Перехресні стежки
Іван Франко
XLIV
Ляйпціґ: Українська Накладня
XLIV.

Баран сидїв у своїй комірцї і грів ся.

Комірка, перероблена з колишньої дривітнї на помешканнє сторожа, була маленька, збита з дощок і облїплена глиною, з одним віконцем на подвіррє. Невеличка залїзна піч давала більше диму й чаду, нїж тепла, а надворі був здоровий мороз. Віконце було цїле покрите ледом і инеєм, що не хотїв танути навіть тодї, коли в печі горів вогонь, і вона внизу була майже червона. Баран мерз по ночах, спав покритий усїма дахами, які тільки були в нього в хатї, і нагрівав ся тільки надворі, при роботї. В його хатчинї, бачилось, мороз звив собі трівке гнїздо, кидав ся йому на шию при самому входї, і чим далї в ніч, тим тіснїйше тулив ся до нього, проймав його до кости. Навіть поблизу розпаленої печі сей упертий мороз відчіпляв ся від нього лише з одного боку, не перестаючи грозити другому. Нїколи ще зима так не докучала Баранові. Він крав дрова, тріски, і навіть стару деревляну посуду від усїх партій, увесь день тільки за тим і нипав[1], щоб роздобути дрівець, і топив у своїй ненаситній печі, топив до пізньої ночі і грів ся, проганяв упертий холод, що своїм дотиком будив у його тїлї непереможну дрож.

І сьогоднї він сидить і грієть ся. В печі догаряють якісь опилки[2], лати з сусїдського паркана і скалки з якоїсь розбитої коновки — худа справа для ненаситної залїзної почвари, що, розпечена внизу, нагорі ледви тепла і грозить швидко вистигнути та лишити його над раном на поталу тріскучому морозові. Пізно вже, на міськім ратуші вибила десята. Та проте на вулицях іще рух і гамір. Сьогоднї святий Сильвестер[3], кінець року, а міська людність, особливо середнїй стан, обходить сей день празнично. Не так день, як вечір. Стрічають Новий Рік. У кого сїмя, той у колї сїмї; дехто у знайомих. А в кого сїмї нема, той шукає кавалєрського товариства і стрічає Новий Рік у пиварнї, в каварнї або в иньших веселих місцях. А що в урядничому світї таких бурлак багато, і неодин і жонатий волить забавити ся в кавалєрській компанії, нїж при домашнїх лярах і пенатах, то й не диво, що по міських вулицях сеї ночі людно й шумно, тут і там проходять купки панів у футрах та теплих загортках, голосно розмовляючи, ще голоснїйше регочучись, деколи навіть затягаючи пісень, що по кількох нотах уривають ся, та скриплячи чобітьми по твердому, замороженому снїгу, що за дня встиг покрити землю досить грубою пуховою периною.

Баран тулить ся, як може, найближше до печі й ловить вухом ті вривані гуки, які доходять із вулицї в його комірку. Ті хвилї далекого, чужого й майже незрозумілого йому життя не цїкавлять його. Він відмахуєть ся від них, мов від налазливих мух, занятий своїми власними турботами.

— О, нї, мене не здуриш! — говорить він із дивним усміхом манїяка, обертаючись не то до печі, не то до якогось незримого розмовника. — Нї, я вже що бачу, то бачу. Хоч ти притаїв ся, вдаєш дуже занятого, чиниш ся святим та божим, але я бачу все, бачу й розумію. Кожде твоє слово розумію. Ти думаєш, що я не знаю, про що ти розмовляєш із тими хлопами, з тими попами й Жидами, замкнувшись там у своїм покою! О, паничу, замикай ся хоч на сто колодок, — мене не здуриш. Навпаки, небоже, навпаки! Се якраз свідчить проти тебе. Се ти сам себе зраджуєш. Я чую, час твого пановання надходить, і ти готуєш ся виступити. Смій ся, смій ся! А сам твій сміх зраджує тебе. Сам твій сміх говорить менї виразнїйше, нїж би могло сказати сто язиків.

Він озирнув ся, замовк і пильно прислухував ся до веселих викриків, пяних пісень і голосних кроків там, на вулицї. Його чоло зморщило ся, на ньому нависла хмара.

— А вони байдуже собі. Пють, регочуть ся, співають. У канцеляріях сидять, судять ся, гроші зичать, балї справляють. Мов і нїде нїчого. Мов і не догадують ся, що кінець надходить, що за день, за два все перемінить ся. Все, все! Сонце зійде з заходу, води потечуть догори, порядок світа захитаєть ся. А він на вогнянім возї виїде на високу гору. А його голос залунає, мов грім. А його слуги розбіжать ся на всї кінцї світа приводити всїх до присяги. Всїх до присяги йому, ворогові, Антихристові. А перед присягою кождий мусить зламати хрест, потоптати причастє, виректи ся Бога… А по присязї кождому випалять на чолї знак Антихристів. А хто не захоче присягти, того на муки… на катованнє… на смерть…

Баран говорив звільна, вперши очі в темний кут. Маленька лоєва свічка, що стояла край постелї на баняку[4], оберненім догори дном, і була прилїплена до нього власним лоєм, коптїла, нагорівши; її світло тремтїло, й Баранова тїнь на супротилежній стїнї також тремтїла. А Баран глядїв у кут і говорив голосно, звільна, і сам почував чим раз більший страх від своїх слів. Його очі робили ся непорушні, в них загоряли ся искри якогось непевного, дикого вогню, а руки, простягнені довкола печі, стискали ся в кулаки, то знов випручували ся, мов силкуючись ухопити щось невловиме. Він дико зареготав ся.

— Га, га, га! Що їм то значить! Хиба вони й без того не служать йому? Хиба вони всї не є з чортом у змові? Їм не страшно приходу Антихриста. Вони, певно, не спротивлять ся його покликові, підуть за ним, аби лише кивнув, поцїлують його і приймуть його печать і будуть служити йому, як служили досї. Тим то вони тепер такі веселі. Бачуть знаки на небі й на землї, а веселі. Пють, регочуть ся, співають. А деякі, може, і знаків не бачуть. Послїпли, родились і живуть зі зажмуреними очима. Здаєть ся, що дивлять ся, ходять, гроші лїчать, читають, а того, що найважнїйше, що найстрашнїйше, того не бачуть. Від чого душа тремтить, і кров у жилах стигне, і волоссє вгору встає, — страшних божих знаків не бачуть. А, може, й бачуть, але так, як теля нові ворота: витріщать ся, вибалушать очі, постоять тай підуть далї, не зрозумівши, що воно й до чого.

Баран опустив голову й засумував ся. Його idée fixe, недалекий прихід Антихриста, бушувала в його душі, приймаючи найріжнїйші форми й напрями. Зразу він що-дня в полудне ходив як вартовий попід Євгенові вікна. Потім покинув се — не надумуючись, але так якось забувши, і взяв ся що-ночі оббігати всї стежки й корчі міського саду, шукаючи там похованих помічників та прислужників Антихристових. І се заняттє він покинув по двох-трьох тижнях, а за те знайшов собі иньше — бігати що-ранку на рогачку[5] й визирати з високого берега за мостом, чи не надходять Антихристові полки, які, здавалось йому, якраз сим шляхом повинні надійти одного ранку й завоювати місто. Він бігав так досить довго; анї слота, анї перші морози не спиняли його. Розумієть ся, що від часу тих пошукувань за Антихристом і його помічниками він що раз більше занедбував обовязки своєї служби, але се йому було байдуже. Страшні образи́ Антихриста і близької катастрофи анї на хвилю не покидали його, а кожда стріча з Євгеном наповняла його переляком, кидала у дрож. Він робив ся ввесь жовтий, кулив ся й мовчав уперто; та загалом силкував ся як-найрідше стрічати Євгена, тільки потаємно, здалека слїдив ненастанно за кождим його кроком.

Але тепер, отсе вже від кількох тижнїв, він покинув бігати за рогачку. Недалека катастрофа в його уяві приняла иньші форми і в иньшім напрямі попихала його хору волю. Йому здавало ся, що конче треба остерегти тих невидющих, безтурботних людей, що, може, й не раді б іти на службу Антихриста, але не готують ся до боротьби з ним тільки з уродженої слїпоти або з недогадливости та недбальства. В його голові чим раз сильнїйше вкоріняла ся думка — отворити очі тим людям, розбуркати їх із їх безжурности, вказати грізну небезпеку. Як се зробити — він про те не думав, але сама думка що-ночі вертала до його голови, стукала в нїй мов хробак у стїнї й набирала неперепертої сили.

— Нї, не можна се так лишити. Щоб пекельний цар так і хапнув їх усїх, мов сонних? Нї, нї, гріх менї буде, коли допущу до сього. Розбуджу їх! Натуркаю їм до вуха! Нехай знають, нехай готують ся! Нехай протруть очі, нехай бачуть, яка страшна пропасть перед їх ногами. Я знаю, йому се буде не в лад, але що менї до того? Велить мене вхопити, мучити, дерти зі шкіри, палити на терновому вогнї. Ну, і що ж? І нехай! Я готов! Але не позволю йому таємно вскочити в місто, як вовкові в кошару. Гай же! Гай же! До дїла! Крайня пора! Не знаємо дня, нї години, коли прийде злодій, то ж годї отягати ся?

І, ввесь тремтячи з нутрішнього зворушення, Баран устав, надяг на себе, що мав найтеплїйшого, і вийшов зі своєї комірки, загасивши недогарок свічки. Надворі було ясно, місячно; снїг на подвіррю искрив ся синявим, фосфоричним блиском. Баран почав сквапно шукати чогось очима. В кутї коло його комірки була шіпка[6], прибудована до стїни тої самої комірки. В тій шіпцї стояла велика балїя, обік неї лежали два праники. Баран узяв із бантини свій грубий шнур, яким носив дерево з пивницї[7] для партій, почепив балїю за вуха й завязав собі на плечі, так що її дно сторчало перед ним, мов великий круглий тарабан і, взявши праники в обі руки, вийшов хвірткою на вулицю.

На годиннику вибила одинацята.

І разом із останнїм ударом понад сонним містом залунав дивний туркіт — глухий та зичний, мов би по нерівній, камянистій дорозї їхав важкий віз, а на ньому була величезна порожня скриня. Туркіт ішов зразу повільний, міряний, два удари й павза, два удари й павза, мов важка їзда по грудї. Але ось Баран вийшов на ринок, виметений від снїгу, гладко утоптаний, і пішов скорійше, а рівночасно його руки швидше замахали праниками, густїйше заторохтїли удари, мов величезні градові зерна по новім дасї. Тра-та-та-та, тра-та-та-та — чим раз дужше, голоснїйше. Гуркіт котив ся по гладкій ледовій площі, хвилював у чистім, морознім повітрі, бив до замерзлих вікон, аж шиби дзеленькотїли, вбігав до домів, будив зо сну сонних, наповняв трівогою серця веселих, що в товариствах дожидали Нового Року. Наглий гуркіт грому не був би дужше перелякав їх. »Що се таке? Що стало ся?« — виривало ся з усїх уст. Дами блїдли, мужчини тисли ся до вікон, вибігали на балькони, хапали загортки й виходили на вулицю. Цїле місто стрепенуло ся, затрівожило ся. Навіть пяні співи і крики по шинках та каварнях замовкли. На передмістях тут і там пси обізвали ся глухим виттєм, відкликаючи ся на дивний туркіт, що лунав чим раз частїйше, дужше, страшнїйше серед ясної, розискреної ночі.

»Що се таке? Горить де? Напад який?« чути було з ріжних боків голосні поклики. По вулицях зчинив ся рух. Одні бігли туди, другі сюди, бо одним здавало ся, що се тарабанять там, а иньші шукали джерела сього гуркоту в иньшому боцї.

Два полїціянти з міської полїційної стражницї перші побачили Барана з балїєю і праниками і скочили до нього.

— Ти що робиш? Стій! — закричали вони на нього здалека.

Баран не оглядав ся. Ішов і тарабанив що-сили. В його голові засїла думка, що мусить, оттак тарабанячи, обійти три рази довкола ринок, потім обійти костел, пройти здовж головну вулицю, а потім боковою вулицею вернути ся додому. Чому якраз так треба було зробити, сього він не знав, але, власне, се мав собі за обовязок.

— Стій! Хто ти? — кричали, доганяючи його полїціянти.

Баран не втїкав, але й не ставав. Тільки руки його забігали швидше, удари по днї балїї заторохтїли з більшою силою.

— Се Баран! — мовив один полїціянт, догонявши його, й заглянувши йому в очі.

— Ти що робиш, Баране? — крикнув другий полїціянт.

— Буджу, буджу, — глухо мовив Баран.

— Кого будиш?

— Усїх, у кого є вуха, в кого душа жива.

— Та по що?

— Щоб не спали. Щоб стереглись.

— Чого їм стерегти ся?

— Воріг близько. Воріг надходить.

— Який воріг?

— Воріг на вогнистім возї. Буде ходити в повітрі. Його голос, як грім. Його слуги будуть печатати його печаттю всїх прихильних йому. Його —

Дальші слова заглушило громове торохтїннє праників.

— Чи ти вдурів, Баране? — кричав полїціянт. — Дай спокій! Пана старосту збудиш.

— Ви самі послїпли й поглухли! — ревів у відповідь Баран, не перестаючи тарабанити. — А я свою службу роблю. Буджу всїх. Уставайте, не спіть, бо воріг близько!

— Але ми арештуємо тебе.

— Не смієте! Руки віднїме тому, хто доторкнеть ся мене. Мене Бог послав. Я з божого розказу, а ви що? Кому служите? Антихристові!

Полїціянти, прості собі передміщани, при тих словах почули острах і почали хрестити ся. Гуркіт Баранових праників видав ся їм тепер чимось грізним, віщим, і вони стали мов стовпи, не сміючи анї арештувати, анї спиняти Барана. Сей, бубнячи що-сили, пішов далї.

На полїціянтів наскочила купа нічних бурлак, що з шумом і голосними розмовами йшли в погоню за тарабанщиком.

— Що се? Хто се бубнить? — загомонїли вони.

— Баран, сторож Баран, — відповіли полїціянти.

— Та що він, здурів?

— Здурів.

— Та чому його не замкнете, не арештуєте?

— Та за що?

— Але ж він цїле місто зо сну збудить.

— Ну, та що з того?

Але між компанїєю знайшов ся комісар від староства, і сей зараз піднїс голос.

— Зараз його арештуйте! Що ви тут балакаєте дурницї!

Полїціянти, пізнавши його, засалютували[8].

— Прошу пана комісаря, він, очевидно, має напад своєї слабости.

— Звязати його! Нехай не робить галабурди[9] по містї.

А иньші з компанїї вже пустились наздогін за Бараном, кричачи:

— Лапай! Тримай!

Сї окрики підняли ще більшу трівогу. З ріжник кутів, з шинків, вулиць і бальконів залунали окрики: «Лапай! Тримай! Злодїї!» З ріжних сторін чути було голосні кроки по замерзлому снїгу, лускіт дверей, скрип хвірток, гавканнє і виттє псів — підняв ся такий гармідер, що майже глушив собою невгавне торохтїннє Баранового тарабана. Дотого ще небо, перед хвилиною ясне, почало насуплювати ся хмарами, а одна з них, сїра, величезна, моментально закрила місяць. Не минуло кілька хвилин, а цїле місто потонуло в пітьмі, тїни пожерли контури вулиць і домів, тільки снїг під ногами блищав синьоватим, фосфоричним блиском. Здавалось, немов розбурхане, розполохане місто нараз прикрито чорною плахтою. А під тим чорним покривалом ще дивогляднїйше лунали то пяні, то трівожні крики, стук кроків, виттє псів і голоснїйше над усе — сухе та часте торохтїннє праників по балїї.

— Лапай! Тримай! — гомонїли голоси з усїх боків ринку. Та Баран раптом змінив свій плян і скрутив з ринку в одну з тих тїсних бокових вуличок, які густо мотали ся поміж брудні та без пляну будовані жидівські каменицї. Крики на ринку, мабуть, перелякали й його, бо він, сам не знаючи чого й по що, пустив ся бігти, не перестаючи проте тарабанити. Лиш часом, коли духу в нього не ставало, а руки млїли, він зупиняв ся десь у темнім кутї, спочивав на кілька хвилин, і потім біг далї.

— Тут він! Тут він! Ось тут було чути! Нї, он там на розї! Нї, тут десь! — лунали за ним голоси погонї, й цїла купа сторожів, жидів, панів, полїціянтів увалила ся в тїсний завулок, стукаючи, кричачи, спотикаючись, кленучи, а тілько від-часу-до-часу видаючи дружні окрики:

— Лапай! Тримай!

Баран, увесь тремтячи, скочив за якийсь паркан і сховав ся за невеличким прибудівком. Уся купа бігцем, мов стадо волів, провалила поуз нього. Коли вже були досить далеко, Баран вискочив зі своєї криївки, й пустив ся бігти иньшою вуличкою в иньшім напрямі і, пробігши зо сто кроків, раптом задріботїв на своїм тарабанї, аж у вухах залящало.

— Лапай! Тримай! Онде він! А що, не казав я! — чути було здалека крики погонї, і за кілька мінут застогнала земля під ногами шаленої купи, що з гомоном, реготом, оханнєм та прокляттями гнала тепер уже що-духу у слїд за Бараном. По що властиво вони бігли, чого хотїли від Барана, вони й самі не знали. Се був якийсь інстинктовний рух, у якому тонула індивідуальна свідомість кождого. Можливо, що коли б вони були тепер догонили Барана, одна якась гумористична увага була б довела їх до вибуху сміху, але не менше можливе й те, що в такім разї хтось один був би підняв руку на Барана, і за його прикладом усї були б кинулись на нього, мов звірі, і вбили б його на місцї швидше, нїж би в їх головах засвитала застанова, що́ вони роблять, і по що, й за що.

А Баран, тимчасом, біг, не спочиваючи. Тепер він не тарабанив раз-у-раз, мовчки пробігав тїсними вуличками, де-де перескакував через плоти і пробігав огородами з одної вулицї у другу, і тільки на роздоріжжях, у глухих і темних завулках, де було зовсїм пусто, він зупиняв ся й розсипав голосний туркіт свойого імпровізованого тарабана. Сей туркіт був немов знаком алярму[10] для юрби його нагінцїв. З поблизьких вуличок і з дальших площ лунали їх окрики, тріщали плоти́, чалапали важкі кроки, і зі скаженим завзяттєм розлягали ся крики:

— Тримай! Лапай!

Ся дика, безтямна погоня трівала вже майже годину. Баран із десять разів змилював слїди, відскакував на бік, пропускав своїх нагінцїв поуз себе, зміняв напрям своєї втеки. Він бігав по вулицях без пляну, тільки кермуючись криками та стуками, що лунали то поза ним, то з лївої руки, то з годину. Він оббіг уже значну часть міста, всюди сїючи забобонний переполох, трівогу та неспокій. Увесь спотїлий, задиханий і перетомлений, він ледви дихав, у його висках кров стукала мов молотами, перед очима крутили ся кріваві колеса, за горло душило щось, і якась страшенна трівога здавлювала серце. Він тікав тепер що-сили, немов, сповнивши якийсь страшенний злочин, бажав сховати ся десь, бажав бути дома. Та ось перед ним скінчила ся вузька вуличка, і з її горла він вискочив на широку площу. Якраз у тій хвилинї виглянув місяць із хмари і показав його очам контури високого будинка з кінчастими вежами й золотими хрестами. Се був костел. І в Барановій душі мигнула думка, що він мусить, мусить оббігти сей костел, барабанячи що-сили, мусить се зробити, хоч би мала земля під ним запасти ся. І він ухопив праники в руки і задріботів ними по балїї з останнїм напруженнєм усїх своїх сил.

— Лапай! Тримай! — ревла погоня, кількома вуличками надбігаючи до площі, серед якої стояв костел, окружений невеличким сквером. Але Баран уже не слухав тих криків, він біг, тарабанячи, довкола костела в напрямі великих входових дверей.

— Ось він! Онде він! Онде! — кричали нагінцї з ріжних боків, побачивши його. Площа заповнила ся задиханими людьми, обсипаними снїгом, уоруженими: хто в елєґантні лїски, хто в кіллє, виламане з плота. Чути було їх важке сапаннє; дехто хрипів, дехто душив ся кашлем; багацько придержувало в бігу капелюхи на головах.

Нараз гуркіт Баранового тарабана затих. Його темна фіґура, що була так добре видна для всїх, щезла, мов у землю провалила ся. Погоня замовкла, заперла дух у собі, тільки стук кроків потрясав землею. Добігли.

— Де він? Що з ним? — гомонїли заднї, напираючи на переднїх, що зупинили ся мов остовпілі. Перед ними на снїгу лежав Баран, відкинувши набік праники й балїю, кидаючись і бючи ся по снїгу в епілєптичних корчах. Місяць обливав блїдим світлом його посинїле лице. Його горло харчало глухо, уста точили піну, змішану з кровю.

Нагінцї стояли довгу хвилю нїмо. Дехто хрестив ся, иньші відвертали очі, не можучи знести страшного виду. Вкінцї комісар велїв кільком сторожам узяти його й занести до поблизького шинку, щоб не замерз на снїгу, поки очуняє, а юрба, так несподївано старабанена докупи, звільна, в якімось пригнобленню й засоромленню почала розходити ся.

——————

  1. Никав
  2. Стружки
  3. 31. грудня, щось, як у нас Маланка
  4. Горщок із металю, казан
  5. Те, що на Наднїпрянщинї звуть шлямбон із шляґбавм (Schlagbaum) або царина; рогачки (рогатки) ставлять на те, щоб оплатити мощену дорогу, що її збудував чи край, чи повіт; кожний, хто проїжджає рогатку, платить якийсь гріш, і тодї його далї пускають.
  6. Повітка (здрібнїлий іменик від: шопа)
  7. Льох
  8. Приклали руки до козирка, віддали честь, дослівно: поздоровили (лат.)
  9. Бешкету
  10. Трівога, сполох