В цю мить ми почули, що люде наближаються до дверей, почули, як вони панькаються біля колодки.
Один з їх сказав:
— От, бачте! Казав я вам, що ми поспішилися. Вони ще не приходили, двері замкнені. Стривайте, я замкну кільки чоловік у хижку. Ви підождете розбійників у темряві й постріляєте їх, як вони прийдуть, а останні хай сховаються десь поблизу й чатують…Фермери ввійшли, але не могли нас бачити в темряві і нам пощастило пролізти в прохід швидко та тихо — спершу Джім, тоді я і нарешті Том — таку чергу він сам визначив. Тепер ми опинилися в прибудованій будівельці і чули, як люде ходили близенько в дворі; підповзли до дверей; Том звелів нам стати і припав до щілинки. Але нічого не міг побачити, так було темно. Він прошепотів нам, що буде прислухатися і підожде, поки люде одійдуть трохи далі. І як він штовхне нас, то Джім повинен вийти поперед усіх, а він останній. Справді, він припав вухом до щілини й довго прислухався, та люде ввесь час ходили в дворі. Нарешті він штовхнув нас. Ми повискакували, затаївши духа, і тихо, без згуку прокралися один за одним до паркану. Ми з Джімом перелізли щасливо, але Том зачепився штанами за поламану верхню дошку в паркані. Чуючи, що хтось іде ззаду, він рвонувся й одломив тріску, а та голосно затріщала. В той час, як він уже добігав до нас, ми почули крик:
— Хто там? Відповідайте, а то стрілятиму!
Звісно, ми не відповідали, а кинулися бігти, що сили. За нами кинулася вся юрба. Бух-бух! — навкруг нас засвистіли кулі. Фермери кричали: „Ось вони! Біжать до річки! Лови! Спускай собак!“ Та й кинулися всі нас доганяти. Ми могли їх чути, бо на їх були чоботи і вони кричали на все горло, а на нас чобіт не було, і ми не кричали. Ми бігли стежкою до млина. Як вони вже наздоганяли нас, ми сховалися в кущі, пустили їх наперед, а сами сховалися позаду. Всі собаки в їх були замкнені щоб не налякати розбійників, але тим часом хтось устиг їх випустити, і вони кинулися за юрбою, знімаючи такий ґвалт та гавканину, немов їх там цілий милійон. Але собаки були свої, знайомі, от ми й спинилися, аж поки вони наздогнали нас. А як вони побачили, що це тільки ми, і лютувати нема чого, ми їм не цікаві, — вони найпривітніше поздоровкалися з нами та й кинулися далі туди, де кричали та ґвалтували. Тоді й ми вже припустили слідком за їми мало не до млина, а там прокралися поміж кущами до того місця, де був схований мій човен. Швиденько вскочивши в його, ми попливли насеред річки, силкуючися пливти тихо; потім спокійно повернули до острова, де стояв мій плит. Довго ще ми чули галас на березі та собачу гавканину; нарешті все заспокоїлося й затихло в долині.
— Ну, тепер, старий друже Джіме, сказав я, опинившися на плиту, — ти знову вільна людина і маю надію, то більше не вернешся в рабство.
— А гарна вийшла штука, Геку! Вигадано чудово і виконано так, що краще й не можно! Ніхто б не вигадав такого мудрого чудового плану!
Він був щасливий як дитина, але Том був найщасливіший, бо йому в литку влучила куля.
Як ми з Джімом про це довідалися, наша радість одразу зникла. Нога в Тома дуже боліла і кров текла з рани. Ми положили його в халабуді й розірвали одну з герцогових сорочок, щоб зав'язати рану, але він нас проганяв.
— Дайте сюди ганчірки, я можу це сам зробити. Не спиняйтеся, не баріться! Втеча виходить така чудова! Наляжте на весла, хлопці! Попливемо!.. Браття! Ми зробили все по молодецькому, — адже правда? От як би нам трапився Людовик XVI, тоді не було б сказано в його життєпису: „Сину Людовика Святого, йди на небо!“ Ні, добродію, то вже дурниця! Ми б його швидко перевезли через кордон, і це була б за-для нас дурничка… Налягайте на весла, хлопці, та швидче!
Але ми з Джімом тихенько радилися проміж себе.
— Кажи, Джіме, не соромся! — сказав я нарешті.
— Ось що ми думаємо, Гек і я, — почав Джім. — Як би це Тома визволено, а комусь із його товаришів куля влучила в ногу, хиба б він сказав: „Робіть далі! Рятуйте мене! Не клопочіться про лікаря, щоб обрятувати пораненого!“ Скидається це на панича Тома? Міг би він так зробити? Б'юся об заклад, що ні! Через віщо ж Джім має зробити инакше? Ні, добродію, я не рушу звідси, аж поки пораджуся з лікарем, хоч би мені довелося ждати сорок років.
Я знав, що в Джіма душа золота, я так і думав, що він це скаже, і зважливо сказав Томові, що поїду по лікаря. Він почав сперечатися, ні за що не хотів згожуватися, але ми з Джімом уперто обстоювали своє й не хотіли рушити з місця. Тоді Том виліз із халабуди й сам почав од'язувати плит, але ми не дозволили і хоч як він силкувався нас умовити, — все було даремно.
Нарешті побачивши, що я готую човен, він сказав:
— Добре! Як що ти вже неодмінно хочеш їхати, то я скажу тобі, як треба поводитися, як будеш у лікаря. Замкни двері, зав'яжи лікареві очі щільно та міцно, положи йому в руки капшук повний золота, потім веди його небитими стежками в темряві, нарешті посади його в човен і довези його сюди теж не навпростець, а плутаючися поміж островами, не забудь потрусити його й забрати в його оливець, а то він може змалювати плит і знайти його потім. От як це завсігди робиться.
Я обіцявся, що зроблю все так, як він велить і поїхав, а Джім повинен був сховатися в лісі, ледві побачить, що лікарь їде, і зоставатися там, аж поки він поїде назад.