Панталаха і иньші оповіданя
Іван Франко
Панталаха
V
Львів: накладом Антона Хойнацького, 1902
 
V.
 

Ключник міркував зовсїм вірно. Панталаха, порозрізувавши штаби, що оперізували піч, у найбільшій тихости здійняв верхню половину печі та поклав її на помостї, потім улїз до печі, з печі до комина, а комином без особливої натуги видрапав ся на сам верх. Та тут наскочив на несподївану перешкоду. Комин був прикритий з верха мурованим дашком, опертим на чотирьох сторчаком поставлених цеглах. Щоб вилїзти на дах, треба було доконче виняти одну таку цеглу. Панталаха зробив се як найобережнїйше, пильнуючи, щоб анї шматочок тинку не впав комином у низ. Здавало ся, що дашок може якийсь час стояти й на трьох цеглах. Узисканим отвором Панталаха вилїз із комина, та се була штука дуже не легка. Вхопившись обома руками за ріг комина, він помаленьку витягав ноги з середини. Вже був майже готов, коли в тім зненацька зачепив пятою о одну з трьох цегол, що ще підпирали дашок. Порушена цегла випала і коминовий дашок з глухим лускотом упав у низ до середини комина. Се був той пекельний гуркіт, що так переполошив ключника. Та він збудив у казнї й Прокопа. Сей схопив ся від разу на рівні ноги, безтямно кинув ся на середину казнї і спотикнувшись на поставлений там зелїзний верхняк печі перевернув його й сам упав на нього, а при тім ухопившись руками Панталашиного тапчана, зіпхнув із нього поскладані там шматки зелїзної штаби, що нею була оперезана піч і яку Панталаха перепилувавши в трьох чи чотирьох місцях, обережненько поскладав тут у гарнім порядку. Се й наробило того брязкоту, що зрадив ключникови місце, відки йшли всї ті нічні згуки та гримоти.

— Пропав я! — мовив Панталаха, стоячи біля комина і слухаючи гуркоту в низ звалених цегол. У його голосї була лише глуха резиґнація — нїчого більше, анї жалю, анї трівоги. Навпаки! Зараз у найблизшій хвилї в його душі блисла нова думка. Коло комина він у досьвітнїм сутїнку побачив коминарську мітлу на довгім тростиновім держаку, звиненім у колесо.

— Се може менї придати ся! — блиснуло в його голові, і не думаючи довше він кинув мітлу з даху на вулицю. Його невтомима уява вже малювала йому, як він, весь обмазаний саджею, з коминарською мітлою почерез плечі буде сьміло в півсумерку чимчикувати вулицею, нїби коминарь до роботи, і так безпечно зайде до першої звісної йому криївки. І вже підбадьорений сею думкою він не стояв на місцї. Зрадливий лускіт не зломав його енерґії, не спаралїзував сили волї, не змінив наміру.

— Тепер або нїколи! — скрикнув з дикою рішучістю і кинув ся бігцем здовж даху аж до того місця, де офіцина слїпим „огневим муром“ виходила на одну з бічних, глухих вуличок. Се була одинока дорога до свободи, хоча, нїде правди дїти, дорога дуже стрімка та небезпечна. Та про те Панталаха не завагавсь анї на хвилю. По легкім спохові бляшаного даху збіг на сам крайочок, щоб побачити, де прибита труба, що веде в низ від ринви. Знайшовши її він у тім місцї приляг плазом на дасї лицем у низ і зміряв очима, як далеко йшла та труба від муру, що в тім місцї опоясував тюремне подвірє та замикав його від вільного сьвіта. Проклятє! Ринва була віддалена від муру майже на два сяжнї! Але Панталаха знав, що троха понизше вікон першого поверха здовж усього будинка йшов широкий ґзимс. Тим ґзимсом можна буде від ринви перейти на мур, а з муру вже якось видобути ся на вулицю. Щоб не мусїв скакати з нього, Панталаха захопив із казнї два простирала, на яких можна буде вигідно спустити ся в низ із високого муру. І не вагуючи ся довго, не тратячи анї хвилї часу Панталаха перехрестив ся і обернувши ся лицем до даху вихилив ноги над роззявленою двоповерховою безоднею і почав помалу, обережно зсувати ся в неї, зависаючи цїлим тїлом у повітрі. Анї тїни непевности не було в жаднім його русї, анї разу він не затремтїв; здавало ся, що се люнатик, який анї крихти не почуває величезної небезпеки свойого положеня.

Та нараз він зупинивсь, опертий ліктями о ринву, а обома руками мов клїщами держачись вузеньких берегів цинкової бляхи там, де один її аркуш був злучений з другим. Нижня часть його тїла свобідно висїла вже в повітрі. Що се таке було? Чи йому причуло ся, чи він і справдї почув ось-ось під собою, на горищі стук численних кроків і помішані, грубі людські голоси? Малаж би се бути погоня? Панталаха задеревів на хвилю, але швидко віднайшов свою рішучість. Заким знайдуть драбину, заким влїзуть у віконце і видрапають ся на дах, то його вже не буде. Чорта з'їдять, заким побачуть його! А, значить, як мога швидше в низ! Коби лише дістати ся на ринву! Там уже все якось піде. Та в тій самій хвилї йому видалось, немов хтось здоровим ударом палкою в голову відбирає йому всю силу й притомність. В ухах йому зашуміло, перед очима забігали темні плями. Там у низу на подвірю чути було стукіт не менше численних кроків, шум голосів, швидку біганину та гомін. Нарештї саме під собою він почув зловіщий, радісний крик вояка:

— Ось він! Ось він! Бачите, он там, з даху звісив ся, хоче спускати ся по ринві!

— Ось він, ось він, ось він! — кликало чим раз більше голосів у низу.

— Стій там, анї не руш ся! — крикнув грімким голосом до Панталахи капраль.

— Думаєш, — відповів йому так само Панталаха, — що менї тут так легко стояти, як тобі там на землї, дурню один!

Значить, усьо пропало! Тепер уже анї думати про втеку, коли ті там у низу похопились та побачили його. Аж тепер затремтїв Панталаха, не зо страху перед тим, що його жде за втеку, але з жалю за знївеченим зусилєм, що так гарно почалось, а так по дурному кінчить ся. Якась слїпа лютість почала клубити ся в його душі; перший раз почув утому в суставах, почув, що руки його трясуть ся, що ось-ось висмикнеть ся йому з пальцїв та слаба підпора, якої вони держать ся, і що його тїло звішене в повітрі гримне в низ на подвірє на камяний поміст. Щось немов клїщами стисло його за серце, але й сим разом він не стратив притомности. Добуваючи останнїх сил, опираючись ліктями о ринву, він почав звільна підтягати в гору звішене з даху тїло, поки не станув у ринві колїнами. Тепер уже був безпечний, упасти не міг так легко. Та власне в тій хвилї відчинило ся неподалїк вікно від тюремного піддаша, з нього блиснуло сьвітло лїхтарень, а в тім сьвітлї замиготїли люфи карабінів і показала ся на сам перед вусата голова ключника Спориша. Він в тій хвилї побачив Панталаху, що сидїв на почіпки на крайочку даху. Панталасї видалось навіть, що чує шепіт молитви, якою та „гінча собака“ дякує Богу за те, що їй таки вдалось винюхати та догонити арештанта.

— Пес, пес! — шептав сам до себе Панталаха, і слїпа злість іще сильнїйше почала приливати та клубити ся в його грудях.

— Панталахо! — крикнув майже благальним голосом ключник, вилазячи віконцем на дах і простягаючи руки до Панталахи, — бій ся Бога, чоловіче, що ти робиш? Чи не можеш уже спокійно відсидїти тої решти декрету?

— А вжеж не можу, коли тїкаю! — відбуркнув понуро Панталаха.

— І що ти собі думаєш з тим утїканєм? Одинацять раз уже ти пробував щастя сею дорогою, і все тобі не вдає ся. Час би вже мати розум.

— Слухай, пане ключнику, — мовив Панталаха, все ще на крайочку даху, але підвівши ся на колїна. — Бачив ти коли, як хлопцї на сильце зловлять жовтогрудку, принесуть її до хати й пустять? Що вона робить? Летить що має сили до вікна і грим грудьми до шибки. Що вона тому винна, що шибка твердша від її грудий? Упаде майже без духа, полежить, відпочине, але скоро лише прийде троха до себе, зараз зриває ся на ново, облетить довкола хату тай знов грим до вікна. І так раз за разом, поки або сама не згине, або шибки не вибє. Знаєш що, пане ключнику! Піди лише та скажи тій жовтогрудцї своє премудре слово час би вже раз мати розум!

— Алеж змилуй ся ти надімною, чоловіче, — скрикнув майже до болю зворушений ключник. — Хибаж я се від себе? Чиж я би не рад, аби кождому було добре на сьвітї? Але що я пораджу? Служба не свій брат. Коли чоловік раз запряг ся, то мусить тягти.

— Скажи краще: Коли раз наняв ся за пса, то мушу бути псом від ніг до голови. Йди, йди, знаю я тебе! Я думав, що ти хоч у песїй службі, а таки не перестав бути чоловіком. Але тепер бачу, що на тобі не лише песя лїберія, але що в тобі також песє серце!

Тимчасом з вікна слїдом за ключником вилїзло ще пять вояків із карабінами. Не маючи між собою нїякого коменданта крім ключника вони стояли на дасї мовчки й побоюючись, щоб у своїх тяжких чоботях не поховзнути ся по гладкім, споховастім бляшанім дасї.

— Ну, Панталахо, — мовив ключник, не зважаючи на його балаканє, — що там нам перечити ся, ходїмо відси!

— Йдїть собі про мене хоч і до чорта всї враз! — сердито крикнув Панталаха, — менї й тут добре.

— Що? Аджеж не думаєш хиба, що ще здужаєш утекти?

— Що я думаю, се вже моя річ, але се тобі кажу, що відси не рушу ся. Тут менї добре.

— Чи ти здурів, чоловіче, чи що тобі таке? — крикнув ключник, виведений із терпцю сим безглуздим і безцїльним упором, — але щож ти тут будеш робити на дасї?

— Вже я знаю, що буду робити, — відповів Панталаха.

— Ну, ну, не роби дурниць! — обізвав ся поважно, спокійно й рішучо ключник, — ходи сюди, підемо до казнї! Вже я вставлю ся за тобою перед директором, щоб тебе за се не карали надто остро.

Сей арґумент, що мав заохотити Панталаху до підданя та уступленя з небезпечного становища на крайочку даху, вплинув на нього як раз противно. Згадка про кару, яка без огляду на те, чи мала, чи велика — неминуче ждала на нього за вчинок сеї ночи, разом з думкою про таку соромну невдачу була для Панталахи тим, чим острога для сполошеного коня.

— Чорта з'їси, старий псе! — крикнув попадаючи в злість. — Чорта з'їси, заким мене побачиш у своїй проклятій казнї.

— Алеж Панталахо, бій ся Бога, що ти говориш! Отям ся, вспокій ся! Ходи до нас!

— Нї, ходи ти до мене! — кричав Панталаха встаючи на ноги і випростовуючись, так що вояки розставлені в низу аж очи позажмурювали зо страху, думаючи, що сей божевільний ось-ось утратить рівновагу і впаде в низ коміть головою. — Хочеш мене мати, то ходи сюди! На, бери мене! Стрібуй!

І Панталаха простягнув руки до ключника, не роблячи анї кроку на перед.

— Ну, і щож, — мовив простодушно ключник, — коли сього хочеш доконче, то добре, піду до тебе. Не думай, що злякаю ся.

І ключник справдї з цїлим супокоєм і рішучістю поступив пару кроків наперед по дасї в напрямі до Панталахи. Та в тій хвилї вояки зупинили його.

— Нї, пане, — мовив один із них. — Чи не бачите, що се чистий безум? По що вам нещастя? Позвольте лише нам, ми його зараз зловимо як пса на зашморг.

— Ага, прецїнь ти злякав ся, стара собако! — кричав Панталаха до ключника, бачучи, що сей не йде до нього. Слів вояка, вимовлених пошепки, він не міг зрозуміти.

— Панталахо, — мовив ключник, — іще раз тебе прошу, Богом сьвятим заклинаю, не роби дурниць! Ходи!

— Піду, як мене відси поведете або понесете, — з диким завзятєм говорив Панталаха.

— Ну, що там за торги такі? — кричав з низу капраль. — Чому не берете його?

— Коли не хоче дати ся добровільно! — крикнув один вояк.

— Але ми зараз будемо мати його в руках, — додав другий.

— Дїдька лисого, не мене! — відкрикнув Панталаха.

Тимчасом один із вояків, звинний як білиця Гуцул, вернув по драбинї на піддашє і принїс відтам довгий і міцний шнур, на якім розвішувано до сушеня випране арештанське шматє. Сей шнур вояки зложили в зашморг подібний до того, яким ловлять коний у полонинї, і по короткій нарадї почали розходити ся по дасї, з ріжних боків півколесом з далека обступаючи Панталаху. Вчинили се головно в тій цїли, щоб розірвати його увагу, щоб не міг знати, відки впаде на нього фатальний зашморг. А сам шнур передано одному найсильнїйшому й найзручнїйшому воякови, який ішов по дасї, держачи його на поготові, але так скрито, що навіть соколине око Панталахи в сутїни не могло добачити засїдки. Він знав лише, що щось воно йому грозить і що той маневр вояків має метою обскочити та захопити його особу. Хоча на своїм небезпечнім становищі він чув себе нетикальним, то все таки се маневрованє вояків іще дужше розлютило його.

— Ну, щож, ти старий псе! — кричав він до ключника, — не йдеш сам до мене, але думаєш зловити мене якимось підступом? Богом тобі присягаю ся, що пуста твоя робота. Краще дайте менї спокій і йдїть собі геть відси, коли не хочете дійти зо мною до якого нещастя.

— Алеж Панталахо, — вговорював його ключник, — аджеж ти розумний чоловік, не дитина, і знаєш, що се не може так бути, що ми не можемо вернути без тебе. Краще піддай ся добровільно.

— А коли менї не хоче ся! Коли підете відси геть і тамтим у низу велите віддалити ся, то я може ще надумаю ся й верну, а як нї, то нї.

— Чи ти збожеволїв, Панталахо! — скрикнув ключник, не на жарт обурений тою безличністю арештанта, що сам завинив і ще сьміє ставити якісь умови. Та в тій хвилї вояк уоружений зашморгом, наблизивши ся до Панталахи на кілька кроків, станув і блискавичним рухом закинув на нього шнур.

— Га! — ревнув Панталаха, та більше не міг крикнути нїчого. Зашморг ухопив його за шию і вояк другим прудким рухом затягнув вузол і стиснув йому горло так, що Панталасї від разу сперло дух у груди.

— Пусти! — хрипів він до вояка, хапаючи обома руками за шнур і силкуючи ся звільнити поперед усього зашморг на шиї.

— До мене! До мене! Держіть! — кричав вояк, широко розставивши ноги і ховзаючись по дасї.

Та заким вояки здужали прискочити і вхопити свойого товариша, вже Панталаха що сили торгнув за шнур, вояк стратив рівновагу і покотив ся по спохові даху. Рівночасно стратив рівновагу й Панталаха, і оба супірники з одним проразливим окриком злетїли з даху і гримнули на подвірє. Панталаха впав лицем до помоста і розтріскавши собі голову від разу став небіжчиком. Натомісь вояк упавши боком на його тїло, крім вивихненя лївої руки та значного перестраху не понїс нїякого ушкодженя.

— Во імя Отца і Сина і сьвятого Духа — булькотїв він устаючи та стогнучи, — а то злодюга!

Хоч і як не до сьміху було воякам уставленим рядом на подвірю, сьвідкам тої сцени на високім дасї та в повітрі, то все таки деякі нехотя зареготали ся з нервового передразненя, почувши ті слова свойого товариша, майже чудом уратованого від смерти. А коли переконали ся, що йому майже зовсїм нїчого не стало ся, запанувала в їх крузї велика радість, а капраль обіцяв уратованому неминучу похвалу за такий сьмілий учинок. На трупа Панталахи нїхто не звертав уваги. Що значив якийсь там злодюга? І так їх за богато на сьвітї. Туди йому й дорога! Лиш уратований вояк, не можучи ще отямити ся зо страху, прискочив до скровавленого трупа і копаючи його раз по раз люто чобітьми в бік, у груди то в плечі кричав за кождим разом:

— А ти злодюго! А ти розбійнику! На маєш! маєш! маєш! Щоб знав, як утїкати другий раз!

Тимчасом увесь кримінал був заалярмований звісткою про втеку Панталахи і про страшний випадок на дасї. Довкола трупа Панталахи зібрали ся стражники, вояки, навіть не мале число арештантів із тих, що мали привілей свобідно ходити по подвірю. Прийшов нарештї й директор, киваючи головою та розводячи руками.

— Но, Панталяха, — мовив він зупинивши ся над окровавленим, теплим іще трупом, — відіш, чего-с се доробіль! Я ті повідаль: сед тіхо! Я то пророковаль, же се с тебоу зле скончі. А ти заєдно своє! Маш тепер, я ті тему не вінен!

Прийшов на кінцї, злїзши з даху, також ключник Спориш, блїдий, холодний і безтямний, і довго, довго вдивляв ся в кроваве, до непізнаня розторощене лице Панталахи. На тому лицї лиш очи, обдерті з повік, величезні й непорушні, бачилось, глядїли на нього з виразом безмежного страху і якогось страшенного, кровавого докору. В його вухах раз у раз іще гучали сердиті слова Панталахи: „Я думав, що хоч у песїй службі, та таки не перестав бути чоловіком. Але тепер бачу, що на тобі не лише песя лїберія, але в тобі також песє серце!“ І бідний ключник затремтїв усїм тїлом. Кілька разів силкував ся відвернути очи від страшенного виду того лиця, але не міг. Щось немов приковувало його до того трупа, до тих страшних очий. Аж коли на розказ директора два арештанти взяли трупа на носилки і понесли до тюремної трупарнї, минула ся й змора, що дусила Спориша і він зітхнувши глубоко та перехрестивши ся пішов до своєї служби.