Повна збірка творів (Васильченко)/III/Кармелюк
| ◀ Недоросток | Повна збірка творів Том III Кармелюк |
Куди вітер віє ▶ |
|
Гайдамаки — озброєна селянська голота. Зброя: топірці, пістолети, рушниці.
Конвойні — селяни з бляхами.
Пани й пані, ріжного віку. Одіж — польської початку XIX століття.
Музики — євреї.
Кармелюк — років 35–40. Вбрання селянське, він-же Невідомий — одіж панська.
Кушнірук — осаул Кармелюка, років 50 — бородате, богомільне обличчя.
Селянин — батько.
Його жінка — мати.
Хлопчик — син їх.
Мошко — дирижер музиків.
О. Шуляк — благочинний.
Весела панна.
Боязкий пан.
Бурлака.
Пані Люба — поміщиця.
Пан Стась — син її.
Панна Ромця — небога її.Пан Душечка — дядько Ромці.
Пан Олізар — молодий ліберал.
Економ — розумний, похмурий і
| 1 Дівчина | покоївки, вбрання селянське, празникове. | |
| 2 Дівчина |
Хурщик, з прив'язаною бородою.
Старий пан, з паралізованою ногою.
Чиновник.
Темно. Чути гомін. Помалу видніє. Виявляється частина за частиною обстанова картини. Ліс. Старий гіллястий дуб. Під дубом на галявині з дощок довгий стіл. За столом сидить Кармелюк і його гості, селяни: чоловіки, жінки. Тута-ж кілька душ гайдамаків. Стіл застелений килимом. На столі дорогий посуд, наїдки й напитки. Гості п'ють до Кармелюка, примовляючи:
Гості: За ваше, отамане, здоров'я. Пошли, боже, вам вік довгий, а за вами може й ми не загинемо.
— Поздоров, боже, отамана, то може й та голота дождеться чогось кращого.
— Хай живе наш отаман на радість бідному людові і всім панам на страх.
— А що вже будуть згадувати того Кармелюка, то й поки їх життя — не забудуть.
— І діти й онуки будуть пам'ятати…
— За ваше здоров'я, отамане.
Кармелюк. Спасибі-ж вам, дорогі гості, що не погордували розбійником та його хлібом-сіллю.Виходить чоловік, жінка й хлопчик. Одягнені як у гості. У жінки під рукою паляниця.
Чоловік. Слава богу.
Кармелюк. На віки слава.
Жінка. Поздравляємо отамана з іменинами. (Кладе на стіл паляницю).
Кармелюк (привітно). Спасибі. Прошу сідати. (Подивившись на хлопчика, повеселів. До жінки). Це ваш такий.
Жінка. Оце-ж наш такий гайдамака.
Кармелюк (до хлопчика). Що-ж, хлопче, не заболіли у тебе ніжки, поки сюди дійшов?
Чоловік. Де там вам заболіли. Всю дорогу вистрибував, як добре лоша.
Жінка. Вчепилося, пуцвирок, — візьміть та й візьміть мене до Кармелюка в гості. То й одчепиться не можна було. Я таки й не думала його брати, ну, так він (показує головою на чоловіка) пеститься з ним та потурає.
Чоловік. Хай побачить на свої очі, щоб колись, як виросте, згадував, який-то розбійник Кармелюк.
Мати (лагідно до хлопчика). Ну, тепер бачиш, сину, який то дядя Кармелюк?
Гості (сміючись): Люди ото гомонять, що Кармелюк, як птиця літає, то воно собі теє і взяло в голову.
— Великі кажуть, то що вже малому.
Кармелюк. А біжи-но, батьків сину, до мене.
Мати. Біжи, сину, до дяді, дай чолом.
(Хлопчик підходить соромливо, дає чолом).
Кармелюк (гладить його по голівці, дає далі гостинця — гроші). Ну, то не забудеш тепер, як виростеш, того Кармелюка, що по світу крилами літав? (Гладить його по головці).
Мати. Ти-б же, лобуряко, подякувало дядю за гостинця.
(Хлопчик цілує руку. Кармелюк — його в голову. Хлопчик радісно підбігає до матері).
Кармелюк (зітхає, задумався, (нерозбірливий текст) голову, закривши очі).
Гості (осмутніли. Переждавши трохи): Не журіться, отамане, добрі люди не оставлять і ваших діток без долі.
Жінка (рішуче). Ось годі, куме, не журіться, журбою не поможете. Хай вже краще наші вороги плачуть.
Чоловік. Не давайтесь, отамане, смутку.
Кармелюк (підводить голову, співає): „Маю жінку, маю діти, та я-ж їх не бачу“. Пробачте, кохані мої гості, що я засмутив вас в цей веселий час. (Частує людей). Ой, гості мої милі, гості дорогії! Спасибі вам, що не цураєтесь розбійника. З вами я й заплачу, з вами я й звеселюся. Правду вам кажу: коли-б не люди — загинув би я з туги.
Зеленіє жито зелене —
Хорошії гості у мене,
А ще й зеленіший…
Гайдамака. Пане отамане! Маю вам дещо сказати.
Кармелюк (трохи незадоволено). А що таке?
Встає і підходить до гайдамаки. Гайдамака щось стиха розповідає йому. Кармелюк хмурить брови. Гості мовчки, стурбовано дивляться в той бік. Дехто хвилюється. Кармелюк, поговоривши з гайдамакою, підходить до гостей.
Кармелюк. От не дадуть-же погуляти доладу! (До гостей). От що, мої кохані гості, є звістка, що пан Стась вислав на мене облаву. (Між людьми хвилювання). Я прошу вас тільки не полохатись. В облаві люди з Макитринець — там багато наших. Думаю, що з цього нічого не вийде. А втім, хто боязкий — тримати не буду.
Гості: Ні, так воно не до діла! Коли залишатися, то залишатися всім.
— Правда: коли будуть брати — хай усіх беруть. Разом гуляли, разом і одповідати будемо, коли доведеться.Кармелюк (до гостей). Оце-ж бачте: не знає що робити од злости, так що вигадав? Облаву!.. Ні, ти мене не злякаєш облавою! А що я тобі наказав — зробиш, хоч сказишся! Кармелюк свого слова додержить.
Гості: А що таке?
— Я не чув.
Кармелюк. Я, бачте, за всякі кривди, що чинить пані зі своїм сином людям, пеню наклав на його і дав йому три дні строку, щоб її виплатив, а ні, то обіцяв сам навідатись в гості. Ну, то оце він, щоб показати, що мене не боїться, впоряжає в себе бенкет сьогодня, а на мене економа з селянами в облаву виряжає. Побачимо, як тобі буде бенкетуватися! (До гайдамаки). Кушнірук, постав на шляху варту. Хто буде їхати до двору — спиняйте й сюди ведіть. Ні духа не пропускайте!
Кушнірук (сміється). Не турбуйтеся, отамане, варту я вже розставив.
Кармелюк. Уже? От і добре. А тепер піди, скажи всім хлопцям, щоб були все-ж таки напоготові. По обіді я вишлю їм зміну. (Кушнірук пішов).
Гості: Та чого там, остаємось усі!
— Що буде, то й буде.
— Сідайте, люди! Не бійтесь.
Гості весело сідають за стіл, але в лісі чути якийсь гомін, і дехто починає хвилюватися.
— Що там таке?
— Кого хлопці ведуть.
Кармелюк. Та то може когось із панських гостей.
Гості: Сюди ведуть?
— Сюди!
Всі повертаються в ліс, вичікуючи. Пильно зацікавлені. Раптово сміх.
— Музики!
Виходять із лісу п'ять душ євреїв-музикантів. Старший між ними Мошко. Всі припали пилом, спотіли. Весело обтирають обличчя хусточками.
Кармелюк (до гайдамаків). Де ви знайшли їх?
Гайдамака. Ішли до панів грати на бенкет.
Кармелюк (сміється). От і добре. Хай уже пани обійдуться без музиків на цей раз, а ці хлопці і нам знадобляться.
Гості (весело): Якраз нагодились у добрий час.
— Тут їх саме й бракувало!
Між музикантами шепотіння, розглядають гостей. Угадують між ними Кармелюка. Мошко виходить наперед.
Мошко (до Кармелюка, сміливо). Дозвольте вітати ясновельможного отамана із днем їхнього народження. (Музики тимчасом налагоджуються грати).
Гості (сміються): Уже довідався.
Мошко (урочисто). Мазурка „Кармелюка“ на пошану славному розбійникові.
(Повертається до музиків і починає диригувати. Музики грають відому мазурку „Кармелюк“).
Мошко (закінчивши, вклоняється). Дай, боже, щастя й здоровля на многі літа!
Кармелюк. Дякую, Мошко, дякую. Сідайте-ж з дороги до столу, пийте по чарці, а потім заграйте моїм гостям якоїсь веселої, щоб не сумували. Гаразд? До танку! Веселої — вмієте?
Мошко. Чому-ні? Хіба-ж Мошко на весіллях у людей не грав? Всіх, яких скажете: дудочку, бандурку, гречаники — нема такого танку, щоб Мошко не заграв.
Мошко (до гостей). От ми зараз грали вам мазурку „Кармелюка“ — а ви знаєте, що то за мазурка?
Гості: Знаємо, знаємо!
Мошко. Ні, ви не знаєте!
Гості: То ти, Мошку, розкажи нам.
Мошко (випивши чарку й закусюючи, жестикулює рукою). Ця мазурка каже нам про те, що є на світі пани і князі, сріблом золотом сяють… І є на світі Мошко, ходить він у драний лапсардак… Ось… (Показує дірку). І нічого йому бог не дав, тільки дав йому тілант. (До гостей). Ви розумієте, що таке тілант?
Гості (сміючись): Розуміємо.— Він таки, вражий Мошко, справді душу в собі має…
Мошко. Еге, Мошко теж у світі горя бачив. Так і от: Мошка садовлять коло порога: грай, Мошку, бо я тобі нагайку дам! Грай весело, аби ми танцювали, бо я тобі, сукин сину, в морду дам. А Мошко сяде та й Кармелюка їм заграє. Вони танцюють, хвалять Мошка: „гарно Мошко грає“, а того й не знають, що про те Мошко грає, що на світі правди немає…
Гості (сміються): Ну й хитрий Мошко, бач, що вигадав.
Мошко. Бо я теж бідний чоловік. (Витирає руки хусточкою, береться до скрипки. Всі инші музики лагодяться теж до гри. До Кармелюка). Якої-ж отаманові заграти? Дудочки? гопака?
Гості: Що воно?
— Гляньте — ведуть когось.
Всі примовкли зацікавлені, дивляться в ліс. Звідти два гайдамаки ведуть попа, о. Шуляка.
О. Шуляк (огрядний, здоровий піп. Оглядає людей, спиняє очі на Кармелюкові). Це ти будеш Кармелюк?
Кармелюк. Я самий, паноче!
О. Шуляк. Ну, то нащо твої хлопці затримали мене? По якій справі?
Кармелюк (осміхається). А ви-б то й не знаєте того, паноче, нащо мої хлопці перепиняють проїзжих? Ви куди це зволили їхати? До пана Стася на бенкет?О. Шуляк. На який там бенкет — є мені коли по бенкетах їздити! Іду в Малишки сповідати хвору. Думаєш — сам п'янстуєш та бенкетуєш то й усі те-ж саме роблять (Оглядає людей суворим оком. Ті ховаються один за одного. До людей). А ви?.. Робочого дня, коли всі чесні люди на праці, посходилися на цей нечестивий бенкет? Та до кого? Що це ви собі думаєте? Що ви робите, православні?
Кармелюк (перебиває). Паноче, будете казати свою казань у церкві, а в цьому манастирі ігумен я. Отож ви зубів мені не замовляйте та шукайте, що у вас там є у кишені.
О. Шуляк (стурбовано). Що? Гроші? Які в мене гроші? Де вони візьмуться. Немає в мене грошей? Хоч і шукайте.
Кармелюк (до гайдамаків). Хлопці, потрусіть панотця гарненько.
Двоє гайдамаків трусять кишені, виймають маленький пакуночок, розгортають…
О. Шуляк (сконфужено). То не гроші. Дайте сюди. (Хоче вирвати, додолу сипляться карти. Сміх. Гомін: „карти! карти“!)
Кармелюк. То чи не по оцих святцях ви їдете сповідати хвору? (Сміх).
О. Шуляк (збирає карти, щось бубонить, далі голосно). Бачте, я-ж казав, що ніяких грошей немає в мене.
Кармелюк. То ми ще побачимо. (До гайдамаків). Краще пошукайте, хлопці! Подивіться за халявою!
О. Шуляк (Раптом змовкає, далі лютим голосом). Еге!.. Так це ви так із слугою божим! та коли-ж так… (Раптово несподіваним ловким рухом перекидає одного гайдамаку додолу, другого одкидає в бік, сам одскакує, вихапує із-за пазухи пістолет). Першого хто підійде — на місці покладу! (Далі швидко повертається, тікає в ліс).
Всі спершу змовкли од несподіванки, далі здіймається регіт. Сміються, аж хитаються.
Гості: Оце так панотець!
— Оце так слуга божий!
— У мене — аж на душі було похололо, так налякав!
Гайдамака (сконфужений). Як він так кинув мене — прямо таки сам не зоглядівся.
Кармелюк. От і кажуть, що ми розбійники, от де правдиві розбійники.
Мошко (сміється). Я вам скажу, що це за батюшка. Один раз перестріли його в лісі п'ятеро розбійників. То він як узяв їх у роботу, так повірите: просились.
Один із гостей. Не дурно ото кажуть, — людей лушперить прямо у церкві. Людям в спину шпурляє п'ятаками.
Кармелюк (дуже веселий, сміється як дитина. Пересміявшись). Ху! Ти-б не сказився, вражий попище, аж у грудях заболіло. (До гостей). Ну, чого-ж це ви повставали — сідайте, мої гості, до столу, а то ми так і до вечора не погуляємо. Та гукнемо ось на мої хлопці. Ох і співаки-ж є в мене. Там як заспівають…
Один із гостей. Та ось-же музики хотіли щось нам грати.
Кармелюк (згадав). Ага! Правда! (До Мошка). Перебили тобі рахубу, Мошко, — ну, та нічого — за спину не ллє, починай знову.
Мошко (знову впорядковує свою капелу. В лісі гомін).
Гості (сміючись): Стій, Мошку, знову когось ведуть! (Загальний регіт).
— Це вже якихсь панів.
Кармелюк. От розносило їх! І потанцювати людям не дадуть. Ну, зажди, Мошку.
Із лісу гайдамаки виводять панну й пана. Обоє в подорожніх балахонах.
Панна (згорда). А хто тут у вас той самий Кармелюк.
Кармелюк (дивиться на неї, осміхаючись). Дивіть-ся: яка? Ця, видно, не боязка.
Панна (до його). Ти Кармелюк? (Суворо). Ну, то кажи, по якому праву не даєш проїзду чесним людям?
Кармелюк. А от ви, паненко, скажіть, хто ви така, куди й по якому ділу їдете. Тоді може й пустимо.
Панна. Я — панна Зося Захаржевська, а їдемо до панів Любчинських на бенкет. Буде з тебе?Кармелюк. Ну, так от-же що, паненко Зосю, їхати до Любчинських не вільно. Будете вертатись назад.
Мошко. Моє шанування пані Зосі. Музиків, паненко, не буде на бенкеті, то вам і їхати не варт.
Панна (здивовано). О, Мошко! А ти як тут опинився?
Мошко Сьогодня граю Кармелюкові!
Панна (до пана). Дядю, як-же це буде, що-ж це за бенкет?
Кармелюк. А паненка видно охоча до танку?
Мошко. Панна Зося на всю округу танцюристка. Ні один бенкет без неї не обійдеться.
Кармелюк. Ну, тоді я панни так не випущу, хай затанцює однієї Кармелюкові! (Сміх).
Панна (погордливо). Що-о? (До пана). Як це вам подобається, дядю?
Панна (до Кармелюка). А як я не хочу?
Гості: Як то — не хочу? Тут воля отамана! Що велить — треба робити.
— Сказано — паненя, — воно все одно, як дитина: того хочу, того не хочу. (Сміються).
Панна (уперто, тупнувши ногою). А як я не хочу?
Гайдамака (похмурно). Попросимо! знаєш, як у вас прохають тих, хто не хоче ходити на панщину? (Сміх).
Панна (дивиться на його сполохано). У… який. (Далі сміливо). Ти не дуже тут — бо ось за мною дядя, а він жартів не любить. Він воював французів і йому дали за це медаль. В його кишені є пістоль… (Підступає ближче до пана).
Пан (злякано). Бог з тобою, Зосю, де-ж у мене той пістоль?
Панна (подумавши, махнула рукою на пана, підступає ближче до Кармелюка, суворо). Пане отамане, накажіть отим своїм гайдамакам, щоб вони з панною поводилися пристойно. Чуєте?
Кармелюк (осміхається). Не бійтесь, паненко, хлопці в мене хороші!
Панна (з-підлоба озирає на гайдамаків). „Хороші“, бач які? (До гайдамаків). Ви глядіть-но мені, а то я накажу отаманові, то він вас навчить, як треба поводитись з паненками! (Сміх).
Гості: Отак буде воно мабуть краще!
— За отаманом певніш буде, чим за дядьком.
— Весела, видно, паненка.
Мошко. Ви ще не знаєте панни Зосі: де панна Зося — там завжди буває весело.
Гості: Отаку-б отаманові завести пташку.
Мошко. Паненко, приставайте до отаманового товариства, тут вам буде добре. (Сміх).
Гості: Краще буде, ніж у рідної мами.
Кармелюк. А у нас, справді, була така.
Панна (цікаво). Була?
Кармелюк. З пів року жила: з торби хліб їла, з ручаю воду пила — та й не тужила. (До хлопців). Пам'ятаєте, хлопці, Марусю-попівну?
Пан. Зосю, нам їхати треба!
Кармелюк. Е ні, панна мусить танцювати, так не пущу.
Панна. Ну, що-ж його робити? (Яку годину стоїть задумана. Далі дзвінко регоче): Це буде цікаво. (До пана). Як ви, дядю, гадаєте?
Мошко. Скрізь танцювала панна Зося, чому-ж не потанцювати в Кармелюка? Га?
Гості: Тут ще краще ніж де: на свіжому, на травці. Ану-бо, паненко, козачка!
— Та вона по нашому, мо', й не вміє.
Панна. Хто, я?
Голос. А мо' вмієте?
Панна швидко й рішуче скидає свій подорожній балахон, кидає на руки панові, лишається в бальному наряді. Виступає вперед.
Панна Зося. Музики!
Музики починають грати козачка. Панна іде в танок. Гості оступають півколом. Незабаром один із гайдамаків не втерпівши іде й прилучається до танку. В гурті веселий радісний сміх. Кармелюк захоплений слідкує за танком, піддає танцюристам та музикам охоти.
Кармелюк. Ану, Василю, не піддайся. Не осоромся перед панною! Ану-ж дрібніше… Ех!.. Музики веселіше!.. Шкода, що… (Далі бере в одного музики скрипку, починає грати).
В лісі несподівано встає гомін і гук. Підковою виходить облава: селяни з кіллями, з косами, з ціпами, один із старою рушницею. За ними голос:
Поміж гостями переполох, хвилювання. Дехто із гайдамаків хапається за зброю, хтось гукає:
— Отамане, облава!
Кармелюк (не кидаючи грати, махає головою). Заждіть трохи! (Музики починають фальшивить. Кармелюк до їх гукає): Не брешіть, чортові музики, грайте доладу!..
Мошко (не кидаючи грати, злякано кричить). Отамане, побий мене бог, стрілять буде! (Головою киває в той бік, де з облави наводять рушницю).
Кармелюк. Грай, Мошку, грай! (З облави гримить невдалий постріл. Музики з переполоху присідають, знову схоплюються, зразу грають далі. Поміж гостями переполох міняється на регіт. В облаві теж сміються. Танок жвавішає. Голосніший стає гомін у лісі. Раптом Мошко спиняється).
Мошко (до музиків). Ша! (Музики змовкають. Танок припиняється. До Кармелюка). Далі, отамане, вже ніяк не можна, струна з ляку порвалась! (Вибух реготу).
Кармелюк (витирає піт, повертається до облави, виходить уперед спокійний). А що скажете, хлопці?
— Кармелюк, сам Кармелюк. (Дехто ховається назад у ліс).
— Куди! куди! Тікать? Ось я вас утечу! Чого стали? Беріть його живцем! Вас-же стільки, а їх там жменя! Беріть, а то втече!
Кармелюк (хитає головою). На кого-ж це ви вийшли з кіллями, як на звіря? Кармелюк вам лихо діє? Кармелюк вам ворог? Глядіть, хлопці, щоб не каялися.
— Та чого ви слухаєте його! Бийте його, гультяя! В'яжіть!…
— Добре тобі у лісі там гукати „беріть“ — а ти прийди сюди сам та візьми.
— Чого-ж стоїте? Хочете, щоб утік? Глядіть — випустите з рук — в острог усі підете! В Сибір!
— Ану, хлопці! Всі разом! (Товчуться на місці, вперед не йдуть).
Наперед із лісу вибігає бурлака, обідраний, здоровий чоловік, в панських недоносках-штанях, босий, з кілком.
Бурлака. То оце нас за його, гультяя, всіх будуть до тюрми брати? А де він, той вражий Кармелюк? Я сам на його йду!
— Мартин! Мартин!..
Кармелюк (до гайдамаків жартом). Хлопці, а візьміть-но цього пана та пошукайте в кишенях — певне в його там червінців повно.
— Тікай, Мартине, краще, бо обдеруть! (Регіт).
Бурлака (засоромившись, озирає свою одіж, далі сердито). Та що ви, чортові люди, глузуєте, що в мене „жупан дран“? — А може в мене дома грошей скриня? (Стає в гордовиту позу, заклавши руку за спину і виставивши вперед босу ногу).
Голоси: Отих, що такі як біб.
— Що самі лазять… (Регіт).
— Мартине, заспівай краще отаманові, то, мо', чарку дасть.
— Ні, ти краще розкажи, Мартине, як тебе пани женити хотіли.
Кармелюк. Та й що це за чоловік? (До бурлаки). Перше, ніж іти на мене, ти хоч скажи, хто ти такий, та й за що хочеш битися зі мною? Чи я в тебе гроші пограбував, чи твої маєтки спалив, чи слуги твої збаламутив?
Бурлака (чухає голову, далі глибоко зітхає). Ану, налий мені чарку.
Кармелюк (частує бурлаку). Ну, та й що буде?
Бурлака (випив, подумав). Ні, не бере — не пошкодуй іще однієї.
Кармелюк (дає знак, йому приносять більшу чарку. Частує вдруге). Оця вже напевно візьме.
Бурлака (випивши, скривився, далі засміявся). Так одразу і вхопила за серце! (До Кармелюка). Так ти питаєш, хто я такий? Я тобі скажу, хто я такий. Слухай. (Береться рукою за щоку і несподівано заводить сильним голосом).Та немає гірш нікому,
Як бурлаці молодому…
Гей… Гей… Як бурлаці молодому…
В облаві і поміж гостями захоплений гомін. Коло бурлаки збивається гурт. В облаві посхилялись на кий, на коси, слухають. Инші кидають кілля. В той час, коли пісня затихає, чути сердитий, нерозбірний голос економа, що гримає на облаву. Часом долітають слова:
— Стріляйте, в кого є рушниці! Нічого за це не буде! — Ну, раз, два, три… стріляй!
В облаві загудуть, заворушаться на місці і знову слухають з більшою цікавістю. Пан щось гаряче шепоче паненці, тягне її за руку в ліс. Та змагається. Одійшли трохи, спинились, знову змагаються, зрештою пан бере панну під руку і мало не силою повів у ліс. Пісня наростає, набирає широти і моци.
Яром, яром за товаром,
А горою…
Голоси: Що таке? Що трапилось?
— Утік! Економ утік, а за ним вся його вірна челядь! Злякався!
— Гляньте — ген-ген помчав конем!
— Що-ж його тепер робити?
— Тепер-же вони живцем нас з'їдять.
Кармелюк. А ви послухайте краще, що я вам скажу. Прохаю вас усіх до себе на іменини. Нічого й нікого не бійтесь. Тут і порадимось, що робити. На Кармелюка всю надію майте!.. Знайте, Кармелюк іще нікого не зрадив.
В облаві пішов веселий гомін. Один по одному кидають кілля, перебігають до Кармелюка.
Гайдамаки й дехто із гостей кидаються напинати намети. Веселий гомін.
Мошко (з боку комусь захоплено розповідає): Отаман гукає — грай, Мошку! Мошко грає. От він вже націляється з рушниці. Отаман кричить: грай, Мошку. Мошко грає. От він уже…
Мати (в иншому місці гурту до хлопчика). Ну як, сину, гарно у дяді Кармелюка?
Хлопчик (захоплено): Як на небі.
Чорна хмара наступила,
Став дощик іти:
Благослови, отамане,
Намет нап'ясти.
Глухе підземелля в панському будинкові, муроване. Горить одна свічка. Скрізь без ладу розстановлені меблі: стільці, ослонці, канапа. На столі лежить старовинна зброя: іржаві шаблі, пістолети, стара рапіра, патронташі і инше. На канапі з пов'язкою на голові напівлежить пані Люба, грається з щенятами, коло неї на ослончику стоять ліки: каламарчики, пуделечка, графін із водою. Проти неї, схилившись ближче до свічки, читає стиха книжку пан Душечка. Панич Стась переглядає коло столу зброю, щось собі сердито бубонить. Далі на канапі сидять Олізар і панна Ромця, помалу говорять проміж себе, боязко жартують. Двоє дверей: одні маленькі потайні, другі більші — підперті кіллям.
Пані Люба (перестає гратися із собачям, швидко підводить голову, прислухається). Чи мені знову почулося, чи хтось таки стукає? (Всі примовкли одразу, слухають). У весь день у голові шумить: все здається, ніби хтось стукає.
Стась (спокійно). Мамо, випий краще своїх крапель — у тебе нерви заспокоються.
Пані Люба. Та ні-ж-бо! — Таки щось стукає — прислухайтесь краще! (Знову прислухаються).
Панна Ромця (сконфужено). Прошу вибачити мені, — це я стукала черевиком.
Пан Душечка (до пані Люби). Знаєш, серце, — ти справді дуже змучена, коли полохає тебе кожний шелест. Тобі спочити треба. Вкладайтеся ви з Ромцею тут спати, що вже бог дасть, те й буде… (Зітхає). А ми підемо до покоїв і все зробимо, що можна буде зробити.
Стась (роблено позіхаючи). Дядю, нащо такий сльозливий тон? — підемо всі на верх і будемо спати кожний на своєму місці. Взагалі мені здається, що увесь цей переполох передчасний, безпідставний.
Пані Люба. Чи безпідставний, чи ні, а все-ж краще перебудемо його уже всі в гурті…
Стась. Коли вже тобі так сподобалося тута — то будемо сидіти ще одну ніч.
Пані Люба. Не заводься, Стасю, — буде вже. (До пана Душечки, позіхаючи і кутаючись). Ну, будемо читать далі. (Пан Душечка протирає окуляри, знову береться до книги).
Стась (іронічно). І коли це у дяді явилась така охота до філософії?
Пан Душечка (наставительно). Послухай мене, мій любчику, — зовсім немає тут із чого сміятись. У тяжку годину серйозні люди завжди знаходили і втіху і спокій у філософії. А тепер-же такий час, що треба до всього бути готовими — ховатися з цим немає чого.
Пані Люба. Справді, Стасю, облиш цей тон.
Стась (сердито). Ну, годі вже — не буду. (Павза. Пан Душечка читає. Стась буркоче сам собі, чортихає). Тут тобі якісь таракани лізуть за шию, спускаються пауки мало не в рот, жаби вистрибують. Чорт-би забрав того Кармелюка з усім його корінням.
Пані Люба. Я-ж тебе прошу, як доброго, залишити хоч на сьогодня свою звичку.
Стась. Що-ж це за свято таке у нас сьогодні? (Глузливо). Ах, я бач забув. Вибач мені, мамуню, це-ж нам сьогодні треба бути в добрій злагоді із паном богом.
Пані Люба. Грубіян!
Стась. Такий я вже вдався. Такий і буваю завжди, — не міняюся. От мене дуже дивує ця несподівана одміна твоєї вдачі: звідкілясь надійшло миролюбіє, голубина благодушність, молитовність. А мені справа здається більш простою і ясною: коли немає надії одбитися збройно од розбійників, тоді…
Пані Люба. Що-ж тоді?
Стась. Тоді, мамо, хоч це тобі і не дуже приємно слухати, виймай свою заповідну скриньку, одлічи, скільки вимагають, червінців, набери покірного вигляду і спокійно чекай на ласку вельможного пана Кармелюка.
Пані Люба (обурено). Це якась звірина — не син! Ти сьогодні неможливий, Стасю, тобі слова не можна сказати.
Стась (сердито). Чого це ви начепилися на мене? Слова не можна мовить. — Ну, то й не говоріть — я буду мовчати.
Душечка (зводячи на мир). Годі бо, панове, не змагайтесь. Чи то-ж тепер такий час, щоб підіймати змагання?
Стась. Правда, дядю, — тепер треба про душу свою думати, а не сварку заводити. Посвітимо лямпадки, впадемо на коліна. (Прислухається до потайних дверей, сердито). А це-ж кого там чорт несе? (Одпирає двері, увіходить економ).
Економ не стара, суха людина, хворий, кашляє. Говорить похмуро, з певністю. Його одразу оточують з усіх боків, закидують питаннями, слухають із пильною увагою.
Пані Люба. Що скажеш, Остапе?
Пан Душечка. Що нового, Остапе?Стась. Як у дворі — все гаразд? Як люди?
Економ. У дворі поки що все добре. Я оце з новиною до вас…
Усі (зацікавлено). Що саме? Яка новина? Ну, та кажи-ж швидче.
Економ. Кармелюк зараз грабує в Галузинцях.
Усі. Кармелюк у Галузинцях? Мати божа! Бідний пан Маркел!
Пан Душечка (повеселівши). Не собачий тобі син — яку підвів машину? Пустив чутку, що сюди має прийти, а сам несподівано та в инше місце. Хитра бестія!
Стась. Не поспішайте так радіти, дядю, він коли схоче, успіне і до нас завітати.
Пані (теж повеселівши). Хай уже нас бог криє од цього гостя. (До економа). Звідки-ж це ти, Остапе, такі звістки маєш?
Економ. Я ще, бачте, не все сказав вам: гість до нас заїхав із губерні, прохає поночувати.
Усі (сполохано). Хто? Який гість? Хто звелів його пускати? Хто тепер їздить уночі?
Економ. Якийсь аж із Чернігова поміщик. Накупив тут вовни і віз оце дві хури додому, та почувши, що в Галузинцях розбій, далі їхати побоявся, завернув до нас.
Пані Люба. А з ним які люди?
Економ. Два хурщики. Хури з вовною й бричка стоять під брамою, а пан чекає у вітальні.
Пані Люба (бідкається). Отже не було мороки, то ще й гостей невідома нанесла! Саме оце час такий, щоб гостей приймати.
Стась. Що-ж кличте його сюди до гурту. Соромиться немає чого. Хай не здивує, коли нагодився в такий час.
Пан Душечка (весело). Нашого війська набуває! Охотніше буде сидіти.
Пані Люба (оглядає себе). Хоч-би-ж було трохи одітися, а то прямо ніби яка з міста жидівка. (Пішла).
Стась (до економа). Ну, а у дворі як? все гаразд? Як розстановив варту?
Економ. Поки що, кажу, все гаразд, всі на своїх місцях — не сплять. Коло стогів я іще поставив три чоловіки з косами, одного з рушницею. Шість дозорців ходить навкруги саду з ціпами та з вилами. Коло брами стоять двоє із кіллям. Чоловіка з вісім вартують тут коло будинку, та в казармі сидять на-поготові, здається, дванадцять чоловіка.
Пан Душечка. Ну, а настрій який у людей? Жвавий? Бадьорий? Можна покладати на їх скілько небудь надії?
Економ (тихіше). Правду казати, то надія погана, пане, чоловіка зо три може знайдеться між ними таких, що можна покладатись, а останні розлетяться, як пір'я, од одного розбишацького посвисту.
Пан Душечка. Ти-б, Остапе, говорив до них більше. Скажи їм, що коли вони допоможуть одігнати Кармелюка, тоді пані всякі пільги буде дарувати людям.
Економ (похмуро). Мою мову, пане, люди знають добре. (Кашляє).Увіходять пані Люба і незнайомий пан. Він чорнявий, в окулярах. Жартіливий і добродушний, всім цікавиться, поводиться вільно, простувато, говорить і сміється голосно. Одітий багато. На ньому поблискує золото: ланцюжки, перстені і инше.
Пані Люба. Бачте, як у нас… Я-ж кажу — правдивий розгардіяш…
Незнакомий. Не турбуйтеся цим, пані, я людина проста, бачив усього в світі чимало, то це мене не здивує.
Пані Люба. Що-ж поробите — мусимо ховатися. (Жартом). Дозвольте познакомити з гарнізоном цієї кріпости. (Знакомить з Душечкою). Це мій родич, пан Гродзинський. Їхав з небогою в Кам'янець та й мусив вернутися з дороги — саме почалися на шляху грабунки та розбої. Третій день не можуть виїхати. (Знакомить далі). А це його небога — панна Ромця. Сусід наш, поміщик, всі його зовуть не иначе, як тільки пан Олізар. (Незнакомий пильно приглядається до Олізара). А це мій син, комендант цієї фортеції. (Осьміхається).
Пані Люба (до економа). А ти, Остапе, піди впусти їхні коні і хури у двір, а людей одведи на кухню.
Економ. Зараз пані. (Пішов).
Незнакомий (озирається). А містечко тут у вас справді надійне. (Весело дивується). Куди позагонив, вражий син. От Сибіряка. (Сміється). То оце ви що-ночи сюди й перебираєтеся?
Пані Люба. Оце, як бачите, тільки вечір, то й забираємося сюди усі. Тут у нас усе: і лазарет, і арсенал, як у дійсній облозі.Незнакомий. Бачу, бачу, що вам тут, правду казати, не переливки… Під'їздимо до двору — боже ти мій… аж страшно стало: скрізь замки, варта, стіни…
Пані Люба. А ви-ж як собі гадали — що тут жарти?
Душечка. У наших нетрях, душечка моя мила, иначе і не можна. Еге! — Видно, що пан уперше в наших благословенних місцях.
Стась. У нас ще і не диво: щоб сказав пан, коли-б побачив двір пана Яницького. Отам правдива фортеця. — З верками, з редутами. Кругом двору викопав глибоченний рів, стіною обмурувався, вікна поґратував, не тільки по ночах — удень шпацирують караули безперестанку.
Незнакомий. І все це од того Кармелюка? Хоч не лякайте. Чи вже-ж він справді такий страшний?
Стась (вибачливо). Панові добре відомо, що то за Кармелюк?
Незнакомий. Кажуть — веселий хлопець. З людьми потроху жартує: в багатих одбирає, бідним оддає.
Пані Люба. „Потроху жартує“… (Всі сміються). „Веселий хлопець“… Нам уже скоро дихати не буде чим од таких жартів. (Усі починають один поперед другого розказувати гаряче і обурено).
Стась. Я вам скажу, що діється тут щось неймовірне: в губернії стоїть досить війська, вся шляхта місцева озброєна…
Душечка. Поліції — гибель…
Стась. Сила війська, сила поліції, і от маємо: одна людина, один гультяй оповістив війну всій шляхті — та що там казати — всьому краєві, ногами топче закони, глумиться над порядками…
Пані Люба. Замітьте, тут-же під боком п'ятий рік працює судова комісія. Списують цілі гори паперу, тисячами в каторгу засилають збунтарених селян, його спільників, загатили ними всі остроги в губернії; а він невловимий, як тінь!
Пан Душечка. Та ще, кажуть, нахваляється бусурман випарить різками всю їх комісію і з димом пустить всі їхні папери.
Незнакомий (сміється). Дивіться, яка проява. Ну, а од вас чого він хоче?
Пані Люба. Чого-ж він хоче? Він хоче розпоряжатись в моєму маєткові з моїми людьми, як господар який. Людей баламутить.
Олізар. Бачте, люди вважають його за свого оборонця. Кажуть, що все грабоване він роздає на бідних.
Незнакомий. Виходить — народний герой.
Стась (незадоволено). Таких героїв колись на кілля садовили. Узяв собі в голову, що він тут якийсь намісник, якому повинні коритися усі — і селяни і шляхта. Накладає штрафи, що-дня накази. По якому праву? Хто його вибрав на це?
Незнакомий. Ні, я бачу, краще було-б з ним у злагоді жити. Налетить, пограбує, а то ще спалить… Бачили — над Галузинцями стоїть заграва на пів неба…
Стась. Що? Покоритися розбойникові? Ніколи цього но буде. Є чутки, що сам великий князь…Пані Люба (робить таємний знак Стасеві, той мовкає). Годі вже про це. (До дівчини). Що скажеш, Устино?
Дівчина. Я прийшла спитати, чи уносити сюди ліжко?
Пані Люба. Уносьте. (Дівчина пішла).
Пані Люба. Чиста біда з цими людьми, так і нишпорять, так і бігають на підслухах — в свойому домі слова через них боїшся сказати. Все довідаться хочуть, що про Кармелюка пани говорять. Проси, Стасю, панів до залі, поки я тут зведу порядок. Уже того шибеника може таки не буде сьогодні.
Стась. Прошу, панове. (Душечка, Олізар, Незнакомий ідуть за Стасем. Стась до Незнакомого похмуро). А дозвольте вас спитати, яке лихо вас загнало в наш край?
Незнакомий (весело). Мене? (Зникають за дверима. Дві дівчини вносять ліжко).
Панна Ромця (до пані Люби). Хто він власне такий, цей добродій? Чимсь чужим і таємничим віє од нього. Щось орлине, сміливе видається в ньому.
Пані Люба. Бог його знає, що воно за людина. Якось наче й на пана не скидається, хоч у тому краї, кажуть, пани якісь мужикуваті.
Панна Ромця. А все-ж в йому є щось цікаве. Піду вивідаю, що воно за птах. Підемо, тьотю.
Пані Люба (до дівчат). Чого це ви, дівчата, повбиралися сьогодні? Свято яке почули? — Тільки знаєте, що наряжатися та бали до півночи точити. Щоб я на вас сьогодні не бачила цих уборів. Дивись, які паненки! (Пані з панною виходять).
Перша дівчина (тиче їй услід дулі). На, на, чортова відлюха. (Лиця у дівчат зразу одміняються: проясніли, повеселіли. Рухи жваві. Вони стримано регочуть).
Друга дівчина. Бач, як скрутило їх, аж почорніли, сердечні. А той старий пан, ота слинява Душечка, то цілісінький день і з кімнати не виходив. Що-то вони робитимуть із ними, як прийдуть?
Перша дівчина. А що-ж робитимуть? Обіллють смолою та й запалять. Що-ж із ними робити більше?
Друга дівчина. Ой, леле. Мені, знаєш, отого панича шкода, Олізара.
Перша дівчина. А-а. Та дідько бери його — всі вони однакі. Ну, що про нашу пані, то хрест мене вбий — сама й соломи-б принесла. Ой, коли-б швидче приходив! (Показує руками). Я-б іще їм отак і ворітечка порозчиняла. (Береться за боки й пританцьовує).
Ой чук, чуки, чуки, чуки
Нема мого Кармелюки…
Хурщик (зазирає у двері). Чи тут є хто? (Увіходить). Ану, дівчата, гукніть котра на мого пана.
Перша дівчина (полохливо). О, дивись — і сюди йому треба. Ідіть звідціля, бо як хто застукає, то кому-кому, а нам буде.
Хурщик. Та ні-ж-бо! Справді мені пана мого треба бачити. Підіть, підіть-но, не полінуйтеся — покличте його сюди.
Перша дівчина. Ото морока мені з вами! (До другої). Піди вже, Насте, гукни. (Друга дівчина пішла).
Перша дівчина. Так не скажете, чого це ви приїхали проти ночи з паном?
Хурщик. Стара будеш, як усе знатимеш.
Перша дівчина (прохає). Скажіть, я нікому не скажу.
Хурщик. Од Кармелюка втікали.
Дівчина. А хто такий ваш пан? Звідки?
Хурщик. Отож-бо, яка ти нетерпляча. Не чіпляйся, а то…
Дівчина (жартовливо). А то що?
Хурщик (жартовливо ловить дівчину). Ти таки свого дочекаєшся?
Дівчина. Ой-ой! Геть!.. (Махає і головою, і руками). Чи ви не сказились. Одчепіться. Такий старий, а теж до жартів. (Пручається). Стрічки порвете. Та ну вас. У вас-же вдома жінка, діти… (В цей час прироблена борода у хурщика спадає, виявляється молоде обличчя).
Дівчина (одскакує, злякано дивиться на його). Ой!.. Матінко!..
Хурщик (сконфужений, підіймає бороду, ховає в кишеню). Слухай, дівчино, ти-ж дивись — нікому! Чуєш?
Дівчина (тихо). А хто-ж ви такий?
Хурщик. Узнаєш. А тепер вийди, пан здається йде. (Увіходить Незнакомий, заклопотаний. Дівчина виходить).
Незнакомий (швидко, затурбовано). Ну, як? все гаразд іде?
Хурщик (визирнув за двері, потім зачинив їх щільно) Все добре, отамане. Замки од брами зняті, сторо́жа чекає тільки знаку, щоб порозбігатися. Тільки коло будинку кілька душ варти непевних — будуть змагатися.
Незнакомий (здивовано). Змагатися будуть? Зо мною? Пов'язать їх, чортових синів! А як будуть опиратися, то скажи, що я їх із гніздами повикидаю із села. Хай тільки насміють. Ну, іди. Випускай хлопців, а випустиш, — на мене гукнете. Без мене нічого не починать. Я маю дещо розказати їм. Коні мають стояти напоготові. Як тільки…Панна Ромця. (Одчиняє двері, здивовано). О, і ви тут? Прошу вибачити, я вам перебила?
Незнакомий. Нічого, панно, — я вже розмову скінчив. (До хурщика). Дивися-ж, Сергію, щоб усе було зроблено так, як я тобі казав. Коні нагодовані?
Хурщик. Нагодовані, пане.
Незнакомий. Ну, іди собі. Подивися там, чи не намуляна шия у карого, бо чогось він увесь час мотав головою.
Хурщик. Добре, пане. (Пішов).
Панна Ромця. Вибачте мені, що я вас спитаю, скажіть — ви не поет?
Незнакомий. Із чого це ви помітили?
Панна Ромця. Так мені здається. По очах ваших бачу… (Зазирається йому під окуляри). Ой, які страшні. Скажіть, вони не болять у вас?
Незнакомий (поправляє окуляри, сміється). Не задивляйтесь, панно, на мої очі, а то вони чогось наворожать вам.
Панна Ромця. Справді? Бувають такі очі? Ото, кажуть, у Кармелюка тільки такий погляд, що тільки на кого гляне, той до віку його не забуде. (Зітхає). Знаєте, я не задоволена сьогодняшнім вечером: так сподівалися, так готувалися на Кармелюка і таке розчарування.Незнакомий (сміється). Так-то хотілося бачити його?
Панна Ромця (гаряче). Непереможно.
Незнакомий. А скажіть, щоб це ви робили, коли-б оце одчинились двері і зразу увіходить…
Пан Душечка (увіходить із шклянкою кави в руці). Тут все-ж таки спокійніше буде. Що це в мене — дві голови на в'язах, щоб я там перед вікнами крутився? Сиди та й озирайся, що ось-ось улетить каменюка у вікно, а то гляди ще й із рушниці гримне. Хіба йому моєї голови шкода? Правду я кажу, любий мій пане? (Сміється).
Панна Ромця (сердито). Од вас, дядю, ніде не сховаєшся. Навіть помріяти за вами не можна.
Пан Душечка. Я не буду вам заважати. Говоріть, що хочете, а я слухати не буду.
Панна Ромця. Тепер уже нічого не вийде — увесь настрій розбили… (Пауза. Знову до пана Душечки). Ну, глядіть, дядю, сидіть тихесенько і не зворушіться… Сядьте отам в кутку…
Пані Люба (увіходить). О, бачте! Та вони всі сюди зібралися. Звикли тут раз-у-раз сидіти, то воно сюди й тягне. Видно й справді тут затишніше. Ну, то вже звелю і каву сюди подавати. (Панна Ромця безнадійно махнула рукою, сердито надулася. Пані Люба у двері). Стасю, проси пана Олізара та ідіть всі до гурту. Крикни Устині, щоб сюди й каву принесла. (До панни Ромці). Я турбуюся, де панна поділася, а вона, бач, де?
Пан Душечка. Вона тут собі на самоті любенько до пана залицяється.
Пані Люба (до Незнакомого жартовливо). Глядіть, не завезіть іще нашої панни до Чернігова.
Увіходять Стась із Олізаром, провадячи якусь суперечку.
Пані Люба. Годі-бо вже вам змагатися. Наслухаєшся про нього проти ночи, то ще, боронь боже, насниться.
Стась (похмуро). Ми не про нього, ми про инше.
Пані Люба (до Незнакомого). У нас тепер скрізь тільки й мови що про Кармелюка. Про його ви почуєте й під церквою, і на ярмарку, і в шинку, і в панських покоях — із язика ні в кого, сибірний, не сходить. Яких див тільки не почуєте ви. Пісню даже почали співати про його.
Незнакомий. Хотів-би я знати, що то за пісня?
Душечка. Не погана пісня. Кажуть, сам розбійник склав її про себе.
Незнакомий (здивовано). Хто — Кармелюк?
Панна Ромця. Так-так. Кажуть, він до всього — поет. Ось пан Олізар чудово співає його пісню. (До Олізара). Пане Олізаре, заспівайте оту, що ви в Захревських співали. (Олізар ніяково знизує плечима).
Незнакомий. Це дуже було-б цікаво. Заспівайте, пане, коли ваша ласка.
Пані Люба. Та вже-ж не одмовляйтесь, пане Олізаре, ви-ж так любите ту пісню. (До Незнакомого). Пан Олізар у нас — небезпечна людина — кажуть, таємний прихильник Кармелюка.
Незнакомий (здивовано). Он як? Це — двічі цікаво. Ви мусите, пане, проспівати пісню.
Олізар (огинаючись). Я-б з великою охотою, але-ж ніхто не буде протестувати?
Стась. Про мене…
Панна Ромця (б'є в долоні). Просимо! просимо! Всі просимо! (Дівчина приносить каву).
Пані Люба. Ось каву принесли. Мостіться-ж, панове, де кому зручніш, беріть, що кому до вподоби, бо я вже тут цілком безпорадна. (Всі розміщуються повільно на канапі, на ослоні, долі на килимі. Незнакомий — самотно, осторонь).
Панна Ромця. Чудово.
Пані Люба (до Стася). Зачини, Стасю, двері, щоб челядь не слухала. (Стась причиняє двері).
Панна Ромця. Тепер прошу уваги. Пане Олізаре, за вами справа!
Олізар (становиться в позу, співає).
За Сибіром сонце сходить —
Хлопці, не дрімайте
Та на мене Кармелюка
Всю надію майте…
Зовуть мене розбійником,
Кажуть, що вбиваю…
Нікого-ж я не вбиваю…
Бо й сам душу маю.
А що візьму в багатого,
Те бідному даю.
І так собі я гадаю,
Що гріха не маю…
Після пісні павза. Стась сидить задуманий, одвернувшись. Пані Люба — граючись із собачкою. Пан Душечка — замиловано, з широкою осмішкою. Панна Ромця — замріяно. Незнакомий — із схиленою головою в глибокому смутку.
Незнакомий (підходить до Олізара). Щире спасибі вам, друже, за пісню. (Гаряче тискає йому руку). Ви й самі не знаєте, як вона вразила мене. Дуже хотів-би ближче з вами познайомитися.
Олізар (привітно). Прошу завітати до мене. Я тут недалеко живу, у Вишниках.
Незнакомий. Неодмінно заїду і неодмінно навчуся у вас цієї пісні. Надзвичайна пісня… І хто її вигадав. Хм… (Ходить схвильований). І цю пісню склав сам Кармелюк?
Олізар. Кажуть. Хіба ви не чули? Її-ж уже скрізь співають.
Незнакомий (здивовано). Вперше чую.
Панна Ромця (радісно). А що? А що? Хіба я не казала. Правда, є сила чарівна в цій пісні.
Пан Душечка (зітхає). Ні, що не кажіть, а не можна одмовити тому гультяєві, що в його дикій, розбійницькій, хлопській душі бувають і прояви якихось вищих поривань до правди і краси… Коли-б були поставили його на світлу стежку…Стась (рішуче струснувши головою, кидається од задуми). Розніжився, дядя, розкис. „На світлу стежку“, „душа“, „краса“ — тьфу! На шибеницю. Ото йому найправдивіший шлях. Мене тільки дивує, чого із ним панькалися, коли попався був у руки. Коли-б були тоді повісили, то й тепер не мали-б із ним мороки.
Пан Душечка. Я не кажу там, чи може бути душа в хлопа, чи ні, я кажу об'єктивно, що в цього безбожника і злодіяки иноді прокидається совість, навіть благородство, я-б мовив. От недалеко під Барами був, кажуть, такий випадок. Жила там бідна поміщиця, на прізвище…
Стась (знизує плечима). Звідки це таке замилування розбійником. Де воно взялося? Тепер мені стає ясно, чого справа з Кармелюком набрала таких розмірів. Де-ж там мають викорінятись ті розбої, коли сама шляхта…
Пані Люба. Годі, Стасю, це-ж таки цікаво послухати… Хай розкаже про ту удову, що почав був говорити.
Стась (саркастично). Ну, це заведе казку на всю ніч.
Пані Люба (не слухаючи його, до Душечки). Так, кажеш, жила під Барами бідна поміщиця. (Лагодиться слухати, осміхається).
Пан Душечка (переходить на епічний тон). Жила під Барами дрібна поміщиця, удова, з великою дрібною сім'єю… (Олізар, панна Ромця, пані Люба підсуваються ближче до Душечки, відразу змовкають, перестають рухатись і слухають із непереможною цікавістю. Стась намагається тримати презирливий вигляд, який швидко у нього зникає. Панна Ромця гасить одну свічку, стає темніше. Підчас оповідання непомітно з'являється один з гайдамаків на дверях, робить Незнакомому знак. Незнакомий непомітно для всіх виходить із підземелля). Маєточок її був закладений жидам і його мали вже продавати за борги. Видерла вона із послідніх ужитків, не доїдала, не допивала, збила якось за три роки десять тисяч, щоб к строку виплатити кам'янецькому жидові борг. Ну, от треба їхати в город. Сама вона женщина боязка, а їхати в такі часи, та ще з грішми — боїться. Посилає свого економа. А той економ був хитра, лукава собака. Приховав він гроші в доброму місці, а сам вертається з дороги, переляканий, стривожений. Так і так, розказує — здибав мене в лісі Кармелюк, пограбував до ниточки, тільки що пустив із душею. Бідна вдова в плач! Аж ось другого, чи третього дня під'їздить якийсь пан… (Чути — у дворі дзвонять на сполох. Всі раптово кидаються).
Пані Люба (після паузи, кричить зойком). Ой, боже мій!
Всі (полохаються). В чом річ? Що таке?
Пані Люба. Не чуєте що? На сполах дзвонять. Розбійники у дворі. (Здіймається полохлива біганина).
Пан Душечка. Що-ж робить? Що робить?
Стась (злісно). Договорилися. Треба боронитись. (Зачиняє двері). Де замки? Де підпори?
Пані Люба (плаче). Ой, боже мій, хоч-би ж живими оставили. Пане Олізаре, вони не будуть убивати?Олізар. Заспокойтесь, треба тільки не змагатися. Я зараз піду узнаю, що там чиниться. (Швидко пішов).
Пані Люба. Мати божа, що це буде? Знищать, з димом пустять. (Ломає руки).
Пан Душечка (переляканий). Заспокойся, душечка. Спокій, тільки спокій… Усе добре буде…
Пані Люба (зі зла). Що добре буде? Що?
Пан Душечка. Взагалі, того… може ще нічого не буде. (Чути — гримить вистріл. Пан Душечка вирівнюється і завмирає стовпом).
Стась (біжить до стола). Де рушниця? Де ділась рушниця?
Пані Люба (махає руками). Не треба! Не треба!
Стась. Чого не треба?
Пані Люба. Не треба рушниці. Зброї не треба. Іди сюди. (Тремтячими руками виймає з-під подушки скриньку, достає гроші).
Стась. Оддаси гроші? Як знаєш.
Пані Люба. Воля божа. Оддай їм. Ось тут тисяча.
Стась (похмуро). Мамо, я не маю жодного бажання говорити з цею наволоччю. Хай уже хто инший візьметься за це.
Пані Люба. Ну, хто-ж оддасть їм гроші, хто? (Дивиться на Душечку). Може ти, братіку, передаси? Голубчику, визволи. (Дає йому гроші, той бере механічно).
Пан Душечка. Треба тільки того, як його… (Тимчасом стурбовано прислухається).Стась (хрипко). Чого?
Пан Душечка. Неодмінно треба отого… (Хватається за голову). Ну, отого… (Не може згадати. Тимчасом стало чути за дверима гомін). Ідуть… (Махає рукою, сідає на стілець не договоривши. Пані Люба падає лицем в подушку. Панна Ромця стоїть коло стіни як тінь, мовчазна, нерухома. Стась — поклавши руку на груди із стуленими високомірно губами. Німа тиша. Хтось хрипко кашлянув і змовк. Всі чекають без найменшого руху).
Увіходить Олізар, серйозний, блідий, з ним Кушнірук.
Кушнірук (повертаючися назад). Ідіть сюди двоє. (Увіходять ще двоє гайдамаків. Кушнірук із пістолетом — останні з киями. З-за дверей виглядають инші. Кушнірук скидає шапку). Слава Ісусу! (Всі мовчать. Кушнірук голосно, діловито). А де будуть пані?
Стась. Кажи, що треба, мені, пані недужа. (Показує очима на ліжко).
Кушнірук (тихіше). Оце я маю спитати вас, як-же воно буде? Будете платити штрап.
Душечка. Ось тисяча злотих.
Кушнірук (бере гроші). Не тисяча, з вас щось більше приходиться. (Виймає папірець, читає). „На срітення Максиму Губареві усипали ранком 25 і увечері 25 — всього 50 різок. За таке безчестя чоловікові отаман поклав по десять злотих за одну різку — всього 500 злотих. У неділю на тому тижні дали Бондарчукові 25 нагаїв — по 20 злотих кожний — 500. Петрові Мороці на сорок святих — сорок гарячих — 400 злотих. Отже всього виходить тисяча й чотириста. Шукайте недостачу.
Пан Душечка. Пані казала, нема більше.
Кушнірук (спокійно). Подивіться отам під подушкою у пані.
Пані Люба (швидко схоплюється). Я сама. Я сама. (Дістає, лічить). Бога ви не боїтеся. Останнє берете.
Кушнірук. Ой, пані, пані! Чи вам-би плакатися на злидні. Вам і нажнуть, і навозять, подадуть, і приберуть…
Пані Люба (дає гроші). А чи тобі-ж, Кушніруку, за таке діло братися? На всю округу коваль був, гроші заробляв, та ще й титарем був у церкві. Забув бога. Пішов розбивати.
Кушнірук (зітхає). Що-ж будемо діяти пані: самі знаєте, не можна з вами у злагоді жити. Не по правді ви робите… А бога — я й тепер не забуваю. (На хвилину загадався. Далі набирає суворого вигляду). Ну, то глядіть-же: оддайте людям без сварки все те, що звелів вам Кармелюк. Оддайте добром — не доводьте до гріха, бо все одно так не минеться. Бо, як удруге прийдем, буде погано. Чуєте, пані? Отаман не любить таких жартів. Прощавайте. (Надіває шапку, вертається, робить знак на свічці). Оце дивіться сюди, поки свічка не догорить до цього рубця, щоб і з місця ніхто не рушав. (Гайдамаки виходять).
Пан Душечка (витирає піт на обличчі). Ну, мов гора з плечей звалилась… (Глянув на панну Ромцю, починає реготати, кавкаючи придушеним сміхом). Гляньте, гляньте — який… ха-ха-ха… (Настрій швидко у всіх підіймається, сміються навіть без причини). Який кислий, розчарований вигляд…
Панна Ромця (капризно). Я зовсім не цього сподівалася. Все одбулося так просто, звичайно.
Пан Душечка (встає з місця). Ромця дожидала: прийдуть якісь лицарі…
Панна Ромця (лякаючи). Дядю, дядю, сидіть, не вставайте. (Пан Душечка полохливо сідає на місце. Всі дужче починають сміятись).
Пан Душечка (встає). Я кажу… Ха-ха-ха. Ромця гадала, що прийдуть лицарі в шоломах, у кольчугах, а прийшли якісь костурники… (Тимчасом механічно затирає нігтем на свічці рубець). Якісь жебраки!
Стась. А значок на свічці, дядю, все таки затріть. Боронь боже, назад повернуться… (Здіймається регіт до сліз. За сміхом яку хвилину не можуть говорити).
Пан Душечка (після павзи, витираючи сльози в очах). Ну, добре, що хоч усе обійшлося дешевим коштом. Я не знаю, чим це пояснити, та на мою думку розбійники поводились чемно.
Пані Люба. Охо-хо! Щоб дуже дешево обійшлося, я-б не сказала. Півтори тисячі злотих на дорозі не знайдеш.
Стась (хмурніє). Так! Веселого в цій оказії справді мало.
Пан Душечка. Так. І доводиться мовчати.
Стась (спалахуючи). Яке по суті нечуване нахабство. Прийшли, як до себе в хату, поводяться, як із підданими.Панна Ромця (капризно). Хоч-би ж було побачити, який він?
Стась (сухо). Панну Ромцю більш всього печалить, що не сам Кармелюк прийшов грабувати.
Пан Душечка. Справді, Ромцю, справа варт того, щоб до неї поставитися уважніше.
Панна Ромця (засоромлена). Тоді я зовсім буду мовчати.
Стась (м'якше). Вибачте, панно Ромцю, але справа стоїть тут більш серйозно, ніж вам здається. Ви не хочете бачити, що тут криється образа всьому панству.
Панна Ромця (спалахнувши). Я сама дворянка, і мені інтереси дворянства близькі не менш як і другим. Але коли наша шляхта немає сили і сміливости захистити себе од якогось мужика, хлопа, коли вона дозволяє, щоб їх сестер, жінок, матерів грабував він по шляхах, щоб він вільно по ночах заходив в їх будинки із своєю дикою ватагою, зганяв женщин із ліжок, то по неволі доводиться схилятися перед відвагою його і силою.
Стась (схильовано). Це ви кидаєте мені докір?
Панна Ромця. Чого це вам, я кажу про всіх. Хіба у нас мало блискучої молоди в цяцькованій, дорогій зброї, молоди з високим гонором, що уміє тільки пить та глумитись над мирним, беззахисним мужиком, ховаючись од гайдамаків під крило поліції.
Стась. Докір той мушу взяти перш за всіх на себе. (Ходить схвильований). Ні, це треба було давно сказати. Давно вже в мене очі вилазять од того сорому за шляхетне панство. Коли ніхто не піде з них, сам піду із своїми людьми, я їм усім докажу, що Кармелюк не такий страшний, як вони гадають. Не пройде і місяця, як я живцем візьму цього гультяя на ланцюги. Бо що-ж це буде далі? Вчора пограбував Яновича, сьогодні нас, спалив пана Козминського, як ось каже пан… пан… (Озирається, змовкає). Заждіть, а де-ж наш гість — чернігівський поміщик?
Всі (озираються): А справді, де-ж це він дівся?
— Як крізь землю загин…
Всі (вкривають його, як холодним рядном, запитаннями):
— Остапе, що це таке? Як це так сталось?
— Куди ти дивився? Де були сторожі?
— Де вони взялися тут?
Економ (пригнічений, винувато знизує плечима). Я вам скажу, це не люди — чорти якісь. Це-ж вони заїхали у двір у мішках із вовною. Хто-б сказав?.. Хто-б подумав?
Всі. У мішках…
— Зажди… а… а поміщик?..
Економ. Який поміщик? — Та то-ж і був сам Кармелюк.
Всі кидаються; короткий крик здивовання, — хто хвататається за голову, хто плеще в долоні, підіймаються брови, розширюються очі.
Чорний економічний двір. З боку хата-казарма, навпроти — комори з ґанками. В дворі купчаться чоловіки, жінки, молодь, діти. Деякі стоять, инші рядом сидять на ґанках, діти на тинах. На ослоні посеред двору сидять музики — сумні. Гомін. Настрій напружений. Вигляд у більшости суворий з насупленими бровами. В деяких пригнічений, сумний. Розмовляють разом у кількох гуртках. Люди перебігають з жадобою з одного в другий. Чути уривки розмов, окремі фрази, вигуки. Всі визирають в один бік.
В 1-му гурті. Панів понаїздило — сила! всі хочуть його побачити. Тут буде йому перепочинок. Тридцять верстов, кажуть, плазма ліз і вдень і вночі, під дощем…
В 2-му гурті: 1-й. Що сьогодня за свято?
2-й. Та цить… Свято… Он чуєш, що кажуть… (Перший дослухається, що говорять у 1-му гурті).
В 1-му гурті: 1-й. На його одна надія була. Так отак-же сподівалися, що він нам у пригоді стане, та й дождалися…
2-й. Чого там дождалися, ще нічого не знаємо.
3-й. А що хіба?
4-й. Та цить.
В 3-му гурті. Та й до віку я цьому не повірю: покаявся, покаявся. — З якого дива став-би він каятись, та й у чому? Вони ще будуть знати Кармелюка та й не раз: це — не він. Найшли якогось злодія, підмінили. (На його махають руками, сіпають за поли).
В 1-й гурті: 1-й. Ох, мені здається, так воно не обійдеться. Краще додому заздалегідь тікати…
2-й. Чого?1-й (шепоче щось на ухо другому).
2-й (здивовано, стурбовано). Сьогодня?
1-й. А що ти собі думаєш — мало оце миру зобралося? А в кожного вже терпець увірвався? (Підбігають з другого гурту).
Голоси: Що? Що таке? (Тиха розмова. Тимчасом 1-й переходить до 2-го гурту).
В 2-му гурті (знову чути його слова). Мені здається, що так воно сьогодня не обійдеться… Щось буде.
Голоси: Що буде? (Знову тиха розмова. Пішло поміж людьми): — Цц… Тихше… Пані йде сюди. Пані!..
Пані (до людей). Економа не було тут? (Люди навколо озираються).
Люди: Не бачили. (Павза).
Пані. Так тепер уже побачили, який вам добродій той Кармелюк?
Голоси (неохоче): А що таке пані?
Пані. А хіба не чули, що кругом у нас діється? Послухали того дурисвіта, пішли проти панів… тепер он вся Безводня в Сибір іде, у Власовку пішло військо, а в Морошні все село громадою стоїть другий день на колінах, прощення дожидає — наробив людям добра, гультяй, тепер, бач, кається… (Люди похмуро мовчать). Чула я, що поміж вами є такі, що плескали язиком не знати що, отож дивіться та шануйтесь… (Позирнувши на голови людей). Бач, пані говорить із вами, а ні один не догадається зняти шапки. (Дехто в'яло здіймає з голови шапку). Ну, що було — минуло, аби не верталося. А сьогодні у нас свято — гуляйте, хоч до ночи. Тепер, дякувати богові, буде спокійніше і вам, і нам… (Дивиться на людей). Та й чого це ви всі такі посмучені? Чи, може, й досі боїтеся того пройдисвіта? Сьогодня всі мусять веселі бути. (До музиків). А ви чого поснули? Це добрі мені музики. Ану, розвеселіть людей! Молодиці, дівчата, хлопці, ану, в танок!.. (Музики зітхнувши ліниво беруться до скрипок, загув, як спросоня, бубон, запильчикали скрипки. Ніхто не рушив із місця, глузливо дивляться на музиків).
Пані. Для таких танцюристів не варт було й музики наймати. (Пішла).
Голоси: Бач, пораділи! Глядіть, чи не рано оце музиків наймали!
— Побачимо ще, що то за Кармелюка вони знайшли.
— Тут його знають люди — не одурять.
Діти. Ідуть. Ідуть…
(Зразу починається поміж людьми хвилювання, полохливі голоси).
Голоси: Краще піти додому, щоб чого не трапилось.
— А що — хіба йому довго…
— Що? Що таке?
— Ведуть…— Та ні бо — то ще тільки пани ідуть…
— Ну, то зараз його вестимуть…
— Миколо, додому!
Виходять гуртом пани й пані, веселі, червоні, по святковому поодівані. Сміються, жартують. Всередині між ними чиновник; за ним несуть оберемки великих книжок. Коло його дуже старий пан у дворянському кашкеті й мундирі — голова у його хитається, ноги тремтять, спирається на палицю.
Старий пан. Це прекрасно вигадано, мудро. Не було-б навіть зайве — замовити залізну клітку й возити його по всьому краєві.
Чиновник. Була й така думка, але справа повернулася сама собою так, що це стало зайве… Так краще буде, вірніше. (Спиняються в дворі, недалеко од людей).
Старий пан. Знаєте — мені лікар заборонив виходити з кімнати, але коли почув я таку радісну вість, то, не зважаючи на свою недугу, їхав сорок верстов такої пагубної дороги, щоб побачити його на власні очі. Тепер спокійно буду вмирати.
Пан Стась. (підходить до людей, де хвилювання не вщухає). Що тут таке? (Люди мовчать. Стась до чиновника). Ви собі не можете уявити, до чого наполоханий цим розбійником дурний мужик. Вони навіть зараз бояться, щоб він якимись чарами не наслав сюди біди. (В гурті панів сміх).
Чиновник. (поважно підходить ближче до натовпу й починає говорити голосно і авторитетно): Слухайте сюди, мужички. (Люди збиваються в тісний натовп). Перш, ніж побачите ви того, колись страшного розбійника, я хочу дещо сказати вам, щоб ви не полохались і не хвилювались, його побачивши, як це вже було в инших селах, кудою вели розбійника. Ходять такі безглуздані чутки поміж людей, ніби розбійник Кармелюк має якусь особливу, чарівну силу: що він уміє одводить людські очі од себе, напускати туму на людей, що він вільно проходить крізь муровані стіни і багато инших нісенітниць. Пускають такі вигадки темні, залякані розбійником селяни і доймати віри їм може тільки зовсім нерозумна людина. Розбійника Августина Кармелюка, кріпосного пана Пігловського, із села Головчинців, дезертира і злодія, потім штемпованого каторжника начальство давно знає, знає добре, бо не раз цей розбійник був уже в їх руках. Ніякої чарівної сили не було і немає у його, — це звичайний розбійник і злодій, за яким записано не мало крадіжок, грабунків, душогубств. Нема кінця-краю його злочинам. Гляньте на оці книги — всі вони списані дрібним писанням про розбій його. І все, що тут записано, — доведено й пильно перевірено. Не вірте й тому, ніби він усе, що одбирає у багатих, — оддає бідним: у нас уже це давно доведено, що і він і його товариші — крали і грабували не тільки в панів, а і в бідних людей. Це він сам себе славив милосердним до людей для того, щоб люди не давали його в руки правосудности і щоб допомагали йому в злодійських замірах його. Кажуть, Кармелюк — не проста людина. Так, господь милосердний з великої ласки своєї одарував його з природи великими дарами своїми: і хистом, і розумом ясним, і красою, і силою великою, але ті божі дари він покладав не на чесну працю, але тільки на розбої і злочинства. Він дурив імовірних, темних людей, обіщаючи їм правду і волю, і заразив огнем бунтарства увесь наш край. Але бідні люди гірко одплатилися за свою імовірність: тисячі сидить їх по острогах, тисячі гниє в шахтах, гине в засланні в далекому Сибірові. Тисячі неповинних дітей і жінок осталися на світі сиротами та вдовами. Ось якого добра наробив людям цей уславлений оборонець убогих і покривджених. Довго він грабував і баламутив наш край, але пробив його час. І прокинулася в йому його темна розбійницька совість. Згадав він великі гріхи свої й злочинства, і жах і трепет обуяв його. Сам він оддався владі, у всьому повинився, признався. І прохав він у суду однієї собі милости: дозволити йому десь у манастирі під певним доглядом замурувати себе в стіну, там кінчити життя своє в денних і нощних молитвах, в пості, в воздиханнях о гріхах своїх. Суд наш справедливий, але він-же і милостивий, зважив на його щире каяття, на його скорботу велику і терзанія і вволив його волю. Ведуть його тепер до святої Київо-Печерської Лаври, куди він поволів не їхати і не пішки йти, а плазувати по землі, не підводячи на світ ясний голови своєї. Прохаючи на всіх перехрестках, по всіх селах і містах, і в багатого і в бідного, і в старого і в малого опрощення великих гріхів його… Ось зараз ви його побачите. (Між панами і між селянами руханина, схвильований гомін).
Голоси: Тікаймо. Краще тікаймо…
— Додому?
— А нам чого?
Чиновник. Заспокойтесь. Заспокойтесь, кажу вам.
Пан Стась. Не навалюйтесь у цей бік. Подайтесь назад. Всі побачите.
Помалу всі затихають, дивлячись в один бік. Напружена тиша. Чути брязк ланцюгів. Виходить кілька душ конвойних з рушницями, між ними плазує на землі увесь упручений ланцюгами Кармелюк. Всі очі жадібно впилися в його. Обличчя де в кого злякані. Дехто ховається за спину инших.
Голоси: Він. Він. — Кармелюк.
Кармелюк (встає на коліна, до панів). Простіть у всьому, що заподіяв вам вільно і невільно.
Старий пан (виходить кульгаючи наперед, наводить на Кармелюка шкельце). Так оце він є той Кармелюк? Так оце і є той лицар, що одіймає в багатих, та оддає бідним. (До Кармелюка). Що хотів порівняти мужиків із панами? (Дивиться пильно). Та як-же ти посмів, нікчемний хам, бидло дворове, як ти наважився здіймати руку на панство, на їх право, що дано їм од царя, од самого бога? Як-же ти… (Махає рукою із злости). Та тебе за це…
Кармелюк (смутно). Пане, пане, стоїш ти саме на божій дорозі, незабаром тебе чекає заступ та лопата. Подумай ти про душу свою…Старий пан (лютує). Та як ти смієш так зо мною говорити, бидло смердяче. Та я тебе, поганого пса… (Немічно вимахує палкою, його одводять розважаючи, з другого боку вибігає пані Люба, — вона раніш поривалась вперед, але її втримав Стась).
Пані Люба. А чого-ж ти так почорнів, вельможний пане, чого так запали очі твої соколині? Де поділася краса твоя писана?
Кармелюк (тоскно). Пані, гріх тримати гнів і помсту довго у серці. Сказано бо в святому письмі: „Да не зайде сонце у гніві твоєму“. Прости.
Пані (нахиляється нижче до його). Як трава посохнеш, згниєш у мурах… Отам ти знайдеш отую волю, що крякаєш людям… (У натовпі селян громом проходить гук обурення).
Пан Стась (одводить матір, до Кармелюка, що чолом лежить на землі, рішуче): Бог простить.
Кармелюк. Вдруге і втретє.
Пан Стась. Всі три рази.
Кармелюк (повертається до селян). Простіть ви мені, бідні люди. Не по правді я жив на світі, і карав мене господь за мої великі гріхи карою лютою на кожному ступні моєму. Забудьте тепер про розбійника Кармелюка. Не кляніть його за те велике лихо, що заподіяв вам, та не ходіть його тяжкими шляхами. Простіть великого грішника. (Кладе чоло на землю).
Голос (із гущини). А де-ж тоді правда? Де воля?
Кармелюк. Де вона тая правда в світі? Де тая воля? Цілий вік я по світі блукаю, все оддав за неї, а чи бачив я її хоч у сні? Хоч тінь її? Кайдани та батоги, та колоддя на шиї бачив я у себе, а не волю. Тепер я вже бачу, що то все було даремне… бо то є божа воля на теє. І змагатися з нею — гріх. Терпіть, молітеся богу, — прийде той час, і він зглянеться над вами. Слухайтесь панів, не угнівляйте їх, робіть, годіть їм — краще вам буде. Ви темні, — вони вчені, за їх розумом і ви легше проживете в світі. А з божою волею не змагайтеся.
Натовп гуде невиразним гомоном, далі зразу вириваються слова жалю, гніву, обурення. Пани сміються поміж собою.
Люди: То оце такий той Кармелюк.
— Стільки людей пішло за його на Сибір. Тепер він схаменувся, тепер він каїться… „Бог карає“. — За що?
— Чом він отих не карає, що людей у ярма позапрягали.
— „Не гнівіть панів, та й добре вам буде“… — Кістки наші травою поростуть, а ми того добра не діждемося од їх.
— Та що казать — підкупили, він і почав лазаря співати.
— Підкупили, підкупили. Собака! Юда!
— Забить його, як собаку, і суд йому тут увесь. Стільки мира занапастив, тепер…
— Бийте його, зрадника, запроданця.
З паліччям, дехто з кіллям, з тим, що попало під руку, кидаються на Кармелюка.
Чиновник (зляканий, стурбований, виходить наперед, розставляє руки). Мужички, так не можна. Так ви самі собі кайдани куєте. Самоправно судить немає такого права. Одповідать будете.
Люди (в розпалі): Та що там слухати його: тепер вони його оборонять, бо він в одно з ними.
— Тепер він їм потрібний.
— Кажи нащо людей дурив. Нащо про волю брехав? Нащо людей у Сибір позагонив? Кажи.
— Та що тепер говорити з ним. Собаці — собача смерть — бийте його.
Натовп знову поривається до Кармелюка, чиновник безпорадно махає руками, щоб спинити. Пан Стась рішучо виходить вперед. Заступає чиновника.
Пан Стась. Не розумію, чого там панькакатись з ними, (До людей). Назад. (Стріляє з пістоля. Всі одступають назад. Тиша). Що це таке? Бунт? Що ви гадаєте, я вам ради не дам? (Гукає в бік). Остап, сідлай коня, біжи в місто по військо? (До людей). Хіба я не знаю, що самі ви бунтарі, розбійники — тільки все валили на Кармелюка. Я всіх вас із вашим смердячим кодлом на Сибір спроважу. В ланцюги закую. Бунт? Геть шапки!
Кармелюк весь час стояв на колінях із похиленою головою, далі встає на ноги.
Чиновник (до його). Ти, голубчику, нічого не бійся, — ми не попустимо ніякого насильства над тобою.
Кармелюк. Не боявся я нікого і не боюся, іно лиш одного бога. (Зводить очі вгору). Господи, хотів я на останку днів своїх гріхи свої тобі покутувати, аж бачу — цього мені не судилося. Прости мені, милосердний, але я… (сильно) розбійником був і буду і на суд твій праведний прийду розбійником. Тоді будеш мене судити. (Зриває з себе ланцюги).
Пани: Що таке? — Що це чиниться?
Кармелюк (підходить ближче до людей). Вставайте із землі. Не бийте їм поклони. Не давайте своєї душі в наругу. Я вам наказую: вставайте.
В натовпі хвилею радісний пішов гомін „вставайте, не бійтеся“. Декілька душ встало, з них знову деякі спустились на коліна. Між панами пішов сполоханий галас.
Пани: Він прикинувся вівцею. — Гляньте — він народ бунтує. Він утече. — Сторожа! Варта! В'яжіть його, а то втече.
Сторожа, душ 4 озброєних селян боязко наближаються до Кармелюка. Тільки-ж Кармелюк повернув до їх лице — зразу поодкидало їх, мов вітром. Між людьми гомін сміливішає, стає більший і більший.
Голоси: Кажи, що робить нам. На тебе надію маємо.
Пани (до сторожі). Чого тікаєте, дурні?— Чого лякаєтесь. Він такий, як і всі: беріть його.
Кармелюк. Нікого не бійтеся — за вами правда. Не слухайте панів. Не робіть панщини. Скидайте ярма. (Останні слова його тонуть за панськими голосами. Люди встають, наростає другий гомін).
Пан Стась. Довго ще ти будеш гавкати, скажена собако? (Погрожує нагаєм).
Кармелюк (грізно). Одійди, пане, од гріха, — чуєш? (Брязнув ланцюгами, що держав в руці).
Пан Стась. Я тебе… Я з тобою…
Пані Люба (з криком одтягає сина назад). Тікай, Стасю, од його. Глянь: він хоче забити тебе, розбійник.
Пани (до людей): Бийте його розбійника, не слухайте, він вас дурить знову. — На смерть його гультая. Дозволяю. Нічого за це не буде.
В гурті (сміються). Ага, тепер бийте.
Частина натовпу тимчасом розбіглась чогось по двору; чути гуркот; б'ють двері.
Голоси: Що таке?
— Комори вже розбивають.
— Де? Що?
— Гляньте — дим.
— Пожежа.
— Бунт. Тікайте.
Між панством паніка. Хвилею тікають до будинків. Між людьми вільний гомін, метушня: рвуть і розкидають судові про Кармелюка папери. Стає темно. Зразу освітлюють сцену огоньки. Горять папери. На сцені — нікого. Вгорі над огнем з паперів з'являється на коні, як марево, легендарна постать Кармелюка, з розірваними в руці ланцюгами.
![<<
\relative c'' {
\autoBeamOn
\omit Score.BarNumber
\key a \minor
\time 3/4
\tempo 4 = 120
\hide Score.MetronomeMark
%1
\stemDown a8. c16 e4 a | a8.[gis16] gis4 e | b'8.[gis16] e4. b8 \break
%2
c8[b] d[c] b[a] | a8.[c16] e4 a | a8.[gis16] gis4 e \break
%3
gis8 b e4. b8 | a4 a r \bar ":|." d,8 f a4 gis8 f \break
%4
e8 d c4 \stemUp b8 a | gis8 b \stemNeutral d4. gis,8 | a8 b c4 b8 a \break
%5
d8 f a4 g8 f | e8 d c4 \stemUp b8 a | gis8 b \stemNeutral d4. gis,8 \break
%6
a4 a r \bar "|." | s
}
>>](http://upload.wikimedia.org/score/h/5/h5q8ntpmmv0cxwuvzeewyg1a0lw1unq/h5q8ntpm.png)