Панталаха і иньші оповіданя/Панталаха/X
| ◀ IX | Панталаха і иньші оповіданя Панталаха X |
|
Чиж мала би се бути омана, виплив роздразненої уяви самого Спориша? Але з оповіданя небіщика директор зрозумів, що коли Спориш уперве почув те гарчанє, був іще здоров і зовсїм не надїяв ся нїчого подібного. Можливе було припущенє, що Спориш помилив ся в казнї; можна було догадувати ся, що почувши про те, що стало ся, винуватий вязень міг подати небезпечний знаряд до иньшої казнї і для того директор наказав зробити ревізию у всїх казнях і у всїх арештантів за покотом. Ревізия не виявила нїчого, а поперед усього важне було те, що настараннїйші оглядини всїх крат і штаб не виявили нїде анї найменшого слїду пилованя.
— Там до старего дяса! — воркотїв раз по разу директор спльовуючи з нетерплячки. Та був се старий недовірок: в духи не вірив, а заким успокоїтись на думцї, що все те „причуло ся“ Споришеви, хотїв випробувати все, що могло довести до виявленя правди. Ось він і наважив ся ще раз як найстараннїйше перешукати Прокопову казню. Та й сим разом перешукуванє не довело нї до чого. Директор кляв по чеськи і тупав ногою, нарештї впав на якусь думку і велїв дозорцям вийти з казнї. Він лишив ся сам на сам із Прокопом.
— Слюхай, Прокопа, — мовив до нього директор, — ти в ночи спаль?— Спав.
— А слишаль цо?
— Не чув нїчого.
— Не правда! Я вім, що ти чуль.
Прокіп видивив ся на директора вибалушеними очима, нарештї всьміхаючи ся дурновато запитав:
— А ви відки знаєте, що я щось чув?
— Відки знаю? — підхопив директор. — Я ті то повім потома, а тепер ти мі повіж, цо ти чуль?
— Я… я… не чув нїчого.
— До сто дясов! — крикнув директор тупнувши ногою. — Слюхай, Прокопа, цо я ті повім. Прієхаль ту твій батько і питаль се за тебоу, муві: „А ґде мій Прокопа, хочу го взат до дома. Дост ту юж у панів пановаль“.
Директор знав, чим налякати Прокопа. За кождим разом, коли батько приїжджав відвідувати його, Прокіп виявляв такий перестрах, що не було гіршої погрози для нього по над ту, що його з тюрми відішлють до дому. І тепер Прокіп поблїд і почав дилькотїти на ногах.
— Нї… нї… нї! — булькотав він, — я не хочу до дому.
— А повіш, цо ти чуль?
— Повім, повім.
— Ну, говори.
— А… а… не будете бити?— Бити? А то за що? — зачудував ся директор. — За то, цо ти чуль?
— Бо я то сам зробив.
— Цо ти зробив?
— А те… таке гарне, що так мовило: гррр, гррр, гррр.
Директор аж на місцї підскочив.
— Ти то зробіль? А ти як то зробіль?
— Як? А ось як!
І Прокіп видобув із свойого густого, розчіхраного волося шматок із шпульки гусячого пера, застромив один кінчик за штабу при дверех, а другий кінчик пару разів порушив пальцем. І справдї перо диркаючи та вдаряючи о дубові, бляхою заковані двері видавало гарчанє подібне до скреготу пилки при різаню зелїза. Директор аж у долонї плеснув.
— І по цож ти то зробіль? — питав Прокопа.
— По що? — видивив ся на нього Прокіп. — Нї по що, так собі.
— А чомуж нїхто иньший не чуль се крім Спориша?
— Спориша? А то що за Спориш?
— Не віш? Тен пан ключнік, цо вчора вмер?
— Ключник умер? Спориш умер? — крикнув радісно Прокіп. — Ага, то той, що менї відібрав те моє, таке гарне, що менї дав Панталаха.І не вважаючи на присутність директора ідіот почав скакати по казнї і плескати в долонї приговорюючи:
— А так! А так! Так йому треба! Нехай би був не відбирав менї того, що моє! А я за те йому заграв, так як грав нанашко Панталаха тої ночи, як мав утїкати. А я нїби спав, але чув усе добре. А ключник ускочив до мене в ночи до казнї, шукав чогось, та не знайшов нїчого. А потім уже до казнї не вскакував, лише стояв під дверима і слухав і кричав. А я йому грав так гарно! Га, га, га! А він узяв тай умер. Так йому треба!
— Бестія собача! — буркнув директор, бачучи ту звірячу радість дурноватого і зрозумівши весь звязок його слів. — Ну, цо з нїм уделяш? Чи біть го, чи повісіть го? Кеди он гльоупи як бут! Нех тє гром біє!
І сплюнувши вийшов із казнї.
_-_04.jpg)