Подорож довкола землї в 80 днях/XXIX
| ◀ XXVIII. Паспарту не міг вибороти послуху для розумного голосу | Подорож довкола землї в 80 днях пер.: А. Б. XXIX. Дещо, що може лучити ся лише на американьских зелїзницях |
XXX. Пилип Фоґ виповнює свій обовязок ▶ |
|
Того самого полудня переїхав поїзд без перешкоди попри Форт Содерс провалом Чеєн і дістав ся ще до передолини Івенс. В сїм місци здіймає ся зелїзниця найвисше на цїлім своїм просторі, іменно до 8091 стіп понад поверхню моря. Звідси спускає ся дорога все в долину по безмежних рівнинах аж до Атлянтийского Океана.
Від сего місця іде бічний шлях до Денвер Сіті, головного міста Кольорада. Ся околиця богата в копальнї золота і срібла і в тій часї поселилось було в Денвер до 50.000 мешканцїв.
Доси уїхали подорожні з Сан Франціска 1382 миль за три днї і три ночи, отже на всякий спосіб повинно було вистати на їзду до Нового Йорку чотири днї і чотири ночи. Таким чином їхав Пилип Фоґ все ще після плану, який собі уложив.
В ночи минув поїзд лїворуч гору Вельбе. Ріка Льодж-поль-Крік плила рівнобіжно до зелїзничого шляху здовж простої границї держави Вайомінґ і Кольорадо. О одинайцятій годинї поминули подорожні місто Седжвеч в Небрашї і переїхали попри Джульсберґ положений над полудневим раменем ріки Плятте.
На сїм місци відбуло ся 23. жовтня 1867 року посьвященє великої зелїзницї, будованої під начальним доглядом старшого інжинєра ґенерала Доджа. На сїм місци задержали ся дві величезні машини з девятьома ваґонами запрошених гостий, між котрими був також заступник президента Сполучених Держав Тома Дюран; тут розлягали ся оплески, а Індияни, Павнїйцї і Сіукси представляли малу індияньску війну; тут горіли штучні огнї і тут вкінци видано в рухомій друкарни перше число часописи „Рельве-Піонір“[1]. Так обхожено посьвяченє тої великаньскої зелїзницї, що має причиняти ся до повставаня сїл і міст, лучити їх з собою і нести поступ та цивілїзацию в незамешкані і дикі простори середної части північної Америки.
О осьмій годинї рано в'їхав поїзд на стацию Мак-Ферсон, віддалену 375 миль від Омаги. Зелїзниця ішла лївим берегом полудневого рамени ріки Плятте і держала ся численних єї закрутів. О девятій годинї прибули подорожні до значного міста Норт-Плятте, положеного між обома раменами тої ріки, що тут сходять ся і пливуть звідси вже як одна велика ріка та впадають повисше Омаги до Міссурі.
Тут минули подорожні сотий полудник.
Між тим пан Фоґ сидїв з своїм товариством коло улюбленого віста і нїхто не нарікав на довгу подорож. Фікс виграв був з початку кілька ґвіней і вже мав їх знов програти, але показало ся, що він був не менше добрий і пристрастний грач від самого пана Фоґа. Сему знов джентельменови сприяло сего рана незвичайне щастє; атути і „гонори“ сипали ся як з рукава. Як раз в сїй хвили обдумав собі Фоґ якийсь сьміливий плян і мав вже загравати піка, коли за єго сидженєм відозвав ся голос:
— Я грав би каро…
Пан Фоґ, панї Ауда і Фікс піднесли голови.
За ними стояв полковник Проктор.
Стемп Проктор і Пилип Фоґ пізнали ся відразу.
— А! се ви пане Анґлїєць, — кликнув полковник, — то ви хочете грати піка!
— Я вже й граю, — відповів холодно Пилип Фоґ і кинув пікову десятку на стіл.
— Але я хочу, щоби грало ся каро, — крикнув гнївно полковник Проктор.
І він, простягаючи руку, немов би хотїв виграну карту зі стола взяти, сказав:
— Ви нї раз не розумієте ся на сїй грі.
— То може на иньшій розумію ся лїпше, — встаючи відповів пан Пилип Фоґ.— Се залежить лише від вас, сину Джона Буля[2], як хочете то пробуйте! — відозвав ся грубо полковник.
Панї Ауда поблїдла, вся кров уступила їй з лиця. Она вхопила Пилипа Фоґа за руку, але він легко єї відсунув. Паспарту трохи що не кинув ся на Американця, що з наругою глядїв на свого противника. Тепер піднїс ся і Фікс, а приступаючи до полковника, сказав:
— Ви, пане, забуваєте, що маєте зі мною до дїла; ви мене не лише словом обидили, але й ударили!
— Пане Фікс, — відозвав ся пан Фоґ, — даруйте, ся справа обходить лише мене. Полковник сказав, що я зле граю, отже обидив мене вдруге і за се дасть менї сатисфакцию.
— Коли хочете і де хочете, — відповів Американець, — та й оружієм яким вам завгодно!
Дармо старала ся панї Ауда здержати пана Фоґа і дармо силував ся аґент взяти справу на себе. Нїчого не помагало. Паспарту хотїв полковника викинути за двері, але на знак свого пана спинив ся. Пилип Фоґ вийшов з ваґона, а за ним пішов і Американець на місток.
— Пане, — сказав пан Фоґ до свого противника, — менї дуже спішно до Европи і кожде припізненє виставило би на велику небезпечність мої інтереси.
— А щож се мене обходить? — відповів полковник Проктор.
— Пане, — говорив пан Фоґ ввіжливо дальше, — вже по нашій стрічи в Сан Франціску, постановив я вернути назад до Америки і глядати вас зараз по полагодженю моїх інтересів в Европі.
— Дїйсно?
— Дасте менї речинець за шість місяцїв?
— Чому не за шість лїт?
— Я кажу за шість місяцїв, — відповів пан Фоґ, — і ставлю ся точно в означенім місци.
— От, викрути! — крикнув Стемп Проктор. — Або зараз, або нїколи.
— Про мене, — відповів пан Фоґ. — Ви їдете до Нового Йорку?
— Нї.
— До Чікаґо?
— Нї.
— До Омаги?
— А що вам до того, де я їду! Знаєте Плюм-Крік?
— Нї, — відповів пан Фоґ.
— Се найблизша стация звідси; за годину стане поїзд і задержить ся десять мінут. Здаєть ся, буде досить часу, щоби кілька разів вистрілити з револьвера.
— Добре, — відповів пан Фоґ. — Задержимо ся в Плюм-Крік.
— Але я гадаю, що ви звідтам не вийдете живі! — додав Американець з безличною усьмішкою.
— Хто знає, пане? — відповів пан Фоґ і вернув спокійний як звичайно до свого ваґона.
Тут старав ся джентельмен успокоїти паню Ауду, заявляючи, що нїколи не треба бояти ся таких хвальків як Проктор, а відтак попросив Фікса, щоби послужив єму за сьвідка при поєдинку. Очевидно Фікс не сьмів відмовити і Пилип Фоґ, немов би нїчого не стало ся, засїв до перерваної гри та завдав так як і перше пікову десятку.О одинадцятій годинї звістив свист льокомотиви, що поїзд наближає ся до стациї Плюм-Крік. Пан Фоґ встав і вийшов в товаристві Фікса на місток. Паспарту вийшов за ними з парою револьверів. Панї Ауда, блїда як труп, лишила ся сама в ваґонї.
В тій самій хвили отворили ся двері другого ваґона і на містку появив ся й полковник Проктор в товаристві свого сьвідка, якогось ориґінального Єнкі. Але коли вже оба противники мали злазити з ваґона на землю, надбіг кондуктор і крикнув:
— Панове, не висїдає ся!
— Длячого? — спитав полковник.
— Ми спізнили ся о двайцять мінут, длятого поїзд не може ждати.
— Але я мушу бити ся з сим паном.
— Дуже жалую, — відповів кондуктор, — але в сїй хвили відходить поїзд. Ось, чуєте, вже дзвонить!
Дїйсно дав ся чути голос дзвінка і поїзд рушив дальше.
— Дуже менї прикро, панове, — відозвав ся кондуктор, — єслиб не спізненє то я дуже радо зробив би вам сю прислугу. А впрочім хоч на стациї не було часу, то хто-ж вам боронить бити ся в часї їзди в ваґонї?
— Може се тому панову не на руку! — відозвав ся насьмішкувато Проктор.
— Я цїлком з тим годжу ся, — відповів Пилип Фоґ.
— Ну, — сказав до себе Паспарту, — з того вже цїлком певно знати, що ми в Америцї! а сей кондуктор то джентельмен чистої крови.
З сими словами пішов за своїм паном.
Оба противники і їх сьвідки перейшли з кондуктором всї ваґони аж на конець поїзду. В послїднім возї сидїло ледве десять подорожних. Кондуктор спитав їх, чи не відступили би на кільку хвиль своїх місць двом панам, що мають полагодити між собою гонорову справу.
Подорожні заявили, що з великою приємностию зроблять сю прислугу і не гаючись повиходили на платформу.
Сей ваґон, довгий 50 стіп, був дуже пригідний до наміреного поєдинку. Противники могли цїлком свобідно іти один напротив другого переходом поміж лавками і могли стріляти до себе скільки їм забагло ся. Услівя поєдинку уложено дуже скоро. Пан Фоґ і полковник, кождий з шестистрільним револьвером, війшли до ваґона, а сьвідки, що лишили ся на дворі, замкнули за ними двері. Порішено, що при першім свистї льокомотиви мають противники стріляти… відтак, по двох мінутах мали сьвідки отворити ваґон і забрати звідтам обох джентельменів.
Се все було дуже просте; так просте, що і Фіксови і Паспартутови трохи серце з жалю не пукло.
Минуло кілька хвиль, всї ждали на умовлений знак, коли нараз роздав ся дикий крик. Почули ся вистріли, але гук не виходив з воза, де були Фоґ і Проктор. Стріли розлягали ся здовж цїлого поїзду а з середини чути було страшенний крик.
Полковник Проктор і пан Фоґ, оба з револьверами в руцї, вибігли в одній хвили з ваґона і кинули ся наперед поїзду звідки доходив найсильнїйший гук стрілів і крик.
Кождий відразу догадав ся, що на поїзд напали Сіукси.
Ті сьміливі Індияни нападали на поїзд вже не перший раз; они й давнїйше пробовали сего і задержували поїзди. Після свого звичаю нїколи не ждали аж поїзд задержить ся, лише кидали ся на ступнї ваґонів і так зручно вскакували до возів, як циркові кльовни на конї. До того не нападали нїколи на поїзди меньшими громадами як по сто людий.
Сіукси мали рушницї і послугували ся ними при нападї. Подорожні знов відповідали на їх стріли револьверами, бо майже кождий з них був уоружений. Насамперед напали Індияни на машину і оббили машинїста та паляча до полусмерти. Один з їх проводирів хотїв машину здержати, але що не умів обходити ся з реґулятором, то замість замкнути так пустив пару, що льокомотива пігнала з найбільшою скоростию.
Прочі Сіукси кинули ся майже рівночасно на ваґони, вдерли ся як скажені малпи на дахи возів, повиважували двері і кождий боров ся на свою руку з подорожними. З товарового воза, до котрого дістали ся без перешкоди, бо нїхто єго не боронив, посипали ся на дорогу клунки, куфри, скринї і всякі товари. В цїлім поїздї запанував крик, гук стрілів і проклони.
Тимчасом подорожні боронили ся хоробро. Кілька ваґонів затарасовано, так що Індияни не могли до них дістати ся і подорожні боронили ся з них немов з фортів, лише що ті форти були движимі і гнали зі скоростию сто миль на годину.
Панї Ауда поводила ся від самого початку борби дуже відважно. З револьвером в руцї стояла коло вікна і скоро лиш який Індиянин показав ся, стрїляла скрізь побиті шиби. Вже з двацять смертно ранених Сіуксів лежало на дорозї, а ті що падали зі ступнїв на шини, кінчили по найбільшій части під колесами поїзду.
Також і кількох подорожних лежало по лавках тяжко ранених кулями або індийскими топорами.Однако не було сумнїву, що борба, треваюча вже від десятьох мінут, мусить скінчити ся побідою Сіуксів, єсли поїзд не задержить ся. До стациї при фортї Керне, де стояв залогою віддїл американьских вояків, було вже лиш дві милї, отже єсли би поїзд поминув стацию, — чого можна було надїяти ся, бо машинїст лежав непритомний а льокомотива гнала повною парою, — то Сіукси могли на певно взяти верх.
Кондуктор боров ся при боцї Фоґа, коли нараз повалила єго куля на землю. Падаючи мав ще на стілько сили, що крикнув:
— Пропадемо, єсли поїзд не задержить ся найдальше за пять мінут!
— Він зараз задержить ся, — відозвав ся Пилип Фоґ і ладив ся вискочити з воза.
— Лишіть ся, — крикнув до него Паспарту. — Се належить до мене.
І заки Пилип Фоґ мав час оглянути ся і задержати відважного Француза, отворив Паспарту двері ваґона і незамічений Індиянами спустив ся скоро під віз. Тут, незважаючи на борбу і стріли, що роздавали ся над єго головою і уживши всеї своєї зручности, вчепив ся ланцухів і осий і з неімовірною зручностию пересунув ся незамітно попід вози аж до машини. Там вхопив ся одною рукою за вистаючий з пакункового воза гак а другою розчепив ланцухи. Та єслиб не се, що в наслїдок скорого бігу розкрутила ся корба шруби сама від себе, Паспарту не був би так легко справив ся з тою роботою, а так відчеплена машина полишаючи вози, пігнала тепер з подвійною скоростию.
Поїзд котив ся ще кілька мінут шинами, але необавки при помочи гамульцїв, удало ся подорожним задержати єго о яких сто кроків від стациї Керне.Там почули вже вистріли і вояки, що стояли в фортї вибігли уоружені на стрічу поїзда. Але Сіукси не дожидали їх і заки ще поїзд задержав ся, повискакувала цїла громада з ваґонів і стала утїкати.
Між тим, коли подорожні зібрали ся на перонї двірця і перечислили ся, замітили, що кількох недоставало, а між иньшими відважного Паспартута, котрому всї завдячували своє спасенє.
——————