Перша читанка (1921)/Як треба жити
| ◀ Школа й наука | Перша читанка Як треба жити |
Рідний Край ▶ |
|
_-_%D1%81%D1%82%D0%BE%D1%80%D1%96%D0%BD%D0%BA%D0%B0_52_-_%D0%AE.%D0%9C%D0%B0%D0%B3%D0%B0%D0%BB%D0%B5%D0%B2%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B8%D0%B9.jpg)
Перша думка наша, діти, |
Чули заповідь Господню: |
Драбина десь під хатою стояла, і хоч щаблі у нїй усі однакові були, та верхній пишався й вихвалявся, що він найперший і найвищий. Ішов мимо чоловік, драбину взяв, перевернув і знову поставив. Верхній щабель опинився вже внизу, а спідній став найвищим.
Раз крила в вітряка гуділи й ґерґотали,
Що все село вони насушних годували,
А камінь, п'ятерня і колесо… мовчали.
Приказують, що хто мовчить, —
Той двох навчить.
Прийшов дід до скупого багача та й просить хліба. А багач тоді пироги їв, та й каже: „Іди собі з Богом, — я сам хліба не маю, — бачиш, пироги їм“.
З одного заліза скували два плуги.
Один стояв дурно, — в полі орав другий.
Сріблом блищав плуг той, що з поля вертався,
А що стояв дурно, — іржою вкривався.
Посварилися між собою частини людського тіла й відмовились від роботи.
— Ми не хочемо, не хочемо, не хочемо носити на собі всього чоловіка! — сказали ноги.
— Ми не будемо робити! — сказали руки.
— А я, — мимрив рот, — жувати їжу для шлунка. Такий пан: лежить собі та гріється, а ти тут для нього гризи та жуй!
— Ми теж не хочемо бути сторожами, — сказали очі, — не хочемо дивитись!
Вуха відмовились слухати, ніс не захотів нюхати, язик перестав балакати. Так одна за одною всі частини тіла людини перестали робити й помагати одна одній.
Людина захворіла, всі частини тіла ослабли, й тіло саме стало худнути й сохнути.
Зрозуміли тоді частини тіла, що негарно сваритися, що треба допомагати одно одному; всі разом узялися до роботи, знову поздоровіли, і чоловік одужав.
_-_%D1%81%D1%82%D0%BE%D1%80%D1%96%D0%BD%D0%BA%D0%B0_55_-_%D0%AE.%D0%9C%D0%B0%D0%B3%D0%B0%D0%BB%D0%B5%D0%B2%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B8%D0%B9.jpg)
Колись-то лебідь, рак та щука
Приставить хуру узялись.
От троє разом запряглись,
Смикнули — кат-ма ходу....
Що за морока? Що робить?
А й не велика, бачся, штука, —
Так лебідь рветься підлетіть,
Рак упірається, а щука тягне в воду.
Хто винен з них, хто ні — судить не нам,
Та тільки хура й досі там.
Лежить чоловік у саду під яблунею, а надворі дуже душно — пече, аж в'ялить. Чоловік і каже:
— От добре було б, як би оце яблуко впало просто мені в рот саме!
А жінка:
— І хочеться ото тобі говорити в таку спеку!
Лінивий у своїй хаті змокне.
Не візьмешся за роботу, робота сама не зробиться.
Вчи лінивого не молотом, а голодом.
Умер у Катрусі батько, вмерла й мати. Зосталася Катруся сиротою. Не було кому Катрусю годувати, не було кому про неї піклуватися, не було де їй жити. Тільки й було в неї рідні — дядько та тітка. Та й вони були дуже вбогі, не завсіди мали що їсти. Але дядькові жалко стало дівчинки, він і каже своїй жінці: „Візьмемо Катрусю до себе“. А жінка одказує: „Нам і своїх дітей годувати важко. А як візьмемо ще й її, то вже й соли не буде за що купити, не буде чим і борщу посолити“. Дядько подумав, подумав та й каже: „А ми його й без соли їстимемо“. І тітці стало жалко сирітки.
Так вони й узяли до себе Катрусю.
|
Ця робота перебуває в суспільному надбанні в Сполучених Штатах та Україні.
|