VII. Утеча.

— Уставай лиш! Де ти там притулився?

Я росплющив очі й озирнувся навкруги, не тямлючи, де це я. Сонце вже давно зійшло, а я увесь час міцно спав. Батько стояв наді мною; він був сердитий і хворий.

— Навіщо ти взяв рушницю? — спитав він.

Я зміркував, що він мабуть не пам'ятає того, що було вчора.

— Вночі хтось сюди добувався, — я й вартував.

— Через віщо ж ти мене не збудив?

— Я й будив, та не добудився.

— Ну, добре. Нема чого тут даремно валятися цілісінький день. Іди лишень краще та подивися, чи не піймалось риби на снідання. Я зараз прийду.

Він одімкнув двері, я вибіг на берег. Річка саме розливалася. Вода несла шматки дерева, — бруски, сучки та всяку всячину. Ех, який гарний час! червнева повідь завсігди була за-для мене щасливою подією, — тоді з самого початку по річці пливло багато дощок, уламків, плитів, — иноді дубків по дванадцять укупі; мені треба було тільки ловити їх та продавати в дров'яні склади, або на тартак.

Я пішов понад берегом — одним оком доглядаючись, чи не йде батько, а другим, придивляючися, чи нема на воді чого такого, чим можно було б поживитися. Коли це бачу — пливе човен, чудо який човен! Завдовшки сажнів зо два і сидить у воді так гордо, немов лебідь! Я кинувся в воду, неначе жаба, не скидаючи одежі й поплив до човна. Я певен був, що на дні в йому хто-небудь лежить, — перевізники часто люблять так шуткувати, а як хлопчак почне тягти до себе човен, — власник вискочить звідти і давай з його глузувати. Цього разу, одначе, так не сталося. Човен був порожній, — це вже запевне; я вліз у його і поплив до берега. Ну, думаю, зрадіє старий, як побачить! — адже за човен долларів десять дадуть! Але як я доплив до берега, батька ще ніде не було видко. Я провів човна в маленьку, затишну затоку, навколо якої росли кущі та дикий виноград, і мені майнула в голові нова думка: а що як би сховати свою знахідку і замість щоб бігти лісом — поїхати річкою миль за п'ятдесят і вийти десь на безпешному місці, — все ж краще, ніж мандрувати пішки.

До хатини було недалеко, і мені почулося, що йде мій батько; але човен я все-таки встиг сховати; потім визирнув з-за верб, — коли батько саме сходить стежкою вниз і цілить з рушниці у якусь пташку. Мабуть ні чого не помітив.

Як він підійшов до мене, я вдав, що дуже пильно доглядаю вудок. Він трохи вилаяв мене за те, що я так забарився, але я відповів що ненароком упав у воду: я боявся, що він почне допитуватися, побачивши, що я увесь мокрий. Ми зняли з вудок п'ятеро риби та й пішли додому.

Поки ми відпочивали після снідання, я собі обміркував справу, — треба було добрати такого способу, щоб батько та пані Дуглас не могли зовсім пильнувати мене. Це було б певніше, ніж здаватися на щастя та на те, що вони не скоро кинуться мене шукати та встигнуть наздогнати. Я ще не вспів нічого доброго вигадати, коли це батько встав на хвилину випити води і сказав мені:

— Вдруге як почуєш, шо хтось блукає коло хати, то гляди неодмінно збуди мене, чуєш? Не з добра він тут волочиться. Я його підстрелю. Так збуди ж, збуди мене неодмінно!

Він знову заліг спати, але слова його навели мене на добру думку. Я знайшов способа зробити так, що ніхто й не подумає за мною гнатися.

Годин у дванадцять ми вийшли з хати та й пішли берегом. Вода текла швидко, несучи безліч дощок та дерева. Коли це відразу ми побачили, що пливе шматок плита — дев'ять з'язаних дубків. Ми підпливли на човні і притягли плит до берега. Після цього ми пообідали. Инший, то ждав би аж до вечера, чи не поживиться ще чим, але батько був не з тих: йому було на раз досить дев'ятьох дубків і кортіло зараз же одтягти їх до міста, щоб продати. І ось, години так у пів до третьої, вин замкнув мене, сів у човен та й поплив, тягнучи за човном плит. Я певен був, що він цієї ночі не вернеться. Я підождав трохи, потім витяг пилку та й почав випилювати стіну. Він іще не встиг перейти на другий берег, а я вже виліз із хати у свою дірку.

Потім, забравши мішок з борошном, я перетяг його туди, де сховав свого човна, забрав і шматок солонини та сулію з горілкою; а до всього забрав іще увесь сахарь та кофе, скільки було в хаті, та всю одежу; взяв цебер, боклаг, бляшане блюдечко з чашкою, стару пилку, обидві ковдри, казанок та кофейник; узяв і вудки, сірники і все останнє, що було варто хоч шеляг. Одно слово — вичистив хату. Мені треба було сокири, але в хаті була тільки одна, на дровах, та поміркувавши, не схотів брати. Нарешті я взяв і рушницю, — тепер уже зовсім зібрався!

Я таки досить наробив сліду, лазячи в дірку сто разів та витягаючи стільки речей. Через те я спробував, як тільки міг, замести його зокола та поховати стружки. Потім заложив знову на місце той шматок стіни, що випиляв, навалив його внизу камінням, бо він не досягав зовсім до землі. Та й хто б там став доглядатися, чи випиляно в хаті шматок задньої стіни? Нікому й на думку не спаде туди глянути.

Аж до човна вся дорога поросла травою і через те позад мене не зосталося сліду. Влаштувавши, я постояв на березі, дивлячись на річку: усе добре, нікого не видко. Узявши рушницю я пішов на полювання, щоб настріляти пташок; коли це бачу — дике порося: свині скоро дичіють у таких глухих місцях, — аби тільки втекли з двору. Я застрелив звіринку і взяв її з собою.

Потім я взяв сокиру й почав вибивати двері. Важкенько таки було подолати міцну дубину! Скінчивши це, я приніс порося аж до столу, розрубав йому горло і положив на долівку, щоб витекла кров, — я кажу: на долівку, бо помосту в хаті не було, а просто добре втоптана долівка. Потім я знайшов старий мішок, наклав у його буйного каміння, скільки міг дотягти, та й потяг вагу від крівавої калюжі до дверей, а далі через ліс аж до річки. Там я вкинув його в воду і він зараз же пішов на дно. З першого ж погляду можно було догадатися, що по землі тягнено щось важке. Жалко, що не було зо мною Тома Сойєра: йому б напевне сподобалася ця пригода; він вигадав би тут цілу фантастичну казку. В таких випадках ніхто не зуміє так красно розмалювати, як мій приятель Том.

Нарешті я вирвав у себе пасмо волосся, добре вимазав сокиру в кров, перемішану з волоссям, і закинув її в куток. Поросятко я обережно притулив до грудей, закривши купинкою, щоб не капала кров, знайшов зручну місцину та й спустив його в воду. Тепер у мене майнула нова думка. Я пішов до човна і приніс назад до хати мішок з борошном та свою стару пилку; мішок я положив на те місце, де він лежав звичайно, і продрав у йому зверху дірку пилкою: ножів та виделок у нас не було, — батько, готуючи страву, все робив складаним ножем. Потім я одніс мішок сажень за п'ятдесят по траві поміж вербами, на схід од хатини до міленького озерця, що мало завширшки миль із п'ять і все заросло очеретами. Там у деякі часи року водилося багато качок. По той бік з його витікав струмочок, що тік далеко-далеко, зникаючи десь у далечині, але не зливався з великою річкою. Борошно висипа̀лося з мішка, зоставляючи невеличкий слід по дорозі до озера. Там я впустив батьків брусок, неначе б то не навмисне. Потім зав'язав дірку в мішку мотузком, щоб борошно більше не висипалося й одніс його вкупі з пилкою назад до свого човна.

Тим часом уже мало не зовсім смерклося. Я сховав човна під верби, що нависали над берегом, і став ждати, поки зійде місяць. Під'ївши того-сього, я ліг у човен, щоб викурити люльку й обмірковував свій план. Я метикував так: батько неодмінно зверне увагу на той слід, що зоставив мішок на траві й обшукає всю річку, бувши певним що мій труп кинуто в воду. Потім він помітить слід од борошна аж до озера й огляне увесь струмок, що витікає звідти, шукаючи розбійників, що вбили мене й покрали всі речі. Звісно, спершу він шукатиме мого трупа в річці. Але скоро це йому докучить, він перестане про мене турбуватися. І чудово: я зможу бути там, де мені заманеться. Джексонів острів — найпідхожіше місце; я знаю його чудово і ніхто не прийде туди по мене. Вночі я можу їздити до міста і потайки брати те, що мені треба. Еге, так найкраще: Джексонів острів годящий до того.

Я таки добре втомився і найсамперед заснув. Прокинувшись, я спершу не міг зрозуміти, де це я, і став перелякано озиратися. Потім помалу згадав усе. — На безліч миль розстилалася перед мене річка. Місяць світив так ясно, що я міг порахувати дубки, що пливли тихо за водою, немов темні тіні. Навкруги була мертва тиша; здавалося, що вже пізно, я навіть нюхом почував, що північ уже минула. Ви розумієте, що̀ я хочу сказати, — я не знаю, як це висловити словами.

Я потягся, позіхнув і тільки збірався встати та й рушити, коли це зненацька почув якийсь згук над водою. Я нашорошив вуха. Скоро я догадався, в чому річ: то був глухий одноманітний згук од весел, що поверталися в кочетах; в тиху ніч це завсігди чути здалека. Я визирнув крізь верби і побачив у далечині човен. Скільки там було людей, я не міг роздивитися. Він став підпливати ближче, і коли зрівнявся зо мною — я побачив, що там усього одна людина. Ну, думаю, може це батько, хоч по правді сказати, я не думав, що побачу його так скоро. Він плив за водою, спинився трохи нижче за мене, потім повернув до берега в тиху воду і проплив так близько, що я міг би доторкнутися до його, як би простяг руку. Еге, це був безперечно батько, до того ж іще й тверезий — це видко було по тому, як він плив.

Не гаючися ні хвилини, я вже плив за водою тихенько попід берегом. Пропливши миль зо дві з половиною, я повернув човна на середину річки і рахуючи, що мені доведеться проїхати проз пристань і хто-небудь може мене спитати хто я, я звернув поміж дубки, що пливли річкою, ліг на дно човна і пустив його пливти за водою. Я лежав на спині, одпочивав та курив люльку, поглядаючи на небо — ні хмаринки… Небо здається таким безмежно глибоким, як що лежиш на спині і дивишся вгору при місяшному світі; я цього раніше не знав. А як далеко чути в таку тиху ніч! До мене досягали голоси з пристані. Я чув кожне слово. Один чоловік сказав, що тепер почнуться довгі дні і короткі ночі. Другий відповів, що сьогодняшня ніч не належатиме до коротких і чогось засміявся, инші засміялися теж. Потім він збудив іще одного чоловіка і сказав йому той самий дотеп, але той не засміявся, пробубонів щось сердито і звелів, щоб його не займано.

Хтось зауважив, що вже скоро три години й не довго вже ждати до світу. Розмова точилася далі, але я вже не міг розібрати слів, чути було тільки невиразний гомін та иноді сміх, але здавалося, шо десь дуже здалека.

Я вже минув пристань. У далині поперед мене миль за дві з половиною вниз був Джексонів острів, що поріс густим лісом; він знімався посеред річки, тяжкий, високий, немов велетенський пароплав без огнів. І сліду не було низького побережжя: воно все було в воді.

Не багато часу треба було мені, щоб допливти до острова. Я швидко об'їхав навколо рогу, така швидка була течія, і вийшов на берег саме навпроти Іллінойсу. Човен я одвів у глибоку затоку, що знав давно; мені довелося за-для цього росхилити гілки з верби, і я прив'язав човен так, що зокола ніхто не міг його помітити.

Я вийшов на берег, сів на пеньку та й почав дивитися на широку річку, на чорні дубки, що пливли по їй, та на місто, що було за три милі звідси, — там де-не-де блимали вогники. Величезний плит з лихтарем по середині плив за водою. Я дивився, як він тихо суне по воді. Як він зрівнявся зо мною, хтось крикнув: „Весла на облавки! Давай кодолу!“ Кожне словечко виразно розлягалося в тихому вночішньому повітрі.

На небі почало сіріти. Я пішов у ліс і ліг одпочити перед сніданням.