Перехресні стежки (19??)/X
| ◀ IX | Перехресні стежки X |
XI ▶ |
|
Євген сидїв, мов у туманї. Йому здавало ся, що заглядає в пивницю, повну гнилї й поганого хробацтва. Його думка жахала ся дальшої перспективи подружнього життя, що могло розпочати ся такими сценами. Останнї слова Стальського диркнули в його душі, як диркає віз, наткнувши ся серед бігу на великий камінь серед шляху.
— Як то остання? — спитав він. — Вона покинула вас?
— Нї.
— Вмерла?
— Нї.
Євген глядїв на нього очима, повними здивовання й нервової трівоги.
— Нїчого не стало ся, — говорив байдужно Стальський, — тільки я від того вечера перестав говорити з нею. Перестав знати її, бачити її, дбати про неї. Живу з нею так, немов би вона не існувала на світї.
Євген усміхнув ся тим силуваним сміхом, у якому проблискує несмілий скептицизм.
— Не вірите? Думаєте, що се неможливе. Потрохи маєте рацію. Я вдаю повну байдужність, удаю при нїй, що не бачу її, але на дїлї я не тільки бачу, але навіть пильно обсервую її. Я систематик. Знаєте, як мовляв той Чех: »Ne boj se, Mařiška, ja tĕ budu pomalenku řizát.« Я роблю своє дїло помалу, спокійно, холодно, але їй від сього не лекше.
Євген не видержав. Він сплюнув і зірвав ся з місця.
— Пане! — мовив він. — Не знаю вашої жінки, але хоч би вона була собакою, нї, гієною, — то ще гріх було б так поводити ся з нею.
Стальський анї на хвилю не змішав ся від сих слів. На його устах показав ся цинїчний усміх.
— Ага, вам іще ідеалїстичне молоко таки не обсохло на губах. От ви пожили б з нею, то й побачили б, чи можна инакше.
-Ну, ну, кажіть, як ви живете з нею?
— А як живемо? Спокійнїсенько. Я до неї нїчого, і вона до мене нїчого. На першого я їй передаю стілько грошей, скілько треба на життє на місяць — анї цента[1] більше; до решти моєї пенсії вона не має права. За хату, дрова, услугу, плачу я сам. За те одежу собі вона справляє сама із процентів свойого посагу[2]. Що ж тут за тиранство? Що їй за кривда?
— Ну, а як проводите день?
— Звичайно, по божому. Спимо окремо. Я замикаю ся на ніч у своїй спальнї, а вона у своїй. Виходячи рано до канцелярії, я звичайно не бачу її. Обідаємо разом, але не говоримо нїчого. Коли хочу що сказати, то обертаю ся до служницї. Давнїйше в мене була сучка Фідолька, чудова, розумна звірина, то я розмовляв з нею. Скажу було:
»Фідолька, як би ти знала, яка в нас сьогоднї в судї цїкава розправа розпочала ся!«
— А Фідолька, мов, справдї, цїкава знати, скаче менї на колїна, лиже руки, дивить ся в очі, і я зачинаю оповідати. Або иньшим разом:
»Фідолька, до нашого міста приїхав театр. Сьогоднї дуже смішну комедію виставляють. А що, і ти хотїла б побачити? Е, нї, я піду сам, а завтра розповім тобі.«
— Коли що було не так зварене, як я люблю, звертаю ся з докорами до Фідольки; коли жінка вийде з завязаною головою, я в Фідольки розпитую, що бракує її панї. Жінка заговорить, — я мов і не чую, тільки розмовляю з Фідолькою. Вкінцї — подумайте собі! — жінка десь запроторила мою Фідольку, певно, отруїла її або втопила, і відтодї я не маю з ким розмовляти.
— А чим же ввесь день займаєть ся ваша жінка?
— А що мене се обходить? Нехай робить, що хоче! Я тільки одного пильную, щоб не заводила романсів[3] із якими мужчинами. До сього не допущу. Задля сього я справив собі другий ключ до її покою й можу ввійти там, коли менї сподобаєть ся. А поза те я лишаю їй повну свободу.
— І що ж вона, зносить усе те спокійно?
— Тепер привикла. Зразу цїлими ночами плакала у своїй спальнї. Під її хлипаннє я засипляв так любо і спокійно, як у осени під монотонне граннє дощу у бляшаних ринвах. Кілька разів навіть приходила під мої двері, плакала, просила прощення, товкла головою до одвірка, але мене такою комедією не проймеш! Я вдавав, що не чую, а вона, поплакавши, вертала ся назад до свойого покою, а другого дня являла ся знову з тою пісною міною, з тим виразом мальованої Mater dolorosa, що противний менї до глибини душі.
— І невже вам не жаль її?
— Нї. Знаєте, буває двоякий вираз терпіння в людей і у звірів; один такий, що будить співчуттє, а другий такий, що будить іще дужшу злість, ще жорстокійше завзяттє. Її терпіннє — коли тільки вона терпить — є того другого рода. Зрештою, вона тепер ударила ся в побожність. Якийсь час унадила ся була до одного молодого Єзуїта сповідати ся, але я старий лис, знаю, чим то пахне, зробив Єзуїтові сцену; він відіслав її до старого пробоща, а сьому не хочеть ся сповідати її день-у-день; тільки в-ряди-годи він навідуєть ся до нас до дому, тай то вона не сміє приймати його в моїй неприсутности.— І довго ж ви живете з нею в отаких відносинах?
— Богу дякувати, вже незабаром буде десять лїт.
— Ну, пане Стальський, то я скажу вам отверто, що ви найлютїйший звір із усїх, яких знає зоольоґія. Бо нїякий звір не потрапить так довго й так завзято мучити свою жертву.
— Ха, ха, ха! — зареготав ся Стальський. — Однако ж вам слїд би побачити ту жертву. Не вважаючи на десятилїтню муку, вона виглядає ще досить апетитно. Ще поки жила моя Фідолька, я нераз говорив їй: »Слухай, Фідолька, десь иньших жінок викрадають… Як се так, що досї не найшов ся такий лицар, щоб викрав би в мене твою паню? З неї був би досить гарний мебель і в кращих сальонах, нїж наші.« А Фідолька при тих словах обертала ся до неї та: дзяв-дзяв-дзяв! Не любила її, мабуть, прочуваючи в нїй ворога.
В Євгена крутило ся в голові. Він здержував себе, щоб не плюнути в очі сьому безсоромному й жорстокому чоловікові, щоб не вхопити його за горло й не задушити або не викинути через вікно. Його лице горіло стидом.
— Боже мій! І отак живуть люде! — ледви промовив він.
— З жінками треба круто держатися, — навчав його Стальський. — Треба проявляти характер, треба брати їх під ноги, а то вони візьмуть вас. Не обурюйте ся так дуже, пане меценас. Видно, ви мало знаєте секретів подружнього життя. Є такі, що живуть іще гірше. А головно, живуть брутально, бють ся, гризуть ся день-у-день. А ми що? Раз сказавши собі, що з нас непара, живемо собі нїби разом про людське око, а на дїлї зовсїм окремо одно від другого.
— Пане, не брешіть! — роздразненим голосом буркнув Євген. — Ви живете собі по своїй волї, се так, але її держите в повній неволї під доглядом.
— Бо жінку треба держати під доглядом. У неї курячий мозок. Їй аби-що-небудь, і готова наробити таких дурниць, що десять розумних чоловіків не висьорбають того скандалу.
Євген махнув рукою на сю льоґіку.
— Ну, та пора нам на спочинок. Ніч коротка, а в мене завтра робота.
Стальський глянув на годинник і потім, не встаючи зі софи, промовив:
— Дозвольте, пане меценас, що я покладу ся ось тут і передрімаю ся в вас. Менї додому досить далеко, а тепер у нас по вулицях не дуже й безпечно. Я вам не заваджу, постелї менї не треба.
— Що ж, ночуйте. Подушка й ковдра в мене найдеть ся.
— Але ж дякую, дякую! Я й так можу.
Євген принїс йому подушку й ковдру.
— О, спасибі! — мовив Стальський. — І знаєте, зробите христіянське дїло. Моє власне балаканнє сьогоднї і пригода з тим божевільним Бараном трохи роздразнили мене. Як би я тепер прийшов додому, то прийшов би дуже злий. А в таких випадках я буваю зовсїм ungemütlich[4]. Знаєте, коли отак пізно прийду додому, а маю трохи в голові або злий чого, то не можу оперти ся покусї, щоб не скинути черевиків і в самих панчохах не піти тихесенько до її спальнї. Тихенько відімкну двері, ввійду досередини, огляну, чи нема де в шафі або під ліжком якого страха — з жінками треба все бути обережним! А коли вона досї не збудила ся — часом спить твердо, то наближу ся до ліжка, вхоплю за ковдру й одним енерґічним рухом стягну її з ліжка наземлю. Вона схопить ся зі сну, мов укинена нагло в воду, зриваєть ся на ноги, в першій хвилї не знає, що стало ся, потім побачить мене, як стою край ліжка зі свічкою в руцї, і на її лице виступає вираз дикого страху, зеленого переляку. Вона стоїть, мов задеревіла, мабуть, боїть ся, що я колись отак заріжу або задушу її. І стоїть отак, жде мойого руху і збирає дух у груди, щоби крикнути. А я постою, постою, полюбую ся її жахом, а потім відвертаю ся і йду спати. А коли, буває, застану її двері защіплені зі середини, то стукаю, поки не збудить ся й не відчинить; тодї ввійду, огляну все в покою, мов у тюремній казнї, і вийду, не мовивши анї слова. І знаєте, отсї мої відвідини, мабудь, дуже немилі їй; на них вона найдужше жалувала ся ксьондзові-пробощеві, а сей почав доказувати менї, що се нехристіянське поступованнє. Ну, йому про се лїпше знати, нїж менї. Я нераз доказував йому, що воно не підпадає під юридичні параґрафи. Але він тільки очі підносив до неба, охав та все своє товк: »Пане Стальський! У вас нема христіянської душі.« От тим то я й кажу, що, даючи менї сьогоднї нічлїг, ви захороните мене від одного такого нехристіянського вчинка, бо я сьогоднї в такім настрою, що мав би до нього охоту.
Євген, не дослухавши сього оповідання, вийшов до своєї спальнї й замкнув ся в нїй, немов бояв ся, щоб сей нелюд не хотїв і супроти нього вночі сповнити свойого нехристіянського вчинка. Він не міг заснути сеї ночі анї на волос.
——————