XVIII.
Великдень! Боже мій великий!
Ще як світ світом, не було
Від досвіта шум, гамір, крики,
Мов муравлисько все село
Людьми кишить. Всї до одного
До церкви пруть. Як перший раз
„Христос воскресе” заспівали,
То всї мов дїти заридали,
Аж плач той церквою потряс…
Так бачилось, що вік ми ждали,
Аж дотерпілись, достраждали,
Що Він воскрес — посеред нас.
І якось так зробилось нам
У душах легко, ясно, тихо.
Що бачилось, готов був всякий
Цїлій земли і небесам
Кричать, співать: минуло лихо!
Найзлійші вороги прощались,
Всї обнимались, цїлувались
А дзвони дзвонять, не стають!
А молодь бігає мов пяна,
Кричить що сили в кождий кут:
„Нема вже панщини нї пана!
Ми вольні, вольні, вольні всї!”
Ба й дїтвора, що в старших баче,
Й собі вигукує, неначе
Перепелята по вівсї.
А як скінчилась божа хвала,
На цвинтар вийшов весь народ.
І як було нас стілько сот, —
Від разу ниць не землю впала
Цїла громада й заспівала
Величнїй той, хвалебний гимн:
„Тебе, о Господи, хвалим!”
Мов грім зарокотїли з раня
Слова високі, звуки втїшнії, —
Але конець святої піснї
Покрили голосні риданя!
Дарма-б і силувать ся, дїти,
Щоб разказать хоч щось-не-щось,
Що в той день славний довелось
Менї на власні очи здріти.
Народ мов безумів з утїх:
Старі скакали, мов хлопята.
Той пару коників своїх
Цїлує кождого мов брата,
Та приговорює, пестить.
А там гуртом сїльські дївчата
Всї скиндячки з голов знимають
І бють поклони і складають
Перед іконою. Кричить
Усякий на витанє друга:
„Христос воскрес, а панщину
Чорт взяв!” А там старий дїдуга,
В селї найстарший чоловік,
На давню, ледви замітну,
Могилку аж грудьми приник,
І обнимає дернину
Й кричить що сили: „Тату, тату!
Ми вольні! Тату, озовись!
Таж ти цїлих сто лїт ту кляту
Неволю двигав, і вмирати
Не хтїв, а волї ждав! Дивись,
Ми вольні! Бідний, ти дождати
Не міг, — аж нам той промінь блис!
Вже моїх внуків пан в палату
Так як мене не забере!
Возьміть мене до себе, тату!
Ваш син свобідним вже умре!”…
Аж ось, заледво піп успів
Паски христянам посвятити, —
Аж бачимо: що се долів
Селом валить? Сїріють свити,
До сонця ґудзики блищать,
І вістря по над головами, —
Тяжкая маса мірно, в ряд
Важкими стугонить ногами.
Жовнїри! Грянув барабан,
Мов о стїну горохом сипнув.
А в тім, — о Боже мій! — я глинув:
Посеред віддїлу — наш пан!
Взад руки скручені, понурий,
Лице до долу похиляв,
Мов день і світ і сонце кляв,
Людий стидавсь. Із заду шнури,
Що панські руки оплїтали,
За кінцї у руках держав
Гайдук, немов мужик, що гнав
Вола на торг. А позад всїх
Комісар їхав на візочку,
І усміхнув, як на горбочку
Побачив церков, тиск сїльських
Людий, що очи витріщали
Зі страхом, подивом на сей
Незвиклий вид.
Вже наближав ся
Той похід, а як порівняв ся
З людьми, комісар крикнув: „Гей!
Пан капраль, станьте!”
„Halt” роздав ся
Крик капраля.
„Христос воскрес!”
Комісар крикнув до людий,
„Ну, кльопа, вірите вше тнесь,
Що ви свопітні? Ну, щасть Поше!
А то пан тїтич ваш є! Моше
З ним попрощаєтесь, за ту
Йохо велику топроту
Йому потякуєте? Шиво,
Спішіть, хто сна', чи скоро вше
Йохо увитите, по йте
Він у хостину, пити пиво,
Що наварив тля сепе сам,
І не так скоро вернесь вам!”
Мовчали всї, мов онїмілі;
Ураз і радість, жаль і страх
Мішали ся у всїх серцях;
Всї очи хлопські остовпілі
Уперлись в пана. Він стояв
Понурившись, мов почував,
Що і його ткнув палець божий.
Але нї-жаден крик ворожий,
Нї юрба не вийшов. Що вже кпити,
Клясти і звязаного бити,
Коли й без нас побитий він?
Мовчали ми, та не мовчав
Комісар; ноги ще болїли
Так, що аж зуби він зцїпляв,
І було видно, що бажав
Чим можна пану допекти;
Він очевидно лиш в тій цїли
Казав його пішком вести
Через село, ще й гайдукови
Дав позад нього шнур нести.
Тепер до пана він промовив:
„Herr Schlachziz! Видиш, кльопа ті,
Шо ти ввашав са хутопину,
Вони чеснїйші, нїш такі
Як ти! Вони в тяшку хвилину
Нехочуть кпити і клясти,
Вони топі твою провину
Прощають — вичу то по них!
Ей, кльопа, кльопа, топра кльопа!”…
Та я, пань-цєю, не с таких!
Я вше як слий, то чиста сльопа!
Кеп той, пань-цєю, хто тає
Пільш нїш сам має, і хто хоче
Ропитись лїпшим, нїш сам є!
А хто менї сропив шо сле,
То най ше анї в тнї нї в ночи
Менї то рук не попатає,
По товхо їх попамятає!”
Тут пан мов в клїти звір метнув ся,
Підвів лице і озирнув ся,
І на комісаря з такою
Ненавистю глядїв страшною,
Що той аж зблїд.
„Гієно! Кате!
Погане, швабське племя кляте!
Чи ще тобі не всох язик?
Чи мало ще моєї муки,
Моєї жінки слїз, розпуки?
Чи той її болющий крик,
Як розставала ся зо мною,
Іще тебе не вдоволив?
Ти пхнув єї, в гразь повалив.
Смітє! Таж ти її одної
Слези не стоїш! Звірю лютий!
І ще бунтуєш тих звірів,
Щоб рвали, дерли нас на-впів!
Вона-ж слаба, а я — закутий!
Та нї, Бог ласкав! Ще та проба,
Мов хмара чорная мине!
Веди до старости мене!
Сильнїйший Бог нїж швабська злоба!”
„Га, га, Herr Schlachziz!” реготав
Комісар, „ти побожним став?
Sehr schön! А віт коли-ш то, прошу?
Таш ше не тавно, як я чув,
Тим самим кльопам ти самкнув
Поперед носом церкву пошу!
Піти ми пітем, та помалю,
То старости ше маєм час, —
А перет тим ше криміналю
Ви покоштуєте у нас!”
І капралю сказав дві слові,
А капраль крикнув воякам:
„Marsch!”
„Ну, ви кльопа, путь сторові!”
Комісар крикнув нам на возї.
І швидко з виду скрив ся нам.
|
