Панські жарти (1919)/XVII
| ◀ XVI | Панські жарти XVII |
XVIII ▶ |
|
Була у пана псарня славна,
Бо пан мисливий добрий був
І в ловах любувавсь від давна.
Чимало гроший повернув
Він на тих псів. Тут край обори,
Оперта о стїну комори
Стояла псарня: був то пліт
Високий і дашком покритий
В округ; в нїм мов несамовитий
Скиглив і вив собачий рід.
Була там сотня тої з'їжнї:
І раси й рости й масти ріжні:
Хорти, бульдоґи, ямники.
Одні на ланцюхах стояли,
Другі в будках спокійно спали,
А инші рвали ся, скакали
Верх плота й вили залюбки,
Їх лиш три рази в день кормили,
Тай то ще скупо, щоб не тили
І швидше гнались за звірем;
Нїхто нї гладить нї пестити
Не смів їх, в псарню доступити
Не міг нїхто, лиш псар Єфрем.
Було пройдеш лиш коло плота,
То рвесь, скиглить тота голота,
Аж землю під собою їсть.
От і не диво, що на тую
Чудну, нечуваную вість,
На поступок безумний, лютий —
Комісаря до псарнї пхнути —
На нас на всїх упала млість.
А пан стоїть, як хмара чорна;
У псарни клекотить, мов жорна
Камінє мелють. Враз піднявсь
Страшенний дзявк і ляск собачий —
Се знак, що розказ той ледачий
Сповнивсь, що в псарни опинивсь
Комісар. Слуги ще стояли,
Мабуть що фіртку защіпали,
Й сміялись глупо. Аж нараз
Із псарнї писк підняв ся дикий,
Що заглушив собачі крики
І всїми серцями потряс.
„Ратуйте! Квальту!” закричало
Із псарні — й разом замовчало.
Мов іскра впала між народ.
„Ратуйте!” разом заревіли, —
„Біжім, ломім сей огород!
Пробі! Комісаря пси зїли!”
І як се сталось, Бог там знає, —
Ураз мов грім залопотїв,
Так кинулась юрба цїлая,
Туди, аж двір застугонїв
Від тупоту. В одній хвилинї
Пліт рознесли ми по колинї,
Будки, дашки — все на шматки!
Собак, що дужші і лютїщі,
Всїх перебили тут на місцї…
Крик, ґвалт, кровавії дрючки,
Проклятя, зойки і побої, —
Все в оглушаючу, щоб такої
Вам чути вже не довелось!
Широко рознеслась відтак
На все Підгірє і Поділє
Ся вість про те, як ми собак
В день волї даної побили,
Собачов кровю освятили
Свободу. Нїщо то ї казать,
Падкий наш люд на все смішнеє;
Десь їм школяр сказав про теє,
Що в Франції якась Бастілля
Була: кого туди всадять,
Тому вже світа не видать.
Так от як ту Бастіллю кляту
Люд зруйнував аж до основ,
Тодї аж вольне сонце в хату
Зирнуло, й день новий прийшов.
Похопили се наші люде:
„А в нас хоч песся битва буде
Замість Бастілїї!” Було
Сміху із тої битви много, —
Та в самій хвили ми смішного
Не бачили — ми лиш одного
Шукали. З уст усїх ішло
Одно: „Комісар! Де комісар?
Патент де, що прислав нам цїсар?”
Комісаря десь не було!…
Тут люде всї заметушились:
Не вже так з'їли пси його,
Що й костимахи не лишились?
Аж зирк: в соломі, де гніздились
Собаки, щось шуршить! Ого —
Припали ми і відгребли
Солому — бач! а се комісар!
Грудьми припав він до землї,
Встромив пів тїла в пессю буду,
Лиш ноги ще видні були
З соломи, а в руках держав
Патент, котрим звільняв нас цїсар.
Він тряс ся весь, і не без труду
Ми витягли його на яв
Та бідненький аж застогнав
На ноги ставши: пси розжерті
Штани пошарпали на нїм,
Порвали й тїло: тяжкі рани
Виднїлись в місци не однім,
І кров лилась, — і певно смертї
Пожив би був він безталанний,
Коли-б заздалегідь в солому
Не заховавсь, і як би ми
Такому жартови страшному
Кінця не вдїяли сами.
„О-ох! Ветїть мене то пана!”
Стогнав комісар, „Ох, о-ох!
Jetzt wird eh sehn! Та кошта рана
Путе мінї за світків твох!
Тепер ше я йому покашу!”
І шкитильгаючи ступав
Опертий на молодїж нашу,
Аж зболю зуби затискав.
Го, го! Тай пан мабуть письмо
Пронюхав носом і побачив,
Що не з поклоном ми йдемо.
Чим скорше слуг у двір стягнувши
І двері на замки замкнувши
Він сам з рушницею в руцї
Став у отворенім вікнї.
Таке оружне поготовє
Комісар навіть не прибаг,
Зближивсь і рани на ногах
Показуючи крикнув: „Ах!
То є косцїнносць старопольска!
Herr Schlachziz, — то є пезхольовє
Тля вас! А са сапавку тую
Я вас в тій хвили арештую!…
То що? Ви йтете вше то войска?”
Та пан у військо не збирав ся,
Лиш на комісаря зміряв ся
Стрільбою, й крикнув: „Бачиш се?
Тїкай від мене, швабський сину,
Бо бистра кулька за хвилину
Тобі погибель принесе!”
На вид стрільби, забувши рани,
Комісар мов змиєю гнаний
Відскочив зойкнувши на бік.
Оглянувсь, далї зупинив ся,
Бо вже в безпечнім находив ся,
І аж тогдї до пана рік:
„Herr Schlachziz! Хросиш? Топре, топре!
Са теє хрошенє хоропре
Ми порахуємось! Ше рас
Ховорю: в імени сакона —
Ти арештант! Піттайсь сейчас,
То й кара путе уменшона!”
„Ходи сюди! Бери мя! на!”
Кричав з наругою Мигуцький…
І разом з кождого вікна
Заблисли люфи стрільб. Війна!
Весь збір заметушив ся людський.
Комісар зблїд і занїмів,
І сам не знав вже, що казати.
Коли в тім в імени хлопів
Війт виступив і так повів:
„Позвольте, пане, нам дїлати!
Нам цїсар нинї волю дав
На те, щоб ми йому служили:
А скоро пан забунтував,
Ми вжиємо своєї сили,
Щоб нарозумити його!
Чи так, громадо?”
„Го, го, го!”
Громада зично закричала, —
„Нам Горожана показала
Примір, як гнать ті звірі з нор!
Крешіть огонь! Давай соломи!
Всїх живо смирних уздримо ми,
Всїх вивабимо на простор!”
Ще дужше зблїд комісар бідний,
Затряс ся, на колїна впав.
„О кльопа, кльопа!” закричав, —
„Ше лиш сей рас, сей рас послїтний
Тля мене ласку ту сропіть
І тайте спокій! Не палїть!
Втишіте ся! То тому йтїть!
Лишіть його! Не похупляйте
Мене! Як твір пітпалите
То сакричать усї лиш те:
Комісар так касав! Ви тпайте
Лиш те, щоп він с села не втїк,
А я його вісьму як свохо!
О, не ропіть мінї ше тохо!
Ідїть то тома і нїчохо
О тім нїкому не кашіть!”
Поміркувались ми. Нехай
І так! Така вже панська доля,
Що й ворог обстає за ним.
„Ну, а щож, пане, наша воля?
„Ви ще не вірите?”
„Один
Бог бачить, як би раді вірить,
Та так богато вже карались
За ню, так часто помилялись,
Що хочем попереду змірить”.
„О, пітна кльопа! Пітний край!”
Зітхнув комісар звівши очи,
„Так мнохо піт саснав і лих,
Шо й вірити в топро не хоче!
Як так, пішлїть ви верхових
То старости, його спитати,
Чи я прехав в акій причинї!
Та впрочім сам ваш пан віт нинї
Не путе панщини шатати!”
„Най буде й так! Як стій пішлем
Людий до старости, щоб крем
Розвідати,” ми всї сказали.
Промили рани і обвили
В комісаря, і посадили
Його на віз, і провели
Його гуртом весело, шумно
Аж за село, і прирекли
Вестись розважно і розумно.
Ми мовчки панський двір минали,
Лиш вартових дали, щоб з дали
Двора і пана стерегли.