Пригоди Гека Фінна/XXVIII. Слідство
| ◀ XXVII. Я признаюся. Несподіванка | Пригоди Гека Фінна пер.: Н. Грінченко XXVIII. Слідство |
XXIX. Дурисвіти сваряться ▶ |
|
Вони вели дуже пристойного старого джентльмена та другого, трохи молодчого, такого саме пристойного, з рукою на хустці. І Господи, як народ ревів, реготався, базікав! Але мені було не до сміху. Ну, думаю, погана справа наших шахраїв! Я був певен, що вони хоч збліднуть! Ні трішечки, навіть не збентежились! Герцог удавав, ніби він ні про що не догадується, блукав собі та гу-гукав, немов нічого й не сталося, щасливий та задоволений, а король так жалібно дивився на нових гостей, немов у його все в середині переверталося від самої думки, що можуть бути такі дурисвіти та поганці на світі. О, він грав свою ролю чудово! Найповажніші люде в городі обступили короля, щоб показати йому, що вони на його боці. А старий джентльмен, що тільки що приїхав, зовсім збентежився. Ледве він роззявив рота, я зараз же зрозумів, що в цього вимова така, як у справжнього англійця, хоча, треба сказати, і король досить добре копіював цю вимову. Не можу переказати точно слів старого добродія, не можу й копіювати його вимови, але силкуватимусь приближно переказати те, що він казав до юрби.
— За-для мене це несподіванка, про яку я зовсім не думав. Признаюся щиро, що я не почуваю себе здатним зараз виплутатися з цього важкого становища й відповідати так, як треба. Нам з братом не пощастило в дорозі: він поламав собі руку, а речі наші помилкою знято з пароходу і зоставлено в одному городі минулої ночі. Я брат Пітера Вількса — Гарвей, а це його брат Віллям. Він глухонімий, а тепер не може навіть показувати на миґах — у його тільки одна рука. Ми справді ті, ким себе називаємо, а днів через два, як одержимо речі, зможемо довести це документами. Але до того часу я не скажу більше ні слова, піду до отелю і буду ждати.
Старий джентльмен та новий глухонімий повернулись і пішли, а король зареготався, кажучи: „Поламав собі руку! Нема що сказати — дуже скидається на правду! І надзвичайно зручно. Певне не вміє говорити на миґах, то й удає. Загубили речі! І це гарно! Та як добре вигадано до цього випадку!“
Він знову засміявся; засміялися і всі навкруги, опріче невеличкої купки з трьох чотирьох чоловік. Один із їх був доктор, другий — розумний на погляд добродій із стародавнім килимовим саквояжем у руках — він тільки що встав з пароходу і розмовляв стиха з доктором. Обидва все поглядали на короля й кивали головами. Це був адвокат Леві Белль, що вернувся з Луїсвіллю. До їх підійшов іще високий здоровецький парубок з рябим обличчам; він уважно слухав, що казав старий джентльмен, а тепер слухав короля. Як той скінчив, парубок відразу вдався до його:
— Як що ви Гарвей Вількс, то скажіть, коли ви приїхали сюди, в цей город?
— Перед днем похорону, друже мій, — промовив король.— Але в який саме час?
— Над вечір, за годину або за дві до заходу соння.
— Як ви приїхали?
— Пароходом „Сусанна Поуель“ з Цінцінаті…
— Добре, — як же ви могли опинитися біля рогу, вранці в човні?
— Я зовсім і не був біля рогу…
— Це брехня!
Деякі кинулись до його, благаючи не казати з такою неповагою до старого чоловіка та ще й проповідника.
— Який він у чорта проповідник! Просто шахрай та брехун. Він був уранці біля рогу. Я там живу, ви це знаєте… Ну, так от я був там і бачив його. Він приплив човном із Тімом Коллінсом та ще з якимсь хлопчиком.
Тут устряв доктор:
— Чи міг би ти пізнати цього хлопця, як би побачив його, Гейнсе?
— Мабуть міг би, хоча не ручуся. Та ось він стоїть, я відразу пізнав його.
Він показав просто на мене.
— Сусіди, — сказав доктор, — я не знаю чи дурисвіти ці нові спадкоємці; але що ці двоє дурисвіти, за це я вам ручуся сміло. Я думаю, наш обов'язок допильнувати, щоб вони звідси не втекли, поки вся справа виясниться! Ходімо, Гейнсе! Ходіть і всі инші! Ми поведемо цих людей до трактирю і там зведемо їх з другою парою спадкоємців. Маю надію, що нам пощастить чогось довідатися.
Юрба охоче згодилася, хоча королеви друзі, здавалося, були не дуже задоволені. Нема що робити — пішли всі. Сонце було саме на заході. Доктор увесь час вів мене за руку. Він був дуже ласкавий до мене, але руки моєї не випускав і на хвилину.
Усі ввійшли в велику світлицю в отелі, засвітили кільки свічок і покликали нових спадкоємців.
Спершу почав казати доктор.
— Я не хочу бути занадто суворим до цих двох людей; але певен, що вони дурисвіти. Може в їх є товариші, про яких ми нічого не знаємо. Як що так, то ці товариші можуть утекти, забравши з собою торбу з золотом, що зосталося після Пітера Вількса. Це дуже можливо. Як що ж ці люде не дурисвіти, то нічого не будуть мати проти того, щоб ми послали по ці гроші й забрали їх собі до схову, аж поки вони доведуть, що вони справжні спадкоємці. Адже так?
Всі згодилися, що це дуже розумно. Я подумав собі, що наші шахраї попали в добру пастку; але король з жалем подивився на їх.
— Джентльмени, — сказав він, — я з радістю віддав би гроші, бо бажаю одного — швидче скінчити з цією нещасливою справою. Але, на жаль, грошей у нас немає… Можете послати й переконатися, що я кажу правду.
— Де ж гроші?
— Як моя небога віддала їх мені до схову, я взяв торбу і сховав її в солом'яному матраці на моєму ліжкові, не бажаючи класти гроші в банк на кільки день, вважаючи ліжко місцем певним. Адже ми не звикли до негрів і думали, що вони чесні, як наші слуги в Англії. А негри і вкрали торбу другого ж ранку. Як я їх продав, я ще не помітив, що гроші вкрадено, так вони й забрали їх із собою… От мій слуга може посвідчити це, джентльмени.
Доктор та инші крикнули:
— Дурниця!
Я бачив, що вони не повірили. Хтось спитався в мене, чи бачив я, як негри вкрали гроші.
— Ні, — відповів я, — але я бачив, як вони прокрадалися з хати, одначе не подумав при цьому нічого поганого, а думав тільки, що вони бояться збудити мого пана і йдуть тихенько, щоб він їх не лаяв.
Більше мене не роспитувано, тільки доктор одразу озвався до мене:
— Ти теж англієць?
— Еге, — відповів я.
Він засміявся, инші теж засміялись, промовивши:— Ну й дурниця!
Потім почалося слідство в подробицях. Тяглося воно без кінця годину за годиною, ніхто не нагадував про вечерю, наче ніхто й не думав про неї. Слідство все тяглося, — я ще й не бачив такої плутанини. Вони заставляли короля росказувати своє життя; потім заставляли й старого джентльмена так саме росказувати, і всі, опріче купки дурнів, що вже попереду склали собі думку, могли виразно бачити, що старий джентльмен каже правду, а другий усе вигадує. Заставили й мене росказати, що я знаю. Король нишком позирнув на мене прикро, немов перестерігаючи мене, щоб я говорив за його. Я почав про Шеффільд, про те, як ми там жили, про англійських Вільксів та таке инше; але не встиг я розговоритися, як доктор засміявся, а Леві Белль, адвокат, сказав мені:
— Досить, сідай, хлопче! На твоєму місці я не силкувався б так! Видко, що ти не звик брехати, тобі з цим не щастить. Ти вигадуєш досить нещасливо.
Я не звернув ніякої уваги на таку хвалу, але зрадів, що мене хоч не чіпатимуть більше.
Доктор удався до адвоката:
— Як би ви з самого початку були в місті, Леві Белль…
Король перепинив його і простяг руку адвокатові.— А! так це ви — старий друг мого бідного покійного брата, той самий, про якого він так часто писав?
Адвокат стискав йому руку, всміхався з радісним обличчам. Вони одійшли на бік і пошепки про щось побалакали. Нарешті адвокат каже:
— Це вияснить усе. Я візьму свідоцтво і пошлю його вкупі з підписом вашого брата, тоді всі побачуть, що все як треба.
Знайшли паперу та перо; король сів до столу, схилив голову на бік, покрутив язиком і надряпав щось. Потім дано перо герцогові. Тут уперше здалося, що герцог збентежив ся. Одначе він узяв перо й почав писати. Потім адвокат сказав до того джентльмена, що приїхав:
— Чи не будете ви з братом такі ласкаві і теж напишете кілька рядків та підпишете свої ймення?
Старий джентльмен написав, але ніхто не міг нічого розібрати. Адвокат здивувався.
— Одначе я перестаю щось розуміти, — промовив він, і витягши з кешені купу старих листів, почав їх рівняти до писання старого джентльмена.
— Ці листи я одержав од Гарвея Вількса. Як що зрівняти їх з писанням цих добродіїв, то кожен може впевнитися, що не вони їх писали. (Король та герцог обидва жалібно й збентежено скривилися, — так їх уразило те що адвокат так зручно піймав їх). Знов таки, глянувши на писання цього старого джентльмена, видко, що й не він писав ці листи. Безумовно, що його дряпанину зовсім не можно назвати писанням, а тим часом ці листи од…
— Будьте ласкаві, дозвольте мені вияснити справу, — перепинив його старий джентльмен. — Ніхто не вміє читати мого писання, опріче мого брата, він і переписує всі мої папери. Ті листи, що ви показуєте, писані його рукою, а не моєю.
— Чудово! — відповів адвокат. — Тепер справа виясняється. В мене єсть також кільки листів Віллямових, то коли ви заставите його написати два слова, ми можемо порівняти…
— Він не може писати лівою рукою, — відповів старий джентльмен. — Як би тільки він ворушив правою рукою, ви зараз же впевнились би, що він писав і свої листи, й мої. Гляньте на ті та на другі, будьте ласкаві — адже їх писано однією рукою.
Адвокат порівняв листи.
— Я думаю, що це правда, — сказав він, — принаймні досить можливо. Одначе як це прикро: я був певен, що ми вже натрапили на дорогу до вияснення, а тим часом знову все руйнується. У всякому разі одно доведено: що ці добродії зовсім не Вількси.
Він показав рукою на короля та на герцога.Що ж ви думаєте? І тут старий упертий дурень не подався. Він почав запевняти, що його брат Віллям великий штукарь і навмисне не написав так, як треба. Він зараз же догадався, що глухонімий хоче пожартувати, ледві той узяв перо до рук.
Роспалившись, старий вигадував далі та розмальовував усе в такому ж дусі аж доти, поки сам повірив у свою вигадку. Але старий джентльмен спинив його:
— Я щось вигадав. Чи єсть тут хто-небудь, хто допомагав класти в труну мого бр… се б то покійного Пітера Вількса?
— А як же! — відповів якийсь чоловік. — Я помагав та Аб-Тернер. Ми обидва тут.
Старий сказав до короля:
— Чи не можете ви сказати мені, які знаки було нататуїровано в його на грудях?
Цього разу королеві припало погано. Він мусив якось викрутитися яко мога швидче, а то вся його справа гинула. Зауважте — це було вмисне обраховано, щоб збити його з пантелику. Ну, як міг він знати, що нататуїровано на грудях у покійника?
Король трохи зблід і не міг цього сховати. Навкруги була мертва тиша. Всі дивилися на його, вирячивши очі та простягши шиї. Ну, — думаю, — тепер уже він нічого не вигадає, нічого не вдіє. От же ні! Повірити трудно, але він вигадав. Мені здається, він хотів загаяти справу яко мога довше, змучити всіх, щоб вони нарешті одступилися, і тоді втекти з герцогом. Як би там не було, він сидів спокійно і промовив навіть усміхаючись:
— Ще б пак! Питання мудре, — адже так? Еге, добродію, я можу вам сказати, що нататуїровано в його на грудях: маненька синя стріла: як що не придивитися добре, то її й не помітиш. Ну, що ви на це скажете? Га?
Їй-бо, я зроду не бачив такого хитрого шахрая!
Старий джентльмен швидко повернув до Аб-Тернера та його товариша; очі йому блиснули радісно: він мав надію, що цього разу піймав шахрая.
— Ну, от — ви чули? Чи був такий знак на грудях у Пітера Вількса?
Вони відповіли одночасно:
— Ні, ми не бачили такого знаку.
— Чудово! — говорив старий джентльмен. — А ось який знак ви бачили: невеличку, ледві помітну літеру Р та другу В, а поміж ними літеру W (все це він намалював на папірці)? Ну, що ви скажете, бачили ви такий знак?
Вони одповіли одночасно:
— Ні, не бачили, ніяких знаків не було.
Ну, тут і почалася кумедія. Зчинився крик:
— Усі вони шахраї! Давайте, вимажемо їх дьогтем!… Давайте втопимо їх!… Провезти їх вулицею на дрючку!…Всі кричали відразу, галас був страшенний. Нарешті адвокат скочив на стілець і крикнув:
— Панове, панове! Дайте мені сказати слово! Зостається один спосіб — викопати тіло і подивитись самим…
Усі стрепенулися, так їм це сподобалося.
— Ура! — закричала юрба і кинулася геть, але адвокат та доктор крикнули:
— Стривайте, стривайте! Заберіть із собою усіх цих чотирьох добродіїв та за одним заходом уже й хлопця, — хай вони йдуть з нами!
— Добре, а як що не знайдемо знаків, то вчинимо як схочемо з усією ватагою.
Ну, тут я добре перелякався, скажу вам. Але що робити, втікти не було ніякої змоги. Нас усіх забрано та поведено просто на кладовище, що було за півтори милі; увесь город ішов позад нас, а було ще не пізно, тільки дев'ять годин.
Як ми проходили проз наш будинок, я пожалкував, що вирядив Мері-Джен з городу, — варт би було мені тільки подати їй гасло і вона вирятувала б мене, а шахраїв виказала б.
Усі рушили густою юрбою по-над берегом, казячися, немов дикі кішки; та ще й небо облягло хмарами, блискавка спалахкувала що-хвилини, вітер похмуро шелестів листям. Такого страху, такої небезпешности мені ще не доводилося зазнавати за все життя. Я був немов прибитий; усе сталося зовсім инакше, ніж я сподівався: замість щоб опинитися в такому становищу, я думав, що буду спокійно дивитися на кумедію, маючи за спиною Мері-Джен, щоб обрятувати мене, як надійде прикрий час, а тепер уже ніщо не може обрятувати мене від лютої смерти, опріче якихсь татуїрованих знаків! Як що їх не знайдено буде…
Мене мучила ця думка, а тим часом не міг думати ні про що инше. На дворі все темнішало — зручна нагода втекти, але цей довготелесий парубок Гейнс так міцно вчепився в мою руку, — лекше було б утекти від Голіяфа. Він грубо тяг мене за собою: я повинен був бігти, щоб не оставатися позад його.
Дійшовши до кладовища, юрба, немов сердита річка, ринула в ворота. Як дійшли до могили, виявилося, що принесено найменше сто зайвих заступів, але ніхто не подумав узяти з собою лихтаря. Одначе почали копати при світі блискавки, пославши чоловіка до найближчої хати позичити лихтаря.
Почали роскопувати могилу; страшно темно, полив дощ, вітер завивав поміж деревами, блискавка спалахкувала все частіше та ясніше, гремів грім… Але ніхто не зважав на це, так усі були захоплені своїм ділом. Були хвилини, коли можно було побачити кожне обличча в величезній юрбі, кожну грудку грязюки, яку викидано заступом з ями, потім в одну мить усе відразу зникало — темно, хоч в око стрель.
Нарешті витягли труну, почали відшрубовувати віко; я ще не бачив, щоб де так товпилися та штовхалися. Всі тиснулися наперед, силкуючися глянути хоч одним оком та ще в темряві, — це було щось страшне. Гейнс страшенно боляче стиснув мою руку, тягнучи мене за собою; здається, він зовсім забув про те, що я є на світі, йому дух захоплювало з хвилювання та з цікавосте.
Коли це блискавка освітила всю картину блискучим білим світом. Хтось крикнув:
— Богом присягаюся онде торба з грошима в його на грудях!…
Гейнс заверещав так саме, як і всі инші, пустив мою руку й кинувся дивитися на дивне диво, а я як вирвуся та як кинуся бігти темним шляхом, не озираючися, — тільки мене й бачено!..
Шлях увесь належав мені, я міг бігти вільно, принаймні, скільки можно бігти вільно в темній темряві, коли що-разу спалахкує блискавка, шумить дощ, виє вітер та гремить грім. Я тікав що-сили!
Добігши до города, я впевнився, що на вулицях нема ні душі в таку бурю, то мені й не було чого прокрадатися закутками, і я просто побіг по головній вулиці. Наблизившися до нашого будинку, я почав пильно дивитися. Світу не видко було, в усіх вікнах темно. Я був прикро розчарований — через віщо, сам не знаю. Коли це дивлюсь — з'явився вогник у вікні в Мері-Джен. Серце в мене забилося з радощів; але ту ж мить будинок зостався позад мене в темряві і більше не судилося мені його бачити! Гарна була дівчина, ця Мері, кращої я й не бачив!..
Опинившися далеченько від города, я почав думати, як би мені добитися до нашого острівця. На щастя, як блиснула блискавка, я побачив човен прив'язаний не ланцюгом, а тільки кодолою. Я сів у його й поплив. Острівець був страшенно далеко, мало не серед річки, але я не гаяв часу і як нарешті пристав до плита, то так утомився, що ладен був зараз же лягти й відпочити, як би це було можливо. Але я цього не зробив; стрибнувши на плит, я скрикнув:
— Виходь швидче, Джіме, одпливай! Хвала Богові, ми їх збулися.
Джім вискочив із шатра й кинувся до мене з обіймами; але глянувши на його при світі блискавки, я так і похолов: я зовсім забув, що він тепер король Лір і в той же час утоплений араб. Я відсахнувся з переляку і впав у воду. Але Джім зараз же мене витяг і почав обнімати та цілувати. Дуже вже він радий був, що я вернувся та що ми збулися обох шахраїв. Але я спинив його:
— Згодом, згодом, Джіме! Ще встигнемо націлуватися. Швидче одпливай та й у дорогу!
Не минуло й двох хвилин, як ми вже посувалися за водою. Як любо було почувати себе вільним і незалежним серед величезної річки, знати, що ніхто не має права більше вами замишляти. Я не міг удержатися, щоб не підстрибнути кілька разів з радощів; але підстрибнувши втретє, я почув, як плещуть весла. Я затаїв духа; коли це блиснула блискавка, дивлюсь — наші злочинці тут як святі! Вже пристає човен! Обидва — і король, і герцог!
Я відразу перестав крутитися та так і присів на дошки, ледве здержуючися, щоб не заревти з горя.