XIV.
Неначе сни тяжкі, гнетучі
Було все те, що того дня
Ми перебули: бурі-тучі
І вибухи чутя ревучі,
І кривда і грізьба страшна.
А як із лїса ми на поле
Без гласу вийшли, вколо нас
Було мертве все, тихе, голе.
Снїгова площа простяглась
Навкруг; безбарвна, сїра хмара
Закрила небо, вітер втих,
Лиш ген там десь синява пара
Вилась клубками з стріх сїльських.
І в наших грудях після тих
Страшних подїй так тихо стало,
Так сумно якось, наче всї
Надїї наші щось підтяло,
Мов небо нам само звіщало:
По вік вам жить на ланцюсї!
Під гнетом почутя важкого
Ми звільна, мовчки йшли в село,
Мов похоронний хід. Було
Се в части й так, — таж ми слабого
Попа везли. Житє плило
Із уст його струйками крови;
Весь він уже холодний став,
Лиш звільна серце билось; мови
Не стало, тілько прошептав:
„Прощайте, дїти! І простїть
Йому, лишіте кару Богу!
Коріть ся тьмі, допоки тьму
Бог на погибелї дорогу
Не виведе!”
Та ми тепер
Уже й не радивши ся знали,
Що тут корить ся не пора
Як проїздили край двора,
То бачили, як пан запер
На ретязь браму, — знать бояв ся,
Щоб люд таки не спамятав ся,
Та в жарт його і не роздер.
Та ми спокійно двір минули
І на попівство всї звернули;
Старого із саний знесли,
Огріли і оберегли,
А потім скаргу написали,
Плєнїпотентів обібрали.
Щоб до староства вмить ішли.
Такий то ми Новий рік мали!
Уже відправи не було.
Замість утїхи всї ридали,
А к вечеру цїле село
Сходилось до попа до хати
Старого пастиря прощати,
Остатнїй раз поцїлувати
Холодні руки. Він тепер
Ще ледво дихав, згасли очи,
А як згустїла пітьма ночи,
Він супокійно, тихо вмер.
Та те, чого так пан бояв ся,
Таки не вмерло з ним ураз;
Противно, аж тепер у нас
Із паном танець розпочав ся.
Лиш що ми скаргу подали
На пана до староства, — чуєм,
Вже й панські скарги дві пішли:
Одна на нас, що ми бунтуєм,
Що сокирами хтїли вбить
Слуг панських, з димом двір пустить,
А друга скарга до ґубернї,
Що пан комісар бурить люд,
Що вісти розпуска химерні
Про хлопськії права, що скверні
Промови людям промовляє,
На злочини їх підмовляє, —
На се знайшли ся свідки тут.
Бо й справдї Жид зумів зловити
Кількох з громади за язик:
Він штучками, як з давна звик,
Заставив пяних говорити,
І видобув усе від них,
Що говорив комісар! Втих
На хвилю гомін, шум і крик
В селї; ми панщину робити
Ходили смирно, все ждучи,
Що то з усього того буде.
Аж раз — вже пізно у ночи
Ураз збентежили ся люде:
По тихій вулицї сїльській
Промчали криті панські сани
Із урядовими дзвінками
І в двір заїхали. Як стій
Пішли розмови поміж нами:
„Хто се, за чим?” Аж рано крем
Ми взнали: з гостий із сусїдства
Сам староста з комісарем
Прибули у село для слїдства.
От почали тягнуть людий,
І ми пізнали незабаром
Що староста у двір не даром
Заїхав, а враз з ним худий
Новий комісар. Подїлили
Вони між себе так роботу,
Що староста мов на охоту
В дворі із паном день у день
Балює, бавить ся, полює,
Комісар же, глухий як пень
На людські кривди і терпіня,
Не знав нї права, нї сумлїня,
Не сердив ся, не лютував,
Лише з незрушеним спокоєм
Холоднокровно слїдство тяг,
І тим тупим спокоєм своїм
На свідків наводив він страх.
Питав помалу і розважно
І слухав відповідь уважно,
Та запитами так підходив,
Що неосвічених людий
До признань і до слїз доводив.
Його й прозвали „Чорт худий”.
Се слїдство вів він по мистецськи,
Все списуючи по нїмецьки,
Лиш те, що злого і лихого
Про себе й инших люди знали,
А не нотуючи нїчого,
Що проти пана зізнавали.
Нема що мовить, очорнили
Ті протоколи нас кругом:
Як ми присяги забажали,
При церкві слугам загрожали
І в лїсї мало що тельмом
Усїх не вбили. Все до чиста
Там списано. Про те-ж, як пан
Без права накидав горілку,
Як боронив завести шкілку
І в свято нас, гірш антихриста
На панщину, немов поган
Гнав на роботу — анї слова.
І кождий відходив як струтий.
„Тепер нам лиха не минути!”
Селом ішла загальна мова.
Пан староста три дни сидїв
У пана десь колись глядїв
На комісарську ту роботу,
Хоч протоколів не читав;
Нарештї пана попрощав,
Вернув до міста у соботу.
Комісар мов слота осїнна
Ще тиждень висїв над селом,
І раз у раз тяг протоколи,
Мов жили витягав поволи
З людий, мов воля невідмінна
Була в нїм — всїх окрити злом.
Було се вечором в недїлю.
Нас кілька в хатї у дяка
Сидїло і нї будь яка
Розмова нам не йшла, надїю
Ми стратили на наше дїло.
В тім на дворі щось загудїло.
Зірвалась буря, і в той час
Щось до дверий залопотїло.
Дячиха вийшла і по хвили
Комісар увійшов похилий,
Старий знайомий і нам милий,
Вклонив ся й рік: „Витаю вас!”
Ми здивували ся, та він
Оглянувши усїх у зборі
Всміхнув ся, псикнув, на ослін
Сїв мовчки, нї з ким не витав ся,
А потім стиха відізвав ся:
„У, савірюха там на творі!”
Ми слово кидали по слові.
„Помайбі, пане! Чи здорові?
І що вас привело до нас?”
Він ще раз псикнув, усміхнув ся,
І потім поміж нас нагнув ся:
„Ну, маєте порятний квас!
Я снаю фсе! Я протоколи
Перехлятав. Ну, кльоп нїколи
Не спреше, хоч пи пропатав!
Ну, що ви там наховорили!
Хоч би вас сїкли та палили,
Ше б тілько сла не вимотав”.
Ми пояснили, що комісар,
Писав усе, як сам хотїв,
А писаного не читав.
„Там навіть вмішаний сам цїсар!”
Комісар з острахом шептав.
„Я снаю фсе! Оптумав сам.
Ось сей кавальок нате вам!
Перепишіть, а поспішіть!
Плєніпотенти є у вас?
І ще сю ніч то Львова шлїть!”
І невеличкий папірець
Подав дякови, пояснив,
Що було треба й як списати,
Куди плєнїпотентів слати,
І ще раз псикнувши в кінець
Він почастунок відклонив
І попрощавсь і вийшов з хати.
Не треба довго вам казати:
Звинули ся ми на борзї,
Розбігли ся помежи хати.
Ще нічю наші депутати
Поїхали, немов махати
Так скоро мусїли, щоб стати
У понедїлок на торзї.
Та хоч як обережно ми
Сю депутацію післали,
Про те між нашими людьми
Знайшов ся хтось, що до двора
Донїс про се. Ми не бували
В таких ще справах і не знали,
Що се — горячая пора.
Гей, розізлив ся, розкричав ся
Наш пан, як тілько день освів,
Коли від Жида він дізнав ся,
Що з повномочними послами
Ми скаргу вислали у Львів.
Він аж заскреготав зубами,
І зараз же писати сїв
Листи догінчії за ними,
І зараз рано верховими
Він розіслав їх по панах:
„Де хто таких хлопів спіткає,
Най зараз ловить їх, хапає,
І вяже й до циркулу шле”.
Що й говорить вам про той страх,
В якім жило село цїле
Весь тиждень після тих подїй!
В якій непевности, трівозї,
Ми ждали з дня на день, хто в тій
Війнї зістане в перемозї?
Чи наші сповнять намір свій,
Чи де їх зловлять у дорозї?
На другий тиждень вість іде:
Зловили наших! Боже правий!
Як затремтїли ми! Тверде
Камінє б дрогнуло. А бравий
Наш пан аж голову підняв,
Коли почув, що три дни тому
Знайомий пан послів спіймав
І під сторожею післав
Не до циркулу, а „до дому”.
„Розумний той, поцтивий Стах! —
Сказав наш пан, — зробив до ладу!
Гальо, скликайте всю громаду,
Нехай у всїх на їх очах
Посли дістануть чоколяду,
Най бачуть і най мають страх!”
Зізвали нас — кого з роботи,
Кого із хат, старих, малих;
Жінок, дїтий нещасних тих
Плєнїпотентів в перший ряд
Велїв пан ставить, хай уздрять,
Як будуть їх батьків пороти,
Нехай і внуків пізних вчать,
Що хлопу пана не збороти.
Ось їх нещасних привели
Повязаних, блїдих, нужденних,
Обдертих, змарганих, струджених.
А як до пана підійшли,
Пан гайдукам дав знак рукою
І крикнув: „В снїг їх! На земли
Кладїть і бийте, поки я
Не скажу: годї!”
І в спокою
Він став свистати. А двірня
У снїг нещасних повалила,
На кождого чотири їх,
Один на голову сїда,
На ноги другий, инші ж два
Ну молотить, що може сила.
Спершу неначе на мертвих
Удари сипались, бо в снїг
Лицем привалені й кричати
Не здужали, лиш тїла їх
Метались, мов хробак розтятий.
Пан свище, а двірня сїче.
Вже кров крізь шматє виступає,
Потічками на снїг тече,
І з снїгу наче з під землї
Болющий хрип глухий лунає.
Пан свище, мов не замічає.
А в тім жінки й дїтки малі
Катованих ураз юрбою
З плачем, риданєм і мольбою
Поверглись панови до ніг.
Пан свище, мо не бачить їх.
Одна дрожучими устами.
На колїнках підповзши, пана
Хотїла в ноги цїлувать,
Своїми кровними слезами
Той панський чобіт обливать, —
Та пан все свищучи носком
Її в уста штовхнув, аж впала
В снїг горілиць і застогнала,
І кров із уст пішла цюрком.
Аж по страшенно довгій хвили,
Коли вже біль почав глушить
Крик мучених, пан рік: „Досить!”
Їх підняли, снїгом обмили,
Та не було вже в бідних сили,
Щоб удержать ся на ногах, —
Їх слуги мусїли держати.
„Ну, що, — став пан до них казати, —
Пізнали ви до Львова шлях?
І знаєте, чим то смакує,
Як проти пана хлоп бунтує?
Ще ви пізнаєте не так!
Се вам від мене лиш завдаток,
В циркулї жде вас ще додаток,
Ведїть їх, хлопцї, в добрий спряток,
В шпіхлїр, і на один личак
Усїх звяжіть і дайте їсти!
Потому нам розкажуть вісти
Про подорож. Ми ще прийдем
Балакать з ними два-три слова,
А як навкучить нам розмова,
Їх до циркулу відведем”.
А ми стояли, мов мертвії,
І нї чичирк. Всї ті подїї
Нам відняли. Що нам робить?
Бороть ся з паном ми не в силах,
В ґубернїю хиба на крилах
Жалоба наша долетить,
А з паном староста держить.
Нам лиш лишає ся мовчати,
А нї, то поле й дім кидати
І світ за очи утїкати.
А пан, в повнї щоб довершить
Свою побіду, обернув ся
До нас і гордо огризнув ся:
„Ви бачили, яка моя
За бунт заплата? Чей на далї
Всї будете докладно знали,
Як скоботати вмію я.
Жалїйте ся, хто хоче більше,
А я потрафлю ще й сильнїйше
Полоскотать. Кому своя
Не мила шкіра — най трібує!
„І ще одно: ваш пан комісар
Вам набрехав, що швидко цїсар,
Чи хто — вам панщину дарує.
Що там комісарю за те
Припаде, се ще ви вздрите, —
А я кажу виразно вам:
Не вірте, хто вам се голосить,
Бо він не волю вам приносить,
Але біду. Нї цар, нї сам
І з неба Бог не має права
Те дарувати, що моє!
Нї, нї, се не цїсарська справа!
Нї Бог, нї цїсар не дає
Того, чого і сам не має.
Так слухайте-ж, що скажу вам:
Най жадна воля вам не снить ся,
Не цїсар вам її ховає,
І поки я тут, не явить ся
Вона, хиба я сам вам дам!”
Так богохульними устами
Він вимовив і в двір пішов.
Здаєть ся, сими він словами
Бажав нас пригнїтить, немов
Тяжким камінєм; та противно,
По тих словах в нас дух війшов.
„Слїпий, слїпий!” — ми погадали —
„Ти думаєш, що світ увесь
В руках держиш, а доля дивно
Тебе веде і в скісь і в склесь,
І сам не зглянеш ся, як пасмо
Твоєї гордости урвесь”.
І вже не страшно нам, не жасно
Було, коли щось по двох днях
Плєнїпотентів наших бідних
Ледви живих на битий шлях
У путах повели. Як рідних
Ми їх прощали і кричали:
„Не бійтесь, братя! Бог благий.
Не дасть, щоб без кінця ширшали
На світї наші вороги!”
Нам не страшна була й та чутка,
Що до циркулу надоспів
З ґубернї наказ: зараз тутка
Комісарю спішить у Львів!
Пан з радости аж руки тер;
„Взяли бунтівника з повіта!
Засадять же його тепер,
Що певно не побачить світа!”
А ми хоч тяжко сумували,
Та все одну потїху мали:
Бог правди й волї ще не вмер!
|
