Панталаха і иньші оповіданя
Іван Франко
Панталаха
IX
Львів: накладом Антона Хойнацького, 1902
 
IX.
 

Слухай но, братїку, — питав якось несьміло і з якимось заклопотанєм Спориш слїдуючого дня другого ключника, що власне закінчив свій 24-годинний дижур у тім корідорі і передавав йому ключі, — слухай но… чи ти сеї ночи… теє то… буває… не чув нїчого?

— Де?

— Ну, тут, у казнях?

— У казнях? А хиба що я мав чути в казнях?

— Ну, не знаю… Але власне про те я й питаю тебе, чи не чув… що будь?

— Не чув нїчогісїнько. Або що? Ти може чув щось?

— Я? Алеж нїчого!

І Спориш сквапно віддалив ся, уникаючи дальших запитань. Але видно було по нїм, що якась трівога присїла його і не давала йому спокою. Хитав ся на ногах, ходив як сам не свій, обминав людий, а коли не міг обминути їх, то або мовчав, або відзивав ся уриваними зворотами, збував запити півслівцями, або нї з сього нї з того починав говорити щось не до річи, немов би його дух був занятий чимось зовсїм постороннїм і далеким.

Се було таки правдою. В дусї у Спориша панував один образ — могутнїй, що пожирав усї иньші — Панталаха. Ославлений злодїй не вмер, він жив у душі в Спориша і там вів далї своє ремесло — помалу, але ненастанно цигукав та перепилював одну за одною ті живі нитки, що вязали Спориша з житєм.

Немов хробак підгризав він корінцї його духової істоти. Тепер, коли його годї було замкнути в казнї, запроторити до казенки або засадити до працї в „лябаторнї“, коли він зробив ся незримим та невловимим, його сила побільшала безмірно і всякий опір супроти неї був даремний.

Та про те слова другого ключника мигнули Споришеви мов слабий промінчик надїї. Ага, сей у ночи не чув нїчого! Може й я не почую! Може те вчорашнє було таки оманою, походило з горячки, з безсонницї! Але в душі щось шептало йому, що ся надїя зрадлива, що страшний гість знов у ночи навідаєсь до нього, знов дасть йому почути ся. Коли Панталаха лиш його взяв собі на зуб, то що має давати почути себе комусь иньшому?

В часї вечірного обходу по казнях Спориш якось несподївано кинув оком на Прокопа і аж затрусив ся зо страху.

Лице ідіота було страшенне, мало такий дикий, на пів кровожадний а на пів переляканий вираз, що ключникови аж мороз пробіг по тїлї. Пригадав собі людове віруванє, що дїти й звірі бачуть нераз духів тодї, коли дорослі люди не бачуть нїчого. Чиж мав би й Прокіп?… Але нї, нї, то не може бути! Та про те ключник не мав сьмілости анї словечка промовити до Прокопа, лише вилетїв із казнї мов облитий окропом і ледво міг тремтючими руками позамикати колодки та ретязї.

Скінчивши обхід по казнях ходив якийсь час по корідорі, силкуючи ся до руху, дожидаючи, що буде далї. Не було нїчого. Та ледво зупинив ся на кінцї корідора супротилежнім від того, в якому стояв вояк, коли нараз почув ся новий зловіщий гаркіт:

— Гррр, гррр, гррр!

Прошиблений неописаною трівогою ключник видав із грудий глухий окрик і пустив ся що духу бігти в супротилежний кінець корідора, до вояка, що щось там нишпорив у своїй торнїстрі. По його окрику гарчанє зараз утихло.

— Чу… чули? — питав майже без духу Спориш вояка.

— Що таке? — відізвав ся байдужно вояк, обертаючись до нього лицем.

— Як то що таке? Хибаж ви не чули?

— Що я мав чути? Не чув нїчого.

— А… а… те… знаєте, таке — гарчанє?

— Гарчанє?

Вояк витріщеними очима видивив ся на Спориша як на чоловіка, у якого не всї дома.

— Алеж тілько що… перед хвилею… от так: гррр, гррр, гррр! — ледво дух переводячи толкував Спориш.

— Добре, добре, буду вважати! — мовив вояк, щоб як будь закінчити розмову, очевидно дійшовши до висновка, що ключник десь троха над міру закропив ся.

Сеї ночи одначе гарчанє вже не повторило ся, і вояк, що не спав усю ніч, не міг дочути ся нїчогісїнько. От і не диво, що в дусї проклинав Спориша на чім сьвіт стоїть, а рано в рапортї досолив йому твердячи, що був пяний, що безпідставно алярмував сторожу і балакав щось таке, чого годї було й зрозуміти. Бідний Спориш, покликаний до тюремного директора, щоб витолкував ся, та не хотячи признати ся до своєї трівоги перед духом Панталахи, звиняв ся тим, що був невиспаний, що в нього горячка, в якій йому часом причуває ся всяка всячина, і просив, щоб на пару день увільнено його від служби, поки не поздоровшає. Тюремний лїкарь справдї потвердив ненормальний стан Спориша, велїв йому держати діету і часто заживати хінїну, а директор дав йому відпустку на три днї, бо по думцї лїкаря слабість зовсїм не була грізна і в короткім часї повинна була минути ся.

З зацїпленими зубами і з темною злобою в душі вийшов ключник із тюремного будинка і зімнявши в долонї лїкареву рецепту кинув її до рова.

— Дурень! — пробуркотїв він. — Мацає пульс, прислухає ся до грудий і плечий, і думає, що пізнав хоробу. А що дїє ся в душі чоловіка, про се анї не питає!

По трьох днях Спориш вернув до служби — на вид успокоєний, але на самім дїлї лиш ослаблений та вичерпаний ненастанною трівогою, ненастанним неспокоєм, невідступними привидами. Освоїв ся з ними, чув, що вже нїщо не вирве його з рук Панталахи і піддав ся своїй долї. Знав на певне, що найблизшої ночи знов почує з тюремної келїї той проразливий скрегіт, а про те щось тягло його до тої келїї, бажав як найшвидше почути те, що недавно проймало його такою трівогою; був як той стратенець, що зі смертельною трівогою та при тім і з нетерплячкою дожидає відчитаня засуду.

І не помилив ся в своїх прочуванях. Найблизшої ночи Панталаха знов дав себе чути своїм звичайним способом, хоча за весь час Споришевої неприсутности нїхто нїчого не чув у корідорі. В тім часї перестали вже ставити військову варту в корідорі, то й ключник був сам серед голих стїн. Хвилю слухав страшного гарчаня, мов окаменїлий, але нараз смертельний переляк обхопив його, він кинув ся до виходу і впав до військової стражницї з безпамятним криком:

— Панталаха! Панталаха!

В одній хвилї всї вояки посхапувались і обскочили ключника, що хитав ся на ногах і був блїдий мов труп.

— Що стало ся? Що там таке? — допитували його гуртом, але Спориш не міг вимовити анї слова. Блудними очима водив довкола, заломлював руки і порушував устами, але голосу з них не міг видобути нїякого.

Військова сторожа рушила на корідор — у казнях панувала цїлковита тиша. Ключник, якого два вояки вели по під руки, киванєм голови показував на казню, з якої втїк Панталаха; його дрож при наближеню до неї сьвідчила, що власне та казня була причиною його переляку. Взяли від нього ключі, відчинили казню, капраль і ще три вояки війшли до середини, перешукали все, зревідували до голого тїла переляканого Прокопа, але нїчогісїнько підозреного знайти не здужали.

Полишено на корідорі військовий пост, а ключника заведено до стражницї і положено на голих дошках тапчана. Лежав нїмий, з очима в стовп і раз у раз порушував устами, неначе з кимось незримим провадив якусь нечутну для людського вуха розмову. Над раном заснув, але сон його був неспокійний, горячковий. Що хвиля Спориш кидав ся, скреготав зубами, бив руками по дошках. Недавну блїдість замінили горячкові румянцї, голова і все тїло його були мов у огнї.

Дали знати директорови про ключникову хоробу. Директор прибіг до стражницї, приступив до безтямного ключника і доторкнувсь його рукою, немов хотїв його збудити. Та в тій хвилї Спориш кинув ся що сили на тапчанї і з виразом найбільшої трівоги, завертаючи кровю набіглими очима знов закричав:

— Панталаха! Панталаха!

І знов утих. Більше не можна було з нього видобути нїчого. Покликаний із тюремного шпиталю лїкарь сконстатував запаленє мізку і велїв зараз перенести Спориша до шпиталю, висловлюючи при тім сумнїв, чи вдасть ся йому пацієнта в такім поважнім віцї привернути до здоровля.

В шпиталї Спориш під впливом зимних компресів на пару хвиль прийшов до памяти і уриваними словами розповів директорови про гарчанє, яке чув у казнї. Се була остатня його ясна хвиля. Швидко знов узяла перевагу горячка та нетяма, і коло півночи Спориш закінчив житє в шпиталї.