На стрічу сонцю золотому/III
| ◀ II | На стрічу сонцю золотому III |
IV ▶ |
|
Прийшли до міста вже з полудня.
На передмістю мав Андрій одного знайомого міщанина, тай упросив його, щоб він перетримав їх через оті два дни, нїм Штефан здасть екзамен.
Іспит пішов добре, професори навіть хвалили Штефана за його розумні відповіди, а він оповідав про те батькови і оба тїшили ся, навіть батько усьміхав ся.
А відтак згодили ся таки у того самого міщанина за станцію тай за вікт для Штефана: місячно чотири ринські грішми, дві дїлетки мандибурки, “ну і хлопцеви мому поможе дещо в науцї”. Батько попрощав ся з сином; спішив до дому, щоб подвоїти свою працю, аби лиш сина вивести в люди.
Перших днїв було Штефанови дуже прикро та сумно і якось незвичайно. Потому праця, наука цїлковито обхопили його і в нього була лиш одна цїль житя: стати ся славою своїх дорогих родичів, що з останнього тягли ся, аби йому отворити чародїйну браму знаня.
Та приходилось йому не раз і не два плакати в гіркий кулак, не раз не два згадувати щасливе житє у родичів.
Він пізнав, що він хлопський син, він усїми нервами відчув те; відчув сто раз своєю душею ту нерівність між панами а мужиками! Часто йому прийшло ся почути: “tobie do gnoju, a nie do książki”, і те, хоч не звертало ся до нього просто, лише до котрого з инших селянських синів, страшенно ранило його душу. А в серцї його зростало чим раз почутє ненависти до гнобителїв невинних хлопцїв і хоч тїло було немічне, то дух кріпшав та міцнїв.
А потому, як батько прийшов до нього, то він питав ся, чому воно так дїє ся? Батько лише усьміхав ся так якось сумно тай казав:
— Ой небоже! то не конець на сїм. Ти ще не за одно дізнаєш ся. Але терпи — наука то така річ, що за ню варт терпіти. Наукою тай лишень наукою і ми хлопи зможемо показати панам, що й ми люди. А ти не думай, що ті пани то щось таке велике та сьвяте; є й між ними погань, ще й яка!
Та мабуть похопив ся, що сказав за богато, тай лише ставав ще більш понурий і вмовкав.
Син роздумував над словами батька і почував у них велику правду; почував, що поміж панами богато поганї, що сурдут ще не робить нїкого шляхотним, хоч у школї вчили його противного. Вправдї не казали виразно сього, та все уважали шляхотними тих, що були в сурдутах і далеко делїкатнїйше поводили ся з ними.
І ще одного навчив ся Штефан у школї: навчив ся розріжняти Поляків від Русинів. Він вправдї знав ще й на селї, що є ріжні народности, що є Поляки, Нїмцї, Жиди і т. д., але сього він не знав, що можна так ненавидїти кого, як побачив, що Поляки ненавидять Русинів. А пізнав те ріжними способами. Прим. у школї всї предмети викладали ся по польськи, лише релїґія для Русинів, а руський язик для “всїх” по руськи. На руське ходили одначе майже самі Русини, бо Поляки хоч навіть які ходили то лише на те, щоб докучити як найбільше професорови, що вчив того руського. Той сам професор мав ще в Штефановій клясї латину і хоча се був найлїпший з усїх учителїв, то йому найгірше не вчили ся, докучали, шуркали ногами, кашлали, рипали дверми, а між собою говорили: “E, co taki murga może umieć”.
А зі своїми товаришами мужиками як вони поводили ся! то вже понятє переходило, звідки стільки заїлости та злоби брало ся в таких молодих серцях!
Зі Штефаном не зачинали такої, бо він був найлїпшим учеником у клясї, та за те старались йому все шкодити иншими способами. Приміром, оповідає Штефан який уступ із польської книжки, забуде ся, скаже слово з руська, ого! вже є: “Marczak nienawidzi polskiego i dlatego chciałby jak najwięcej zrusinić polski język; тут починали ся зараз і дотинки професора і так далї.
Та все таки перед ним була цїла кляса “z respektem”, бо його не можна було нїколи зловити нї на невивченій лєкції, нї на нїякій поганій пустотї, нї на брехнї.
І майже всї Поляки та Жидки хоч ненавидїли його, таки підхлїбляли ся “murdze”, а він звичайно збував їх кпинками, що аж морозом тїло переходило, або дивив ся на них протекціонально.
Зі своїми, з хлоповичами і взагалї з Русинами жив по більшій части в дуже приязних відносинах, з виємком одного чи двох, що їх попросту ненавидїв. Се були такі, що старали ся підходити під лад паничикам, та навіть між собою пробували говорити по польськи. Тодї Штефан підходив до них і спокійно питав ся: “А кілько бомбонів дістав ти нинї від Жипіцкого?” Вони вмовкали або зачинали говорити по руськи.Коли Штефан прийшов до дому на вакації та оповідав батькови про житє-бутє в школї, то сказав:
— Знаєте, тату, я ще чогось навчив ся.
— А чого.
— Ненавидїти і погорджувати.
— Та кого і ким?
— А погорджувати тими Поляками тай Жидками, що по більшій части лїнюхи і збиткують ся над невинними і слабими, а менї, хоч ненавидять мене, підхлїбляють ся; а ненавидїти, то таки тих “наших”, що під їх лад ідуть, під їх думку скачуть.
А батько слухав сього, слухав тай сам не знав що казати: дивно йому було, що за несповна рік його син так дуже розвинув ся, дозрів. Правда, йому було вже поверх чотирнайцять лїт, але як він ішов з дому до школи, то був ще такою дитиною! Оповідав казки про царівну-сонце і розговорював із малою Катрею про те, як про щось правдивого.
— Але видко, що тепер житє, що більше вчать як за моїх часів. Ой бідний, бідний хлопче, навидиш ти сї ще біди, навидиш! та наплачеш ти сї ще, наплачеш!
У відносинах до своїх рідних, то Штефан нї крихітки не остудив ся; він ще лиш більше, горячійше полюбив їх усїх, рад би був їм своєї крови вточити, як би то могло помогти їх безталанню. А як він мучив ся тим, що вони такі бідні, що Марія у наймах, хоч яка ще мала, аби лише одного рота в хатї менше, аби мож більше ощадити та заплатити за вікт та за станцию його. О, як він буде паном, як дібєть ся вже раз чого, то озолотить слїди тих своїх найдорожших, то житє їм посьвятить!