Подорож довкола землї в 80 днях
Юлїй Верне
пер.: А. Б.

XXIII. Паспарту дістає незвичайно довгий ніс
Львів: накладом Руського товариства педагогічного, 1895
XXIII.
 
Паспарту дістає незвичайно довгий ніс.
 

На другий день чув Паспарту, що утомлений і зголоднїлий; мусїв щось з'їсти і то як найскорше. Мав на се средство: міг продати свій годинник, але він волїв би умерти з голоду, як се зробити. Тепер як раз лучала ся єму нагода скористати зі свого, правда не мельодийного, але сильного з природи голосу.

Умів кілька француских і анґлїйских сьпіванок то й рішив ся пробовати їх. Япанцї — гадав Паспарту — мусять любити музику, бо у них робить ся все при звуках цимбалів, там-там (бубнів) і тарабанів; без сумнїву зуміють оцїнити і талант европейского віртуоза.

Але може ще за вчасно устроювати концерт, а слухателї пробуджені несподїваним сьпівом може не заплатили би монетою з погрудєм мікада?

Отже Паспарту постановив заждати кілька годин, але по дорозї замітив, що прийшла єму гадка змінити своє одїнє на яку драну свитину, що лїпше відповідала би єго теперішному положеню. Впрочім така заміна могла би єму принести якусь доплату, котру міг би зараз ужити на заспокоєнє голоду.

Але досить мусїв находити ся заки віднайшов якогось крамаря Япанця, котрому заявив своє бажанє. Одежа европейска подобала ся крамареви і вскорі вийшов Паспарту з єго буди прибраний в стару япаньску свитину а на голові мав род турбана в ясні смуги, хоч пожовклого вже від старости. Крім того забрящало у него в кишени кілька срібних монет.

— Знаменито! — подумав, — представлю собі, що тепер карнавал! — Коли Паспарту перемінив ся в той спосіб в Япанця, виглядїв насамперед скромну чайню і з'їв там кусник курятини та троха рижу, продумуючи над тим, звідки взяти гроший на обід.

— Тепер, — говорив до себе, коли добре попоїв, — розходить ся о се, щоби не стратити голови. Тої вже свити мабуть не проміняю за більше япаньску. Отже треба винайти спосіб, щоби о скілько можна як найскорше покинути сю країну сонця, таку сумну для мене.

Подумавши, пустив ся Паспарту до пристани, щоби звідати ся на кораблях, що відходять до Америки, чи не міг би де стати за кухаря або служачого, не жадаючи нїчого більше лише вільного переїзду і поживи. Коли би вже раз дістав ся до Сан Франціско, то там знав би, як собі порадити. Найважнїйшою річию було перебути тих 4.700 миль морских через Тихий Океан між Япаном і Америкою. Але чим близше доходив до берега, представляв ся єму єго намір що раз тяжшим. З якої причини потребували би на американьскім пароходї кухаря або служачого, і яке довірє може хто мати до него, коли він так перебрав ся? Хто єго поручить? на кого може покликати ся?

Коли так роздумував, побачив нараз величезний афіш, що єго обносив по улицях Йокогами якийсь цирковий весельчак. Афіш був писаний по анґлїйски і звучав:

ЯПАНЬСКА ТРУПА АКРОБАТИЧНА

Вільгельма Батулькара.

Послїдне Представленє перед від'їздом до Сполучених Держав північної Америки

Довгоносих Довгоносів.

Безпосередне взиванє божка Тінґу.

Видовище незвичайно приманююче!
— До Сполучених Держав Америки! — скрикнув Паспарту, — отсе як раз для мене!

Він пішов за весельчаком і прийшов небавом в япаньску дїльницю. За чверть години задержав ся перед обширною шопою, на котрій повівали численні хоруговки і котрої внїшні стїни представляли в пестрих красках цїлу товпу акробатів.

Се було заведенє честного Батулькара, в родї американьского Барнума, директора трупи скочків, чародїїв, кльовнів, акробатів, еквілїбристів, ґімнастиків, котрі після афіша давали послїдні представленя перед своїм виїздом з держави Сонця до Сполучених Держав американьских.

Паспарту війшов до присїнка, що притикав до шопи і спитав за паном Батулькаром. Пан Батулькар явив ся лично.

— Чого хочете? — спитав Паспартута, взявши єго зразу за Япанця.

— Чи не потребуєте служачого? — спитав і собі Паспарту.

— Служачого? — відповів пан Батулькар, пригладжуючи свій густий сивий підбородок, — я маю вже двох, слухняних, вірних, котрі мене нїколи не опускають і служать менї безплатно лише за їду… Отже так річи стоять, — додав розложивши сильні дві руки, обтягнені грубими жилами, як басовими струнами.

— Отже не здам ся вам нї на що?

— Нї!

— До чорта! а однако було би менї дуже на руку поїхати з вами.

— Ага! — догадав ся тепер честний Батулькар, — то з вас такий Япанець, як з мене малпа! Але чогож ви так убрались?

— Як хто може, так убирає ся!

— То правда. Чи ви Француз?

— Так, і то Парижанин з Парижа.

— То мусите уміти глумити ся.

— Очевидно! — відповів Паспарту, трохи прикро вражений, що єго народність викликала таке питанє. — Ми Французи уміємо викривляти ся, але все не так як Американцї.

— Правда! Отже єсли не приймаю вас за служачого то можу вас приймити за весельчака. Ви се розумієте; у Франциї уживають чужинцїв за блазнів, а за границею Французів!

— Ага!

— А впрочім ви сильні?

— Особливо як добре попоїм.

— А умієте сьпівати?

— Певне, — відповів Паспарту, що — як звістно — вже давнїйше виступав в уличних концертах.

— Але чи зумієте стати дуба і удержати на підошві лївої ноги фуркало, а на правій рівночасно держати в рівновазї шаблю?

— Справдї умію! — закликав Паспарту, пригадавши собі перші вправи молодих лїт.

— Ось бачите, се головна річ! — відповів честний Батулькар.

Зроблено зараз угоду і Паспарту найшов вкінци місце. Зобовязав ся все робити в славнім товаристві Япанцїв. Вправдї не велика се була честь для него, але за тиждень міг бути в дорозї до Сан Франціско.

Представленє заповіджене з великим гамором честним Батулькаром, мало розпочати ся о третій годинї і вскорі страшенні інструменти япаньскої орхестри, кітли і тамтами загудїли коло дверий. Очевидно, що Паспарту не міг приготовити ся до нїякої ролї, але єму велїли дати з єго сильних рамен підставу в великій вправі „рою людского“, що мали вивести довгоносі божка Тінґу. Ся „притягаюча“ штука мала закінчити представленє.

Вже перед третою годиною заповнила ся шопа публикою. Европейцї і тубольцї, Хинцї та Япанцї, мужчини, жінки і дїти тиснули ся до вузких лавок і льож, уміщених просто сцени. Музика війшла до середини будинку і незабаром повна орхестра: ґонґонґи, тамтами, флєти, бубни і величезні кітли грали як скажені.

Представленє було таке як всї подібні представленя акробатичні; але треба признати, що Япанцї найзнаменитші еквілїбристи на сьвітї. Один показував з вахлярем і кусниками паперу незвичайно цїкаві вправи, що мали представляти мотилї і цьвіти. Иньший пахучим димом з люльки чертав скоро в воздусї ряд голубих слів, котрі говорили якусь чемність публицї. Сей кидав запалені сьвічки і по черзї їх гасив, коли єму переходили поперед устами та знов запалював одну від другої, не перериваючи нї на хвилю своєї чародїйної штуки. Тамтой показував при помочи обертаючих ся качалець найнеімовірнїйші звороти; здавало ся, що під єго рукою оживали ті бурчачі машинки власним житєм; бігали по цибухах, по вістрях шабель, по дротах, довкола великих ваз кришталевих, вдирали ся на бамбусові драбини, розбігали ся по всїх кутах і видавали гармонїйні відголоси, сполучаючи свої найріжнїйші тони. Штукарі кидали їх у воздух а они все крутили ся; підбивали їх як мячі, ховали їх собі до кишенї, а коли їх виймили, они крутили ся все ще, аж до хвилї, коли пружини звязали їх в один штучний сніп.

Злишне було би описувати чудесні вправи силачів і ґімнастиків того товариства; всї удали ся знаменито. Але головною приманою на видовище було представленє тих „Довгоносих“, незвичайних еквілїбристів, яких ще Европа не бачила.

Ті „Довгоносі“ становили осібне товариство під безпосередною опікою божка Тінґу. Одїті як герольди середних віків, носили блискучі крила при раменах. Але найбільше визначували ся тими довгими носами, що ними були прикрашені їх лиця; а особливо ужитком, який з них робили. Ті носи не були й на волос менші від бамбусових тростин, довгі то на пять то на шість або на десять стіп, одні прості, другі закривлені, у одних були гладкі у других бородавковаті. Отже на тих додатках, сильно прикріплених до лиця, показували всї свої еквілїбристичні штуки. Кільканайцять таких почитателїв божка Тінґу положило ся на землї горілиць, а їх товариші танцювали на їх носах, перескакували з одного на другий і показували найнеімовірнїйші штуки.

На закінченє заповідано звичайно для публики людску піраміду, в котрій пятьдесять „Довгоносих“ представляло „віз божка Жаґернота“. Але тепер замість тої піраміди, в котрій рамена служили за точку опору, мали артисти поважаного Батулькара повязати ся з собою лише носами. Але позаяк лучило ся що один з тих, котрі становили підпору воза покинув товариство, а до сеї штуки надавав ся лише той, хто був сильний і зручний, то вибрано на єго місце Паспартута.

Бідняга незвичайно соромив ся, коли — згадавши сумні лїта молодости — одїв ся в середновічну одежу і причепив собі пестрі крила, та коли приправлено єму до лиця на шість стіп довгий ніс! Але конець кінцем сей ніс то єго хлїб насущний; отже здав ся на волю Божу.

Паспарту війшов на сцену і станув між товаришами, що мали становити підставу воза Жаґернота. Всї попростягали ся на земли і понаставляли свої носи до гори. Другий віддїл еквілїбристів положив ся на тих довгих додатках, третий умістив ся над ними, відтак четвертий словом на носах, що лише кінцями стикали ся з собою повстав памятник з людий, що досягав аж до стелї театру.

Роздали ся оплески, а інструменти орхестри загудїли як грім, коли нагле піраміда, захитала ся, стратила рівновагу і памятник повалив ся як замок з карт.

Була се вина Паспартута, котрий схопив ся з землї, перебіг півперек сцени без помочи крил і, вилїзши з правої сторони на ґалєрию, упав одному зрітелеви до ніг з окликом:

— Ах! мій пан, мій пан!

— Ви?

— Я!

— Добре! Тепер скоро на парохід!…

Пан Фоґ, міссіс Ауда і Паспарту поспішили коридорами на двір. Але тут стрінули честного Батулькара, що розлючений став допоминати ся відшкодованя для своєї каси. Пилип Фоґ кинув єму жменю банкнотів і тим усмирив гнїв Батулькара. О пів до семої, саме коли парохід мав відпливати, всїли на него: пан Фоґ і панї Ауда, а також Паспарту з крилами і довжезним носом, котрого ще не вспів собі відорвати.