На стрічу сонцю золотому/IV
| ◀ III | На стрічу сонцю золотому IV |
V ▶ |
|
Штефан був уже в третїй клясї. Була зима, та така остра, не знати як її перебути. Сього року був недорід і родичам його тяжко було встарати що місяця тих два ринські, що йому ще додавали до сих, що собі сам заробив лєкціями.
І у них був туск та сум і у нього не весело.
За лєкції часом заплатили, часом нї, а треба було і убратись, і їсти, і десь мешкати: А такий уже виріс високий, гей той дубок, тай попросту сказали йому в школї, най скине річи хлопські, бо то якось дивно, аби такий велитень ходив мов на маскараду в такім строю, иншім як усї. Ще малий то помістить ся, але такий великан і до того в третій клясї, то се чистий сьміх.
Його всї товариші були вже поперебирані.
Ну і прийшло ся ще справляти і нові річи, хоч був іще добрий сардак і штани і чоботи.
А як скидав із себе сардак, то здавало ся йому, що відрікає ся і батька і рідного села і всього любого, коханого, та думав собі:
— Як то отсе? кажуть що не одежа робить чоловіка, а кажуть ту одежу скидати, стидатись її. Та що? як уже подав ся на пана, то треба панувати!
Гірке було те панованє сеї зими. Нераз у холодї і голодї, з тим біганєм на лєкції на другий конець міста і ще часто за пів дурно: та ще й самому кілько разів треба вчити ся: кувати ті прокляті грецькі формулки, та писати безмірне число препарацій.
|
|
|
|
Минула третя, минула четверта і пята кляса. Прийшла шеста. Все йшло по давньому.
Були майже ті самі професори, ті самі ученики. Поляки та Жидки по найбільшій части так само підхлїбляли ся Штефанови, Русини по части тримали разом зі Штефаном, по части скакали під польську думку. А Штефан питав їх подібно як колись: “Ти дістав може нинї шпорта, або зафундував тобі може який пива, або програв до тебе в карти? Ти видко сорому не маєш”. Йой як вони, ті перекиньчики ненавидїли Штефана! Вони постановили конче ввалити його в біду і то ще в таку, щоб він показав ся зовсїм таким, як і вони були.
|
|
В ґімназії був звичай, що ученики висших кляс що року уряджували вечерницї: польські в честь Міцкевича і руські в честь Шевченка. Розумієть ся, що в хоральних продукціях мали брати удїл усї співаки як на однім так на другім, але було звичайно так, що на польськім співали всї, а на руськім лише самі Русини, бо Поляки на той час “діставали хрипку”.
Ну, і сього року теж мали устроювати вечерницї Шевченка. Одного дня, якось у половинї сїчня, мали зійти ся ученики і професори на нараду, “як і що” в одній з кляс ґімназіяльних о третій годинї. Та між Українцями було умовлено зійти ся троха скорше, щоб дещо самим нарадитись, заким надійдуть професори.
Зійшли ся всї, з виїмком перекиньчиків, і почала ся та запальна, горяча розмова, що ворушить найзимнїйші серця, вливає надїю в найбільше зневірені душі. Але взагалї їх усїх мало, бо ті перекиньчики, ті льокайські душі не поприходили; певно, лїпше випити де скляночку-дві, нїж прийти троха скорше на спільну нараду, бо тим можна би наразити ся начальству.
— Товариші! — каже запальним голосом Штефан. — я пропоную, щоби всїм тим Українцям, що через злу волю, а не через хоробу на нарадї не явились і на проби не будуть ходити, не подавати руки і взагалї мати з ними як най меньше стичности.
— Добре, добре — загули.
— Але, — говорив Штефан дальше, — робити з того як найменьше розголосу, не вдавати з себе нїяких героїв і старати ся наводити заблудних на путь правди.
В тім роздав ся голос дзвінка — дзїнь-дзїлїнь, дзїнь-дзїлїнь, а вслїд за тим увійшло до салї кількох професорів; запальні розмови стихли, а почалось звичайне, урядове обговорюванє точок проґрами, що мали бути як найльояльнїйші: нїяких там якихсь “Кавказів” чи “Посланій” анї “Снів”, нїякого співаня тих революційних пісень: “Урра у бій” або “Ой не гаразд Запорожцї”. Лїпше отті: “piękne, rzewne ruskie dumki”, як “Ой поїхав пан Ревуха", або “Чи я в лузї не калина була”, бо “to najlepiej harmoniuje z melancholią ludu ruskiego”. Хотїли навіть викинути з проґрами відспіванє “Ще не вмерла Україна”, та на се ученики не згодили ся: по салї почали перебігати поодинокі запальні слова, пристрасні погляди та шепти. Ну і професори зміркували, що коли не дозволять добровільно, то будуть примушені вислухати тієї піснї помимо своєї заборони і тим лиш виставлять себе на сьміх, бо навіть не зможуть учеників за те покарати; тож би вже була надто велика “gorliwość w pełnieniu obowiązków”. Далї назначено ще, в котрі днї і в котрій годинї будуть відбувати ся проби хорального співу, і професори казали розходитись.
От і потому почали ся ті проби, а перекиньчики не ходять і не ходять, а коли котрий запитав їх, чому? то як самі між собою Українцї, звиняють ся браком часу, коли-ж між ними ще й який Поляк, тодї набирають дивної зухвалости і сьміють навіть разом з Поляками кпити собі з того всього.
Раз якось у Штефановій клясї зняла ся про те бесїда, Штефан звернув ся до одного з своїх “приятелїв” і каже:
— Слухай, Корчак, а чому тебе вчора на пробі не було?
— Щож то? чи я маю перед тобою зі своїх справ реляції здавати?
— Не потребуєш зараз гнївати ся; я тебе зовсїм спокійно питаю: чому не ходиш на проби? Прецїнь у нас усїх доволї роботи, та як би так стали всї відтягати ся від усього, то гарне було би наше житє! А тобі-ж не буде стидно, як вечерок не вдасть ся задля слабости хору, а в тому і ти будеш винен? Як вам здаєть ся, хлопцї, як би назвати того і що варт такий, що від загальної справи для особистих інтересів відтягаєть ся? Що варт чоловік, що походячи з нації слабшої переходить до міцнїйшої і ворожої? — І Штефанів голос постепенно підносив ся а очи дуже горіли. — Слухай, та-ж здаєть ся знаєш, чим для нас Шевченко, чим він для нас мужиків, а ти сам мужик цураєш ся його і за той час, щоб хоч що трохи причинити ся до звеличаня дорогого імени, ти ходиш із тими паничиками, що ненавидять усе що руське, тай забавляєш ся?
— Штефане! — сїпав його хтось за рукав — та дай спокій, не зачіпай біди.
Але Штефан не давав спокою і говорив далї.
— Нї, я вже тепер буду говорити всьо, бо йому то вже давно належало ся від мене; і йому, і тим усїм перекиньчикам. Давнїйше я старав ся просьбами, а коли ті не помагали, то кпинами промовити до його розуму. Але те все на нїщо. А врештї нехай уже раз знає, що з такими як він не хочемо мати нїчого до роботи і навіть їм руки не подавати-мемо.
— Ох, що-ж то за втрата буде? — сказав злобно сьміючись Корчак.
— Втрата чи не втрата, а ти від нинї не сьмій називати ся Українцем, іди далї лизати лапи своїм паничикам, бо чесні Поляки та Жиди певно стануть по нашій сторонї.
Ну, а Поляки та Жиди так притиснені до муру, очевидно майже всї стали по сторонї Штефана і Корчак остав ся сам.
Але се було лише так, для людського ока, бо як тільки павза минула, видів Штефан, що деякі Поляки всьміхали ся до Корчака та казали:
— To widzisz druhu, nie gniewaj się; ty sam wiesz najlepiej, jak my cię kochamy, ale z tym Marczukiem musi człowiek trzymać się zasady: I Bogu świecę i dyabłu świeczkę.Корчак добре відчував, що сї слова не оправдують їх поганого поступка супроти нього, та не винуватив їх, тільки Штефана, і в його серцї загоріло бажанє страшної пімсти.
Днї й ночи передумував, як би то так пімстити ся, щоби Штефана виставити в найгіршім сьвітлї. Що-ж? видумати яке тайне соціяльне товариство, або бунт против Поляків, се можна би, але се не була би така месть, про яку він мрів, бо вона не ослабила би поважаня для Штефана анї у професорів, анї в учеників. Вона була би тільки доказом ще більшого самовідреченя Штефана для піднесеня духа Українцїв, а тим самим зробила би з нього героя, якого вправдї вигнали-б і з тутешньої ґімназії, та все таки поважали би.
Нї! то мала бути пімста така, що власне показали би Штефана яко брехуна і хвалька, і такого собі, зовсїм звичайного легкодуха.
І працювала чесна Корчаківська головка, і випрацювала нарештї!
По тім, як Штефана засадили за “аферу” з перекиньчиками до карцеру на дванацять годин, почав Корчак от так часом приходити на проби співу, часом навіть голосно говорив, як то щире промовленє до серця і вітворенє очий спасенно дїлає на недосьвідного чоловіка. Далї розповідав декому, як то Марчук привів його до упамятаня, а властиво доказав йому, що перекиньчиків нїхто не шанує, та що кожен, хто бажає остати ся чесним, не стане по сторонї перекиньчика, а в данім разї опускає його. І ще казав, що він Марчукови нескінчено вдячний і хотїв би з ним поєднати ся, та се дарма, бо Марчук має до нього упередженє.
Отсе все доходило до уший Марчука і він сам наскрізь чесний, навіть не підозрівав Корчака за нїякий підступ; думав, що то щира поправа, погодив ся з ним, а в душі радїв, що до вкраїнського гуртка прибув іще один член.Корчак почав навіть досить часто заходити на станицю Штефанову, щоб разом учитись. Штефан мешкав тепер у одного небогатого емеритованого урядника, що враз з жінкою та двома малими хлопчиками, внуками, утримував ся з того, що держав студентів на станції. Корчак скоро заприязнив ся і зі старими і з учениками і з хлопчиками. Один із них, Мись, то був собі такий живий, непосидючий, збиточний і страшенно розсїяний хлопчик: “збиточний забудько” звали його. От з ним Корчак дуже заприятелював ся, приносив часом цукорки, розмовляв, бавив ся. Словом, став його найлїпшим товаришем.
|
|
Одного дня, якось у половинї лютого, дістав директор ґімназії анонїмовий лист, що так і так: У вашій ґімназії страшна деморалїзація, майже всї ученики грають у карти, а коли не вірите, то пішлїть яку довірену особу, або і самі підїть на станцію до Сичика; там знайдете в плащи котрогось хлопця “corpus delicti”, а на доказ, до чого дійшла хитрість тих ваших вихованків най послужить те, що карти носять у плащах в той спосіб, що розпорюють кишеню від плаща і карти зсувають ся аж на діл. Так їх кількох по кілька карт збирають на цїлу талїю, а все се в тій цїли, щоб їх нїхто нїяким сьвітом не міг вилапати.
Директор прочитавши таку вісточку не дуже втїшив ся, бо раз, що в його ґімназії такі непорядки, а другий, що між учениками, між такими молодими хлопцями, стілько рафінованої хитрости: та не довіряючи тому постановив сам піти переконати ся.
|
|
На станції у Сичика було гамірно та весело. Учать ся хлопцї, зійшло ся їх більше, бо у Сичика широка станція, а що найважнїйше, нема “штубаків”. Далї — починають потроха дуріти — і бють ся, і співають, а так уже десь девята година, стукає хтось до дверий. Хлопцї сьміють ся, кричать: “ходи церемоніянте до компанїї” — двері отвирають ся і на порозї стає — директор.
Хлопцї троха змішали ся, бо дивно їм стало, чого він від них хоче? вони ж нїчого незаконного не роблять, бо прецїнь учити ся та читати, а часом посьпівати трохи, то хиба не гріх.
Директорови самому якось нїяково стало, так ті хлопцї, що їх тут застав, не виглядали на шулєрів, та ще таких підступних. Ну, він їх не любив, бо всї вони були “запалені Русини”, та над те нїякого иньшого гріха не було за ними. Але однако прибрав урядову міну і почав їм казати, що дійшло до його відомости, що вони страшно грають у карти, і навіть при собі в плащах носять їх.
Хлопцї переглянулись тільки між собою, що отсе таке; та-ж їх тут усїх вязало товариське слово, що нїхто з них, доки ходять до школи, карт до рук не візьме, тож звідки таке підозрінє як раз на них упало? тому то просили директора, нехай сам переконає ся, скілько в тім правди; ось тут наші плащі.
І пан директор один по другім обмацували ті плащі та оглядали і не могли нїчого знайти. Почали вже побоюватись, що виставили ся на сьміх цїлого міста, що вірять таким побрехенькам, кли в тім намацали в однім плащи щось твердого, щось такого нїби карту, — одну, другу, третю, пяту — і заразом утїшились і засмутились. Засувають руку в дїраву кишеню, зсувають аж на діл і виймають карти.
Czyj to płaszcz? — питають відтак сухим, урядовим тоном. Хлопцї підходять один за другим, з дива ледви тямлять ся, а нарештї Штефан як би надломаним голосом каже: “мій”. Очи пана директора засьвітили ся.
— Ах, то ти такий реформатор! А вдає з себе правдивого героя, намовляє до самовідреченя, ганить колєґів за найменший поганий учинок, а сам он який! Іще яка страшна фальш, який підступ, яке зіпсутє! Ну, ну, а се що? то карти навіть значені? То ви, панку, ще й фальшиво граєте? Гарно! А тепер признавай ся, де твої спільники, кого більше втягнув ти в те гарне дїло? О, він чоловік ідеї, реформатор, герой! ех, знаю я вас, ви “hoeher strebende Menschen”! Але щоби стільки фальші могло набратись у так молодого чоловіка, то навіть у моїй сивій голові не хоче змістити ся. І се ти, такий “добрий син”, виправив свойому батькови?!
Штефан слухав з лицем блїдим мов стїна та з горіючими очима сих важних слів і сказав:
— Пане директор, я слово чести даю, на найсьвятїйше клену ся, що я не розумію сього всього. То я, що нїколи в житю карт у руках не мав, мав би коли грати? Се менї в голові не містить ся.
— Ха, ха, ха, не містить ся в голові! Ну, та-ж диви ся, є доказ, ти-ж сам сказав, що се твій плащ, а я-ж із твойого плаща виймив ті карти. Що-ж маєш на свою оборону?
— Хлопцї дорогі, — звернув ся Штефан до товаришів, — може з вас котрий знає, що се, може поможе відгадати сю страшну загадку?
Але товариші рівно перестрашені і здивовані, як і Штефан, упевняли лише пана директора, що то мусить бути чийсь збиток, або чиясь пімста, бо Штефан певно не грає, за се вони можуть ручити.
Та директор перервав:
— Признавай ся найлїпше до всього отверто та покай ся щиро, то може ще вдасть ся що направити, а так то прощай ся, небоже, з тутешньою ґімназією. То за богато на одного: і полїтика, і гра в карти, і ще така облуда, о, абсолютно за богато.
Штефан уже нїчого не говорив, бо директор його оправдуваням не вірив; признавати-ж ся до річи, про яку найменьшого понятя не мав, не міг і не хотїв, хоч знав що се було би може і вменшило ступінь його вини і кари, нїж таке “правдиво руське”, вперте обставанє при своїм.
І пан директор забрали карти та пішли до дому, полишаючи Штефана в крайнїй розпуцї. Товариші пробували його розраджувати, потїшали, що всьо розяснить ся, та Штефан видїв, що і в їх серця закрав ся вже сумнїв що до його чесности і се ще страшнїйшою розпукою стискало йому серце. У хатї, перед тим так веселій, мов би хто вмер, такий сум настав.
А Штефан убрав той нещасливий плащ і пішов до дому. А дорогою тисячі розпучних думок аж до божевілля його доводили. Роздумував та розгадував, за що се? та що се? і дійшов до переконаня, що се певно якась месть, але за що? і хто? того не міг збагнути, хто би міг йому таку страшенну, таку злобну кривду вдїлати. Перебирав у думцї всїх своїх “сердешнїх”, але вони всї здавали ся йому і за глупими і за несьмілими на таку месть. Щоб таке придумати, треба було не дурної голови. Тут міг би бути один Корчак. Але знов як же можна було його про щось такого підозрівати? Коли б був хотїв за що мстити ся, то був би се вперед учинив. А тепер він так покаяв ся, такий став иньший, такий щирий Українець і товариш. Нї! то не може бути! А хто-ж? а хто-ж питала думка і не знаходила відповіди, та спокою не давала.
А потому та страшна ніч! Що він у нїй пережив — і вмирати буде, а незабуде її! Нї! для нього вже нема ратунку, йому вже не вірять!
Герой! реформатор! — ганьбить иньших, що на проби не ходять, а сам потайки грає в карти і фальшує! Так, йому вже нїхто не вірить! Він бачить, як батько страшно ридає і каже:
— А бодай же я був не діждав того.
Герой реформатор! Він бачить, як оті хлопцї, для яких він був взірцем, яких вів дорогою правди, цинїчно сьміють ся і кажуть:— Е, можемо грати! Він і фальшиво грав, а ми прецїнь фальшиво не будемо!
Герой реформатор! А з його батька цїле село сьмієть ся, що таку собі потїхоньку викохав!
— Го, го, так му треба! Най би му сї було ни забагало тих миназїїв; не для хлопа навука! Хлоп як відірве сї від плуга та від сапи, то на пси зійде! То ни дурно кажут: Не дай Боже з хлопа пана! Вікохав си Андрій чічку, що чужі дїти обгравала, віховав си паничьи!
Реформатор! — О Боже, Боже, Боже!
І він видїв бідну хатину і приспу. І видїв як він, тай Марія, тай Катруся сидять на нїй… І чув, як він розказує їм казку про щастє і що кожен чоловік стрітить те щастє. Кожен! і він стрітить! Герой, реформатор! О Боже, Боже — щастє і він!
А відтак був ранок, — він пішов до школи, та невдовзї вже всї знали, який він герой! Боже! ті усьмішки, ті нїби то співчутливі і жалібні слова — а в серцї їдь!
А ті протоколи — і ті добрі ради:
— Покай ся, поки час, згадай про батька, що з послїднього тяг ся, аби тебе до школи посилати!
А відтак розійшла ся вість по містї, дійшла до уший тих родичів, що він учив їх синів — і знову ті ради і ті усьмішки.
А потому прийшов батько; (якась добра душа і йому про всьо донесла): як Штефан одного дня вернув із школи, то вже застав його; батько сидїв на лаві такий страшенно сумний, такий…
І не кричав на нього, не ганьбив, лише сльози котили ся йому з очий, а уста шептали:
— Штефанчику, на що-сь менї то зробив, на що-сь менї то вчинив? Синочку, за що?! Тай що ти тепер пічнеш, синку мій нещасливий?
А потім той стогін!
— Так ми треба старому, так ми треба! На щом тї від скиби відривав, нащом тї відривав?! Не для хлопа наука, не для хлопа, не для хлопа!
А Штефан теж плакав, та не сльозами — за великий був його біль, аби його можна сльозами виплакати: він плакав цїлою своєю істотою, плач його рвав, розпука серце стискала, та з очий нї одна сльоза не поплила. А він так молив батька, присягав ся на чім сьвіт стоїть, що він не винен, що то певно хтось із мести таке йому виробив; та хто, того він не знає.
Батько нїби дав переконати ся, заспокоїв ся троха, та все таки повтаряв:
— Та воно однако таки на моє віходить, не для хлопа наука, не для хлопа.
А відтак пішов батько домів: гарну-ж він вістку до мами понїс, розрадував серце материнське!
А далї — приговір:
— Коли добровільно до всього признасть ся, то позволять йому скінчити в сїй ґімназії шесту клясу, відсидїти 16 годин (заплатити 20 ринських) і ходити на другий рік тут до школи. Коли-ж обстає при своїм, то сей рік, з огляду на бідноту батька, позволяють йому ще тут перебути, та по вакаціях не має тут що робити. Сей приговір такий легкий тільки тому, що всї ученики зізнали, що його при грі нїхто не видїв, отже як догадують ся, мусїв він грати десь по кнайпах “в поряднім товаристві”. Та що сього дійти не можна, отже з огляду на те, що він не деморалїзував иньших учеників, засуджуєть ся на таку легку кару.
|
|