Повна збірка творів (Васильченко)/III/Куди вітер віє
| ◀ Кармелюк | Повна збірка творів Том III Куди вітер віє |
У жнива ▶ |
|
Корецький — людина років 30–35.
Пані Корецька — його жінка.
Панна Ліза — сестра Корецького.
Коломієць — студент-українець, квартирант Корецьких.
Рощин-Демидов — офіцер-доброволець.
Другий офіцер.
Середина кімнати. Прямо, праворуч і ліворуч — двері. Стіни густо увішані фотографіями, листівками, картинами — додатками до ілюстрованих журналів, між ними великий портрет поета Шевченка в шапці. В одно з вікон зазирає в кімнату инеєм уквітчата сосна. На ліжку, з гримасою хворого, лежить Корецький. Коломієць в задумі ходить по кімнаті нероздягнений, примарнілий.
Коломієць (не прокидаючись од задуми). Що?
Корецький. Питаю, газети й сьогодня не вийшли?
Коломієць. Газети?.. (Глибоко зітхає, кидається). Ні, не вийшли.
Корецький (співчуваючи). Що це ви, носитеся з зубами?..
Коломієць (зітхає). Знаєте, з того часу, як у нас унизу розташувався добровольчеський штаб, я ні на одну мить не маю супокою. Аки на голках, або на гарячому угіллю сижу.
Корецький. Та плюньте ви на це.
Коломієць (з підозрінням). Кожну хвилину, кожну мить чекаєш: ось в кімнату вскочить якийсь Роланд-зброєноситель: ви хто такий? ваше посвідчення? ваше відношення до мобілізації? — сюди-туди, ага! українець! і цап голубчика. А з українцями у їх розмова коротка.
Корецький. Та ви не турбуйтеся — поменше ходіть по вулицях, а сюди вони не зайдуть.
Коломієць (певно). Зайдуть.
Корецький. Тут їм діла немає ніякого.
Коломієць. Так то здається, але ви трохи так покрутіть мозком, то й побачите, що й діло знайдеться. (Тихіше, з підозрінням). Як ви гадаєте, можна не помітить чудовий профіль нашої панни Лізи, живучи в одному дворі? Або хоч і ставну постать самої Катерини Дем'яновни?
Корецький (сміється). Он куди загнув! Чи помітять, чи ні, а ви вже турбуєтеся! Ну, неймовірна-ж ви людина!
Коломієць (певно). Ні, ні! ви не дивіться на це так поверхово! — Іще вас запитаю, як ви думаєте: для наших із вами карих очей наші дами так екстренно ще з вечора вхопились мить і гладить?
Корецький (нетерпляче). Ну?
Коломієць. Ну, от я вам і кажу: не зайде ще сонце, як тут буде їх повнісінько в кімнаті і по справам і без справ.
Корецький (позіхаючи). Це, скажемо, так: офіцерня до жінок народ спритний, — зразу рознюхають, де є яка панна чи жінка. (Сміється). Як це ви зразу все це заздалегідь зміркуєте?
Коломієць. Ото-ж бо то і є… Я вже у вікно загледів, як один юний серцепожиратель у касці посилав у слід панні Лізі саме ніжне з возведєнієм очес к небесам і приложенієм руки до серця зітхання… (Павза; глибоко зітхає). Тікать? — але куди втечеш? До своїх через фронт — нема чого й думати, в город тепер теж не пройдеш: скрізь на мостах стоїть варта… От прокляте становище!
Корецький (байдуже). Нічого, буває і гірше…
Коломієць (кидає на його гострий погляд). Ви думаєте?
Корецький (позіхаючи). Людям траплялося ще й не так.
Коломієць (дивиться на його пильно). Людям усяк траплялося… (Трохи ядовито). Але дивіться, щоб і вам теж чогось не трапилось, як унадяться сюди золотопогонні гості.
Корецький (швидко). А я їм що винен? Я, слава богу, не український студент, чого мені боятися?
Коломієць. Ні, я не про те, шановний добродію! (Уїдливо). Ви гетьманській мобілізації підлягаєте?
Корецький (роздратовано). Я человєк бальной. (Рішуче натягає на себе одіяло).
Коломієць. Так, хворий. Це ми звичайно бачимо, але ми бачили, як учора вели багато хворих до штабу, покропляючи нагаями, шомполами, та прикладами, та коліньми! Істинно вам говорю, — усі вони так летіли, що ніякий здоровий їх не дожене.
Корецький (крутить уперто головою). Це мене не торкається, я знать нічого не хочу — я бальной…
Коломієць (підходить до нього ближче). Добре. Допустимо. Але все-ж кажуть береженого і бог береже. Зробіть ви, Антоне Аркадієвичу, ось що: накажіть ви, і накажіть суворо і рішуче, як дійсний голова сем'ї, вашій шановній дружині і вашій прекрасній сестриці, щоб вони ні в якому разі сюди офіцерів не пускали. (Тихіше). Ні в якому разі! Хай скажуть, що тут лежать хворі на іспанку, на тиф і що сюди ходить заборонено. Можна буде на дверях навіть папірець такий наліпить: „Здѣсь“… (Прислухається). Либонь хтось іде!
Корецький. Та то, мабуть, наші вертаються.
Коломієць (підходить до дверей, прислухається). Так ніби стук для дамських черевичок занадто енергійний. Про всякий випадок треба з своєю персоною приховатися. (Швидко іде в свою кімнату навшпиньках, підбираючи поли).
„На солнце оружьем сверкая,
При звуках лихих трубачей,
По улице пыль подымая“…
Корецький. Де вас дідько носить до цього часу? В кімнаті не прибрано, квартирант і досі без чаю, — а вони десь безвісти позабігали.
Пані Корецька. Ліза, ти що надінеш?
Панна Ліза. Я?.. (Швидко). Знаєш, Катя, він уже узивав мене (мрійно приплющує очі) „сестріца“. (Рішуче). Я думаю одітись сестрою.
Корецький (насторожено). Куди це збираєтесь?
Йому не відповідають. Обидві заклопотано крутяться по кімнаті, лихорадково пудряться, дістають флакончики з пахощами, визираються в зеркало.
Пані Корецька (щось нишком радісно розказує панні Лізі, чути): Поцілував ручку…
Корецький (нетерпляче). Та куди це ви збираєтеся, куди?
Пані Корецька. А правда, що він — князь?
Панна Ліза (певно, суворо). Князь… як-же? самий настоящий князь…
Корецький (кричить). До кого я говорю? — до вас, чи до стіни?
Пані Корецька (спокійно). Чого ти кричиш?
Корецький. Я питаю: куди ви оце прибіраєтеся?
Пані Корецька. Ну, а тобі що до того? — лежи собі, коли лежиш. (Павза). Підемо, будемо помагати перев'язувати ранених.
Корецький. Куди?Пані Корецька. До штабу — куди! Кажуть сьогодні може бій буде лютий.
Корецький (здивовано). Ну, а вам що до того?
Пані Корецька (регоче). Ха-ха-ха. (До панни Лізи). Ну, не будемо гаятися — давай одягатись! (Швидко іде в другу кімнату. Корецький дивиться їй у слід злісно здивованими очима, далі енергійно спльовує, махає рукою і, одвернувшись до стіни, кладе голову на подушку. Панна Ліза чепуриться коло зеркала. Виходить із своєї кімнати Коломієць).
Панна Ліза. По улицях скрізь, скрізь розліплені „возванія“. Тисячі, мілліони возваній… На стовпах, на вікнах, по стінах… „К оружію! к оружію!.. Спасайте родину!“
Коломієць (єхидно). Так що це вже, панно Лізо? — „Долой украинцев и да здравствуют добровольцы?“..
Панна Ліза (швидко повертає в його бік голову і, побачивши його, змовкає; перегодя суворо). І то люди, і то люди — помагати треба усім страждущим.
Коломієць. Звичайно: чи буде він українець, чи доброволець — те ваги не має, — аби був офіцер.
Панна Ліза. Я ніколи не взивала себе щирою українкою.
Коломієць. Справедливо. Що ви говорите по-українськи, це ще нічого не каже. Коли буде треба, можна зразу перемінить мову, але, бачте, мені чогось здавалось, ніби колись ви подавали прохання, щоб вас прийняли на службу в одну українську інституцію. Більше того: мені так трохи пригадується, ніби колись ви ходили за синьожовтими прапорами, кричали „слава“ і співали „Ще не вмерла Україна“. Було це коли-небудь, панно Лізо, чи це мені тільки снилося так?
Панна Ліза (злісно блискає на його очима; далі спокійно, діловито). Катя, я думаю снять со стєни портрет етого Шевченка.
Пані Корецька (з другої кімнати). А що він тобі шкодить?
Коломієць. Від нього дьогтем смердить…
Панна Ліза. Він псує фон усієї кімнати.
Пані Корецька (з другої кімнати). Ні, ні — не треба. Не здіймай. А то часом вернуться українці, то щоб не списали нам (сміється) наш фон нагаями.
Коломієць. А панні Лізі чого боятися? Панна Ліза тоді певне полине разом з гетьманськими орлами.
Панна Ліза (виразно до Коломійця). Я с вамі не разговаріваю… (Павза. Панна Ліза заплітає перед зеркалом косу. Коломієць сідає на канапу, переглядає альбом, осміхається, щось собі міркуючи. Корецький починає кашляти і стогнати, очевидно бажаючи звернуть на себе увагу).
Коломієць (дипломатично). Знаєте, панно Лізо, власне кажучи, за що ми з вами маємо сваритись?.. Скільки я живу у вас, ми тільки те й робимо з вами, що сваримось.
Панна Ліза (миролюбно). А хто-ж цьому винен? хто? Од вас-же ніколи доброго слова не почуєш! — все тільки шпилечки та насмішечки…
Коломієць. Е, що там давнє згадувати — що було — минуло. Коли-б оце ви сиділи дома, ми-б і тут не скучали. Увечері ми пішли-б погуляти до трамвая, на лід пішли-б поковзатись.
Панна Ліза (неймовірно дивиться на нього, догадуючись). Чого це ви такий добренький стали? То, бувало, ніяк із кімнати його не витягнеш, а тепер сам рветься.
Коломієць (набираючи безжурного вигляду). Ну, а що-ж себе нудити? — Надворі стоять чудові ясні дні, місячні ночі… того, як його… (підбирає слона) сосни в інєї — скрізь чудово, як у тій казці, а я сушу та в'ялю себе за книжками. (Театрально). Ні, годі. Кидаю од цього часу книжки, починаю гулять, до панночок залицятися, закохуватися. Один раз молодість буває. Правда-ж, панно Лізо?
Панна Ліза (позирає на нього з підозрінням). Еге-ге! Ні-ні, не одурите! А ви скажіть мені, чого ото у вас такий вид кислий, ніби хворіли, або ніч не спали? Чуб не стрижений, сам не голений, зім'ятий. (Морщиться).
Коломієць (зітхає). „Это все любовь — злодейка“…
Панна Ліза (іронічно). У кого-ж це ви так закохалися?
Коломієць (живіш). Угадайте!
Панна Ліза (регоче). Ха-ха-ха!.. ха-ха-ха!.. Любов… (Перестає реготати, задирливо). А от візьму і викажу!
Коломієць (здрігнувши). Що викажете?
Панна Ліза. Викажу, що у нас сидить студент-українець, який не пішов воювати за гетьмана.
Коломієць (схоплюється з місця). Будь ласка! Прошу! (Ходить збентежений по кімнаті). Будь ласка… виказуйте, хоч зараз.
Панна Ліза. Ага, злякалися? (Регоче).
Коломієць. Нічого я не злякався, — виказуйте! Але мусите знати: — коли-б мене гетьманці, скажемо, арештували, мої товариші, коли прийде сюди наше військо, цього вам не подарують!
Пані Корецька (з другої кімнати). Та то вона жартує… (Швидко виходить із другої кімнати, застібаючи останню кнопку на блузці). Хіба ви думаєте, що ми вже такі дурні, щоб зробили цеє? Це вона пожартувала.
Коломієць (осміхається). Звичайно, звичайно! Хіба-ж я сам не знаю! — Я теж жартую!..
Панна Ліза (нерішуче). Подумаєш, які страшні ваші українці. (Глянувши на пані Корецьку, злякано). Катю, ти вже оділася?
Пані Корецька. Я — готова. А ти-ж що тут робила?
Панна Ліза. Катю, ти-ж зажди мене, я — зараз, — в одну мить!
Пані Корецька. Ну, марш, одягайся, та швидче.
Панна Ліза, доплітаючи косу, побігла в ту кімнату, звідки вийшла пані Корецька. Пані Корецька напудрена, переодягнена, з помітно-підведеними бровами, в празниковому настрої, починає ходити по кімнаті і, нікого не помічаючи, мрійно осміхається і з захопленням співає:
Пані Корецька (ніби не чує — співає).
Корецький (повертається до неї лицем, злісно). Хіба що їй в голові? Чоловік з постелі третій день не встає, а їй… (кашляє) в голові „нежныя (кашляє) лобзанья“…
Пані Корецька (грубо). Лежи-лежи. (В тому-ж настрої співає далі).
Корецький. Почула паничів — як розщебеталася! Аж зашарілася… Ще й співать почала. Півиця яка знайшлася — куди-ж пак! — Хоч у оперу… Чисто тобі Вяльцева.
Пані Корецька (тим-же голосом). Лежи-лежи. (Співає).
Корецький (передражнює). „Ручку поцілував“ — як-же… а вона, дурепа, зраділа тому, розцвілася…
Пані Корецька (дражниться). І поцілував. (Проходить мимо Корецького і перед його губами проводить рукою). Так пригнувся чемненько, та й… (Цілує повітря).
Корецький (люто). Та що це за розпуста така… Скидай мені зараз свої наряди! Став самовар! Я тебе швидко візьму в руки. Став, кажу, самовар зараз!Пані Корецька (свариться пучкою, стиха, погрозливо). Тсс… Не дуже. Минулося. (Спокійно). Не великі пани — і самі можете поставити собі самовар, а ми з Лізою будемо пити чай там… (Мрійно деклямує). „Не откажите разделить с нами чашку скромного офицерского чаю“… (Навчаючи до Корецького). От так треба поводитися з дамами. А то: (передражнює) „став мені самовар!“
Корецький (передражнює). „Офицерського чаю“. (Люто). А ті! ті! Ще взиваються — офіцери! На фронті кров ллється, люди гинуть з голоду, — а вони… „нежныя лобзанья“ заводять, ручки цілують… (Грізно). А воювать! воювать, чортові душі!
Пані Корецька. Не кричи, ти, завоювателю!
Корецький (погрозливо, стихаючи). Ну, добре! Підождіть-підождіть трохи. (До жінки). Тобі, думаєш, теж так минеться? Зажди-но!
Пані Корецька (презирливо). То й що-ж з того, як підождемо?
Корецький. Побачиш. (Киває кудись у бік головою). Тут вони, недалеко… (Павза). Прийде на вас Петлюра! він вам покаже „нежныя лобзанья!“ — Як приварить двадцять п'ять шомполів, будеш тоді пам'ятати, коли тобі офіцери ручки цілували!
Пані Корецька. Далеко куцому до зайця, так твоєму Петлюрі до гетьмана. У гетьмана гармати, у гетьмана кулемети, а у Петлюри що?
Корецький. І в Петлюри гармати, і в Петлюри кулемети! (До Коломійця). Миколо Федоровичу — є в Петлюри кулемети та гармати, чи ні?
Коломієць (одриваючись од альбоми, коротко, недбайливо). Сотні три-чотири гармат, кулеметів тисяча-друга!..
Пані Корецька (крадькома, уважно прислухається, далі, махнувши рукою). У Петлюри банди!
Корецький. Неправда — у добровольців банди, а в Петлюри дисципліноване, регулярне військо.
Пані Корецька (махає руками). Банди! банди! банди!
Корецький (передражнює). Що вона розуміє: „банди, банди!“ Ось не сьогодні-завтра, як увійде в Київ, побачиш тоді, що то за банди!
Пані Корецька. Побачимо, як ще увійде! (Перегодя, непевно). Миколо Федоровичу, — як ви гадаєте — візьмуть таки українці Київ?
Коломієць (коротко, рішуче). Завтра, найбільш — післязавтра неодмінно.
Пані Корецька. Щось мені не віриться. (Бере на столі карти і починає розкладати).
Корецький (злорадісно). Ага… Забилося, „ретивое“? Злякалась? За карти хапаєшся? Ну, ворожи, ворожи!
Пані Корецька (непевно). І поворожу. (Голосно). Ліза, ти швидко там? (Голос панни Лізи: „Зараз“!)
Пані Корецька. Учора випало, що буде гетьманові приятна звістка од русявої дами, так і сталося: ось, кажуть, Антанта сповіщає, що пришле танки на допомогу.
Корецький (презирливо). Сповіщає! А по чому вона тільки сповіщає? По тих дротах, що скрізь порвані? Куди йому з своїми свистунцями проти українців? Українці ідуть за народ. Вони ідуть босі й голодні, але дружно ідуть. А добровольці що? Тільки уміють за панночками бігати та п'янствувати. Золоті погони поначіплювали, шпори, галіфе… Ні, в Петлюри нема цього: там що козак, що старшина — всі одинакі: одно їдять, однаково ходять, одним духом дишуть…
Пані Корецька. Коли це ти таким українцем зробився?
Корецький. Що-ж я малорос і потому маю „полное право“ коли схочу українцем зробитися. (Павза. Пані Корецька уважно дивиться в карти, Корецький з цікавістю слідкує за її фізіономією, ядовито). Що? „плохо гетьманове дело?..“ (Сміється. Пані Корецька хмарніє, кусає губу). Не витанцьовується? Все одно — ворожи не ворожи: капут твоєму гетьманові! Це я тобі і без карт скажу.
Коломієць (улесливо). Таки й справді, Катерино Дем'янівно, нащо ті офіцери? Ви-ж таки, як не як, українського роду, чи личить-же вам заводити зносини з ворогами народу, з ворогами України? (Пані Корецька в нерішучій задумі схиляється над картами). Розміркуйте ви самі: у гетьмана, ви самі бачите, лишився один Київ, а вся Україна зайнята республіканським військом. Візьмуть наші Київ, і як не кажіть, а все-ж буде тоді ніяково… (Пані Корецька задумується). По щирості кажу: не йдіть.
Панна Ліза (вибігає з другої кімнати, одягнута в біле, як сестра-желібниця). Ну, Катю, ідемо швидче, бо там на нас чекають! (Пані Корецька сидить над картами задумана). Кинь, Катю, після доворожиш.
Корецький (входячи в азарт). Ні, хай доворожить! Хай доворожить, „чорт возьми“!
Пані Корецька (раптово змішує карти, бадьоро хитає головою, повеселівши). Е, чорт його бери, що буде, то буде! (Рішуче). Ходім, Лізо!.. (Встає).
Корецький (глузливо). Ага! побачила, що гетьманові дорога під три чорти з України випадає, тоді „ходім, Лізо“.
Коломієць (позираючи на Лізу). А я і не знав, що в панни Лізи мається вже костюм сестри-жалібниці про запас! (Павза). Ви не пригадаєте, Антоне Аркадієвичу, хто ото казав колись, що всіх сестер милосердних терпіти не може, що усіх їх треба нагаями гнати, що вони сякі й такі і он-які.
Панна Ліза (кусає од злости губи і блискає очима. Спокійно, діловито). Ага, Катю, — я забула тобі сказати — один офіцер питав, чи не знайшлось-би у нас вільного куточка — переночувати. П'ять днів, сердешний, валяється на столах та на підлогах. То може-б пустили його ночувати в кімнату Миколи Федоровича? Там-же стоїть вільна канапа.
Коломієць (злякано). Що-о? В мою кімнату? добровольця? (Рішуче). Я в свою кімнату нікого не пущу!
Пані Корецька (задирливо). Ну, скажемо, ця кімната тепер і не наша і не ваша. Схочуть — реквізують і нічого не вдієте. (Сміється). Знаєш що, Лізо, — скажемо, щоб у нас реквізували оці дві кімнати, а мужчин хай беруть куди-небудь рити окопи, або що.Панна Ліза (захоплено). От було-б чудово! Ото було-б прекрасно!
Корецький (хитає головою). Ото толк… ото толк.
Пані Корецька. А чого-ж, справді, ви отираєте тут кутки? — тепер мужчини не повинні сидіти вдома! (До панни Лізи). Читала, Лізо, що пишуть у відозвах: „Женщины гоните изъ дому всѣх мужчинъ. Неужели вы будете ласкать трусовъ и дезертировъ“. (Регочуть обидві).
Корецький (благочестиво хитає головою, лупає очима). А яй-яй… до чого розпустилися! до чого розляпалися.
Панна Ліза (в нетерплячці). Ну, ходім швидче — що тут із ними говорити. (Робить реверанс). Досвіданія, пани добродії. (Регоче).
Пані Корецька (повертається до них і тоном наказу в жартовливому азарті). Та дивіться: як вернемося, то щоб було мені тут чисто, поприбрано, попідмітано. Посуда перемита, самовар готовий стояв на столі, вичищений, як огонь! (Регоче). Годі нас підганяти — тепер і ми вас запряжемо.
Корецький. А, лишенько, — показилися, зовсім почамріли!
Коломієць (щось міркуючи, скривившись). Добре, добре. Буде колись свято і на нашій вулиці. (Пані Корецька і Ліза зникають за дверима з піснею. „Дружно, ребята, в поход собирайся“).
Корецький. Ні, видно, тепер їх і на мотузі не вдержиш. Почули, як брязнули шпори, — зразу як дроку наїлись! (Павза). Що-ж, закуримо, Миколо Федоровичу?Коломієць (зітхнувши). Закуримо, Антоне Аркадієвичу. (Передає цигарку Корецькому, закурюють).
Коломієць (перегодя). Поганенькі наші справи.
Корецький. Та ви не бійтеся — то вони тільки жирують, а виказать справді не викажуть, — побояться.
Коломієць (задумано). Зумисне може і не викажуть, — я боюсь — на мові можуть упійматися.
Корецький. Хіба ото тільки… (Думає). Знаєте що? а чи не піти-б вам зараз заявитися до коменданта, чи куди там… Походили-б там день, два десь на варті з рушницею — все одно з цієї мобілізації толку не буде.
Коломієць. Я вже й сам думав… тільки-ж… подумаєш і так… і так подумаєш… (Думає, далі рішуче стукає кулаком об стіл). Ні, я таки підожду ще! (Встає). Треба ось піти на розвідочку, тут у мене один план складається.
Корецький (позіхає). Ну, підіть, підіть, — та й мені розкажете, що там діється на світі. (Живіше). Тільки ви там того… обережненько: мало не коло кожного двору стоять патрулі. На розі Пушкинської учора, кажуть, двох розстріляли — одного учителя якогось, другого — студента-єврейчика. Дивіться, щоб не нарвалися.
Коломієць (певно). А це нащо? (Показує собі на чоло і на ноги). Нащо-ж тоді господом богом і голова та ноги дається людині? (Насуває козирок на очі, підіймає комір пальто).
Корецький (осміхається, задоволений). Так викрутимось?Коломієць (скромно). До цього часу крутився якось. (Виходить).
Корецький (лишившись один, поволі виплутується з-під укривала, надіває на босі ноги туфлі і по звичці, згинаючись і стогнучи, чвалає до вікна. Подивився у вікно, почав никати по кімнаті і, надибавши забуті жінкою на столі ключі, підходить до буфету, одмикає його й починає нишпорить у йому. Знайшов кусок якогось сухаря — почав хрумати. Вийняв пляшку, почав розглядати на світло. Покоштував, заскалив око, цмокнув і став цідити недопитки в шклянку. Випивши націжене, він сильно потягається, як людина засижена, і починає робити енергійно гімнастичні рухи; задоволено засміявся. Далі вирівнявся і, одбиваючи ногу туфлями, починає по кімнаті марширувати, приспівуючи):
„Как три года мы служили,
Ни о чем мы не тужили…
Гей-гей, ой-да люли
Ни о чем мы не тужили“…
(Спиняється, сам собі подає команду: „Крру — гом!..“ Вірно по військовому робить зворот: „Шагом — арш!..“ Марширує: „Ать — два!.. ать — два!.. Стой!“. Спиняється. Подає команду: „Шаг вперед… Кали… Назад прикладом… бей!!“ Виробляє фехтувальні вправи, далі підбігає до дверей, прислухається. Закусив губу, зігнувся, легенькими стрибками добіг до ліжка, з розгону перекрутився на йому і затих, знову прибравши хворий вигляд. Кашляє старечим, хворим голосом: кахи-кахи-кахи)…
Пані Корецька (обурено). Нахал! Нєвєжа! Как он смєл! Как он осмєлілся!.. Думаєт — що полковник, то йому всьо можна! Плювать я хотіла на нього!
Корецький (зацікавлений трохи, підводить голову, говорить з невинно-фарисейською миною, тоном стурбованого чоловіка). Що сталося, Катю?Пані Корецька (повертається до нього). Та як-же? Я дама, я інтелігентная женщина, а він… (Придивившись до обличчя чоловіка, з огидою плює). Тьфу, — яка гидка пика! Хоч-би вмився, або що… (Починай сердито, мовчки ходити по кімнаті, жестикулюючи руками).
Корецький (ображено). Чого-ж ти плюєшся, дурепа? Я тебе питаю, як добру.
Пані Корецька (починає говорити більш до стін, ніж до Корецького). Поначіплював орденів — подумаєш, який герой! З панночками всі ви герої, а на позицію вас і чорт не випре… Герої… А ще й собі: Петлюра такий, Петлюра сякий! Ось заждіть — він вам покаже, який він.
Корецький (починаючи розуміти, радісно осміхається; ядовито). Еге-ге! Бачу — вітер вже повіяв із другого боку! — Це щось має значити! (Підводиться зацікавлений вище).
Пані Корецька. Заждіть, заждіть — будете тікати, аж галіфе буде труситися. Вони вам покажуть!.. (Злорадно сміється).
Корецький (ядовито). Чого це ти до їх така стала немилостива? — Адже вони люди благородні, образовані… ручки цілують…
Пані Корецька (до нього). Не гарикай, чорт! Робить не робиш, тільки лежиш. Стій, ось прийде, то він тебе швидко підійме. Сама піду та буду прохати.
Корецький (іронічно). Куди ти підеш? Куди ти підеш?
Пані Корецька. А що-ж мені зробиться: піду до нього і скажу: „господін Петлюра“.
Корецький (з презирством). „Господін Петлюра“… Та ти говорити научися спершу по українському!
Пані Корецька. Немає мені чого вчитися — я й так добре вмію. От тоді як усипле тобі своєю рукою двадцять п'ять гарячих, отоді будеш знати! (Сміється).
Корецький (гаряче). За што? за што?
Пані Корецька. Щоб ішов служити, а не викачувався на подушках — за те! Що-ж ти собі думаєш — і тоді будеш отак лежати, як тепер? — Ні-ні… минеться, аж зашумиш у військо!
Корецький (сердито). Тоді, як рак свисне!
Пані Корецька (лякає). Пришле отих-о-о, що шапки з отакими-о верхами… бачив? — Такими червоними, що аж горять, то вони тебе попросять! Вони вміють прохати!..
Корецький (охмурнівши, чмихає носом). Хай-же ще спершу Київ візьме! Ти думаєш, ото справді він увійде не сьогодні-завтра у Київ — Хай іще почекає трошки!
Пані Корецька. Не бійся — прийде! (бере на столі карти й починає рішуче перебирати в руках).
Корецький (уїдливо). Що? Чи не будеш оце вже на Петлюру ворожити? Оце вже годі ворожити на гетьмана, — давай будемо на Петлюру?
Пані Корецька. Може й на Петлюру, тобі що до того? (Спиняється в задумі над картою і далі з суворо-діловим виглядом звертається до кімнати квартиранта). Миколо Федоровичу, ви не знаєте — Петлюра блондін чи брюнет?
Корецький (передражнює). „Блондін чи брюнет?“ — Шанкрет! (Закидає ноги на бильця ліжка). От коли гетьман справді не буде дурак, та мобілізує двісті тисяч війська, та як шугне твого Петлюру з-під Київа…
Пані Корецька (пильно розкладаючи карти). Мобілізує… намобілізував уже багато… (Швидко, голосніше). Тебе ось дуже мобілізував?
Корецький (підскакує, як уколотий голкою, люто кричить). Но я-же вєдь бальной! Бальной! Я тєбє русскім язиком говорю, что я бальной!!
Пані Корецька (спокійно). Не кричи, як на живіт, люди почнуть збігатися. „Больной, больной“, а реве, як із бочки.
Корецький (стримуючи до шепотіння голос, але з експресією жестикулюючи сильно напруженими руками). Чому-ж ти мені не віриш? У мене задишка… у мене всі кістки ниють…
Пані Корецька (спокійно). Од лежні. Кістки ниють, а на столі третій хліб не влежить…
Корецький. Не віриш? Коли-б же іще й тебе так ссало під ложечкою, як оце мене день і ніч ссе!
Пані Корецька (спокійно). Нічого, у кожного дезертира під ложечкою ссе.
Корецький (уражений схоплюється й сідає на ліжку, жестикулює руками, але не знаходить слів. Далі смутно повертає голову до стіни, гірко). І ето — жена! Ето — законная жена! (Починає стогнати і кашляти).
Пані Корецька (пильно і уважно ворожить на карти; спиняється, щось думає. Далі проясніла задоволена). Ну, звичайно… инакше й бути не може.
Панна Ліза (влітає радісна, схвильована, червона, як піон. Коса в неї трохи розбита, з-під косинки мають пасма; томно, знеможено). Ой, Катічка! Ой, Катюню! (Обнімає її і цілує).
Пані Корецька (суворо). Чого тобі?Панна Ліза (на мить замирає. Далі кидається, починає пильно прохати). Ну, чого-ж ти, Катічка, втікла? Він-же трохи випивши, пожартував — чого-ж було ображатися?
Пані Корецька (суворо). З інтелігентною женщиною так не жартують! (Зиркнувши оком на груди панни Лізи, тихіше). Дивись, у тебе на грудях блузка розстібнулася.
Панна Ліза (злякано). Де? (Дивиться) Ух… (Соромливо застібається). Це Борька протівний. Впіймав у коридорі — не пущу, кричить. (Навівши в туалеті порядок). Ну, годі вже, Катю, — я тебе прошу: посердилась трохи та й буде. (Просить). Ходім.
Пані Корецька. Ні за що! Ні за що! Скажи, бога ради, — ну, яке йому діло до жіночого туалету? (Передражнює). „Намазалісь… Какой ето ви дрянью намазалісь“. — Ну і намазалась — тобі то що до того? — Не для тебе-ж чорта шолудивого!
Корецький (прислухавшись до розмови, помалу підводить голову, радісно, з захопленням). Вот это человек! Это действительно правильный человек! Так тебе и надо. (Злорадісно регоче).
Пані Корецька (зразу озлившись). У, ти, сатана! (Шпурляє на його кучею карт. Корецький заходиться од реготу).
Панна Ліза (затуляючи собою Корецького, до якого поривається бігти пані Корецька). Облиш, Катю! Чи слід ото звертати на те увагу?
Панна Ліза стиха, але гаряче починає щось розповідати пані Корецькій. Пані слухає її з похмурою увагою, але далі мимоволі з-під нахмурених брів сміхається.
Панна Ліза (раптово зривається з місця, бігає по кімнаті, як не при собі, регоче, не знайде собі місця). Це Борька! це він! — От протівний! — от протівний, сюди іде! ха-ха-ха…
Пані Корецька кусає губи, хмуриться, совається на стулі, підбираючи як найсуворіший вираз на лиці. Корецький з головою поринув під одіяло, зігнувся, замовк. Двері одчиняються, і на порозі заявляється в російській формі молодий офіцер, на підпитку, франтовито одягнутий, в шпорах, у блискучих погонах, озброєний, в аксельбантах. Офіцер увіходить з посоловілими очима; кашкет збитий набакир.
Офіцер (роздивляючись в кімнаті). Извините… Кажется я не туда… (Побачивши панну Лізу). А, ви здесь, вероломная? Вы думали, что я не найду вас? Слушайте: почему-же это вы оставили нас, бедных, страждущих!
Панна Ліза (смутно). Я без тьоті не можу.
Офіцер (глянувши на пані Корецьку). Ах, вы тоже тут, уважаємая? Это ваша квартира, что ли? (Здіймає фуражку; до пані Корецької). А вы, досточтимая, почему это лишили нас величайшаго счастья видеть вас в нашем скромном обществе?
Пані Корецька (суворо). Ні-ні-ні! — ви не замовляйте мені зубів, не улещайте благородними словами: я женщина проста, необразована… говоріть зо мною по простому. Я знаю тільки „хіба“, „що“ та „але“, я собі мужичка, українка.
Офіцер (умовляє). Ах, нет! — Зачем вы клевещете на себя, мадам. Поверьте мне, вы культурная женщина.
Пані Корецька (уперто). Ні, я українка! (Зціплює кулак і зуби, погрозливо). Сама настояща щира українка! — Ліза, де мій костюм малоросійський? — О, він ще не знає мене? Я як розпалюся, то так не по образованому, по українському і по мордяці затопити можу. (Певно). Можу!..
Офіцер. Не волнуйтесь, мадам, успокойтесь. Я знаю — вы этого себе никогда не позволите: вы вполне интеллигентная, воспитанная женщина, вы прекрасная, очаровательная дама… (Злегенька обіймає її за плечі).
Пані Корецька (випростовуючись, стукає кулаком об стіл). А коли я дама, как-же он, нахал, осмелілся оскорблять меня, как какую-небудь послєднюю, ізвінітє за вираженіє, наймичку!
Офіцер. Ах, вот в чом дело! — вы разсердились на полковника? (Просить). Оставьте! Стоит-ли? Это в сущности милейшій человек. Он, правда, груб, но на него никто не обижается. Это чудный человек: остряк, шутник, анекдотист безподобный, это душа нашей братии. Когда вы его узнаєте ближе — будете сами очарованы, — прошу вас: идемте!
Пані Корецька. Ни за что в мире! Ни за что!
Офіцер (побиваючись). Но почему-же? Почему!
Пані Корецька. Потому что… (Не знає, що сказати). Потому что… что-же ето в самом дєлє!
Офіцер (манірно). Ну, прошу вас! на коленах умоляю.
Пані Корецька (рішуче). Не хочу! не хочу! не хочу! Не хочу я встрєчаться с етім нахалом!
Офіцер. Вот упрямая! истая хохлушка! (Подумавши). Тогда знаєте, что? (Б'є себе рукою по чолі). Это, пожалуй, будет еще лучше! Я скажу поручику Мише, мы вдвоем придем сюда! Захватим с собою бутылочку, две коньячку, того, другого и придем. У нас там действительно гнусно. Грязь, мразь… все перепились так… Е, ну их… Гитару принесем — Можно? (Обнімає за плече).
Пані Корецька (хазяйновито). Прошу, прошу. Це инша річ.
Корецький (кашляючи, голосом слабого). Просимо — кахи… просимо…
Офіцер (швидко). А это кто? ваш муж? (Швидко приймає з плеча руку).
Пані Корецька. Це мій муж.
Корецький (таким-же голосом). Господін офіцер — чи у вас там… кхи-кахи… для хворого… не знайшлось-би яких ліків… Третій день морозить… кашель…
Офіцер. В подобных случаях мы прибегаем к одному самому верному средству. (Сміється). Стакан пуншу и все как рукой снимет!
Корецький. А воно-ж… (стогне) не пошкодить?
Офіцер. Наоборот. Только придаст силы. (Шукає очима панну Лізу).
Корецький. Господін офіцер, дозвольте ще вас запитати… не в гнів вам… Скажіть з вашої ласки: (в жарт) ото у вас рушниця? (Боязко показує рукою на шаблю, що привішена в офіцера з боку).
Офіцер (сміється). Нет — это-же шашка.
Корецький (боязко). А вона-ж тут (сміється) не вистрілить?Офіцер. Чудак вы, видимо.
Корецький. Я в йому не розбираюся… Боюся… І господи, як боюся всякої зброї!
Офіцер (потирає руки). Значит с вашого разрешенія кутнем маленько… Выпьем и все забудем! Будем петь, танцевать, играть будем, а там — что будет! (Махає рукою). Все равно… Все равно… (Тоскно). Е-ех!.. (Співає).
(Переводить очі на панну Лізу, яка вичікуючи стоїть коло стіни під портретом Шевченка). Ну, а ви дорогая Лизочка? (Панна Ліза, мліючи, кидає на нього томний погляд). О чем это вы загрустили? (Панна Ліза опускає вії. Офіцер становиться в театральну позу і починає співати п'яним розніженим голосом. „Не плач, дитя, не плач напрасно“… Глянувши на портрет Шевченка над головою в панни Лізи, він відразу змовк. Глянув ще раз і почав сміятися). Понимаете! Мне показалось, что это еще кто-то присутствует в вашей квартире. Даже вздрогнул: смотрю — откуда еще появился тут этот гайдамака. (Корецький і пані Корецька сміються. Панна Ліза капризно кусає губи, сердито позираючи на портрет: офіцер уважно приглядається до його, думано). Да… поет… (Декламує).
„Кохайтеся, черноброві,
Та не з москалямі“
(Схиляє в задумі голову; всі з незрозумілою осмішкою дурновато поглядають то на офіцера, то на портрет, офіцер із жалем): Плохо, видите-ли, жилось им с москалями… нужно отделиться; заводить свою культуру, литературу… (Нещиро). Ну чтоже — желаю успеха — заводите, посмотрим, что из этого выйдет! (Далі злісно й уперто хитнув головою, високомірно, цинічно). Как это? „Желизяку на пузяку — геп!“ (Всі крім його регочуться; офіцер озираючись до всіх). Впрочем — извиняюсь; быть может вы тоже щирые украинцы? Я так смело…
Панна Ліза (нетерпляче). Мы — руские!
Пані Корецька. Які там із нас українці? — Ми так: ні се, ні те — покручі.
Корецький. Це тільки давня завичка наша мужича — говорити по малоросійському, змалку в сем'ї позвикали та й патякаємо, а що-до тих українців — то чорт їм нехай! тільки людей скаламутили.
Офіцер (інтимно). Да-а… затеяли, мерзавцы, историю, доложу вам!
Коломієць (вбігає в кімнату, радісно). Знаєте, цікаву новину я приніс… (Побачивши офіцера, одразу змовкає. Вони пильно дивляться один одному у вічі. Павза).
Пані Корецька. Це наш квартирант — прошу знакомитися.
Коломієць (швидко). Яка пам'ять стала у мене коротка! — Зайшов у крамничку, розумієте, дещо купити. Гроші заплатив, а пакуночок забув узяти. (Швидко повертається до дверей, щоб іти). Я зараз вернусь.
Офіцер (відразу насторожившись, навіть прохмілівши, з гострим підозрінням). Куда-же это вы, господин студент? Разкажите-же вашу новость.
Коломієць. Я зараз вернуся, — піду тільки пакуночок свій візьму. (Поривається іти).
Офіцер. Нет, господин студент, — я вас минуточку прошу обождать. (Хмурить брови). Вы кто собственно будете… то-есть не то… (Підбирає слова). Вы каких убеждений? Собственно не убеждений… словом — вы кого признаете? ясновельможного пана гетмана или Директорію?
Коломієць (згинається). Я, знаєте, скромний студент, в політику не втручаюсь… моє діло — наука.
Офіцер. Потрудитесь показать ваши документы.
Коломієць. Моє посвідчення?
Офіцер. Там уже как хотите, так его й называйте.
Коломієць (стоїть у нерішучості). Зараз, зараз… (Твердо). Мої документи в моїй кімнаті, — я зараз найду і принесу вам. Я зараз.
Офіцер (надуто). Да-да. Пожалуйста.
Корецький. І нащо ви, господин офіцер, так його налякали?
Офіцер. А что это за человек?
Корецький. Хороший чоловік, якого-небудь ми не стали-б держати.
Офіцер (самовдоволено до Лізи). Может это жених ваш, тогда я прошу извинить меня?
Панна Ліза (кокетуючи). Може й жених!.. (Капризно). А ви такий злий, зараз лякать.
Офіцер. Но мне интересно было-бы знать, какую это он принес новость. Он с таким видом влетел в комнату, как будто там действительно нивесть что случилось. Мне это кажется несколько подозрительным.(За дверима чути стурбований голос: „Борис! Борис! Боря, где ты?“ Двері одчиняються і на порозі з'являється другий офіцер; він нашвидку застібує шинель).
Перший офіцер (радісно). А, Миша, заходи сюда!
Другий офіцер (схвильовано). Боря, сюда иди!
Перший офіцер (безтурботно). Что такое, дорогой.
Другий офіцер. Іди, тебе я говорю: дело есть!
Перший офіцер. Миша! Я решил окончательно: к чорту всякие дела! Иди, вот посмотри лучше, какой прелестный уголок я розыскал.
Другий офіцер. Вот идиот! — Иди, я тебе говорю! (Сам швидко пішов).
Перший офіцер. В чем-же дело?.. (Трохи стурбовано). Что это ему так не терпится? (Ідо до дверей; по дорозі повертається до пані Корецької, привітно). Вы нас ожидайте: через пять минут мы к вам возвращаемся.
Усі. Пожалуста, пожалуста…
(Офіцер швидко виходить із кімнати. Який час усі дивляться на двері з лагідною осмішкою, мовчки… Далі всі зітхають і починають вештаться по кімнаті).
Ліза (моргаючи на двері Коломійця, ядовито, неголосно). Що, попався?
Корецький. Да-а… Як-то ти, голубчику, тепер викрутишся? Крутивсь, крутивсь, таки вскочив!
Корецький (швидко зодягаючись, до жінки ніжно). Катю, то ти говориш, що це князь?
Пані Корецька. Князь, Антоша, князь… Рощін-Демідов…Корецький. І видно не який-небудь, родовитий — ручки, як у панянки.
Пані Корецька (оглядає кімнату, полохається). Ой, лишенько, який у нас смітник у кімнаті. Ліза, достань нову скатерть. (Хапає щітку, починає вимітать. Панна Ліза дістає скатерть). Ти-б, Антоша, надів сюртук.
Панна Ліза. Катя, а это чучело совсєм нужно убрать. (Показує на портрет Шевченка). Срам, скандал! Люди пугаются!
Пані Корецька. Антоша, здійми його справді.
Корецький (одягаючись, замиловано). Зразу видно, що за люді! Не той вигляд, не те поводження! Чистий народ, делікатний! Говорить, яка у цимбали вибиває! Нє-є — куди там тим шмаровозам — українцям! і рівнять немає чого! Це тобі не „хіба“ та „що“. Ну, от скажемо, „не плачь, дитя, не плачь напрасно“ — як ти скажеш по українському, щоб було і ніжно, і благодарно… „не плач, дитино… не плач“…
Панна Ліза (злісно). Не реви, дитино, не реви, халєро!.. (Всі регочуть).
Корецький (стає на стілець, здіймає портрет). Ну, добродію, хоч сердіться, хоч ні, а доведеться вас, добродію, звідци попрохати кудись в инше місце. (Здіймає портрет — дивиться, куди-б його покласти).
Панна Ліза (рішуче). Дай сюди! Бере портрет і злісно шпурляє його під ліжко, тихіше)}}. Вот гдє єму мєсто!
Пані Корецька (злякано). Ліза! (Робить очима знаки перестороги, моргаючи в той бік, де двері в кімнату Коломійця). Сумашедша…
Корецький (незадоволено). Ну, ну, не дуже брикайся! — Посиділа з добровольцями, як розхрабрилася! Тепер не ті часи — говори та й назад озирайся.
Панна Ліза (набираючись сміливости). Нікого і нічего я нє боюся! Довольно этого мужічества! что это в самом деле? До какіх пор ето будєт продолжаться? (Говорить жестикулюючи до дверей Коломійця). Взялі сєбє в голову, что оні тут какіє то хозяєва і начінают распоряжаться. (Передражнює). „У нашій хаті мусите говорити по нашому!“ А злидні несчастниє! какая-нібудь галушка кирпатая… (Де далі підвищуе голос. Корецький і Корецька спиняють її: „Та цить!“ „Та тоді вже тобі!“). Да не хочу я молчать! Довольно, — било время, когда ми молчалі. Пора нам заговоріть прямо!
Корецький (прислухуючись до чогось, сердито й стурбовано тупнувши ногою). Тобі заціпить, чи ні? Цить, кажу! (Всі відразу змовкають — чути трахкотню з кулемета, стрілянину з рушниць. До Лізи). Чуєш?..
(Сильний вибух розірваного надворі снаряду, од якого дзвенять вікна. Всі раптово змовкають, переполохано, врозтіч кидаються в кутки й присідають).
Пані Корецька (плаксиво). Ой, господи, царице небесная, — це знову починається!
Корецький. Це щось тут та не так! Не даром ото прибігав офіцер такий стурбований. (До Лізи, яка стоїть скам'янівши). Ліза — катай вниз, подивися, що робиться в штабі!
Корецький. Та цить… це мабуть наші…
Пані Корецька. Та які-ж наші? Які наші, українці, чи гетьманці?
Корецький (виглядаючи у вікно). Наші… укра… гет… Чорт їх розбере тепер! (Сердито). Кажу тобі наші!
Пані Корецька. Зажди, Коломієць мабуть щось знає. (Підбігає до дверей Коломійця, починає нервово стукати) Миколо Федоровичу! Миколо Федоровичу! (З кімнати ніхто не обзивається; пані Корецька одчиняє двері). Миколо Федоровичу! Миколо Фед… Де-ж це дівся Коломієць? Здається — він-же не виходив з кімнати?
Корецький (стурбовано). Ні, не виходив. (Швидко підходить до дверей квартиранта, дивиться в кімнату). Що за оказія? (Грубо). Де дівся — не бачиш? Глянь: вікно виломане!
Панна Ліза (вбігає задихана, перелякана; крізь плач). О, господі, что нам дєлать? Із штабу всі повтікали… Покидали все… все…
Корецький. Як? уже?
Пані Корецька. Усі повтікали.
Панна Ліза (плаче). Ні душі немає!
Корецький. Ну от… маємо! (До Корецької). Ну що? що?
Пані Корецька (скривившись). Що-ж, Антоша?
Корецький. Ти-ж хотіла, ворожила, щоб прийшли українці, от — тепер радуйся!..
Пані Корецька. Та ти-ж сам, Антоша…
Корецький. Ах ти, боже мой! (Раптово спиняє її, сам болізно скривився, аж зігнувся, ніби його хто шпигнув гострим у груди). Цсс…
Корецький (з другої кімнати). Ні, ні! Штаб був там нижче, а тут живуть мирні люди! (Павза). Боже нас борони! Хай їм чорт, щоб ми їх передержували у себе! (Павза). Як не вірите, то хоч і самі ідіть подивіться… Ми — люди самі бідні… Ми теж українці… Ми давно вас виглядаємо: ждемо не діждемося… (Павза; веселіше). Так, так. Гоніть звідціля ту чортову кацапню, щоб і дух їх не смердів тута!
Корецький (виходить із Коломійцевої кімнати блідий, як глина, важко зітхає, взявшись рукою за серце. Стиха, схвильовано, урочисто). Українці!..
Панна Ліза (ломаючи руки, в тузі). Що-ж нам тепер робити? Що робити? Господи, які ми нещасні! Це знову в погреб ховатися?
Пані Корецька (грубо). Що-ж, прошпетились, — треба ховатися! А то вони дадуть нам і випить, і закусить!
Корецький (не гублячи присутности духа). Куди ховатися, дурепа! Чого? Сидіть мені в хаті!
Панна Ліза (плаксиво). А як прийдуть?
Пані Корецька. А як прийдуть сюди?
Корецький. Ну, то що як прийдуть? — Хай приходять. Чого нам боятися? (Тихіше). Що у нас на лобі буде написано, що ми там колись думали? (Голосніше). Хіба ми хто такі справді? Не графи-ж ми які і не князі, ми-ж, як і вони, українці. (До жінки). Надівай зараз намисто! (До панни Лізи). Скидай свій балахон, надівай плахту. Ну, живо. (Пані і панна повеселівши швидко достають українські костюми). Що іще? (Корецький береться рукою за чоло, щось пригадуючи. Бігає по кімнаті, зачепив табуретку коло ліжка, на якій стояли різні каламарчики, пуделечка з ліками, перекидає. Сердито кричить): Хто це понастановляв тут цього чортовиння!
Пані Корецька. Та чого ти зіпаєш? — Це-ж твої ліки.
Корецький. А… чорт!.. голову заморочили! — Все з голови повилітало! (Сильно надавлює рукою лоба і морщить чоло). Що-ж я мав робити?..
(Знову чути розриви гарматних снарядів. Всі припадають до землі; панна і пані з вереском. Корецький швидко і рішуче лізе на карачках до ліжка, дістає закинутий туди портрет Шевченка. Далі вішає його на стіну, на те-ж місце).
Корецький (хрипко). Рушник, рушник давайте сюди.
Корецький. Рушник, кажу давай! (Хватає із рук пані Корецької рушник і роздивившись шпурляє його до порога). Що ти мені сунеш якусь ганчірку! Новенький, чистенький!
Всі (радісно). Микола Федорович! Ну, як-же ви себе маєте! Як вас бог уберіг! — Де ви ділись, були? — Куди ви це сховалися?
Коломієць (обриває спів, швидко, весело). Під рундуком лежав! (Знову починає співати в тому-ж настрої). „Усміхнеться доля!..“
Всі. Ну, що? — Ну, як? — Далеко загнали добровольців? — Що вони, тікають з города?
Коломієць (крутить головою, робить енергійний рух руками). „Згинуть наші воріженьки“…
Пані Корецька. Як-же ви убралися! (Обтрушує на ньому солому. Корецький хапає щітку, чистить на ньому одіж. Ліза розправляє його фуражку).