Огнем і мечем/Том I/Розділ II
| ◀ Розділ I | Огнем і мечем/Том I Розділ II |
Розділ III ▶ |
|
|
Пан Скшетуский прибув до Чигирина на другий день рано і станув в містї на попас в домі князя Яреми. Мусїв ту постояти який час, щоби люди і конї могли відітхнути по довгій подорожи з Криму, котру в наслідок зібраних від на Дніпрі треба було відбувати сушею, бо жаден байдак не міг сеї зими плисти під воду. І відпочавши трохи сам пан Скшетуский пійшов опісля до пана Зацьвілїховського, бувшого комісара Річи посполитої, доброго жовніра, який хоч не служив у князя Яреми то однак був єго повірником і приятелем. Намісник бажав довідати ся від него, чи нема часом з Лубнів яйих нових росказів. Однак князь не прислав був жадних нових поручень: Казав лиш Скшетускому, що як відповідь від хана буде прихильна, то нехай їде поволи, щоби не помучити дуже людий і коний. А з ханом мав князь таку справу. Розходило ся єму о покарана кількох татарських мурз, що самовільно розпустили були загони в єго задніпрянських посїлостях,котрих впрочім був цілковито розбив. Хан дійсно дав прихильну відповідь; обіцяв на цьвітень прислати специяльного посла, укарати непослушних мурз, а щоби собі позискати прихильність так славного войовника, яким був князь, післав єму через Скшетуского чистокровного коня і шашлик соболїв.
Пан Скшетуский вивязавшп ся з великою зручностию зі свого посольства, яке вже само було доказом великої князівської ласки, був дуже радий, що аму позволено забавити ся в Чигирині і не наставано на скорий поворот. Натомість старий Зацьвілїховський дуже був зажурений тим, що від якогось часу дїяло ся в Чигиринї. Пішли отже разом до Волоха Допули, що мав в місті гостинницю і тримав винярню. Там, хоч се єще була вчасна година, застали вже силу шляхти, бо був се ярмарковий день, а крім сего на сей день випав постій худоби, яку гнали до обозу коронних військ. Отже притім людий назбирало ся повно. Були там отже і державцї Конєцпольских, і чигиринські урядники, і властителї поблизьких земель, що дістали на підставі привілєїв, осїла шляхта, від нїкого незалежна, дальше урядники економій, трохи козацької старшини і повно шляхоцької дрібноти, що була на службі або жила на своїх хуторах.
Одні і другі позасїдали лави, що стояли вздовж довгих столів і розмовляли голосно, а всї про утечу Хмельницького, яка була найбільшою подією в цїлім містї. Скшетуский і Зацьвілїховський сїли собі в купї на осібности, і намісник почав допитувати ся, щоби то за фенїкс був той Хмельницький, про котрого всі говорили.
— То васць не знаєш? — відповів старий жовнір. — То є писар запорожського війска, дїдич Суботова і — додав тихше — мій кум. Знаємо ся від давна. Бувалисьмо разом в ріжних пригодах, в котрих не мало відзначив ся, особливо під Цецорою. Жовнїра з таким досьвідом в війскових справах нема може в цїлій Річи посполитій. Хоч сего ся голосно не говорить, але се гетьманська голова. Чоловік з великим розумом і впливом; єго ціле козацтво слухає більше нїж кошових отаманів; чоловік не позбавлений добрих прикмет, але гордий, неспокійний і коли ненависть возьме в нїм верх — може бути страшним.
— Що єму ся стало, що втік з Чигирина?
— Жерли ся зі старостою Чаплїньским, але то дурниця! звичайно шляхтич шляхтичеви заливав сала за шкіру. Не оден він, і не єму одному таке лучило ся. Говорять, що баламутив старостї жінку; староста відобрав єму коханку і оженив ся з нею, а він єму єї за се пізнїйше баламутив. Се дуже правдоподібне, бо звичайно...баба вітром підшита. Але се лишень позір, під котрим криє ся щось глубокого. Бачиш васць, справа є така: в Черкасах мешкає старий Барабаш, козацький полковник, мій приятель. Мав він у себе привілєї і якісь королївські письма, про які говорено, що заохочували козаків до опору проти шляхти. Але що то добрий, людяний чоловік, то тримав їх у себе і не оголошував. Отже Хмельницький запросивши Барабаша до себе в гостину до Чигирина, післав тодї своїх людий до єго хутору, котрі письма і привівілєї в жінки видурили — із ними втїк. Страх, щоби з того не вибухла яка ребелїя (повстанє), як було Остряницї, бо як кажу, се страшний чоловік, а утїк не знати куди.
На се пан Скшетуский:
— А то лис! в поле мене вивів. Казав менї, що з козацьким полковником князя Д. Заславського. Таж я єго сеї ночи на степу стрінув і увільнив від аркана.
— Господе Боже, що васць, говориш? Се не може бути!
— Може бути, коли було. Казав, що з полковником у князя Заславського і що єго післав гетьман великий з листами до Кодака до пана Ґродзїцкого. Але я в се вже не вірив, бо не їхав водою а перекрадав ся степом.
— То чоловік хитрий, як Одисей! І деж єго васць стрінув?
— Над Омельничком по правім боцї Дніпра. Видко на Сїч їхав.
— Хотїв Кодак обминути. Тепер розумію. Людий з ним було богато?
— Було з яких сорок. Але приїхали запізно. Колиби не мої, булиб єго старостинські слуги задушили.
— Кажеш вашмосць старостинські слуги. Се важна річ!
— Так сам менї сказав.
— Звідкиж староста міг знати, де за ним шукати, коли ту в містї всї голови тратять, не знаючи, де він ся подїв?
— Сего і я не розумію. Може Хмельницький брехав, і звичайних опришків назвав старостиньскими слугами, щоби тим яркійше зазначити свою кривду?
— Се не може бути. Але то дивна річ. Чи вашмосць знає, що є гетьманські листи наказуючі Хмельницького ловити і арештувати?
Намісник не вспів відповісти, бо в тій хвилї війшов до гостинницї якийсь шляхтйч з великим галасом. Тріснув дверима раз і другий а розглянувшись гордо по кімнатї, закликав:
— Чолем вашмосцям! — Був то сороклїтний чоловік, низький з загонистим облнчем, до якої то загоностости причиняли ся особливо вибалушені очи, що як баньки сидїли на верху голови, вічно рухливі — чоловік мусїв бути дуже живий і скорий до гнїву.
— Чолем вашмосцям! — повторив голоснїйше і острійше, коли нїхто не відповідав.
— Чолем, чолем! — відізвало ся кілька голосів.
Був то Чаплїньский, підстароста чигиринський, повірений слуга молодого хорунжого, пана Конєцпольского.
В Чигиринї не люблено єго, бо був великим завадиякою, тягав ся по судах, але що мав за собою плечі, то не один мусів з ним полїтикувати.
Одного Зацьвілїховського поважав, як всї иньші, задля єго поваги, чесноти і хоробрости. Тож побачивши єго, приближив ся до него, і склонивши ся досить гордо Скшетускому, сїв коло них зі своєю лямпкою меду.
— Мосцї старосто — спитав Зацьвілїховський, — чи знаєш, що ся діє з Хмельницьким?
— Висить моєцї хорунжий, як я Чаплїньский, так він висить, а як єще дотепер не висить, то буде висїти. Тепер коли є гетьманські листи, нехай я єго лиш дістану в свої руки!
То кажучи, вдарив кулаком в стіл, що аж напій порозливав ся зі шклянок.
— Нерозливай вацьпан вина! — Сказав пан Скшетуский.
Зацьвілїховський перервав:
— А чи єго вашмосць дістанеш? Прецїнь утїк, і нїхто не знає, де він є?
— Ніхто не знає? Я знаю. — Як єм Чаплїньский. Пане хорунжий, знаєш Федька. Отжеж той Федько єму служить але і менї. Буде він Юдою для Хмеля... Богато говорити. Вдав ся Федько в приязнь з молодцями Хмельницького. Спритний хлоп. Знає о кождім кроцї. Обовязав ся менї доставити єго живого чи мертвого і виїхав в степ якраз перед Хмельницьким, знаючи, де єго має чекати. А чортів син проклятий.
То говорячи, знов вдарив в стіл.
— Не розливай вацьпан вина! — повторив з притиском пан Скшетуский, що від першого погляду почув якусь нехіть до сего підстарости.
Шляхтич почервонів як бурак; блиснув своїми вибалушеними очима, думаючи, що се зачіпка, і глянув визиваючо на Скшетуского. Але побачивши на нїм барву Вишневецьких, погамував ся, бо хоч хорунжий Конєцпольский жив під той час в незгодї з князем, то Чигирин був занадто близько Лубнїв і небезпечно було не пошанувати княжої барви.
А князь знов і людий таких добирав, що кождий два рази подумав, нїм з котрим зачепив ся.
— Отже то Федько підіймив ся доставати васцї Хмельницького? — питав дальше лан Зацьвілїховский.
— Федько. І доставить, як-єм Чаплїньскі.
— А я васцї скажу, що не доставить. Хмельницький з засїдки видістав ся і поїхав на Сїч, о чім треба краківського пана єще сегодня завідомити. З Хмельницьким нема жартів. Коротко кажучи, лїпший він мав розум, твердшу руку і більше щастя, як васць, що дуже скоро горячиш ся. Повторяю васцї, що Хмельницький відїхав беспечно, а коли не віриш, то тобі сей ось кавалєр потвердить що єго вчера на степі здоровим бачив і здоровим лишив.
— Не може бути, не може бути! — верещав Чаплїньский рвучи волося на голові.
— І що більше — додав Зацьвілїховський — то сей сам ту присутний кавалєр єго виратував і вибив васцї слуг, в чім він розуміє ся нїчого не винен, бо вертає з Криму, з посольства і про листи гетьманські нїчого не знав, а видячи чоловіка мордованого опришками, прийшов єму в поміч. І власне про се виратованє ся Хмельницького завчасу васцї повідомляю, бо готов тебе відвідати з Запорожцями в твоїй економії, а думаю, що не був бись сему дуже радий. Забогато оба дерлисьте ся. Тьфу до лиха!
Зацьвілїховський також не любив Чаплїнського.
Чаплїньский зірвав ся з місця і аж му мову відняло зі злости. Твар побагровіла му дочиста, а очи вилазили на верх. Так стоячи перед Скшетуским, добував з себе тілько уривані слова:
— Як то! васць мимо листів гетьманських... я васцї...я васцї...
А пан Скшетуский навіть не вставав з лавки, тільки сперши ся на ліктеви, дивив ся на підскакуючого Чаплїньского, як яструб на привязаного воробця.
— Чого васць до мене чіпаєш ся, як ріпа до песього хвоста? — спитав.Я васцї до суду з собою... Васць мимо листів гетьманських... Я васцї козаками...
Кричав так, що в гостинници притихло трохи. Присутні почали звертати голови в сторону Чаплїньского.
Він завсігди шукав зачіпки, бо така вже була єго вдача, робив галабурди кождому, кого спіткав, але тепер всїх се застановило що зачав при Зацьвілїховськім, котрого одного побоював ся, і що за чав з жовніром носячим барву Вишневецьких.
— Тихо бо васць — сказав старий хорунжий. — Той кавалєр є зі мною.
Я ва...ва... васцї до суду... в диби! — верещав дальше Чаплїньский, не зважаючи вже на нїщо і на нїкого.
Тепер пан Скшетуский піднїс ся також як був високий, але не виймав шаблї з похви, тілько як була опущена низько на ременях, зловив її по середині і підсунув в гору, так, що держак разом з хрестиком знайшли ся Чаплїнському під самим носом.
— Понюхайно васць се — сказав холодно.
— Бий, хто в Бога... Служба! — крикнув Чаплїнський хватаючи заі шаблю.
Але не вспів виняти шаблї. Молодий намісник обернув ним в пальцях, вхопив одною рукою за карк, другою за штани понизше пояса, підніс в гору і несучи так дриґаючого до дверий поміж лавками, кликав:
— Панове браця, місця для бичка, бо поколе!
Так говорячи дійшов до дверий, ударив в них Чаплїньским, що аж ся створили і викинув підстаросту на улицю.
Потім спокійно усїв на давнім місци коло Зацьвілїховського.
В кімнатї через короткий час запанувала тишина. Сила якої довід зложив пан Скшетуский, заімпонувала зібраній шляхтї. Однак по хвили цїла гостинниця затрясла ся від сміху.
— Най жиють Вишневиччики! — кликали одні.
— Зімлів, зімлів і кров єго обляла — кричали другі, що заглядали через двері, цїкаві,що зробить Чаплїньский. — Слуги єго підносять!
Мале тільки число сторонників підстарости мовчало і не маючи відваги за ним обстати, гляділо понуро на намісника.
— Сказавши правду, то сей бик сам собі шукає клопоту — одізвав ся старий Зацьвілїховський.
Телятко се, не бик! — сказав, зближуючи ся, грубий шляхтич, що мав більмо на однім оцї, а на чолї дїру величини таляра, через котру сьвітила ся, гола кість. — Телятко се, не бик! Позволь васць — говорив дальше, звертаючи ся до Скшетуского — щоби менї вільно було офірувати свою службу. Ян Заґлова, гербу Вчелє, що кожден легко може пізнати, хочби по сїй дїрі в чолї, яку вибила менї розбійницька куля, колим ходив до Сьвятої Землі, щоби відбути покуту за гріхи молодости.
— Дайже васць спокій — сказав Зацьвлїховський, — а говорив єсь иньшим разом, що се тобі єї вибили в Радомю куфлем.
— Куля розбійницька, щобим так здоров був. В Радомю було що иньшого.
— Ходив єсь васць до Сьвятої Землї... може, алесь в нїй не був, се певно.
— Не був єм, бом вже в Галатї одержав мученичу пальму. Коли брешу, том є архипес, не шляхтич.
— А таки брешеш і брешеш.
— Шельмою бим був без вух. В ваші руки, пане наміснику!
Тимчасом приходили і другі і познакомлювали ся з паном Скшетуским і осьвідчали єму свою прихильність, бо не любили Чаплїньского і були раді тому, що єго спіткало. Дивна річ і трудно се сегодня зрозуміти, що так вся шляхта в околици Чигирина, як і поменьші властителї слобід, чиншівники, що більше! навіть служба Конєцпольских, хоч всї вони, як сусїди, знали про звади Чаплїньского з Хмельницьким, всі стояли по стороні Хмельницького. Бо Хмельницький мав славу знаменитого жовнїра, що положив не малі заслуги в ріжних війнах. Також знали всї, що сам король зносив ся зним і високо цїнив зго думку, а на цілу сю зваду дивили ся тільки, як на звичайну бурду шляхтича зі шляхтичем, а таких бурд було тисячі, особливо в українських землях. Отже ставали по стороні того, що умів собі зєднати більше прихильности не предвиджуючи, щоби з сого мали повстати такі страшні наслїдки. Пізнїйше доперва загоріли серця шляхти ненавистию до Хмельницького.
Приходили отже до пана Скшетуского з повними квартами, говорячи: "Пий, панє брацє! — Випий і зі мною! — Нехай жиють Вишневеччики! Такий молодий, а вже поручником у князя! Віват князь Ярема, гетьман над гетьманами — З князем Яремою підемо на край сьвіта! — На Турків і Татар! — До Стамбулу! — Най жиє нам милостиво пануючий Владислав IV! А найголоснїйше кричав пан Заґлоба, що сам оден готов був перепити і перекричати цілий реґімент.
— Мосцї панове! — верещав, що аж шиби в вікнах дзвонили — вже я запізвав до суду єгомостя султана за насильство, якого допустив ся надімною в Галатї.
— Не говори бо вацьпан дурниць, щоби ся тобі язик не вистрепив.
— Як то, мосцї пане? А чотири артикули воєнного права? Насильство, підпал, рабунок, напад на дім! А чиж се власне не було насильство?
— Криклива з васцї птиця.
— Перестаньже ваше...
— І вирок дістану, і оголошу єго безчесним, а потім війна, але вже з інфамісом (знеславленим).
— За здоровлє вашмосцїв!
Декотрі однак сьміяли ся, а зними пан Скшетуский, бо вже ся єму трохи з чуприни курило, а шляхтич говорив і говорив, як нанятий. На щастє перервав єго теревенї якийсь другий шляхтич, що зближивши ся, сіпнув єго за рукав і промовив сьпівучим литовським говором:
Познакоми вацьпан, мосцї Заґлобо, і мене з паном намісником Скшетуским — познакоми, будь ласка!
— Дуже радо, дуже радо. Мосцї наміснику, отеє пан Повсїноґа.
— Подбіпєнта — поправив шляхтич.
— Все одно! Гербу Зервіплюдри...
— Зервікаптур — поправив шляхтич.
— Все одно! З Псїхкішек.
— З Мисїкішек — поправив шляхтич.
— Все одно. Не знаю, щобим волїв, чи миші чи песї кишки. Але то певне, що анї в одних анї в других не хотївбим мешкати, бо і осидїти ся там не легко і виходити не полїтично. Мосцї пане — говорив дальше до Скшетуского, показуючи на Литовця: — От вже тиждень пю вино за гроші сего шляхтича, що має за поясом меч рівно тяжкий як черес, а черес рівно тяжкий як дотеп. Але єсли я коли пив вино за гроші більшого дивака, то позволю себе назвати таким кпом, як той, що мені вино купує.
— А то єго обїхав! — кричала сьміючи ся, шляхта.
Але Литовець не гнівав ся, махав тілько рукою, усьміхав ся лагідно і повторяв.
— От давбись вацьпан спокій — слухати гадко.
Пан Скшетуский приглядав ся цїкаво тій новій особі, що дїйсно заслугувала на назву дивака. Передівсїм був се чоловік так високого росту, що головою майже досягав до стелї, а що був надзвичайно худий, то видавав ся єще висшим. Широкі рамена і жилавий карк вказували на надзвичайну силу, хоч була на нїм тільки шкіра і кости. Живіт так єму запав ся під грудь ми, що виглядало мовби рік не їв, хоч вбраний був богато в сїру курту зі сьвіґодзінського сукна, з вузкими рукавами. Чоботи мав високі, шведські, що вже тодї зачинали входити в моду на Литві. Широкий, лосевий пояс, добре випакований червінцями, не маючи ся на чім тримати, опадав аж на бедра, а до пояса був привязаний крижацький меч і то так довгий, що сягав аж під пахи сего великана.
Та хтоби настрашив ся меча, скороби успокоїв ся, глянувши на єго властителя. Єго обличе було худе, так само як ціла єго особа. Брови звисали в долину так само як пара вусів коноплянної барви. А лице було так уцтиве і щире, як в малої дитини. Сї звисаючі брови і вуса надавали єму смутного і зажуреного а заразом і сьмішного вигляду. Виглядав на чоловіка, що ним люди попихають, але пану Скшетсукому подоб ав ся від першого погляду за тую щирість, що била з єго облича і за знаменитий жовнірський убір.
— Пане наміснику — сказав — то вашмосць від князя Вишневецького?
— Так є.
Литовець зложив руки якби до молитви і підніс очи в гору.
— Ах, що се за великий войовник, що се за лицар, що се за вожд.
— Дай Боже Річи посполитій таких як найбільше.
— Певно, певно. А чиби не можна до нього під прапор?— Буде радий васцї.
Ту пан Заґлоба вмішався до розмови:
— Буде князь мати два рожни до кухнї, оден з вацьпана, а другий з твого меча, або найме васцї за ката, або буде на тобі опришків вішати, а може схоче вацьпаном сукно на барву міряти! Тьфу, як ся вацьпан не встидааш, будучи чоловіком і католиком, бути так довгим як серпенс (вуж), або як поганське ратище.
— Слухати гадко — сказав терпеливо Литовець.
— Якаж гідність вашецї? — поспитав пан Скшетуський — бо коли васць говорив, то пан Заґлоба так васцї переривав, що я нічого не міг зрозуміти.
— Подбіпєнта.
— Повсїноґа.
— Зервікаптур з Мисїкішек.
— Маєш бабо радість! Пю єго вино, але нехай буду кпом, як се не поганські назви.
— Давно васць з Литви? — питав дальше намісник.
— От вже дві недїли сиджу в Чигирині. Довідавши ся від пана Зацьвїлїховського, що васць туди будеш їхати, чекаю, щоби під твоєю опікою представити свої просьби князеви.
— Скажиж менї вашмосць, прошу, бо я цїкавий, чому такий катовський меч носиш під пахою?
— Не катовський се, мосцї наміснику, а крижацький, а ношу єго, бо здобутий в бою і від давна в родї. Вже під Хойницями був в литовських руках — тому і ношу.
— Алеж він мусить бути добре тяжкий! хиба до обох рук?
— Можна до обох, можна до одної.
— Покажиж но васць!
Литовець добув і подав меч, але пану Скшетуському відразу рука повисла. Анї ся зложити, анї вимірити удару свобідно. Обома руками дав вже собі раду, але єще було тяжко. Отже пан Скшетуский завстидав ся трохи і звернувс я до присутних:
— Ану, мосцї панове, хто зробить хрест?
— Ми вже пробували — відповіло кілька голосів. — Оден пан комісар Зацьвілїховський піднесе, але хреста і він не зробить.— Ну, а вацьпан? — питав пан Скшетуский, звертаючи ся до Литовця.
Шляхтич підніс меч, як тростину, і махнув ним кільканайцять разів, що аж в воздусї засвистало і вітер повіяв по присутних.
— А нехайже васцї Бог секундує (помагає)! — закликав Скшетуский. — Дістанеш напевно службу у князя.
— Бог бачить, що єї бажаю, бо мені в ній певно меч не заржавіє.
— Але дотеп до решти, — сказав пан Заґлоба — бо не вмієш ним васць так добре обертати.
Зацьвілїховський встав, і оба з намісником збирали ся виходити, коли нараз війшов до гостинницї чоловік білий як голуб і побачивши Зацьвілїховського, сказав:
— Мосцї хорунжий, пане комісару, я до вас умисно!
Був се полковник черкаський Барабаш.
— То ходи вашмосць до мене на кватиру — відповів Зацьвілїховський. — Ту вже так ся з чуприн курить, що і сьвіта не видко.
Вийшли разом, а з ними Скшетуский. Зараз за порогом Барабаш спитав:
— Чи нема вістий про Хмельницького?
— Є. Утїк на Сїч. Отсей офіцир стрічав єго вчера на степу.
— То не водою поїхав? Я вислав післанця до Кодака, щоби єго ловили, але коли так, то дарма.
Се сказавши, Барабаш закрив руками очи і почав повторяти:
— Ісусе Христе! Ісусе Христе!
— Чого васць так непокоїш ся?
— А чи вашмосць знаєш, що він мені зрадою видер? Чи знаєш, що то значить опублікувати такі документи на Сїчи? Ісусе Христе! Єсли король не зачне війни з бісурменами, то се іскра на порох...
— Вашмосць заповідаєш ребелїю (повстанє)?
— Не заповідаю, бо єї бачу, а Хмельницький лїшпий від Наливайка і від Лободи.
— А хто за ним піде?
— Хто? Запороже, реєстрові, міщани, хуторники, чернь — і такі от!Ту пан Барабаш показав на ринок і на людий, що ся по нім увивали. Цїлий ринок був запакований великими сивими волами, яких гнано до Корсуня для війска, а при волах ішло много пастухів, так званих чабанів, що ціле житє жили по степах і пустинях — люди напів дикі, не визнаючі жадної релїгії — релїґіоніс нуллїюс, як говорив воєвода Кисіль. Були між ними люди подібнїйші до опришків, як до пастухів, страшні покриті лахманами з ріжних убрань. Більша часть була повбирана в баранячі толуби, або не виправлені шкіри з вовною на верх. Були порозхрістувані, і хоч була се зима, сьвітили голими грудьми, опаленими від степових вітрів. Кождий був узброєний, але носили ріжну збрую: одні мали на плечах луки і сагайдаки, другі самопали, або так звані піщелї, ще иньші татарські шаблі і коси або лишень дручки з попривязуваними до кінця кінськими щеками. Межи ними крутили ся вже лїпше узброєні Низовцї, що везли на продаж до обозу сушену рибу, зьвірину і баранячий лій, дальше чумаки з сілю, степові і лісні пасічники з воском і медом і лїсні осадники зі смолою і дігтем. Були там і хлопи з підводами, реєстрові Козаки, Татари з Білгороду і Бог зна хто — волоцюги, сїромахи з цїлого сьвіта. В цїлім місті було повно пяних, бо нічлїг випав в Чигирині, отже гуляли перед ночию. На ринку розкладало огнї, а подекуди горіли бочки зі смолою. Зі всїх сторін доходив гамір і крики. Переразливий голос татарських свистївок і бубнів мішав ся з ревом худоби і з лагідними голосами лїр, при котрих слїпцї співали улюблену пісню:
“Соколе ясний,
Брате мій рідний.
Ти високо літаєш,
Ти далеко видаєш”.
По при се розлягали ся крики: “гу! га! — гу! га!” Се пяні Козаки, пообмазувані дігтем, танцювали на ринку тропака. Все те разом було дике і розшалїле. Старому Зацьвілїховському досить було кинути оком, щоби ся перекопати, що Барабаш мав слушність, і що найменьший подув міг підпалити сї неокресані маси, яких було повно по цїлій Украінї. А поза сими масами, стояла єще Сїч, стояло Запороже, що хоч по Масловім Ставі зістало уняте в карби, але все нетерпеливо гризло наложений єму нашильник, памятаючи польських комісарів. А се була зорганїзована сила. Сила ся мала за собою симпатиї хлопських мас, що були меньше терпеливі, як в других сторонах Річи посполитої, бо мали під боком Чортомлик, а за ним вже панів не було. Отже пан хорунжий, хоч сам Українець і завзятий сторонник східної церкви, задумав ся глубоко.
Як старий чоловік, він добре памятав часи Наливайка і Лободи, знав украінську душу лїпше нїж хтонебудь иньший на Украінї, а знаючи рівночасно Хмельницького, знав, що він варта дві сотнї Лободів і Наливайків. Отже зрозумів, яка велика небезпека грозить з причини єго утечі на Сїч, до того з королївськими листами, про котрі Барабаш говорив, що в них було повно обітниць для Козаків.
— Мосцї полковнику черкаський, — сказав до Барабаша — вашмосць повинен поїхати на Сїч і підкопати впливи Хмельницького.
— Мосцї хорунжий, — відповів Барабаш, — скажу вашмосцї лишень стільки, що на саму вість про утечу Хмельницького, половина черкаської залоги сеї ночи також утїкла за ним на Сїч. Мої часи вже минули — мені могила, не булава.
І справді, Барабаш був добрим жовнїром але чоловіком старим і без впливу.
Так дїйшли до кватири Зацьвілїховского. Старий хорунжий вже трохи повеселїв, бо така вже була єго вдача, і як засїли коло півґарця меду, сказав:
— То все фурда, єсли, як говорять, розпічне ся війна з бісурменами. Бо хоч Річ посполита не хоче війни і сойми вже напсували королеви не мало крони, то все таки король може на своїм поставити. Цілий сей огонь можна буде звернути проти Турка, а на всякий случай маємо перед собою час. Я сам поїду до краківського пана, представлю єму цїлу справу і буду просити, щоби присунув ся близше до нас з війском. Чи що скористаю, не знаю, бо хоч се пан хоробрий і досьвідчений войовник, то про те дуже зарозумілий на своє війско і власну думку. Васць, мосцї полковнику черкаський, тримай Козаків в карбах а васць, мосцї наміснику, як прибудеш до Лубнїв, перестережи князя, щоби звернув увагу на Сїч. Хочби і думали що розпочинати, то ще раз повторяю, маємо час. На Сїчи тепер людий не богато: порозходили ся за рибою і за зьвіром і сидять по цїлій Украінї по селах. Нїм позбирають ся, то богато єще води в Днїпрі переплине. А до того може будуть ся бояти князя, коли довідають ся, що він слїдить за сим, що ся дїє на Сїчи. Може будуть сидіти тихо.
— Я можу виїхати з Чигирина хоч і за два днї — сказав намісник.
— Се гаразд. Два або і три днї не значить нїчого. Вашмосць, пане полковнику черкаський, вишли післанцїв з повідомленєм до пана хорунжого коронного і до князя Домінїка. Але вашмосць вже спиш, як бачу?
І справді Барабаш зложив руки на череві і задрімав глубоко; по хвили навіть почав хропіти. Старий полковник, коли не їв або не пив, а любив сї два занятя понад все, то звичайно спав.
— Диви ся вашець — сказав Зацьвілїховський тихо до намісника — варшавські статисти хотілиби тримати Козаків в карбах за помочию такого старця! Бог з ними! Вірили і самому Хмельницькому, з котрим канцлєр мав навіть в якісь договори входити.
Намісник зітхнув на знак співчутя. А Барабаш хропів щораз голоснійше і муркотїв через сон:
— Ісусе Христе! Ісусе Христе!
— Колиж васць думаєш виїздити з Чигирина? запитав хорунжий.
— Випадає мені почекати зо два дни через Чаплїнського, бо він певно схоче шукати сатисфакциї, за се, що єго стрінуло.
— Не думаю, що він се зробить. Скорше би наслав своїх слуг на васцї, єслибись не носив княжої барви; але задирати ся з князем страшна річ — навіть для слуги Конєцпольських.
— Повідомлю єго, що чекаю, а за два або три дні поїду. Засїдки не дуже бою ся, маючи шаблю при боцї і купку людий.
Сказавши се, попрощав намісник старого хорунжого і вийшов.
Над містом сьвітила така ясна луна від костирів порозкладаних на ринку, що виглядало, начеб цілий Чигирин стояв в огни. Гамір і крики взмогли ся єще з настанєм ночи. Жиди зівсїм не показували ся зі своїх домів. В однім місци громада чабанів сьпівала сумну степову пісню. Веселі Запорожці танцювали коло огниш;, кидали в гору шапками, стріляли з пістолїв і пили горівку квартами. Денеде счиняла ся бійка, яку мусіли усмиряти люди підстарости. Намісник мусїв собі робити дорогу держаком від шаблї і, слухаючи сего гамору і вереску, хвилями думав, що то вже зачинає ся повстанє. Також здавало ся єму, що товпа дивить ся на него грізними очима і від часу до часу прочував ся єму тихий прокллін. Вухах дзвеніли єму єще слова Барабаша: “Ісусе Христе! Ісусе Христе!” — і серце почало єму бити сильнійше.
Тимчасом чабани сьпівали щораз голоснійше, а Запорожцї палили з самопалів і гуляли при горівцї.
Стрілянина і оклики у — га! у — га! доходили до ух намісника навіть тоді, коли вже ляг спати в свої й кватирі.