Пригоди Гека Фінна/XXIX. Дурисвіти сваряться

Пригоди Гека Фінна
Марк Твен
пер.: Н. Грінченко

XXIX. Дурисвіти сваряться
Київ: «ВІК», 1908
XXIX. Дурисвіти сваряться.

Король прискочив до мене ухопив за в'язи та й почав трусити.

— Ага! Ти хотів утекти від нас? Собача!… Що, надокучило наше товариство?

— Ні, ваша величність, — белькотав я, — зовсім не надокучило. Облиште, будьте ласкаві, ваша величність!

— Ото ж! Кажи зараз, що́ ти вигадав, а то всі кишки з тебе вимотаю!

— Слово чести, я все роскажу… як це сталося, ваша величність. Чоловік, що вів мене за руку, був дуже ласкавий до мене, все казав, що в його торік умер хлопчик, мало не такий завбільшки, як і я, і що йому жалко бачити мене в такій небезпешній оказії. А як усі переполохалися, знайшовши злото, та кинулися до труни, він пустив мою руку: „Тепер, — каже, — біжи, не оглядаючись, а то повісять тебе“. Я й побіг. Я рішив, що мені нема чого більше там зоставатися, все одно помогти я не можу. Та й не хотілося, щоб мене повішено, коли можно втекти. От я й біг, скільки сили, аж поки знайшов човен; добившися сюди, звелів Джімові поспішатися, а то мене піймають та повісять. Я боявся, шо вас та герцога немає вже на світі і страшенно сумував, та й Джім. А потім ми страшенно зраділи, як вас побачили, — от спитайтеся в Джіма.

Джім посвідчив, що я кажу правду, але король звелів йому замовкнути.

— Дуже скидається на правду, ще б пак!.. буркнув він і знов почав мене трусити, нахваляючися, що втопить, але герцог спинив його:

— Облиш хлопця, старий ідіоте! Хиба ти сам зробив би инакше? Адже ти не роспитувався про його, як вирвався од їх. Принаймні я щось не пам'ятаю.

Нарешті король пустив мене й почав лаяти город та всіх у йому людей.

— Краще б ти самого себе добре вилаяв, — одповів герцог. — Ти найбільше цього заробив. З самого початку ти не зробив ні одного розумного вчинку опріче того хиба, що так спокійно та спритно сказав про ту вигадану синю стрілу. Це була блискуча річ, чиста робота. Вона й обрятувала нас. Як би не це, запаковано б нас до тюрми, аж поки прийшов би багаж тих англійців, а тоді гайда в робочій дім! Але твоя вигадка потягла їх на кладовище; а знайдене злото зробило нам ще більшу послугу. Як би ці пришелепуваті дурні не сказилися та з цікавости не кинулися дивитися всі відразу, довелось би нам сьогодні спати в краватках, та ще в яких патентованих, довших, ніж треба.

Вони замовкли. Всі зажурилися, потім король каже так замислено, немов до себе:

— Дивно, а ми подумали, що це негри вкрали гроші!

Я так і похолов.

— Еге, — відповів герцог тихо й глузливо, — це правда: „ми подумали“!…

Помовчали з пів хвилини.

— Принаймні, я так думав! — протяг король.

— Навпаки — я це думав! — одповів герцог таким саме тоном.

Король сердито насипався на його:

— Слухай, Бріджватере, на що ти натякаєш?

— А! вже коли так, — огризнувся герцог, — то дозволь тебе спитатися, на що ти́ натякаєш?

— Дурниця, — промовив король глузливо, — не знаю, може ти спав і не знав що робиш!

Цього разу герцог зовсім сказився.

— Облиш ти ці штуки, — за кого ти мене вважаєш, за дурня, чи що? Чи не думаєш ти, що я знаю, хто сховав гроші в труну?

— Еге, добродію, я в цьому певен, бо ви сами це зробили!

— Брешеш!… — і герцог кинувся його давити.

— Геть руки! Облиш мене! Я беру свої слова назад…

Герцог, усе держучи короля за горло, відказав:

— Спершу признавайся, що сам сховав гроші, маючи надію втекти від мене цими днями, а потім вернутися й забрати всю торбу собі.

— Стривай хвилинку, герцогу, — відповідай чесно та щиро: як що ти не положив торби в труну, то так просто й кажи, я тобі повірю й попросю вибачення…

— Ах ти, старий шахраю, — і не думав я їх туди ховати, ти це сам добре знаєш! Ну, що, задоволений?

— Добре, я тобі вірю. Але дай мені відповідь ще на одно питання — тільки не казись і не дави так за горло!… Чи не мав ти на думці потягти гроші та сховати їх?

Герцог спершу нічого не відказав, а тоді трохи згодом він промовив:

— Однаково, чи була в мене така думка, чи не було, в усякому разі я цього не зробив. А ти не тільки надумав це, але й зробив…

— Щоб я вмер на цьому місці, коли це я! Слово чести! Не скажу, щоб я не хотів цього зробити, бо це була б неправда; але ти… я хочу сказати — хтось попередив мене.

— Це брехня! Ти сам сховав гроші й зараз признаєшся, або…

Він стиснув дужче пальці. У короля забулькотало в горлі.

— Годі, досить, — прохрипів він, — признаюсь!

Я страшенно зрадів, почувши це; мені полекшало.

— Спробуй ще викручуватися, — промовив герцог. — Утоплю тебе, мов собаку! Добре, сиди та пхикай, як дитина, — так тобі й треба після всього, що ти наробив. Я ще не бачив такої ненажерливої акули, — усе б забрав, а я увесь час вірив тобі, немов батькові рідному! І як тобі не сором було стояти тут та слухати, як обвинувачують бідних негрів, і не оступитися за їх ні словом? Я почував, який я був дурний та сміху достойний, повіривши цій дурниці! Щоб тебе чорт забрав, — розумію я тепер, через віщо ти так обстоював на тому, щоб доложити власними грішми те, чого не ставало; ти хотів забрати навіть ті гроши, що я заробив спектаклем, одно слово — проковтнути відразу все.

Король боязько відповів, хлипаючи:

— Одначе, герцогу, адже це ти сам хотів докладати гроші, а зовсім не я!

— Цить! Я не бажаю більше з тобою розмовляти! — крикнув герцог. — Тепер бачиш, що з цього сталося: свої гроші вони відняли та ще на додаток і наші всі забрали, нам нічого не зоставили, опріче двох-трьох монет. Іди лягай спати та не смій мені згадувати про докладання грошей, поки й живий!

Король смиренно сховався до шатра і щоб розважити себе, присмоктався до своєї пляшки; а скоро й герцог узявся до своєї. Не минуло й пів години, а вже вони обидва були п'яні, мов земля; що більше вони п'яніли, то ніжніші ставали один до одного й нарешті захропли, обнявшись. Вони були дуже п'яні, але, скільки я помітив, король добре пам'ятав, що не можна говорити, ніби не він сховав торбу з грошима. Од цього мені стало лехко та любо. Звісно, ледве вони захропли, ми з Джімом почали говорити, то я росказав йому все.