За Сибіром сонце сходить.
Хлопці, не зівайте.
Ви на мене, Кармалюка,
Всю надію майте!
Повернувся я з Сибіру,
Та не маю долі,
Хоч, здається, не в кайданах,
А все ж не на волі.
Маю жінку, маю діти,
Та я їх не бачу,
Як згадаю про їх муку —
Сам гірко заплачу.
Зібрав собі славних хлопців,
Що ж кому до того?
Засідаєм при дорозі
Ждать подорожнього.
Чи хто їде, чи хто йде,
Треба їх спитати,
Як не має він грошей —
Треба йому дати!
Зовуть мене розбійником.
Кажуть — розбиваю.
Ще ж нікого я не вбив.
Бо й сам душу маю.
З багатого хоч я й візьму —
Убогому даю.
Отак гроші поділивши,
Я гріхів не маю.
Судять мене вдень і вночі,
Повсяку годину,
Ніде мені подітися,
Я од журби гину.
Аж тут їде сам владика:
«А здорові, хлопці!»
«Ой, довго ми вас чекали.
Благослови, отче!»
Чи хто їде, чи хто йде,
Часто дурно ждати.
Отак треба в лісі жити,
Бо не маю хати.
Ой, вилічив сам владика
Сорок тисяч грошей.
Подивився кругом себе —
Все хлопці хороші.
Ой, чи їде, чи хто йде,
Треба його ждати.
Ой, прийдеться Кармалюку
Марне пропадати.
Пішов би я до дітей —
Красу мою знають:
Аби тільки показався.
То зараз впіймають.
А так треба стерегтися,
Треба в лісі жити.
Хоч, здається, світ великий,
Ніде ся подіти!
Ой, прийдеться Кармалюку
Марне пропадати.
Бо немає пристанища.
Ані свої хати.
Прийшла туга до серденька,
Як у світі жити?
Світ великий і розкішний.
Та ніде ся діти!
Асесори, ісправники
За мною ганяють,
Більше вони людей б'ють.
Як я гріхів маю.
У неділю дуже рано
У всі дзвони дзвонять.
А мене, Кармалюка,
Як звірюку гонять.
Нехай гонять, нехай ловлять,
Нехай заганяють,
Нехай мене, Кармалюка,
В світі споминають!
