XIX.
Минули свята. Дивно-дивно
Було нам: вже в робучі днї
Атаман не стає в вікнї,
Не стука костуром, не лаєсь,
На панщину не гонить! В снї
Часом атаман ще ввижаєсь, —
На яві все пішло противно,
Працюють люди по полях
Самі собі, а співи ллють ся,
Сміє ся небо, всї сміють ся,
Полудне — спочивати ляг
Мужик при втомлених волах,
Полуднує і оглядаєсь,
Чи де атаман не зближаєсь;
А в тім згадав, що він свобідний,
І аж під небозвід погідний
Веселу пісню затягнув, —
Урвав, оглянувсь, знов ревнув:
„Гей, пропадай ти, наше горе!
І чорт тобі най матїр поре!”
А двір мовчить. Немов заклятий
Стоїть він по конець села,
В садї розцвилім. Не прийшла
Охота людям й розізнати,
Що дїєсь в нїм. У всїх так много
Своєї втїхи, дїла свого,
Що й не питали, що там дїєсь
Лиш замічали: служба грієсь
На сонїчку, плуги не йдуть
У поле, — тихо так, не чуть
Нї гомону в дворі, нї крику;
Вівати, гостий і музику
Мов хуртовина серед поля
Розвіяла. І до села
Нїхто не відав ся з двора.
От дивні божії дїла!
Одно мале словечко — воля,
І за хвилину мов гора
Між хатою й двором лягла!
Аж ось у провідну недїлю
По хвалї божій стали ми
Під церквою, і тут пішли
Розмови про недавнє лихо,
І про теперішню надїю,
Про волю і про страх війни,
Про те, як Поляки у Львові
Щось мов задумали, про їх
Ті Ради й ґвард'ї народові:
Одні хрестять ся, другі в сміх…
В тім війт зблизивсь і крикнув: „Тихо!
Панове братя,” — він додав, —
„Позвольте слово вам сказати!”
Всї втихли.
„Бог святий нам дав
Святої волі дочекати. —
Хвала Йому!” І шапку зняв,
Перехрестивсь, і всї за ним.
„Ми тїшимось, і маєм чим.
Але-ж не треба забувати
Нам в радости й о тих, котрих
Бог нашим щастєм днесь карає.
Панове братя, кождий знає,
Наш пан в арештї.” Тут затих
І кашлянув. „Ну, пан із нами,
Що правда, добре жартував, —
Та він же за своє дістав.
Але-ж панове, там в дворі
Лишалась панї з сиротами.
Вона нам не в одній порі
Допомагала, мужа свого
Нераз за нас слїзми й словами
Благала…”
„Правда, правда!” всї
Загомонїли. „Добра панї,
Вона невинна!”
„І менї
Здаєсь, брати мої кохані,
Що був би гріх, як би чужі
Гріхи на нїй ми відомщали
Її? Що з нею?”
„Таки нї!”
„Нїхто не був? В дворі так тихо.
Хто зна', чи там не склалось лихо…
А після всього, що було,
Вона боїть ся нас, гадає,
Що проти неї все село.
Панове братя, ось яка є
Моя порада: виберім
Кількох з між нас і в двір підім
Патїшить паню. А як треба
В чім помогти, то й поможім, —
Се й Бог нам надгородить з неба!”
„Так, так!” довкола загуло.
„Ідїть ви війте, і ви Яцю
(Се нїби вказують на мене)
І ви Прокопе, й ви Семене,
Ідїть! А як же-б то було,
Щоб панї так і пропадала
Серед живих людий, щоб працю
Двірськая служба розтягала?
Нї, що було вже, то було,
А паню треба ратувати.
Ідїть, скажіть, що все село
За дармо буде працювати,
Аж доки не поверне пан!”
„Так, братя, так, спасибі вам!”
Сказали ми, перехрестились
І до двора іти пустились.
Мій Боже, що в дворі за зміни
Застали ми! Неначе грім
Ударив, або пошесть в нїм
Враз вибухла. На розстїж сїни,
Покої і стайнї, в стайнях
Реве худоба, пити просить,
А службу лихо злудом носить,
Лиш шепти чути по кутах.
Плуги та борони у шлиях
Серед обори ще стоять,
Як перед тижнем ми самі їх
Покидали. У кухни сплять
Лакеї, хоч уже полудень;
Не топлено в печи, смітя
Валяєсь, стук неначе в будень
З покою чуть… Пройшли ми стиха, —
Аж там візник і візничиха
Якимось куснем долота
Й сокирою, що сили мають,
Шкатулу панськую лупають.
Уздрівши нас задеревіли,
Все вергли і тїкать хотїли,
Та не було куди тїкать.
„Ну, ну, — війт каже, — не трудїть ся,
Куди вам бігти? Задержіть ся!
Де панї?”
„Та оттут лежать”.
Візник вказав на двері спальнї;
З тих, ледво чуть, болющі, жальні
Несли ся зойки. Серце в нас
Завмерло. Боже милий, правий!
Ще вчора стілько блиску, слави
І гордости й пишноти враз —
А нинї от що!
Боковими
Дверима в спальню ту війшли ми,
То панї з разу й не могла
Пробачить нас. Вона лежала
На ліжку й тихо лиш стогнала,
Блїда, аж синяя була.
„То ти, Орино?” (Ся Орина
Була єдиная людина,
Що не відбігла ще її,
Чим мала, хору годувала,
І доглядала й пильнувала. —
Але тепер була в селї.
Пішла до війтової хати
Якої помочи прохати).
Зблизились ми і кажем: „Нї!
Вельможна панї, що се з вами?”
Вона зирнула і руками
Закрила очи. „Боже мій!”
Вся затремтївши простогнала, —
„Значить, остатня вже настала
Моя година! Се розбій!”
„Бог з вами, панї, схаменїть ся,
І не лякайтесь, подивіть ся!
Ми з щирим серцем тут прийшли.
Громада шле нас, ми готові
Вам в полї помогти, і в домі
Чим тілько будемо могли”.
Розкрила очи бідна панї,
Широко глянула на нас.
„Не вже се правда? Ви не пянї?
Не вже ви люди тож, і в вас,
У мучених, похилих, битих
Не зглухло людськеє чутє?
О Боже! чом ти дав дожити
Менї до сеї хвилї? То-ж
Від нинї все моє житє
Докором буде, що так много
На вас я допустила злого,
Де відвернуть було все мож!
І ви панї? Після всього
Ви раді помогти менї?
О, Бог вам заплать! Доки мого
Житя — хоч то мабудь не много —
Я буду в найвисшій цїнї
От сей ваш поступок держати!
А я так бідна, бідна днесь!
Недужа! Служба вже, здаєсь,
Розтягне гнеть угли від хати;
Муж у тюрмі там гине десь!…
О, Бог вам заплать, що в ту пору
Тяжкую ще хоч ви прийшли!
Дай Бог, щоб ви у всякім горю
Тож поміч щирую знайшли!”
І панї тяжко заридала,
Блїда, безсильная упала
Лицем до подушки. Що ждать?
Ми там не довго розмовляли.
Швиденько у село післали
Скликати хлопцїв, баб, дївчат.
Війт службу скликав, строго взяв
На допити: хто що покрав,
Все повідбирано. Післали
За лїкарем: баби покої
Попорядили і прибрали.
Ті в печах топлять, ті варять,
Росіл для панї; господарі
Взяли ся чергу укладать,
Кому і з ким на завтра в парі
На панське їхати орать.
За тиждень панї наша встала
Із служби давньої остала
Одна Орина, — решту всїх
Сама громада розігнала.
З робіт у полї весняних
Найбільша часть була готова.
А панї ходить, анї слова
Не каже, лиш часом зітхне
Або слезами обіллєть ся,
Коли на згадку навернеть ся
Минуле клятеє, страшне.
Тай инші ще були причини,
Що панї плакала що днини:
Про пана й чутки не було.
Що з ним? Куди його заперли?
Не вже і слїд його затерли?…
Отсе три тижнї вже пройшло
Від свят. Зве панї всю громаду
До себе до двора на раду.
Прийшли ми, на подвірю стали
По давньому і поглядали
На ґанок. Але крізь вікно
Відчинене маха' рукою.
Зове нас панї до покою…
Війшли ми, бачим — що воно?
Столи заставлені чарками
Й тарелями, а по куткам
Горілка, пиво барилками.
Аж панї вийшла й каже нам:
„Сїдайте, люди! Ось настала
Нова доба для нас усїх:
Недоля ваша вже пропала,
А нам пора змазать свій гріх.
Я бачу, як несправедливо
Мій муж із вами обходивсь,
А ви так щиро, так уцтиво
Мене поратували в горю,
І то в саму найтяжшу пору,
Де кождий инший відступивсь!…
Тепер для мене ви єдині
Сусїди і опікуни
І братя. Тож простїть, що й нині
О поміч мушу вас просить.
Та поки дїло, ми повинні
Враз випити й прекусить.
Пропали вже раби й пани, —
Нам треба мирно, спільно жить!”
І після хлопського звичаю
Найпершу чарку притулила
До уст і війту подала.
„Дай Бог, щоб всюди в нашім краю
Заблисла згоди й миру хвиля
Така як тут!” вона рекла.
„Дай Бог, аби біда навчила
Усїх панів, як жить з людьми!
Хто жити-ме по людськи з нами,
З тим жити-мем по людськи й ми!”
Оттак громада відказала,
І чарка довкола стола
По черзї з рук до рук гуляла,
Аж поки всїх не обійшла.
Засїла й панї поміж нами
За стіл — сумна, не їсть, не пє,
Так видно — боре ся з слезами.
І нам той кусник в рот не йде.
Всї стихли. Далї наша панї
Як не заплаче! Всї ми ну-ж
Її як мога потїшати.
Вона-ж крізь плач ледви сказати
Могла: „Мій муж! Мій бідний муж!…
Чи з вас нїхто о нїм не чув?”
Де він тепер? Мої кохані,
„Ніхто!”
„Неначе потонув!
О Боже мій! Вже три недїлї!
Я тут лежала, хорувала,
Та з дня на день його все ждала, —
Його нема! О братя милі,
Ратуйте! Се-ж не може бути!
Комісар хоч на нього лютий,
Та все-ж не він в окрузї пан.
Та-ж староста є старший там!
А староста наш друг, у нас
Їв, пив і полював не раз. —
То не повинен допустити
Так довго мойого морити
В тюрмі! О Боже, Боже мій,
Тяжкий на нас впав допуст твій!”
Тут хлипанє зглушило мову.
По хвили відізвалась знову:
„Що-ж маю дїяти тепер?
До Львова їхати, чи до Відня,
Чи унизитись як послїдня,
І тому, що його запер,
Комісарю до ніг упасти?
Чи справедливости, чи ласки
Просити? Радьте ви менї!”
Ми похитали головами,
А далї війт говорить: „Нї,
Вельможна панї! Не за вами
Тут правда, бо зневажив пан
Комісаря. Тепер комісар
Старший в окрузї! Був я сам
При тім, як старосту до Львова
Покликали. То й раджу вам:
Далеко проживає цїсар
І в Львів не близькая дорога,
А в канцеляріях вони
Почнуть по свойому спішити.
То може пан наш і зогнити
Не виглянувши із тюрми.
Нї, я би иншу вибрав часть:
Збирайтесь зараз у дорогу,
Поїде нас кількох із вами,
Просїть слїзми, а ми словами, —
То чень без письм, без просьб, без всього
Комісар пана вам віддасть”.
Аж врадувалась бідна панї.
„Спасибі вам, мої кохані!
Не дай Бог вам такого зла!
Я вам нїколи не забуду!…
Я вам до гробу вдячна буду
За ваші добрії дїла!”…
|
