Пригоди Гека Фінна/XIX. Нові товариші

XIX. Нові товариші.

Минуло двоє-троє суток. Можно сказати, що вони пропливли проз нас тихо, спокійно, любо. Ріка в цьому місці була велетенсько-широка, иноді півтори милі завширшки. Ночами ми пливли, а вдень ховалися на березі. Як наближався світ, ми приставали мало не завсігди до якогось прибережного острову, що поріс бавовняником, нарізували гілок та й закривали ними плит, потім закидали вудки, а сами стрибали в воду й купалися, щоб стати свіжішими та бадьорішими. Потім, сівши на пісковатому узбережжі, де води по коліна дивилися, як світає. Навкруги тиша, ні згуку, — немов усе померло; хиба де-не-де крюкають жаби. Як що дивитися на воду, то спершу видко тільки якусь темну смугу, — це ліси на другому березі. Нічого більше не розбереш. Потім з'являється на небі білувата пляма; потроху вона роспливається, росте; річка теж яснішає, з чорної стає сіра; в далині видко, як ворушаться темні цятки, — це торгові барки, баркаси та инші суда, або довгі чорні смужки, — це плити. Иноді чути звідти невиразний гомін, або як шкрябає мітла, — адже серед такої тиші згуки чути здалека. Туман клубочеться над водою, схід червоніє і кидає рожевий відблиск на річку; ген там у долині, на другому березі, край узлісся видко рублену хатину, — мабуть дров'яний склад… А ось знімається і вранішній вітрець, такий свіжий, похолодний, і тихо обвіває нас; такий запашний вітерець: од його пахне лісом та квітками. Нарешті настає день, усе всміхається, ясно освічене сонцем, пташки попрокидалися й зняли гомін…

В такий час ніхто не помітить маненького димку; і от ми знімали рибу з гачків та й починали готувати гаряче снідання Попоївши, ми знову починали дивитися на тиху, спокійну річку, аж поки нас змагав сон. Иноді проповзе проз нас парохід, та так далеко під тим берегом, що навіть не розбереш нічого на йому, не побачиш навіть, який він — колісний, чи шрубовий; а потім з годину нічогісінько не видко й не чути: так тихо та любо. Ось знову пливе проз нас плит, а на йому тешуть дошки, — це раз-у-раз роблять на плитах; ви виразно бачите, як сокира блисне і спуститься, — в цю мить ви не чуєте ніякого згуку, але ось сокира піднімається знову і як вона вже над головою в чоловіка — тоді тільки ви виразно чуєте згук — чек! Так то в нас минав день; ліниво блукали ми лісом, або роздивлялися та прислухались.

Одного разу був густий туман, на всіх плитах та на судах, що проходили проз нас, бито в бляшані сковороди, щоб не наскочив парохід. Барка або плит пропливали проз нас так близько, що нам чути було, як люде розмовляли, лаялись або сміялись, — ми виразно чули кожне слово, але людей не бачили. Навіть моторошно ставало, немов привиди які, або духи літають у повітрі. Джім запевняв, що це неодмінно духи.

— Ні, — відповів я, — духи не говорили б так: „а щоб його чорт забрав, цей клятий туман“.

Ледве надходила ніч — ми рушали в дорогу. Випливши насеред річки, ми пускали плит за водою, а сами, позакурювавши люльки, хлюпалися ногами в воді, розмовляли проміж себе про всяку всячину, — ми завсігди були голі і вдень, і вночі, коли тільки не мучили нас москіти. Нова одежа, що мені пошили Бекови батьки, була занадто пишна та незручна, — та і взагалі мені не треба було одежі.

Иноді вся річка була нашою власністю на довгий час. У далині видко було мілини та острови; тільки иноді блисне вогник, — це свічка в хатині, або на самій воді займеться вогник на плиту, або на барці иноді чути, як свистить або співає матрос… Гарно жити на плиту! Вгорі прослалося небо, все вкрите зірками; ми любили лежати горілиць дивитись та розмовляти про зірки, — чи їх хто небудь зробив, чи вони так сами з'явилися? — Джім запевняв, що їх зроблено, а я говорив, що вони з'явилися сами, бо занадто довго було б робити кожну зокрема — адже їх така сила! Джім думав, що може місяць їх вивів, — ну, це ще скидається на правду; я не сперечався проти цього, бо сам бачив, як жаба вивела безліч дітей. Особливо любили ми дивитися, як падають зірки, як вони стрімголов летять униз! Джім думав, що вони зопсовані й через те їх викидають геть з гнізда.

Раз або двічи за ніч ми бачили парохід, що пропливав у темряві; часом він викидав з димаря цілі снопи искор, вони сипалися дощем на річку, — дуже гарно було дивитися. Але ось парохід завертав за ріг, вогні на йому блідли і зникали, шум од коліс умірав у далечині і на річці знову запановувала тиша. Хвилі од пароходу досягали до нас уже не скоро після того, як він зникав, і гойдали плит немов колиску. Потім знов довго не чути ні згуку, — хиба тільки жаби крюкають.

Після півночі люде на березі лягали спати, — тоді години на дві береги ставали зовсім чорні, бо ні в одній хатці не було вогника. Ці вогники й були нам замісць годинника, — перший вогник, який знову з'являвся, визначав, що скоро ранок, і тоді ми поспішалися знайти місцину, де можна було б пристати до берега і сховатися.

Одного разу вдосвіта я знайшов човна, сів у його й переплив на берег, що був усього сажнів на сорок; там я пристав у невеличкій затоці, навкруги якої ріс кипарисовий гай. Мені схотілося нарвати ягід. Пливучи проз прогайльовину, на якій вилась стежка за-для скотини, я побачив відразу двох людей, що бігли стежкою скільки сили. Ну, думаю, насуває на нас лихо! Я був певен, що коли хтось біжить, то вже не инакше, як по мене, а може й по Джіма. Я хотів швидче втекти звідти, але втікачі були вже зовсім близько; вони почали кричати та благати, щоб я обрятував їм життя, запевняючи, що вони не зробили нічого поганого, а їх за це ловлять, за їми женуться люде з собаками. Вони хотіли просто вскочити в човен, але я не порадив:

— Не робіть цього! Поки ще я не чую ні собак, ні кінського тупотіння; підождіть — іще встигнете залізти в кущі і прокрастися берегом затоки трохи далі; тоді увійдете в воду й добредете до човна, — так принаймні зіб'єте собак із сліду.

Незнайомі люде послухалися мене; ледві вони сіли в човен, я поплив швидче до нашого острівця; через кільки хвилин ми почули крик та собаче гавкання. Ми чули, що вони біжать до затоки, але не могли їх бачити. Видимо, вони спинилися і довго нишпорили в кущах; тим часом ми встигли пропливти цілу милю й випливти насеред річки. Навкруги все стихло; тоді ми спокійнісінько попливли до острівця і сховалися поміж густим бавовняником.

Один утікач був дід років семидесятьох, як що не більше, — лисий, з білою бородою. На йому був продавлений костровий бриль, засмальцьована синя вовняна сорочка, драні жовті демикитонові штани, — він їх засував у чоботи, — шлейки, сплетені дома, — правда, тільки одна шлейка, а демикитоновий каптан з довгими полами та з потертими мідяними ґудзиками теліпався в його на руці. У обох були великі, потерті засмальцьовані килимові торби.

Другий мав років із тридцять і вбраний був теж не дуже красно. Поснідавши, ми всі лягли відпочити. Почалася розмова; тут тільки виявилося, що ці люде навіть не знають один одного.

— Як же ти вскочив у пригоду? — спитав лисий у молодчого.

— А ось як: я продавав тут одно зілля, що знищує винний камінь на зубах — воно справді знищило винний камінь, але відразу й емаль також… Мені годилося б раніше втекти. Тільки що я зібрався в дорогу, аж зустрів тебе по цей бік городу; ти мені говориш, що за тобою женуться й просиш допомогти тобі обрятуватися, а я відповідаю, що сам сподіваюся халепи і згоден тікати вкупі. От і все. Ну, а тобі яка пригода сталася?

— Бачиш, перед тижднем я влаштував тут невеличкі проповіді про тверезість; усі баби просто подуріли: ну, скажу вам, і досталося ж од мене п'яницям! Я збірав до шістьох долларів за вечір — по десять центів з кожної людини; дітей та негрів пускано без грошей. Діло так і кипіло. Коли це вчора ввечері пішла поголоска, що ніби я сам нишком смокчу горілку. Один негр, — спасибі йому, — перестеріг мене вранці й росказав, що люде збіраються верхи, з собаками, скоро всі будуть готові, — мені зостається тільки пів години, щоб утекти, — і потім кинуться за мною, а як що доженуть, то вмажуть у дьоготь, вкачають у пір'я та так і повезуть верхи на дрючку. Ну, звісно, я не дожидався снідання, — мені відразу перехотілося їсти.

— А що, діду, — сказав молодий хлопець, — здається, ми з тобою поєднаємося, га?

— Чому ні? Я не від того торгу! Що ж ти власне робиш?

— Я складач із друкарні; тямлю дещо і в медицині, можу бути актьором, — так, знаєш, трагиком. Як треба, то показую фокуси месмеричні, знаю й френологію; иноді навпереміну вчу співу або географії по школах, а при нагоді, то й лекції читаю — о! одно слово, я на все митець, усе вмію, що схочу! А ти?

— Я колись мав велику лікарську практику. Лічив од раку, од паралічу та од инших хвороб. Я вмію й пророкувати, як що в мене єсть хто такий, що довідався б про все, що мені треба знати. Говорити проповіді та влаштовувати мітінги — на цьому я зуби проїв; був на своєму віку й міссіонером

Обидва замовкли на хвилину; потім молодий глибоко зітхнув і промовив: „ох!“

— Ну, чого ж ти журишся? — спитався лисий.

— Гірко мені подумати про те, до чого я дійшов! Повинен так жити, знизився до такого товариства! — він почав утирати очі якоюсь ганчіркою.

— А щоб ти скис! Чим тобі не до смаку наше товариство? — скрикнув старий, запалившися.

— Правда, воно досить добре, кращого я й не заробив; питання: хто звів мене так низько, коли я стояв так високо? Я сам. Я не обвиновачую вас, джентльмени, ні! Нікого я не обвиновачую. Я все це сам заробив. Хай немилосердний світ карає мене; одно я знаю: де-небудь знайдеться за-для мене яма! Люде можуть поводитися зо мною так, як і перше, можуть одібрати в мене все — людей, що їх я люблю, багатство, щастя, але цього вже не одберуть! В один чудовий день я ляжу в цю яму, забуду все, і моє бідне розбите серце нарешті заспокоїться! — Говорячи ці жалібні промови, він усе пхикав.

— А чорти б забрали твоє бідне, розбите серце! Чого ти з ним панькаєшся, як з писаною торбою. Що нам до твого бідного серця? Ми ж ні в чому не винні!

— Знаю, що не винні! Я й не обвиновачую вас, джентльмени! Я сам упав так низько. Я по правді страждаю, через те я й не нарікаю.

— Звідки ж ти впав, з чого впав?

— Ах, ви мені не повірите! Люде ніколи не вірять, Бог з ними. Таємниця мого нарождення…

— Таємниця твого нарождення? Ти хочеш сказати, що…

— Джентльмени, — почав молодий пишно, — я скажу вам цю таємницю: я почуваю, що можу вам вірити… Я маю право зватися герцогом.

Джім вирячив очі, та й я теж. Але лисий зауважив: „Годі брехати!“

— Одначе це свята правда. Мій дід — старший син герцога Бріджватерського — втік до Америки наприкінці минулого сторічча, щоб подихати чистим повітрям волі. Тут він оженився, потім скоро вмер, зоставивши сина. Саме в той час умер його рідний батько в Англії; другий син герцогів захопив титули та маєтки, а про малого справжнього герцога ніхто й не знав. Я родом просто йду від цієї дитини, я справжній герцог Бріджватер! І от я тут покинутий, одірваний од своїх маєтків; терплю від людей, холодний світ гордує мною, я обідраний, утомлений, з ростерзаним серцем, принижений стільки, що міг попасти в товариство шахраїв, на якомусь плиту!..

Джімові його було дуже жалко, та й мені. Ми силкувалися якось розважити бідолаху, але він відповідав, що це безнадійно, — ніщо вже не розважить його на цьому світі. А от як би згодилися признати, що він герцог, то це було б йому найлюбіше за все в світі. Ми відказали, що готові признати, як що він скаже, як саме. Він пояснив, що ми повинні йому кланятися, як він заговорить з нами, звати його „ваша ясновельможність“, „мілорде“; він не від того навіть, щоб йому просто говорено „Бріджватер“! це вже само єсть титул, а не ім'я. Один із нас повинен йому слугувати за обідом і робити за-для його все, що він звелить.

Ну, то що, — це все було не важко, і ми робили все, про що він просив. Увесь час за обідом Джім стояв біля його, слугував йому й говорив: „ваша ясновельможність, чи не бажаєте того, або цього?“ і таке инше, а він був дуже задоволений.

Але старий зовсім затих, не говорив ні слова і, здається, був не дуже задоволений з того, як ми піклувалися про герцога. Він ніби щось обмірковував. От, по обіді він і каже:

— А знаєш, що, Бріджватере, мені дуже жалко тебе, та не тільки ти маєш таке горе на серці!..

— Справді?

— Справді, не тільки тебе самого скинуто не по закону та відібрано значне становище!

— Ох!..

— Не в тебе самого є таємниця…

Сказавши це, старий почав плакати та ридати.

— Стривай! Що ти хочеш сказати?

— Бріджватере, чи можу я тобі звіритися? — говорив далі старий, не перестаючи хлипати.

— Здайся на мене, як на кам'яну гору! — Герцог схопив його за руку й почав її трусити. — Вияви мені таємницю свого нарождення, кажи!

— Бріджватере, я — покійний дофін!..

Цього разу Джім іще дужче вирячив очі.

— Хто такий? — перепитав герцог.

— Еге, друже мій, це свята правда — ви бачите перед себе зараз бідолашного дофіна Людовика XVII, сина Людовика XVI та Марії Антуанети, про якого всі думають, що він загинув.

— Ти! в твої літа! Ні, вже вибачай! Швидче повірю, що ти може покійний Карл Великий! Тобі шістьсот або сімсот років, принаймні.

— А все це горе зробило, Бріджватере, все горе! 3 горя посивіло волосся, з горя з'явилася перше, ніж треба, лисина. Еге, джентльмени, ви бачите перед себе вбраного в синю китайку, убогого, мандрівного, вигнаного, змученого, але справжнього короля Франції, хоч ним усі гордують.

Та й почав ревти та побиватися. Ми з Джімом не знали, що робити, так нам було його шкода, але в той же час ми раділи та пишалися тим, що він потрапив до нас. От ми й почали ним піклуватися, цілком так, як перше герцогом, і силкувалися всяко його розважити. Але він говорив, що це даремно, тільки смерть може його заспокоїти, хоча додавав, що иноді йому стає ніби лекше та краще, коли він бачить, що люде його поважають так, як вимагає того його високий ранг, наприклад, стають на одно коліно, говорячи з ним, називають його: „ваша величність“, слугують йому, як він їсть, та не сідають перед ним доти, аж поки він сам дозволить. І от ми з Джімом почали величати його, всяко йому догожати та стояли перед їм випроставшись, поки він попросить сісти. Усе це було йому дуже до любости, і він знову повеселішав та підбадьорився. Але герцог сердився на його і, видко, зовсім був не задоволений з того, як усе склалося. А король поводився з ним люб'язно і запевняв, що його батько завсігди був прихильний до прадіда герцогового і взагалі всіх герцогів Бріджватерів і частенько пускав їх до себе в палац… Не вважаючи на це, герцог усе сидів насупившись. Нарешті король каже:

— Найпевніше, що нам доведеться чорт зна доки сидіти на цьому плиті, Бріджватере. То яке ж тобі добро з того, що ти копилитимеш губи? Аж нудно дивитися, Адже не я винен, що я народився королем, а ти герцогом — чого ж тут сердитися? Треба завсігди силкуватися примінитися до кожного становища — таке в мене правило. Їй-бо, не погано, що ми опинилися тут: їжі досить, їж собі та спи. А ну, давай руку, герцогу, будемо приятелями.

Герцог простяг руку, а ми з Джімом щиро раділи, дивлючися, що вони помирилися. Тепер уже нікому не було ніяково; хвала Богові, що так усе сталося, а то що було б, як би на плиту постала ворожнеча! На плиту найголовніше — щоб усі були друзями, почували себе задоволеними та щоб ніхто не почував себе ображеним.

Звісно, я скоро догадався, що ці брехуни — зовсім не герцоги й не королі, а просто шарлатани та шахраї, яким не пощастило. Але я не сказав ні слова, сховав свої думки; це найкраще: хоч не буде ні сварок, ні клопоту. Як що їм хочеться, щоб ми величали їх королями та герцогами — хай! я не буду сперечатися, аби не було сварки в сем'ї. Та й Джімові не варт про це говорити — я так і не сказав. Як що я й не навчився нічого доброго від батька, то хоч одного навчився: з такими людьми найкраще давати їм волю, хай роблять, як знають: все одно не буде ніякого добра з того, що сперечатимешся з ними.