XIII.
Ревів, стогнав від бурі бір,
Немов голодний, лютий звір,
І чорним гиллєм мов руками
Махав у вітрі, бивсь і хріп,
Коли понурими купками
Вїздили ми під темний стріп.
Як дивно, лячно якось стало
Усїм в тій хвили, наче ми
В якийсь заклятий світ вїздили,
У царство сумерку й зими,
З якого вже по вік не мали
Вернуть живими, як з тюрми.
Як дивно, лячно залунали
Удари наших топорів,
У звори, дебри відгук слали,
Немов тим відгуком скликали
Громади відьм та упирів.
А кождий знав, що нинї свято,
І що той святотатський гук
Хто зна яких і як богато
На світ накличе бід та мук.
Та ба, не час було вагать ся,
Коли нї думать нї вертать ся
Сїпаки панські не дають.
І ми самі, щоб заглушити
У собі страх, давай трощити,
Що аж тріски мов град падуть.
Рубаєм зуби закусивши,
Мов дерева ті — найздрадливші
У світї наші вороги.
Ті стяте дерево корують,
Ті ріжуть пилами, чвертують,
Кладуть у стоси і в стоги.
Попови ж панські посїпаки
Велїли тягати гиляки
На купу з парубками враз.
„Хиба ж старий до того здалий?
„Бог ж вами!” — люди закричали, —
Хиба нема сумлїня в вас?
Глядїть, він ледво робить кроки,
А тут пнї, ломи, снїг глубокий,
Тут сил потрібно не таких!”
„Мовчать!” — атаман крикнув. — „Голя!
Ми робим так, як панська воля!
Тягнїть, єґомость!”
Люд затих,
І мовчки, в лютости понурій
Під лїса шум і стогін бурі
Кипить робота лїсова.
Та бачимо, як панські слуги
Сміють ся нишком, як з натуги
Наш піп старенький умлїва
На купу тягнучи дрова.
Сміють ся кляті, не зважають
На старість, на духовний стан,
Його найдужше наганяють.
„Тягнїть, єґомость! Швидко пан
Прийде! Як стіс малий застане,
То буде клопіт вам і нам”.
Та дармо з сили вибив ся
Старий — тремтить його рука,
Не може двигнуть патика.
Ногами що крок спотикав ся,
Упав, устав і знов хапав ся.
Та де вже там йому така
Робота! Довго ми дивились
На те, як мучили, глумились
Сїпаки панські над попом,
Як він не кажучи й словечка
Коривсь, хилив ся, мов овечка,
З сил вибивавсь під патиком.
Ба далї бачимо: знеміг
Зовсїм, мов скіпка, впав у снїг
Із патиком, що взяв на плечі,
І груди вже хриплять стеречі,
Та ще сїпакам не досить!
Мов круки жертву окружають,
То штукають, то підіймають.
„Та годї тут вам снїг місить!
Ідїть полїна там носить!”
І враз — яке се сталось диво?
Чи вітер свиснув так страшливо?
Чи затріщав підтятий пень?
Чи мигнув блискавки огень?
Чи в серцях наших щось прорвалось,
Що там від рана в лїд стиналось,
І раптом ринуло на світ?
Досить що мов на розказ даний
З сокирами та топорами
Ми кинулись, ревли словами:
„Недолюдки! Прокляті! Ждїть!
Досить вже нашу кров ви ссали,
Томили нас і збиткували!
Тут ми розсудимо ся з вами!
Раз гинуть! Бийте їх, валїть!”
Чи вітер нїс нас, чи злі духи
Прискорювали наші рухи, —
Досить, в одній хвилинї ми
Всїх посїпаків обступили,
Мов парканом обгородили
Гнївними, дужими грудьми.
Сталеві вістря заблищали
Ось-ось над головами їх.
„Молїть ся, кляті!” — ми кричали. —
„Ось вам і піп! У кого гріх
На совісти, най сповідаєсь,
Най швидко молить ся і каєсь,
Бо відси жаден з вас живим
Не вийде!”
Зблїдли понїміли
Сїпаки, наче помертвіли;
Таким ми напором страшним
На них наскочили, що й мисли
У них не було опирать ся;
Трівога й жах на них натисли
Так, що нїхто не смів і рвать ся
До опору, а тоб його
Були напевно тут же вбили.
Самі не знаючи, чого,
Усї враз голови склонили
І людям кинулись до ніг.
Рік сорок шестий і кроваві
Його подїї знать в уяві
Воскресли мов живі у всїх.
„Сусїди, братя, Господь з вами!
Що робите? Хиба ж се ми
З охоти власної, сами
Се робимо? Хиба ж над нами
Не той сам пан, що і над вами?”
„Не правда!” — крики розлягли ся, —
„Бо нас неволять до роботи,
А ви із власної охоти
У панську службу наняли ся.
Тепер ми братя вам, сусїди,
А чим то ви для нас завсїгди?
Які то в вас тодї слова,
Коли під вашими руками,
Під канчуками, нагайками
Нам тїло кровю підплива?
Нї, годї! Горе наше в щерть
Переповнилось! Всї погинем,
Але на вас ще пострах кинем!
Молїть ся! Тут вам буде смерть!”
„Ха, ха, ха, ха! Отсе то й дїло!” —
Нами враз загоготїло. —
„Ха, ха, ха, ха! Отсе то раз!
Чи бач! Пани офіц'ялїсти
Учать ся на колїнах лїзти
Перед хлопами! В добрий час!
Та фе, панове! Гонор майте!
Досить клячати, уставайте,
А то промочите штани!
І чом і люди так над вами
Стоять довкола з сокирами?
Чи в танець ладять ся вони?”
Се пан був. Мов з землї вродив ся,
Так в раз між нами опинив ся
У футрі, в польських чоботах,
І з своїм канчуком в руках,
Гордий як все, та не гнївливий,
Ба навіть усміх жартобливий
Іграв у нього на устах.
Ми всї застигли. Грім із неба
Не був би так нас остовпив.
Безумний гнїв, що ослїпив
Нас перед хвилею, остив,
І якось так самі від себе
Ми застидались, мов би нас
На крадїжи усїх спіймали.
І наче на коменду враз
Ми сокири в низ поспукали.
А пан усміхнений, гордий
Війшов спокійно в середину,
З погордою очима кинув
На слуг. З них кождий ще блїдий
Тремтячи мнявсь з ноги на ногу
І силувавсь здавить трівогу,
У дусї дякуючи Богу,
Що спас його від рук людий.
А пан сміє ся з них і кпить ся:
„Ну, що, панове — каже він, —
Навчили вас хлопи молить ся?
А щирий знать був ваш поклін!
Ну, гарно, гарно, се нїчого
Не шкодить вам! А пану Богу
Молитва всюди мила є,
Як тілько в скрусї і любови
(Слова ті з притиском промовив)
Хто Богу дух свій віддає”.
Мовчали слуги, мов закляті,
А пан звернув ся вже до нас:
„А дурнї, дурнї, дурнї з вас!
Ще більше дурнї, ніж завзяті!
Я-ж вашу вірність трібував,
Неначе сина батько щирий,
А вас мов біс опанував
Від разу рвать ся до сокири!
Я-ж, дурнї, тілько жартував!”
Мовчали всї, мов чорна хмара,
І поспускали очи в низ.
А пан: „Самі ви завзялись
На власну шкоду! Мов отара
На слїпо в пропасть ви прете!
Чому? Я можу вам сказати:
Вам тут погані супостати
Наговорили, мов святе,
Що швидко волю вам дарують,
Данини й панщину скасують.
А що, не правда? Ну, скажіть!”
Народ мовчав. „Ну, ну, мовчіть!
Я знаю все. На жаль великий
Гадючі, хитрі ті язики
Одно забули вам сказать:
Як на ту волю заслужити?
Так отже я скажу вам се:
Той тілько варт на волї жити,
Хто над собою й гнет знесе.
От я й задумав стрібувати,
Чи варті би свободи ви?
Хотїв собі зажартувати,
І бачу, що ще довго ждати
І довго ще вам мандрувати
По розумець до голови”.
Народ мовчав. В тім перед пана
Атаман виступив, вклонив ся.
„Дарують ясний пан! Від рана
З нас кождий нинї вже гонив ся.
Немов листок той над водою,
Двічі над смертію самою!
А то був жарт, лиш панський жарт!
Нї, ясний пане, вірних слуг
Пани так инші не трактують,
Для жарту їх не сумітують
Під хлопські пясти, під обух.
Тож ми хиба не мали б глузду
У пана довше ще служить;
Від нинї дякуєм за службу, —
Най пану Бог без нас щастить!”
Пан очи витріщив — нї слова!
Немов атаманова мова
Йому нараз усю ту річ
У иншім світлї показала.
Та ще веселість не щезала
З його лиця і уст і віч.
Коли нараз між мужиками
Щось застогнало і руками
Кивнуло, — люди підійшли
І перед пана привели
Попа безсильного, слабого,
Що під час розруху цїлого
Лежав простертий на земли.
Він був блїдий як труп, трусив ся,
Немов підтятий; з під повік
Полумертвий вже зір світив ся,
І ледви чутно він прорік:
„Пан жартував, мов батько добрий
З дїтьми, їх вірність трібував!
А чи і з Богом теж для проби
Невинно пан пожартував?
І то був жарт, що боже свято
Пан знїс, що церков нам запер?
І то був жарт, що так завзято
Без суду і без права взято
Мене й замучено тепер?”
„Все те був жарт. За жарт той, пане,
Я скаргу перед божий суд
Заношу. Нинї ще там стане
Мій дух, а твій нїм рік сей кане
У вічність — теж туди позвуть.
Добро твоє в злодїйські руки
Піде, й слїду не буде знать
Твого бутя, сини і внуки
Сей жарт твій будуть проклинать!”
Сї нї то грозьби, нї проклони,
Мов крила чорної опони
Світ панови заволокли.
Він затремтїв стиснувши зуби,
То вуси торгав, то гриз губи,
А далї рік: „Плети, мели!
Безумний старець, тай по всьому!
Ану! Збирайте ся до дому!”
І віддаливсь. І ми пішли.
|
