Подорож довкола землї в 80 днях/XII
| ◀ XI. Пилип Фоґ купує за казочну цїну верхівця | Подорож довкола землї в 80 днях пер.: А. Б. XII. Пригоди Пилипа Фоґа і єго товаришів в індийских лїсах |
XIII. Новий доказ, що щастє сприяє сьмільчакам ▶ |
|
Щоби скоротити дорогу, полишив провідник на боцї шлях зелїзничий, бо сей шлях з причини перепон терену, не йшов в простім напрямі до Аллагабада. Парс обізнаний з місцевостию, казав що ощадить 20 миль дороги, єсли піде півперек лїса.
Пилип Фоґ і Франц Кромерті сидїли так глубоко в кошах, що лише голови було їм видно, їх заєдно підкидало, бо слон ішов бігцем. Але они зносили сю невигоду з правдиво анґлїйскою холоднокровностию, розмавляючи з собою дуже мало, бо ледве що бачили себе.
Паспарту, засївши на хребтї зьвіра і безнастанно підкидуваний, уважав дуже на порученє свого пана і буквально держав язик за зубами, бо инакше міг був єго перетяти на двоє. Француз пересуваючи ся то на шию слона то знов на хребет, скакав як який кльовн цирковий. Однако жартував і сьміяв ся зі своїх скоків, та від часу до часу виймав з торби цукру а понятливий Кіуні хапав єго трубою, не задержуючи ся в ходї.
По двох годинах їзди, задержав провідник слона і дав єму годинку випочинку. Звіря їло галузки і ростини та на напило ся з найблизшої калужи. Сер Франц Кромерті не гнївав ся зовсїм на сей випочинок. Він був як збитий. Противно пан Фоґ був такий різький якби лише що встав з лїжка.
— Але-ж се зелїзний чоловік! — відозвав ся ґенерал, дивлячи ся на него з зачудованєм.
— З кутого зелїза, — додав Паспарту і став порати ся коло снїданя.
Около полудня дав провідник знак до дальшої дороги. Околиця ставала дикою. По великих деревах наступили корчі тамаринди[1] і пальм карловатих, відтак пусті степи, переривані де не-де маленькими корчиками і голими скалами. Цїлу тоту часть висшого Бунделькунда, мало відвідувану подорожними, замешкує фанатичне населенє, що держить ся доси найбільше жорстоких обрядів індийскої релїґії. Власть Анґлїйцїв не могла укріпитись в краю підлягаючім впливам індийских князїв, так само не могла дістати ся до недоступних вертепів віндийских гір.
Нераз помічували наші подорожні громадки диких Індийцїв, що виявляли великий гнїв на вид перебігаючого слона. Впречім Парс оминав їх о скілько міг, бо бояв ся з ними зіткнутись. Сего дня бачили подорожні мало зьвірини, крім кількох малп, що утїкали перед ними та тлумили ся, з чого Паспарту незвичайно тїшив ся.
Єго непокоїла тепер лише одна гадка. Що зробить пан Фоґ з слонем в Аллагабадї? Чи возьме єго з собою? Неможливо, бо сам перевіз міг би єго знищити. Продасть єго, чи пустить на волю? Се цїнне зьвіря заслугувало на якісь взгляди. А єсли би так пан Фоґ подарував слона єму?… Паспарту був в великім клопотї, він не міг нїяк розвязати тої загадки.О осьмій годинї вечером подорожні переїхали головний хребет гір Віндияс і задержали ся на їх північній сторонї при розвалинах якоїсь паґоди.
Ніч була студена. Парс розложив огонь з сухого галузя в серединї розвалин а Паспарту приладив вечеру з куплених в Кольбі припасів. Покріпивши ся, серед перериваної розмови, подорожні змучені і розбиті закінчили сей день голосним хропотом. Провідник пильнував слона, що також заснув, оперши ся о пень великого дерева.
Ніч перейшла без нїякої пригоди. Лише рик тигрів і пантер, що мішав ся з пронизуючим криком малп, переривав нічну тишину. Кровожадні зьвірята не відважили ся нападати на гостий розвалин. Сер Франц Кромерті спав твердо як бравий вояк по битві; Паспарту в неспокійнім снї кидав ся, немов би нагадував собї свої скоки в часї їзди, а пан Фоґ спав так спокійно, як в своїй комнатї на Севіль-ров.
О шестій годинї з рана вибрали ся подорожні в дальшу дорогу. Провідник надїяв ся, що приїдуть до Аллагабада ще сего вечера. Таким чином пан Фоґ стратив би лише часть з сорок вісьмох годин, що їх ощадив від початку подорожі.
Коли перебули послїдний горбок гір Віндияс, пустив ся Кіуні бігти. Около полудня об'їхав провідник сїльце Кальфенґер, положене над річкою Кані, що впадає до Ґанґеса. Він виминав заєдно замешкалі місцевости, бо чув себе безпечнїйшим в пустім поли. Наближено ся вже на 12 миль до Аллагабада, що лежав на північний всхід і задержано ся в тїни бананів, котрих овочі здорові як хлїб і сочисті „як сметанка“, дуже смакували подорожним.О другій годинї дістали ся подорожні до густого лїса, котрим треба було кілька миль їхати. Доси не лучило ся їм нїчого немилого і здавало ся, що подорож скінчить ся без нїякого припадку, коли нагле слон задержав ся і став непокоїтись.
Була як раз четверта година.
— Що се? — запитав сер Франц Кромерті, висуваючи голову з коша.
— Не знаю, пане офіцире, — відповів Парс, прислухуючи ся глухому гомонови, що доходив до них через гущавину.
За хвилю став гомін виразнїйший, якби який віддалений концерт з голосів людских і музики.
Паспарту напружив зір і слух, пан Фоґ ждав супокійно, не промовивши нї слова.
Парс скочив на землю, привязав слона до дерева і зник в гущавинї. За кілька хвиль вернув і сказав:
— Процесия браманів іде в сю сторону. Сховаймо ся, як можна.
Провідник відвязав слона, завів єго глубше в лїс і напімнув подорожних, аби не злїзали. Сам-же держав ся на поготові до дальшої дороги, єсли би сего було треба. Однако припускав, що богомільцї перейдуть і не побачать їх, бо густе гілє заслонювало подорожних.
Дисгармонїйні звуки голосів людских і музики наближували ся чим раз дужше. Монотонні сьпіви мішали ся з голосом бубнів і цимвалів. Незабаром показала ся між деревами процесия яких 50 кроків від місця, де стояв слон. Подорожні могли легко з поміж дерев приглянути ся тому цїкавому релїґійному обрядови.
На чолї походу поступали сьвященики в мітрах, одїті в довгі, сподом обшиті фелони. Їх окружала товпа мужчин, женщин і дїтий, що сьпівали якісь жалібні псальми при супроводї бубнів і цимвалів. За ними на возї з широкими колесами, котрих спицї і колодки представляли вужів, стояла страшна стать з чотирома раменами, темночервоної краски, з мрачними очима, розкуйовдженим волосєм, з вистаючим язиком і устами помазаними бетелем. На шиї висїв мотуз з насиляними трупячими головами, а підперезаний був сей ідол поясом з повідтинаних рук. Стать стояла на тїлї великана з відтятою головою.
Сер Франц Кромерті пізнав ідола.
— Се Калї, — сказав він тихо, — богиня любови і смерти.
— Смерти, може бути, але любови нїколи! — закликав Паспарту. — Гидка біда!
Парс дав єму знак, щоби мовчав.
Довкола богинї бігала і шамотала ся немов в горячцї товпа старих факирів, покритих сьвіжими ранами. Се дурні божевільні, що в часї великих церемонїй індийских готові кидати ся під колеса Жаґернота.
За ними кількох брамінів, одїтих з цїлим всхідним великолїпєм, волїкло женщину, що ледве могла на ногах удержатись.
Була се молода жінка, біла як Европейка. Єї голова, шия, рамена, уха, руки, великі палцї у ніг, були прибрані дорогоцїнностями, нашийниками, серіжками і перстенями. Золотом ткана тунїка, покрита легким серпанком, вказувала єї стан.
За сею молодою женщиною, несли вояки, уоружені шаблями і довгими золотом вибиваними пістолями, трупа на ношах.
Були се мощі старця, в богатім одязї князя, з турбаном, шовком і золотом вишиваною одежею, з кашміровим поясом, украшеним брилянтами і з величавим гербом індийского князя.
Похід замикала музика і громадка фанатиків, що своїм криком приглушували нераз гук інструментів.
Сер Кромерті споглядав на сю процесию з великим смутком і обертаючи ся до провідника сказав:
— Сутті!
Парс притакнув головою і положив палець на устах. Довга процесия перейшла поволи поміж деревами і небавом послїдні єї ряди зникли в гущавинї лїса.
Згодом притихли і сьпіви і лише від часу до часу доносились здалека крики, вкінци наступила глубока тишина.
Пилип Фоґ зачув слово, вимовлене Францом Кромертім і скоро лише перейшла процесия запитав:
— Що єсть „сутті“?
— Сутті, пане Фоґ, — відповів бриґадир, — то людска жертва, але жертва добровільна; жінка, котру ми бачили, згорить завтра рано на кострі.
— Ох! гільтаї! — крикнув Паспарту з обуренєм.
— А сей труп? — спитав пан Фоґ.
— Се труп єї мужа, — пояснив провідник, — независимого князя з Бунделькунда.
— Як то, — відозвав ся Пилип Фоґ, не показуючи по собі найменшого зворушеня, — ті варварскі звичаї істнують доси в Індиях і Анґлїйцї не могли їх викорінити?
— В більшій части Індий, — відповів Кромерті, — такі жертви вже перестали; але на сї дикі околицї не маємо нїякого впливу, особливо на країну Бунделькунд. Цїла північна сторона гір Віндияс єсть театром безнастанних убийств і рабунків.— Бідна! — шепотїв Паспарту, — живцем єї спалять!…
— Так, — говорив ґенерал, — спалять єї; инакше, ви й не увірите, яка сумна доля ждала б єї між своїми. Обтяли би їй волосє, живили-б єї ледве дрібкою рижу, відпихали-б єї як яке нечисте єство і она померла би десь в кутї як паршива собака. Длятого сама гадка о такім страшнім житю приневолює ті нещастні єства до жертви скорше, як любов або релїґійна ревність. Але нераз бувають такі жертви дїйстно добровільні і треба цїлої енерґії правительства, щоби їм перешкодити. Перед кількома лїтами, коли я мешкав в Бомбаю, прийшла раз одна молода вдова просити, аби їй дозволено спалити ся разом з мужем. Очевидно, що правительство відмовило. Тодї вдова схоронила ся до одного независимого князя і таки довершила своєї жертви.
В часї оповіданя ґенерала хитав провідник головою а відтак відозвав ся:
— Завтрішна жертва не буде добровільна.
— Звідки знаєте?
— О тім знають всї в Бунделькундї.
— Алеж тота нещастна жінка цїлком не опирала ся, — замітив Кромерті.
— То длятого, бо єї запоморочили димом з конопель і опіюмом.
— Кудиж єї повели?
— До паґоди Піллаї, дві милї звідси. Там через ніч буде ждати смерти.
— А смерть наступить?
— Завтра рано.
По тім поясненю провідник вивів слона з гущавини і сїв на єго шиї. Але в хвили, коли мав вже пуститись в дальшу дорогу задержав єго пан Фоґ і обертаючи ся до ґенерала, сказав:
— Чи не могли би ми спасти сю жінку?
— Спасти сю жінку, пане Фоґ? — закликав Кромерті.
— Маю ще дванацять годин зайвого часу. Можу єго пожертвувати.
— Он як! то й ви маєте серце? — сказав здивований Кромерті.
— Деколи, — відповів спокійно Пилип Фоґ. — Єсли маю на те час.
——————
- ↑ Квасний дактиль.