Пригоди Гека Фінна/VI. З батьком у лісі

Пригоди Гека Фінна
Марк Твен
пер.: Н. Грінченко
VI. З батьком у лісі

Київ: «ВІК», 1908

VI. З батьком у лісі.

Скоро старий знову одужав і почав бешкетувати так, як і перше. Він прийшов до судді Тачера і причепився до його, щоб той оддав йому гроші; приходив він і до мене вимагати, щоб я кинув школу. Двічи чи тричи йому пощастило піймати мене й попобити, але я все таки ходив до школи і здебільшого завсігди встигав утікти від його. З самого ж початку я не дуже вподобав собі школу, але тепер ходив до нєї на злість батькові. Справа в суді задлялась на довго — і кінця не було видко, от я й позичав завсігди по два та по три доллари у судді, щоб одкупитись од батькових стусанів. Що-разу, як йому попалали до рук гроші, він напивався і робив бешкету на ціле місто і за те його садовлено в холодну. Та його це мало турбувало, він до такого звик.

Він так настирно тинявся навколо вдовиного будинку, що в неї нарешті терпець увірвався, і вона йому просто сказала, що коли він і далі не даватиме їй спокою, то діждеться чогось. Тоді він сказився і відповів, що вдова побачить хто старший над Геком Фінном! Одного разу по весні він вистежив мене, схопив і повіз річкою в човні миль за три; ми вийшли на берег в Іллінойсі, в лісі, де не було иншої оселі, тільки стара дерев'яна хатка в найгустішій гущавині; хто не знає цього місця, той напевне зблукається.

Увесь час він не пускав мене й на ступінь од себе, через те й утікти я не мав ніякої змоги. Жили ми у цій самій старенькій хатці, на ніч він завсігди замикав двері і клав ключ до кишені. У його була рушниця, він її, здається, десь украв; ми ходили на полювання, ловили рибу й годувалися тим, що здобували. Иноді він замикав мене, а сам ходив за три милі на пристань; там він вимінював рибу та дичину на горілку, приносив її додому, напивався п'яний і бив мене. Вдова допиталася, де мене сховано, і послала по мене одного чоловіка, але батько нахвалявся на його рушницею. Після цього я сам досить скоро звик до свого нового життя і навіть улюбив його, тільки батька, звісно, не любив.

Я жив собі як у Бога під полою, — валявся усісінький день, курячи люльку, або ловив рибу; не знав я ні книжок, ні вчиття. Так минуло місяців зо два, навіть більше. З моєї одежі стало брудне рам'я, але мені жилося далеку краще та вільніше, ніж в удови, де мені доводилося без перестанку вмиватися, чесатися, їсти з тарілки, лягати спати та вставати на призначений час, та ще до цього всього сліпити очі над книжкою та слухати раз-у-раз як бурчить панна Ватсон. Я зовсім утратив охоту туди вертатися. Живучи в удови, я одвик лаятися та присягатися, бо вона цього не любила, але тепер знову звик, — батько, на щастя, не боронив. Гарно жилось нас у лісі!

Та батько помалу починав давати уже занадто велику волю рукам і так боляче бився, що мені вже була несила. Він тільки те й робив, що напивався і десь зникав, замкнувши мене. Одного разу він замкнув мене, а сам не вертався додому аж три дні. Моторошно мені було сидіти самому. Я вже думав, що він десь утоп і я так ніколи й не вийду звідси. Я навсправжки перелякався і став думати, як би мені зовсім утікти. Вже не раз і перше я силкувався вийти з замкненої хати, та ніяк не міг добрати способу. Всі віконця були такі маненькі, що й собака ледві чи змогла б у їх пролізти. Димарем теж не можно було вилізти — дірка була занадто вузька. Двері були дуже міцні, з доброго дубового дерева. Виходячи, батько завсігди пильнував, щоб не зоставити мені ні ножа, ні взагалі чогось гострого. Я певне разів із сто винишпорив по всіх куточках, але даремно; признатись по правді, я увесь час тільки те й робив, що нишпорив — все одно иншого діла не було. Але ось, одного разу я нарешті знайшов дещо; це була стара іржава пилка без держална, її забуто поміж кроквами на горищі. Я помазав її салом і взявся до роботи. В другому кінці хати, біля столу до стіни прибито було стару кінську повстину, щоб вітер не завівав крізь щілини та не гасив свічки. Я заліз під стіл, одкинув повстину та й почав випилювати шматок з великого дубка, щоб зробити дірку та нею й вилізти. Тяжка, марудна праця! Не встиг я довести її до краю, коли чую, в лісі хтось стріля, — це батько вертався додому. Я швидко полагодив усе так, щоб нічого не було помітно, спустив повстину і сховав пилку, — через кілька хвилин увійшов батько.

Він був похмурий, — така вже його звичайна вдача. Він пробубонів, що ходив до міста та що справи стоять дуже кепсько. Адвокат подав йому надію, що може виграє позов і здобуде йому грошей, — аби тільки суд нарешті почав розглядати справу, але в тому вся й сила, що справу силкувалися по змозі загаяти, а все через каверзи судді Тачера. До того ж дехто заміряється заложити новий позов, щоб забрати мене в батька та визначити удову опекуном, — цього разу вони мають надію неодмінно виграти справу. Це мене досить таки збило з пантелику: мені зовсім не хотілося вертатись до удови, щоб попасти знову під гніт та цівілізуватися, як вони це називають. Старий почав лаятися, кляв усіх по одинці, кого тільки міг згадати, а потім знов починав з початку лаяти всіх укупі, щоб нікого не проминути, лаючи багатьох таких людей, яких не знав навіть на ймення, називаючи їх просто: „той, як його“. „Ну побачимо ще, каже, як удові пощастить одняти хлопця! Я добре вартуватиму, хай тільки спробують поткнутися! Я знаю тут одну місцину, миль за шість або за сім звідси, то там уже так хлопчака сховаю, що вони ні за що в світі не знайдуть, хоч увесь вік шукатимуть!“ Усе це мене дуже збентежило, але тільки на хвилинку, — я мав надію, що мені пощастить до того часу втекти.

Старий послав мене до човна забрати харч, що привіз. Там я знайшов мішок, а в йому було хунтів з п'ятдесят борошна, тоді шматок печені, мислівські причандали, сулію з горілкою, тоді якусь стару книжку, два аркуші з газети та невеличкий шматок кодоли. Я переніс частину привезеного, потім вернувсь і сів на край човна відпочити. Я все обміркував і постановив узяти з собою кілька вудок та рушницю, як тікатиму в ліс. Зоставатися довго на одному місці не можна, але я буду здебільшого вночі переходити на инше, полювати та ловити рибу, щоб було чим прогодуватися, і зайду так далеко, що ні старий, ні вдова ніколи мене не знайдуть. Я постановив допиляти свою дірку і втекти сьогодні вночі, як що батько нап'ється п'яний, а це неминуче так буде. За своїми думками я цілком забув, що час іде; коли це старий гукнув мене, питаючись, що зо мною сталося, — втоп я, чи заснув там на березі?

Поки я перетягав речі до хати, на дворі вже смерклося. Я взявся варити вечерю, а мій батько смоктати горілку і скоро знов пішла у нас кумедія. Він і в городі увесь час пив, пролежав навіть цілу ніч у канаві, — їй же ти Богу варто було на його подивитися, як він вивалявся в грязюку! Напившись, він мало не що-разу лаяв уряд, — так було й тепер.

— І це зветься уряд! Гляньте лиш, куди він здатний. Якісь там законники, крючки, хочуть одняти в чоловіка його сина, його власного рідного сина, якого він викохав, не шкодуючи ні праці, ні турбот, ні трат. Так, — і ось коли цей чоловік уже довів сина до розуму, коли парубок уже може сам працювати, зробити що-небудь за-для батька, заспокоїти його старість — тут тобі закон і хоче їх розлучити. І це в нас зветься уряд! Але це ще не все. Закон держить руку за старим суддею Тачером, помага йому однімати в мене мою власність. Добрий закон! живосилом однімає у вбогої людини шість тисяч долларів, заставляє її жити в чор'зна якому старому хліві, заставляє ходити в рам'і, в грязі, неначе якусь свиню! Це зветься уряд! Ось як поважаються людські права! Иноді просто спадає на думку облишити все та й утекти з цього проклятого краю. Еге, я так і сказав просто в вічі старому Тачерові, — там було їх багато, всі чули. Залюбки втік би з цього клятого краю і зроду б сюди не вернувся. От що я їм сказав! Гляньте лиш, кажу, на мого бриля, — хиба його можно назвати брилем? — верх увесь одірвався, криси спадають мало не до підборіддя — хиба це бриль? І оце вороняче гніздо я повинен носити, — ну хиба ж це личить мені, що був би одним з найбагатчих людей у місті, коли б тільки міг обстояти свої права! Еге, дивний наш уряд, їй Богу дивний! От візьміть хоч такий приклад: був у нас один вільний негр із Огайо, — мулат, мало не такий саме білий, як і ми: вдягався добре, сорочка чиста-чистісінька, бриль аж сяє, ніхто в місті не має такої гарної тонкої одежі; і годинник у його єсть з ланцюжком, і палічка з срібним наконечником, — одно слово, цей дідок найбільший чепурун на ввесь штат. Що ж ви думаєте? говорять, ніби то він учителем у якійсь гімназії, говорить кількома мовами і на все вчений. Ну, та це ще туди-сюди, а от оповідають, неначе б то він має право голосу у своїй окрузі. Ну, знаєте, мені вже терпцю не вистачило. Куди ми йдемо, питаю я вас? Були саме вибори, я сам збірався йти голосувати, та був занадто п'яний… Але коли мені сказали, що єсть такий штат у нашій державі, де негрові дозволяють голосувати, я зараз же назад. Ні, кажу, я ніколи більше не буду голосувати. Це я їм сказав просто в вічі, усі чули, мої слова; хоч убийте, не буду голосувати. І треба було бачити, як цей негр пишався, подумайте, не хотів поступитися, щоб дати мені пройти. Хотів би я знати, питаю; через віщо цього нахабу не поцінують та не продадуть? Що ж, ви думаєте, мені відповіли? Наче б то його не можно продати, бо він не пробув іще в штаті шістьох місяців! От вам зразок! Ну, що це за уряд, коли він не може продати негра, який не прожив у штаті шістьох місяців? А ще зветься урядом, думає собі, що воно й справді уряд, а не сміє ворухнутися цілих шість місяців, не може забрати в руки проклятого негра, волоцюгу, злодія в чистій сорочці і…

Батько так роспалився, що не помітив, куди несуть його старі хисткі ноги, та й упав на всі чотирі, вдарившись об діжку з солоною свининою та збивши собі обидві ноги. Кінець промови був найпалкіший, найбільше досталося негрові, урядові, та вже за одним заходом і діжці. Він стрибав по хатині то на одній нозі, то на другій; нарешті зо злости з усієї сили вдарив діжку лівою ногою; та обрахунок вийшов поганий: са̀ме цей чобіт був цілком драний, з його стирчало два пальці; він так заревів, що в мене аж волосся полізло догори, кинувся на брудну долівку, качався мов скажений, держучи в руках свою ногу, — і вже так лаявся, що мені ще зроду не доводилось чути.

Після вечері батько знову взявся до пляшки з горілкою, завваживши, що зостається ще на двічи упитися п'яним та на раз упитися аж до гарячки. Я думав, що не далі, як за годину, він зовсім упаде і тоді я викраду в його ключа або допиляю свою дірку. Він пив, аж поки впав на своє ліжко, та мені не пощастило, — він дуже довго не засипав, крутився, стогнав, вовтузився. Нарешті мені самому так схотілося спати, що очі в мене почали злипатися, і хоч я й силкувався перемогти себе, та й не схаменувся, як уже міцно заснув.

Не знаю, чи довго я спав, та зненацька прокинувся, бо щось страшенно вило. Я схопився з просоння. Дивлюсь — аж це батько кидається та стрибає, як несамовитий, і все кричить про якихсь змій. Змії неначе б то лазять йому по ногах; то він підстрибував, ревучи, — йому здавалося, що змія вкусила його за щоку, — одначе я не бачив ніяких змій. Та він усе бігав по хаті й репетував: „поскидай їх геть, поскидай швидче! ось одна кусає мене за шию!“ Я ще ніколи не бачив такої посатанілої людини. Втомившись, змучений, важко дихаючи, він упав на землю; потім почав надзвичайно швидко качатися по долівці, перекидаючи все, що траплялось йому на дорозі, ловлячи щось у повітрі руками, стогнучи та кричучи, — йому здавалося, що його чорти вхопили. Помалу він затих і лежав спокійно, злехка стогнучи все тихше та тихше, і нарешті зовсім змовк. Чути було, як десь далеко в лісовій гущавині кричала сова та вили вовки. Мені було моторошно, страшно. Батько все лежав у кутку, не ворушачись. Відразу він схопився і став прислухатися, схиливши голову набік.

— Тук… тук… тук…, — шепотів він тихенько, — ось покійники… тук… тук… ідуть сюди по мене! та я не хочу йти… ось вони вже тут! Не займайте… геть руки!.. ой, які холодні!.. Пустіть, облиште мене бідного!..

Він поліз рачки, благаючи, щоб його облишено, потім закутався в ковдру, заліз під старий ялиновий стіл і почав плакати… я чув крізь ковдру, як він хлипав.

Коли це він знову схопився, немов дикий звір, і кинувся на мене. Довго ганявся він за мною по хаті зо складаним ножем, називаючи мене янголом смерти, нахваляючися мене вбити, щоб я його не мучив. Я вмовляв його облишити, говорив йому, що я тільки Гек, його синочок Гек… але він реготався, — як він страшно реготався! — шалів, гарчав і все ганявся за мною. Одного разу, круто повернувшись, я попався йому в руки, він схопив мене за шию. Я вже думав, що прийшов мені край, та мені пощастило висклизнути, як блискавка, і врятувати собі життя. Старий так утомився, що впав спиною до дверей, промовивши, що хвилинку відпочине, а потім уже вб'є мене. Ножа він положив під себе. — „Тепер засну, казав він, наберусь сили, а тоді побачимо!…“

І справді він задрімав. Я потихеньку взяв старий, продавлений стілець, зліз на його і зняв з стіни рушницю. Впевнившися, що вона набита, я положив її впоперек кухви на той бік, де був батько, а сам сів за кухвою, дожидаючи, поки він прокинеться. І так помалу, так нудно минав час!