Пригоди Гека Фінна/XXX. Джім зник
| ◀ XXIX. Дурисвіти сваряться | Пригоди Гека Фінна пер.: Н. Грінченко XXX. Джім зник |
XXXI. Я вскочив! ▶ |
|
Довго після цього ми не зважувалися спинятися ні в одному городі по дорозі. Тепер ми вже запливли далеко на південь, де було тепло, і опинилися дуже далеко від домівки. Нам стали траплятися дерева, порослі еспанським мохом, що висів на гілках, немов довгі сиві бороди. Це був перший мох, який я бачив; він робив ліси такими похмурими та величними. Наші шахраї впевнилися, що небезпешність минула, і знову почали грабувати городи, що траплялися по дорозі. Спершу вони прочитали лекцію про тверезість, але ця штука дала їм дуже мало прибутку, не було на що навіть напитися. У другому місці вони почали вчити танцювати, але вони вміли танцювати не краще за ведмедів, то люде зараз же, з початку їх недотепних танців, розсердилися й вигнали їх геть із города. Иншим разом вони почали вчити декламувати, але не довго декламували — глядачі посхоплювалися з місць, вилаяли добре декламаторів та й прогнали їх ганебно. Потім вони вкинулися в месмеризм, у місіонерство, лічили, ворожили — одно слово, спитували всього потроху. Але мабуть їм здорово не щастило.
Принаймні вони зовсім занепали духом, по кільки день уряд лежали на плиту та все думали, не говорячи ні слова проміж себе, страшно збентежені та заклопотані.
Нарешті вони відразу відмінилися. Почали все вилежуватися рядочком у халабуді, близько присунувши голови одну до одної та все про щось шепотіли. Ми з Джімом дуже перелякалися. Не сподобалися нам ці штуки, — видимо, вони наважилися зробити якусь нову діявольську пакость, може ще гіршу за попередні. Стали ми видумувати і так, і сяк і рішили, що мабуть вони заміряються залізти в чиюсь хату чи в крамницю, або думають робити хвальшиві гроші — одно слово, щось таке. Тут ми зовсім перелякалися і вмовилися, що ні защо в світі не будемо плутатися в такі діла. Ледві щось помітимо, зараз же кинемо їх, — хай з їми буде, що буде, — а сами втечемо. Чудово!
Одного разу раненько вранці ми сховали плит у зручному місці, миль на дві нижче малесенького вбогого городу Пайксвіллю. Король вийшов на берег і звелів нам сидіти, сховавшися, поки він збігає в город та довідається, чи не дійшли туди чутки про королівського камелеопарда. (Ну, думаю собі, запевне ти збіраєшся пограбувати чиюсь хату, а як скінчиш своє діло та прибіжиш сюди — наш і слід захолоне). Він додав, що коли не вернеться до обід, то, значить, усе добре і тоді ми з герцогом можемо вийти на берег.
От ми й ждали, не рушаючи з місця. Герцог був у дуже поганому настрої, йому не сиділося спокійно, він видимо чогось турбувався. Нам що-хвилини впадало від його за кожну дурницю, нічим йому не догодиш. Напевно вони до чогось лагодилися. Я був дуже радий, як король не вернувся опівдні — все таки якась одміна, а може нарешті й повна одміна становища. І от ми з герцогом пішли в город шукати короля. Після довгої шуканини ми нарешті знайшли його п'яного десь у задній комірчині в якомусь маненькому брудному шиночку. Ціла купа волоцюг дратували його глузуючи, а він лаявся та нахвалявся, скільки сили, але такий був п'яний, аж валющий, то й не міг нічого поробити з своїми ворогами. Герцог налаяв його старим дурнем, король огризнувся й обидва счепилися навкулачки, а я втік і полетів стрімголов до берега, мов дика коза. Я зрозумів, що треба користуватися з випадку. Тепер уже не скоро вони нас побачуть — мене та Джіма. Прибіг я до плита, ледві дихаючи, але радісний та щасливий.
— Джіме, рушай, тепер ми справді їх збулися.
Відповіді не було, ніхто не вийшов із халабуди мені назустріч, — Джім зник.
Я крикнув, скільки сили, ще та ще раз… Побіг лісом в один бік, потім у другий, гукаючи та кличучи його, але все даремно — не було мого старого Джіма. Тоді я сів і заплакав з одчаю… Але скоро я знову вийшов на шлях, силкуючись обміркувати, як краще зробити. Тут я зустрів якогось хлопця і спитався в його, чи не бачив він такого чудного на погляд негра, — та й росказав, яка в його одежа.
— А як же, бачив! — відповів він.
— Де?
— Он там, біля ферми Сайласа Фельпса, за дві милі звідси. Це негр-утікач, вони його піймали. А що, хиба ти його шукаєш?
— От вигадав! Я наскочив на його в лісі годин зо дві перед цим. Він нахвалявся, що випустить мені кишки, як що я крикну, звелів мені лягти й не ворушитися. Я послухався і з того часу лежав там, боячися вийти.
— Ну, тобі більше нема чого боятися, — зауважив хлопець, — його піймано. Мабуть утік десь з далекого півдня.
— Матиме прибуток той, хто піймав його!..
— Ще б пак! За його обіцяно двісті долларів надгороди. Адже це все одно, що знайти гроші на вулиці.
— Звісно, і я міг би піймати його, як би був більший. Адже я перший побачив його. Хто ж його піймав?
— Якийсь дід, не наш, а чужий, і продав своє право за сорок долларів, бо йому треба було швидче йти звідси і він не міг ждати. Подумайте тільки! Я б уже підождав, скільки хочете, хоч сім років.
— Та й я. Але може його право більше й не варте, коли він його так дешево продав. Мабуть тут щось не гаразд.— Усе гаразд. Я сам бачив оповістку. Там негра описано немов на портреті. І плантацію названо, звідки він утік, десь біля Нового Орлеану. Ні, вже вибачайте, тут діло певне. Нікому не може бути клопоту; я готовий ручитися. Слухай, дай-но мені тютюнцю пожувати…
Тютюну в мене не було і ми розійшлися. Я вернувся на плит, заліз у халабуду та й почав обмірковувати. Але нічого не міг надумати путнього. Думав я, думав, аж поки голова заболіла, а все не міг вигамати, як запобігти лихові. Після такої довгої мандрівки, після всього, що ми зробили за-для цих шахраїв, тепер усе загинуло, все зруйновано. В їх стало нахабности зробити з Джімом так гидко й віддати його в рабство на все життя, та ще й на чужині, за яких сорок гидких долларів!
Спершу мені спало на думку, що тисячу разів було б краще за-для Джіма зостатися невільником дома, там, де вся його сем'я, коли вже йому судилося бути в неволі. Чи не написати мені листа до Тома Сойєра й попрохати його сказати панні Ватсон, де Джім. Але зараз же я облишив цю думку з двох причин. Найсамперед — хазяйка буде обурена його невдячністю — як він посмів утекти від неї — і за кару продасть його кудись далеко; а як що навіть і не продасть, то кожен, звісно, буде гордувати невдячним винним негром. Увесь час вони будуть це показувати Джімові, і бідолаха опиниться в нещасному й пригніченому становищі. Та й опріче того, подумайте тільки, що станеться зо мною. Всюди розляпають, що Гек Фінн допомагав негрові втікати на волю. Як би мені довелось потім кого-небудь зустріти з того города, я ладе́н був би згоріти з сорому. От завсігди так: людина зробить гидкий учинок, а потім не хоче терпіти наслідків. Вона думає, що поки ніхто нічого не знає, так і не сором. Так саме й я. Що більше я це обмірковував, то дужче почував я себе гидким, поганим та нікчемним хлопцем. Але коли я відразу зрозумів, що це рука самого Бога карає мене за мій поганий учинок та що сам Бог бачив, як я вкрав негра у бідної старої жінки, що не робила мені ніколи ні найменчої шкоди, я так і похолов зо страху. Вже всяко силкувався я зменшити свою провину перед своїми власними очима, запевняючи себе, що мене виховано погано і через те нема чого сподіватися від мене чогось доброго, але совість казала мені: „А чому ти не ходив до недільної школи? Тобі треба було пам'ятати те, чого тебе там учено, пам'ятати, що за такі вчинки з неграми люди потрапляють у геєну огненну“…
Од цієї думки я ввесь тремтів. Я наважився молитися та силкуватися покращати. Я став навколішки, але слова щось не йшли до голови. Через віщо ж? Адже все одно даремно силкуватися сховати щось од Його. Та й од себе нічого не сховаєш. Я добре знав, через віщо слова не йдуть мені до голови. Бо я був не щирий, годив і Богові, й чортові, я вдавав, ніби тікаю від гріха, а тим часом на душі в мене був найбільший гріх; я хотів заставити язик свій сказати те, що треба, а потім написати негровій властительці, де він, а в душі я почував, що це брехня, що зовсім не такі в мене таємні заміри, і Бог це знає. Не можно брехати, молячися, в цьому я переконався.
Одно слово, я був страшенно збентежений і ніяк не знав, що мені робити. Коли це в мене майнула думка: напишу я листа, а потім подивимось, чи зможу я тоді молитися, їй-бо, дивно: мені відразу полекшало, немов гора з пліч упала. Я витяг шматочок паперу, оливець і сів писати, радісно хвилюючися. Ось що я написав:
„Панно Ватсон! Ваш негр Джім, що втік од вас — тут, за дві мили од Пайксвілля, у добродія Фельпса. Він його віддасть, як що ви пришлете обіцяну надгороду“.
У мене стало так легко на душі. Я почував себе чистим та вільним од гріха, як іще ніколи зроду. Оттепер я вже можу молитися. Одначе я не взявся до цього зараз же, а відложив папірець набік і знову замислився. Як гарно, що все так склалося! Адже я мало-мало не загинув та не попавсь до пекла. Довго я міркував, пригадуючи мандрівку річкою. Ввесь час ми були з Джімом укупі, я бачив його перед себе що-дня та що-ночі, иноді при місяшному сяєві та в бурю; ми все пливли, розмовляли, співали та сміялись. Але скільки я не думав, ні за що було мені згадати його лихом; навпаки, я згадав, як часто він стояв за мене на вахті, замість щоб мене будити. А який він був радий, як я обрятувався під час туману, або як я вернувся до його в болото після різанини, — та хиба мало ще бувало яких випадків? Він завсігди звав мене голубчиком, пестив, жалував та робив мені все, що тільки міг вигадати доброго. Нарешті згадав я й той час, як я обрятував його, сказавши, що в нас віспа на плиту. Який же він був вдячний! Говорив мені, що я найкращий друг старому Джімові, єдиний його друг на всьому світі… Тут я випадком озирнувся й побачив свою записку…
Я взяв її, подержав у руці, тремтючи з хвилювання. Адже тут рішалася моя доля на віки. Я це знав. З хвилину я міркував, затаївши духа.
— Так ні ж, не можу… Нехай уже краще піду до пекла!…Я подрав папер на дрібні шматочки.
Стравні думки та страшні слова, але їх було сказано… Я вже більше не боровся, не думав одміняти рішенець. Усі вагання я відразу викинув з голови. Краще знову взятися до поганих учинків. Видно, що це вже така моя доля, а гарні діла не про мене, не так мене виховано. За-для початку я знову силкуватимуся викрасти Джіма з неволі. Як би мені пощастило вигадати щось іще гірше, я б і те зробив неодмінно. Хиба не все одно, коли я вже звернув із шляху чесноти?..
Обмірковуючи, як визволити Джіма, я нарешті надумав таке. Наглядівши острівець укритий лісом, що був у долині, я підождав, поки зовсім смеркне, поплив туди плитом, сховав його між деревами та й ліг спати. Проспав я всю ніч, прокинувся тільки перед світом, убрався в свою нову одежу, а инше з'язав у клуночок, сів у човен та й поплив до берега. Я вийшов трохи нижче за те місце, де, на мою думку, була Фельпсова ферма, сховав свій клунок у лісі, потім налив човен водою, наклав туди каміння та й потопив його, але так, щоб міг знову знайти, як треба буде, за чверть милі від маненького парового млина на березі.
Я пішов шляхом. Дійшовши до млина, я побачив на йому напис: „Бавовняний завод Фельпса“. Так на сажень далі роскинулася ферма; але хоч як я витріщав очі — не побачив ні душі, хоч уже й розвиднилося. Мені тільки сього й треба було. Я навіть не бажав нікого зустрівати поки, а тільки роздивитися на місцьовість. Я так і намірявся прийти туди з того боку, де город, а не з берега. Обглядівши гарненько всю місцьовість, я пішов просто в город. Уявіть собі, — перший, кого я побачив, прийшовши туди, був герцог. Він наліплював на стіну афішу про „нечуване диво“, виставу тільки на три вечори, цілком так, як того разу. Яка нахабність! Я просто наскочив на його, навіть скрикнути не встиг. Він дуже здивувався.
— Здоров! Як ти сюди потрапив? Звідки? — Потім додав радісним задоволеним голосом: — Ну, а де плит? Схований у доброму місці?
— А я хотів був спитатися про те саме в вашої ясновельможности, — відповів я.
Його веселість трохи зменшилася.
— У мене? З якої речі?
— А ось через віщо. Вчора, побачивши короля в цьому шинку, я подумав, що нам не пощастить затягти його додому іще кільки хвилин, поки він витверезиться. От я й пішов блукати городом, щоб якось скоротити час. Якийсь чоловік дав мені десять центів, щоб я поміг йому перепливти човном річку і привезти назад вівцю. Я згодився. Але як ми тягли її до човна і чоловік дав мені подержати вірьовку, а сам почав її підштовхувати ззаду, вона вирвалася і втекла. Ми за нею. Собаки в нас не було, то нам довелося ганятися за вівцею, аж поки вона знесилилася. Ми її піймали вже на смерканні, і я пішов до плита. Дивлюся — нема його. Ну, думаю, наші напевне вскочили в якесь лихо й одпливли та ще й забрали з собою мого негра, єдиного негра, що зостався в мене на світі. А я бідний опинився на чужині й немає в мене більше нічого, ніякої власности та ніяких способів заробити собі на хліб. Сів я та й заплакав. Усю ніч пробув я в лісі.. Але що ж сталося з плитом у такому разі? А Джім, нещасливий Джім!…
— Чорт би його взяв, я нічого не розумію, се б то не знаю, куди дівся плит. Виходить, що цей старий дурень зробив одну справу і мав за неї сорок долларів, але тоді, як ми знайшли його в шинку, волоцюги вже пропили з ним усі гроши й пограбували його до шнира. Нарешті, привівши його додому вночі й побачивши, що немає плита, я сказав йому: „цей маненький поганець украв нашого плита й покинув нас, попливши далі“…
— Ну, от — кинув би я негра, єдиного свого негра, увесь мій маєток!
— Про це ми й не подумали. Річ у тому, бачиш, що ми звикли дивитися на негра, як на нашу власність, — еге, саме так, хиба мало ми через його натерпілись лиха? Побачивши, що плит поплив, а ми опинилися немов раки на мілині, ми зважилися ще раз спробувати щастя з „Камелеопардом“. З того часу я й тиняюся. В горлі в мене пересохло, немов у порохівниці. А де твої десять центів? Давай лиш їх сюди!
Грошей у мене було досить і я не сперечаючися дав йому десять центів, тільки просив купити за їх щось попоїсти й поділитися зо мною, бо більше в мене грошей немає ні шеляга, а я ще й кришки не їв з учора.
Він помовчав, потім одразу насипався на мене:
— А що, цей негр зрадить нас — як та думаєш? Нехай тільки насмілиться, ми його одлатаємо!
— Як же він може зрадити? Адже він утік!
— Ні, той старий дурень продав його і зо мною навіть не поділився, — усі гроші пропив…
— Продав? — скрикнув я та й почав плакати. — Адже це був мій власний негр, то й гроші мої! Де ж він? Куди подіто мого негра?
— Годі, негра ти не вернеш, даремно ти розрюмався. Слухай, хлопче — невже ти зважився б ізрадити нас? Дурнем я буду, як що звірюся тобі… Ну, а як що ти насмілишся нашкодити…
Він спинився і, їй-бо, я ще ніколи не бачив його таким гидким, як у цю хвилину. Я все стогнав та журився.— Нікого я не буду зраджувати: тепер мені не до того, я повинен іти шукати свого негра…
Герцог, здавалося, був дуже роздратований, стояв, насупивши лоба із своїми афішами на руці.
— Стривай, я щось скажу тобі, — промовив він нарешті. — Ми будемо тут три дні. Як що ти обіцяєш не шкодити нам і негрові цього не дозволиш, то я вже скажу тобі, де ти можеш його знайти.
Я звісно обіцявся.
— Один фермер, звуть його Сайлас Ф…, тут герцог відразу спіткнувся на половині слова. Як бачите, він хотів мені сказати всю правду, та одмінив свій замір. Звірятися мені він не хотів, йому треба було тільки збутися мене, щоб я не перешкожав йому аж три дні. — Так от, — казав він далі, — негра купив один чоловік, на ймення Абрам Фостер, — добре пам'ятай: Абрам Фостер, живе він за сорок миль звідси по дорозі до Лафаєту…
— Добре, — сказав я, — туди можна дійти за три дні, я піду сьогодні ж по обіді.
— Ні, ти підеш зараз же; тільки гляди, не гай часу та дорогою не лови ґав. Держи язик за зубами та йди собі наперед і тоді ми тебе не займемо, чуєш?
Я тільки й ждав цього наказу, цього я й силкувався досягти. Мені неодмінно треба було бути зовсім вільним, щоб почати виконувати свій план.
— Ну, йди, — сказав герцог, — можеш росказати добродієві Фостерові, чого тобі треба. Може тобі й пощастить упевнити, що Джім твій власний негр, — адже єсть такі дурні, що не вимагають ніяких документів, принаймні я чув, що єсть тут такі на півдні. Покажеш йому оповістку й може він повірить, як що ти виясниш йому за-для якої мети це все було зроблено. Тепер іди й кажи йому все, що забажаєш, тільки гляди, не ляпай язиком, поки дійдеш.
Я попрощався з ним і пішов дорогою. Я не озирався, але почував, що він мене пильнував. З обережности я пройшов просто цілу милю, не звертаючи, а потім, кинувся назад лісом до Фельпсової ферми. Я надумався, що найкраще зараз же почати свою справу, не гаючись: адже треба було перестерегти Джіма, щоб і він мовчав, аж поки зникнуть звідси ці поганці. Не хотілося мені мати з ними діла. Я довідався від їх про все, що мені треба було, і тепер бажав зовсім одрізнитися від цього товариства.