Перехресні стежки (19??)/XI
| ◀ X | Перехресні стежки XI |
XII ▶ |
|
Минуло кілька місяцїв.
Канцелярія д-ра Рафаловича розвивала ся ненастанно. Слава його як одного з найлїпших адвокатів швидко облетїла всї повіти. Селяни горнули ся до нього зі своїми кривдами й жалями, дуже часто зі справами, вже давно програними чи то через недбальство, чи через злу волю давнїйших адвокатів, і часто бувало так, що він, вирозумівши річ, мусїв відправляти таких людей нї з чим, хоч і як добре розумів і живо відчував їх кривду. Він поклав собі головним правилом говорити кождому щиру правду, не дурити нїкого марними надїями, і се зразу не сподобало ся багатьом селянам, що звичайними, особливо жидівськими адвокатами були привчені до того, що зпочатку їм у всякім разї обіцювано скоре й легке виграннє справи, потім видоєно їх добре, і вкінцї доводжено до руїни, або в найлїпшім разї відправлювано з канцелярії нї з чим. Др. Рафалович, очевидячки, не рвав ся до надто швидкої й дешевої популярности, але спокійно й витревало тяг свою лїнїю, заступав тільки реальні справи, де бачив можність виграли; міські головачі, що вже від першої хвилї склали були про нього формулу: »се буде демаґоґ« — швидко були змушені взяти її назад.
Але в иньшій справі др. Рафалович виступив відразу новатором, консеквентним і впертим: він відразу зробив свою канцелярію руською й поклав собі правило, що нї один »кавалок«[1] із неї не сміє вийти иньшою мовою, як тілько руською. Се була правдива революція. Хоча вповнї законне, таке поступуваннє стягло на нього тисячі неприємностей, квасів, нарікань, приятельських докорів із боку ріжних урядників, що, мовляв, на старість були примушені вчити ся руської мови й руського письма. Кілька разів йому відкидувано подання[2], але він достоював свойого права, не подавав ся нї на які підмови анї жалї, але навпаки, своїм звичайним способом, зводив їх на жарти, обезсилював сміхом, добродушністю, за котрою, мов оружні полки, стояли непереможні юридичні арґументи. І його впертість по якімось часї почала одержувати побіду. Провчені раз і другий судові, скарбові й автономічні урядники почали без перепон, і навіть без воркотання, приймати руські письма, мусїли закинути звичайну бюрократичну методу ховання немилих їм »кавалків« під сукно і квашення їх аж до »жидівського пущання«. Самі селяни, що зразу нераз просили його, щоб писав їм подання по-польськи, бо з руськими мають клопіт в урядах, почали впевняти ся у своїм праві і, на тій формальности, почали домагати ся пошановання для своєї народности і для своєї особи, чуючи, що в разї покривдження мають запевнену поміч здібного й невтомного адвоката. А серед міських головачів, гнилий спокій котрих був збентежений сими новаторствами, зараз знайшла ся друга готова формула на означеннє властивого характеру д-ра Рафаловича: »Се Москаль!« Иньшої можливости не могли зрозуміти їх тупі мізки. Русин, що не клонить ся під польське ярмо, не лижеть ся до польської єрархії, се або демаґоґ і соціялїст, або Москаль. Tertium non datur. Що найбільше — хиба: одно і друге разом.
Євген не дбав про те і спокійно тяг свою лїнїю. Вже по місяцї він побачив, що сам не здолає всеї роботи, яка напливала до нього, і приняв собі конципієнта[3] і двох писарів. Без реклями, без вербовання клїєнтів, без факто́рів[4], силою своєї працї і знання, він завойовував собі ґрунт у містї, в повітї, в цїлім окрузї вищого суду. І рівночасно при веденню судових, адвокатських справ він знайомив ся з людьми, їх відносинами й інтересами. Він пізнавав, котрі села в повітї заможні, котрі біднїйші, де дїдичі порядні, а де лайдаки, пізнавав повітових павуків по їх сїтях і повітових сатрапів по тих слїдах їх пазурів, які стрічав на своїх клїєнтах. Ще не говоривши нї з ким анї слова про полїтику, він помаленьку, в тиші своєї спальнї, упоравши ся з канцелярійною роботою, складав у одну цїлість свої спостереження над людьми й обставинами, міряв і важив суспільні сили й суспільні противенства, збирав дані для оцїнки характерів поодиноких селян, священиків, міщан, учителїв у повітї й обмірковував, чи й яку роботу можна б розпочати з ними. Але, вида́ючи ся з людьми, особливо зі священиками на гостинах і при ріжних празничних нагодах, він не любив говорити про полїтику, до якої вони були аж надто дуже охочі, звертав звичайно таку розмову на жарти, а тільки декому з тих, котрих був певнїйший, десь-колись закида́в: »Побачимо«. »Се занадто важна справа, щоби про неї говорити при чарцї.« »Прийде час, то поговоримо.«
За те він усїм і при всякій нагодї не переставав товкти про конечність місцевої працї над економічним піднесеннєм народа. »Наш селянин жебрак[5], слуга панський, жидівський, чий хочете. Що тут балакати про полїтику? Яку полїтику ви можете зробити з жебраками? Які вибори ви переведете з людьми, для котрих шматок ковбаси або миска дриглїв[6] лакома річ і при тім більше зрозуміла від усїх ваших Соймів[7] і Державних Рад[7]? Пробуйте орґанїзувати його до економічної боротьби, закладайте по громадах позичкові каси, зсипи збіжжя, крамницї, привчайте людей адмінїструвати, купчити, дбати про завтра; потім розширимо сю орґанїзацію на цїлі повіти, поведемо систематичну боротьбу з лихварями, з шинкарями, з жидівськими банками. Будете видїти, що в міру того, як буде рости наша економічна сила, ми будемо здобувати собі й національні права й повагу для своєї народности.«
Охочі до дебат пан-отцї й інтелїґенти, у яких патріотизм звичайно й кінчить ся на дебатах, то приплескували його словам, то підносили проти них свій голос, остерігаючи перед надмірним перецїнюваннєм »економічного матеріялїзму« та »жолудкових ідей«. Але Євген із такими людьми нїколи не сперечав ся й лишав їм дешеву побіду, та за те нїколи потім не заходив із ними в поважну розмову. Він шукав людей, у яких слова йшли в парі з дїлами; тільки з такими він говорив інтимнїйше, із них робив невеличкий, але трівкий завязок »своєї громади«.
Хоча все се дїяло ся помалу, незамітно, без шуму й без полїтичної закраски, то все-таки в повітї, досї глухім і забутім, почуло ся якесь життє. Попи на соборчиках[8], хоч не закидали своїх улюблених карт, усе-таки заговорювали чим раз частїйше про справи зпоза обсягу звичайної »хлопістики«, про те, як би то допомогти селянам виарендувати в пана сїножать, перевести вибір чесної ради громадської[9], заснувати читальню. Селяни почали пильнїйше придивляти ся господарцї громадських рад; до староства й до видїлу повітового поплили скарги на над'ужиття й касові непорядки; кілька разів селянські депутації їздили до Видїлу Краєвого, а два чи три випадки скінчили ся в кримінальнім судї й завели дуже »porządnych« вітів та писарів до Іванової хати. Все те виглядало ще зовсїм невинно, немов дїяло ся само собою, все те не мало нїякісїнької полїтичної барви, але всюди видно було одну руку, одну роботу.
— Пане меценасе! — мовив раз староста, здибавши ся з д-ром Рафаловичем у якімось товаристві і жартливо грозячи йому пальцем, — здаєть ся, що будемо бити ся.
— Тільки в такім випадку, коли пан староста виповідять менї війну, — також жартливо відповів Євген.
— Але ж ви робите потаємні підкопи під мої позиції!— Борони, Боже! — з жартливим обуреннєм мовив Євген. — Нїяких потаємних підкопів не роблю. А щодо лихварів і пявок людських, то з тими в мене явна й безпощадна війна. Се так. Але ж не смію думати, щоб се були позиції пана старости.
— Ach, junger Mann, junger Mann! — мовив староста, звичаєм старих бюрократів закидаючи по-нїмецьки і плещучи Євгена по плечі. — Sie verstehen nichts von Politik. А коли ваша війна звернена проти лихварів, то чому не берете ся до Ваґмана? Се ж найгірший, найнебезпечнїйший лихвар у нашім повітї. Чому не воюєте з ним, а навіть навпаки, підпираєте його?
— Я? Його?
— А так! Бачите, як я зловив вас! Підпираєте лихваря, найгіршу пявку! Підпираєте тим, що живете в його домі.
— Живу, бо менї там вигідно, й жив би, як би сей дім належав до пана старости, і пан староста винаймали його. А з лихварськими справками Ваґмана я досї не стрічав ся.
— Не стрічали ся? Але ж він розкинув свої сїти по всїх селах.
— Не знаю про се. Як наскочу на який слїд, то можуть пан староста бути певні, що без найменьшого огляду на те, що він мій господар, а я його льокатор[10], цупну Його так, як тільки зможу.
— Ну, коли се ваша серіозна воля, то я думаю, що на нагоду не довго будете ждати.
——————
- ↑ Популярна назва на акт, дїло, письмо.
- ↑ Прохання, письма
- ↑ гл. стор. 103.
- ↑ Посередник, баришівник
- ↑ Старець
- ↑ Студенець, драглї; це натяк на те, що польські кандидати, вийшовши на послів, дякуючи голосам темних українських селян, угощували їх після вибору ковбасою або драглями; таких людей звали й іще й досї звуть і «хрунями» від згука хрунь-хрунь, який видає зі себе свиня (що в неї ковбаса, драглї). Тепер уже звуть кожного зрадника »хрунем«.
- ↑ 7,0 7,1 Сойм — народнє представництво одного краю (Галичина, Буковина и. т. д.), Державна Рада — представництво з цїлої Австрії.
- ↑ Зїзд духовенства а якоїсь адмінїстраційної одиницї (деканату — декан=благочинний); на них обговорювали ся справи духовенства, але ж цїла їх вага була в забаві, через те на соборчики зїжджало ся побіч пан-отцїв багато молодежі.
- ↑ Як відомо, громади (общества) були в Галичинї автономні, вибірали собі »Раду« (громадську), »віта« (старшину, — але ж і до тих виборів устрявала польська влада і, при лихій орґанїзації селянства, переводила вибори по-свойому, так, що віти були довгий час слїпим знаряддям у руках старостів. Таких вітів так і звали свідомі Українцї з іронїєю: »porządnym«-и (пор. porządny Rusin — себто, »хрунь.«)
- ↑ Пожилець