Перехресні стежки
Іван Франко
X
Ляйпціґ: Українська Накладня
X.

Євген сидїв, мов у туманї. Йому здавало ся, що заглядає в пивницю, повну гнилї й поганого хробацтва. Його думка жахала ся дальшої перспективи подружнього життя, що могло розпочати ся такими сценами. Останнї слова Стальського диркнули в його душі, як диркає віз, наткнувши ся серед бігу на великий камінь серед шляху.

— Як то остання? — спитав він. — Вона покинула вас?

— Нї.

— Вмерла?

— Нї.

Євген глядїв на нього очима, повними здивовання й нервової трівоги.

— Нїчого не стало ся, — говорив байдужно Стальський, — тільки я від того вечера перестав говорити з нею. Перестав знати її, бачити її, дбати про неї. Живу з нею так, немов би вона не існувала на світї.

Євген усміхнув ся тим силуваним сміхом, у якому проблискує несмілий скептицизм.

— Не вірите? Думаєте, що се неможливе. Потрохи маєте рацію. Я вдаю повну байдужність, удаю при нїй, що не бачу її, але на дїлї я не тільки бачу, але навіть пильно обсервую її. Я систематик. Знаєте, як мовляв той Чех: »Ne boj se, Mařiška, ja tĕ budu pomalenku řizát.« Я роблю своє дїло помалу, спокійно, холодно, але їй від сього не лекше.

Євген не видержав. Він сплюнув і зірвав ся з місця.

— Пане! — мовив він. — Не знаю вашої жінки, але хоч би вона була собакою, нї, гієною, — то ще гріх було б так поводити ся з нею.

Стальський анї на хвилю не змішав ся від сих слів. На його устах показав ся цинїчний усміх.

— Ага, вам іще ідеалїстичне молоко таки не обсохло на губах. От ви пожили б з нею, то й побачили б, чи можна инакше.

-Ну, ну, кажіть, як ви живете з нею?

— А як живемо? Спокійнїсенько. Я до неї нїчого, і вона до мене нїчого. На першого я їй передаю стілько грошей, скілько треба на життє на місяць — анї цента[1] більше; до решти моєї пенсії вона не має права. За хату, дрова, услугу, плачу я сам. За те одежу собі вона справляє сама із процентів свойого посагу[2]. Що ж тут за тиранство? Що їй за кривда?

— Ну, а як проводите день?

— Звичайно, по божому. Спимо окремо. Я замикаю ся на ніч у своїй спальнї, а вона у своїй. Виходячи рано до канцелярії, я звичайно не бачу її. Обідаємо разом, але не говоримо нїчого. Коли хочу що сказати, то обертаю ся до служницї. Давнїйше в мене була сучка Фідолька, чудова, розумна звірина, то я розмовляв з нею. Скажу було:

»Фідолька, як би ти знала, яка в нас сьогоднї в судї цїкава розправа розпочала ся!«

— А Фідолька, мов, справдї, цїкава знати, скаче менї на колїна, лиже руки, дивить ся в очі, і я зачинаю оповідати. Або иньшим разом:

»Фідолька, до нашого міста приїхав театр. Сьогоднї дуже смішну комедію виставляють. А що, і ти хотїла б побачити? Е, нї, я піду сам, а завтра розповім тобі.«

— Коли що було не так зварене, як я люблю, звертаю ся з докорами до Фідольки; коли жінка вийде з завязаною головою, я в Фідольки розпитую, що бракує її панї. Жінка заговорить, — я мов і не чую, тільки розмовляю з Фідолькою. Вкінцї — подумайте собі! — жінка десь запроторила мою Фідольку, певно, отруїла її або втопила, і відтодї я не маю з ким розмовляти.

— А чим же ввесь день займаєть ся ваша жінка?

— А що мене се обходить? Нехай робить, що хоче! Я тільки одного пильную, щоб не заводила романсів[3] із якими мужчинами. До сього не допущу. Задля сього я справив собі другий ключ до її покою й можу ввійти там, коли менї сподобаєть ся. А поза те я лишаю їй повну свободу.

— І що ж вона, зносить усе те спокійно?

— Тепер привикла. Зразу цїлими ночами плакала у своїй спальнї. Під її хлипаннє я засипляв так любо і спокійно, як у осени під монотонне граннє дощу у бляшаних ринвах. Кілька разів навіть приходила під мої двері, плакала, просила прощення, товкла головою до одвірка, але мене такою комедією не проймеш! Я вдавав, що не чую, а вона, поплакавши, вертала ся назад до свойого покою, а другого дня являла ся знову з тою пісною міною, з тим виразом мальованої Mater dolorosa, що противний менї до глибини душі.

— І невже вам не жаль її?

— Нї. Знаєте, буває двоякий вираз терпіння в людей і у звірів; один такий, що будить співчуттє, а другий такий, що будить іще дужшу злість, ще жорстокійше завзяттє. Її терпіннє — коли тільки вона терпить — є того другого рода. Зрештою, вона тепер ударила ся в побожність. Якийсь час унадила ся була до одного молодого Єзуїта сповідати ся, але я старий лис, знаю, чим то пахне, зробив Єзуїтові сцену; він відіслав її до старого пробоща, а сьому не хочеть ся сповідати її день-у-день; тільки в-ряди-годи він навідуєть ся до нас до дому, тай то вона не сміє приймати його в моїй неприсутности.

— І довго ж ви живете з нею в отаких відносинах?

— Богу дякувати, вже незабаром буде десять лїт.

— Ну, пане Стальський, то я скажу вам отверто, що ви найлютїйший звір із усїх, яких знає зоольоґія. Бо нїякий звір не потрапить так довго й так завзято мучити свою жертву.

— Ха, ха, ха! — зареготав ся Стальський. — Однако ж вам слїд би побачити ту жертву. Не вважаючи на десятилїтню муку, вона виглядає ще досить апетитно. Ще поки жила моя Фідолька, я нераз говорив їй: »Слухай, Фідолька, десь иньших жінок викрадають… Як се так, що досї не найшов ся такий лицар, щоб викрав би в мене твою паню? З неї був би досить гарний мебель і в кращих сальонах, нїж наші.« А Фідолька при тих словах обертала ся до неї та: дзяв-дзяв-дзяв! Не любила її, мабуть, прочуваючи в нїй ворога.

В Євгена крутило ся в голові. Він здержував себе, щоб не плюнути в очі сьому безсоромному й жорстокому чоловікові, щоб не вхопити його за горло й не задушити або не викинути через вікно. Його лице горіло стидом.

— Боже мій! І отак живуть люде! — ледви промовив він.

— З жінками треба круто держатися, — навчав його Стальський. — Треба проявляти характер, треба брати їх під ноги, а то вони візьмуть вас. Не обурюйте ся так дуже, пане меценас. Видно, ви мало знаєте секретів подружнього життя. Є такі, що живуть іще гірше. А головно, живуть брутально, бють ся, гризуть ся день-у-день. А ми що? Раз сказавши собі, що з нас непара, живемо собі нїби разом про людське око, а на дїлї зовсїм окремо одно від другого.

— Пане, не брешіть! — роздразненим голосом буркнув Євген. — Ви живете собі по своїй волї, се так, але її держите в повній неволї під доглядом.

— Бо жінку треба держати під доглядом. У неї курячий мозок. Їй аби-що-небудь, і готова наробити таких дурниць, що десять розумних чоловіків не висьорбають того скандалу.

Євген махнув рукою на сю льоґіку.

— Ну, та пора нам на спочинок. Ніч коротка, а в мене завтра робота.

Стальський глянув на годинник і потім, не встаючи зі софи, промовив:

— Дозвольте, пане меценас, що я покладу ся ось тут і передрімаю ся в вас. Менї додому досить далеко, а тепер у нас по вулицях не дуже й безпечно. Я вам не заваджу, постелї менї не треба.

— Що ж, ночуйте. Подушка й ковдра в мене найдеть ся.

— Але ж дякую, дякую! Я й так можу.

Євген принїс йому подушку й ковдру.

— О, спасибі! — мовив Стальський. — І знаєте, зробите христіянське дїло. Моє власне балаканнє сьогоднї і пригода з тим божевільним Бараном трохи роздразнили мене. Як би я тепер прийшов додому, то прийшов би дуже злий. А в таких випадках я буваю зовсїм ungemütlich[4]. Знаєте, коли отак пізно прийду додому, а маю трохи в голові або злий чого, то не можу оперти ся покусї, щоб не скинути черевиків і в самих панчохах не піти тихесенько до її спальнї. Тихенько відімкну двері, ввійду досередини, огляну, чи нема де в шафі або під ліжком якого страха — з жінками треба все бути обережним! А коли вона досї не збудила ся — часом спить твердо, то наближу ся до ліжка, вхоплю за ковдру й одним енерґічним рухом стягну її з ліжка наземлю. Вона схопить ся зі сну, мов укинена нагло в воду, зриваєть ся на ноги, в першій хвилї не знає, що стало ся, потім побачить мене, як стою край ліжка зі свічкою в руцї, і на її лице виступає вираз дикого страху, зеленого переляку. Вона стоїть, мов задеревіла, мабуть, боїть ся, що я колись отак заріжу або задушу її. І стоїть отак, жде мойого руху і збирає дух у груди, щоби крикнути. А я постою, постою, полюбую ся її жахом, а потім відвертаю ся і йду спати. А коли, буває, застану її двері защіплені зі середини, то стукаю, поки не збудить ся й не відчинить; тодї ввійду, огляну все в покою, мов у тюремній казнї, і вийду, не мовивши анї слова. І знаєте, отсї мої відвідини, мабудь, дуже немилі їй; на них вона найдужше жалувала ся ксьондзові-пробощеві, а сей почав доказувати менї, що се нехристіянське поступованнє. Ну, йому про се лїпше знати, нїж менї. Я нераз доказував йому, що воно не підпадає під юридичні параґрафи. Але він тільки очі підносив до неба, охав та все своє товк: »Пане Стальський! У вас нема христіянської душі.« От тим то я й кажу, що, даючи менї сьогоднї нічлїг, ви захороните мене від одного такого нехристіянського вчинка, бо я сьогоднї в такім настрою, що мав би до нього охоту.

Євген, не дослухавши сього оповідання, вийшов до своєї спальнї й замкнув ся в нїй, немов бояв ся, щоб сей нелюд не хотїв і супроти нього вночі сповнити свойого нехристіянського вчинка. Він не міг заснути сеї ночі анї на волос.

——————

  1. Сотик дослівно, а, власне, крейцар (2 сотики)
  2. приданого
  3. Любощів.
  4. Недобродушний, непривітливий