На стрічу сонцю золотому/II
| ◀ I | На стрічу сонцю золотому II |
III ▶ |
|
Був раннїй ранок вчасної осени, а в Андрієвій хатї було вже всьо на ногах.
Андрій сидїв на лавицї в глубокій задумі, Катерина бавила Антося, Марія замітала хату, Штефан збирав книжки тай звязував шнурком, а Юстина лагодила обід, дивила ся на сина тай утирала крадьком слези.
Ой у далеку, не близьку дорогу вона виправляла його: свого синочка любого, свого баранчика білого; бо таки таке воно гей той баранчик — і біле та кучеряве, і таке случне та чемне. Тяжко було виправляти його в ту далеку дорогу: такий же він ще молодий та слабий мов та билина; перший вітер поломить, перший мороз звялить.
А він книжки звязав тай став коло вікна; дивив ся на зелену, росою ожемчужену толоку, тай на річку, що перерізувала її, і на віки записував собі їх вигляд у памяти. А відтак сумними очима водив по бідній та чистій хатї, по старих, закурілих образах і щось немов на двоє рвало ся в його душі. І тяжко було кидати ті кутики рідні, кохані, і щось тягло-манило непереможною силою у те місто, де він мав учитись, собі і своїм долї добувати.
— Ой синку, синку! в сьвіт ідеш, учити ся йдеш, на пана війдеш. Та ци ни забудеш тих рук, що тї вибавили, та ци ни забудеш тих, що тї випестили?
— Не бійте сї мамко, не забуду нї вас, нї дєдї, нї Марії, нї Антося, нї нїкого.
А вона обіймила його, гладила по тім біленькім, кучерявім волосю, тай крізь сльози казала:
— Ой іди, синку, тай учи сї, бо нима тобі тут, синочку, місця, нима.Він також мав сльози в очах; а дїти бачучи, що мама тай Штефан плачуть і собі почали.
Батько підіймив ся з лавицї тай казав:
— А се ще раз зібрали сї плаксїї, тай плаксїї! Тай нїби чого плачите? таже відав ми Штефана ни до Америки відправлєєм, лиш отут щось штири милї до міста; тай ни на смерть го ведем, лиш до школи, щістьи-долї шукати.
А потім, мов би його що в саме серце вкололо, додав:
— Іди, йди, Штефанку, йди, пообзирай ще раз усї кутики, абись добре знав, де що стоїть. Здасть сї тобі як за кілька рік “великим паном” віїдеш грабувати дєдї за податок, тай не схочеш навіть пізнати, до когось приїхав. Ой, бодай же я не діждав того.
— Старий, бій сї Бога, а де-ж у тебе серце, так дитину пилити? Нїби Штефан такий, аби сї свої старинї мав коли цурати? Ади, таже відколи го до тої школи пускаєш тай віріжєєш, то вже му так доїв тай докучив, то аж ни знати, відки в тебе тої їди кілько бере сї, — боронила мама Штефана.
А відтак звернувши ся до меньших дїтий казала:
— Ідїть у город тай вмичте собі моркви і забавляйте сї, нїм я обід долагоджу.
І в мить осхли очи від плачу, як мама позволила вмикати моркви, такої солодкої, а жовтої гей золото! Тож бо то був празник тай бай! Бо ни мож було моркви, хиба крадьки микати, бо треба її продати тай узяти гроші.
Штефан видячи, що дїти радїють, і собі всьміхав ся.
Пішли всї в город намикати моркви, Марія помила її в річцї; сїли на приспі, їли тай говорили собі: питали ся Штефана, яке то місто, а яка то школа, а чи є дзвонок коло школи? а він розказував, що знав. А потому просили, аби розповів якої байки. І він казав усїлякої: і за котика та мишку, і за розбійників, і за царівну-сонце, що щастєм зветь ся, “що у такій файні палатї на горі сидить, усего-усего, має, і що до кождого чоловіка раз у житє приходить, лиш ни до кождого однако, і не в один чєс”.
— Ште[1], а та царівна файна? — питала Катря.
— Ну, таже відав що файна, як така гей сонце.
— Ште, а вона і до нас прийде? І до тебе, і до мене, і до Антосьи?
— А, таже кажуть, що прийде; а-я, кажуть, що ми всї до неї на стрічу йдем, лише треба добре оглїдати сї, аби її не минути.
— А уна коли прийде?
— Ну, або я можу знати? Колись прийде! Ми йдем ід нї, а вона ід нам, тай може колись зійдемо сї.
— А уна стара?
— Таже кажу тобі, що молода тай файна гей сонце, а ти все ще допитуєш сї.
— Штефа, а що то щістьи, аби із ним конче стрічєти сї, тай як то, як щістьи приходит?
— Ну, то як ти наприклад що добре зробиш, а мама погладьи по голові тай скажут, що ти потрібна дївка, або як ти меш ходити до школи, тай будеш добре вчити сї, а потому дістанеш червону книжку, тай професор скаже, що ти найздальнїща у цїлій школї, то то відав також щістє, але ще не цїле. То кажуть, що як стрінути сї з щістєм, то якос чоловік цїлком відмінює сї; якийсь стає такий інакший, лїпший, кращий.
— Ну, а чому воно потому йде?
— Ади, яка мудра! Чи-ж нї? ти би може хотїла, аби коло тебе щістє цїле житє було, а другим аби нїц? От то, кажуть, одно лиш на світї, тай має на всїх стати.
— Одно?
— Одно!— А тобі хто казав?
— Ну, хлопцї так росказують, тай дїд Онофрій так казав, тай минї так снило сї.
|
|
З хати вийшла мама тай кликала до обіду.[2]
Борзенько побігли.
А на столї стояла в мисцї поріджена мандибурка тай свіжа кулеша.
Дїти аж не стямили ся, що то нинї за сьвято: і моркови позволили микати, і мандибурка не пісна, лиш заріджена салом. А як мама насипала ще в другу миску сирватчаного борщу підбитого, то таки вже скакали з утїхи, тай казали, “що то добре було би, як би Штефана що дньи віріджьили до школи у місто”.
А як уже пообідали, то всї хрестили ся тай кождий ішов до своєї роботи, хоч властиво нинї роботи не було, бо дєдї з Штефаном ішли у місто.
Мама лагодила та складала Штефанову лудину і шматє в скринку, тато “пуцував” свої тай синові чоботи. Марія перемивала миски, Катруся бавила Антося, а Штефан шарив по всїх усюдах, чи де не забув ще якої скриптури або книжки?
А як уже мраки опали, а сонце височенько підійшло то Андрій узяв скринку на плечі, в руку палицю тай капелюх, казав Штефанови забирати обі пари чобіт, прощати ся з мамою тай сестрами, тай іти, “бо ще нинї треба було записати його до школи до того еґзаменту, що треба го здати, нїм приймуть до ґімназії”.
— Ба, ци лиш обстане? — бідкалась мати.
— Ну, буде як Бог дасть, але я за Штефана не бою сї. Він таки богато знає, тай професор казав, що певно обстане. Ну, бувай здорова, стара, тай жди мене аж почерез два дни.— Бувайте здорові, мамко, — казав Штефан, — та не бануйте, нїби чого? Коби лиш менї Бог поміг дістати сї до тої школи! Таже то недалеко, буду що місїцьи до вас приходити, як буде час!
— Бувай здоров, синку, най ті Бог світий провадит, тай Матїнка його. А-я, навідуй сї чєсто, бо я собі очи за тобов віплачу. — І вона так тулила його до себе, так хрестила, так плакала!
А він хоч сам мав також сльози в очах, так просив її, аби перестала, так цїлував по руках, що послухала тай уже лиш усьміхала ся сумно, а душею молила для нього щастя.
Потому він прощав ся з сестрами, поцїлував Антося, тай зачали йти: тато з Штефаном наперед, а за ними мама з Антосем на руках, тай Марія, тай Катерина “підпроваджували трохі Штефана і дєдї”.
А на небі сяло величнє, ясне сонце: по небі воно йшло, та вказувало шлях.
——————