На стрічу сонцю золотому/I
| На стрічу сонцю золотому I |
II ▶ |
|
На краю села Н. мов притулена до громадської толоки стояла кузня. Із неї цїлий день несли ся луною удари молота по ковалї, та з невеликого комина на деревляному дасї випливав струйочкою дим. Хиба як коваль котрого дня понад вечір упив ся, або як була недїля, то тодї ставала робота в кузнї.
Коваль, Андрій Марчук, не був нї тутешнїм уроженцем, нї зайшлим Циганом. В селї ріжно про нього поговорювали. Казали, що він якийсь великий пан, що не міг згодити ся зі своїми рівними, тай тому покинув усе й пішов у сьвіт між простим народом шукати собі місця, вивчив ся ковальства тай став у їх селї ковалювати. Казали знов, що він якийсь підпанок, що не хотїв у школах учити ся тай батько віддав його до коваля. І ріжно ще поговорювали.
Та в тому всьому не було правди.
Він був сином таки простого мужика, а властиво був своїм сином, бо його тато тай мама дуже рано повмирали, так що він їх собі навіть не затямив гаразд. По смерти родичів узяла його до себе тета і він став у неї за все: і дїти її бавив, і гуси пас, і начинє мив, і скипки колов. В роботах зріс із малку. Та нї ті роботи, нї часті побої не вспіли загасити іскор розуму, що тлїли ся в його великих, зеленкуватих очах.
А як у тети стали вже підростати дїти, підросла своя поміч, то Андрій став їй зайвим, і вона через велику ласку віддала його за пастуха до попівських гусий, а далї й до худоби.
Піп був людиною доброю, та вихований в часах ще панщизняних, де хлопа уважали за бидло, і тепер не міг того позбути ся. У нього були два сини, яких він уже починав учити. Молодший, Роман, стоваришував ся з Андрієм, тай бувало в ясні, погідні, лїтні днї сїдали разом на толоцї під вербою (розумієть ся так, щоб батько про те не відав) тай учили ся. Андрій переймав усьо надзвичайно швидко, і скорше навчив ся добре читати, нїж його вчитель.
Коли про те довідав ся пан-отець, то троха побурчав та врештї позволив навіть на те, щоб Андрій у вільних від роботи хвилях приходив до кімнати, де вчили ся хлопцї, тай прислухувавсь їх науцї. Так ішло щось зо два роки.
А коли по одних вакаціях віз пан отець своїх синів до школи до міста, взяв і Андрія, що мав також ходити до школи, а за те мав обслугувати паничів, носити воду та помагати в ґаздівстві ґаздинї, у якої всї три стояли на станцїї.
Андрій був живий, жадний науки, а отї вічні послугуваня страшно ранили його душу. Він нераз думав собі: “Чи я за те винен, що вродив ся мужиком, щоб мене так поневіряли? Я гарую як віл, а їм усе недогода, все кривлять ся, все поштуркують. Я прецїнь лїпше вчу ся від того якогось Лодзя, то ми моглиб поміняти ся місцями: він міг би носити воду та чистити черевики, а я сидїв би собі тай розказував. Ба, коли оце так не буде, бо він панич, а я хлоп!”
Лодзьо, старший син священика, був дуже зарозумілий на свій рід та достоїнство, при тім лїнивий і жадний власти, а що не мав її на кім показувати хиба на братови або Андрієви, то докучав їм усїми способами. Найгірше впадалось Андрієви, бо Лодзьо дуже часто показував свою владу над ним та випоминав ласкавим хлїбом.
А в Андрієвій душі чим раз більше кублило ся почутє ненависти та зависти. Навіть так люблена наука збридла йому, бо його душу безнастанно сверлувало питанє: “За що та чому воно так неправдиво на сьвітї?” І він нераз такими страшними очима дивив ся на Лодзя, що того аж ляк збирав, та він таки не подавав ся і з їдкою іронїєю в словах питав:
— Ти може лютий, Андрію? На злість найлїпша рада мороз, остудить кров тай знов усьо буде добре. Бігай же скоренько по сьвіжу воду, то прохолодиш ся.Андрієві очи ще дужче блищали, аж сипали іскрами ненависти, але він усе ще таки слухав, доки йому ще все було байдужнїйше над науку. Та так було недовгі роки. В ньому почала будити ся сьвідомість гідности людської, а прочитані крадьком від панича деякі виривки з поезій Шевченка, що тодї оббігали по клясах ґімназії в С., та ще деякі иньші революційні піснї утвердили його в почутю, що він також людина як і панич, і що тільки чистий припадок справив, що він родив ся мужиком, а той поповичем.
І Андрій почав бунтувати ся против забаганок свавільного панича, не дуже слухав його, а той бояв ся змушувати його до послуху бійкою, бо Андрій був сильнїйший від нього. За те почав Лодзьо збиткувати ся над своїм молодшим братом Романом, якого Андрій так любив, що був би за ним і в огонь скочив.
Раз оттак сидять вони всї три при столї, а властиво Лодзьо лежить на софі за столом, тай учать ся. В тім Лодзьо починає свистати мов на пса і каже:
— Андрій, сам тут!
Андрій страшенно счервонїв ся, але нїчого, гамує свою злість, учить ся далї.
— Ну, ну, дивіть, як почервонїв! Ти видно вже позабув, що винен нам, коли сьмієш такі фохи строїти! О, що то значить: годуй гадюку молоком, а вона тебе за те кусає. Та коли хочеш далї у нас забавити, то слухай мене, або повандруєш там, де куцї ворони лїтають!
Андрій мовчав, мовчав, далї не стало сили.
— Я за дармо вашого хлїба не їм. Я також чоловік і ви не маєте права на мене мов на пса свистати.
— Що? я не маю права? Ти мій слуга, ти маєш мене слухати, або рушай на чотири вітри.
— Тай таки піду!
— Ну, з Богом Парасю, але вперед скидай із себе ті річи, що в них ходиш, та віддай те все, що ти накрав у нас.На сї слова два голоси скрикнули: “Лодзю! паничу!” і було в тих голосах — в одному стільки болю, в другім стільки ненависти, що Лодзьо аж поблїд. Та в нього вступив нинї якийсь злий дух, що казав йому дрочити ся з немічними, тягнути жили з безборонних.
Ну, і чого-ж ти так пищиш, Ромцуню? Жаль тобі за злодїєм? А може хочеш його боронити? Ти сьмішний, оборонче слабших, страх який ти сьмішний! Не бій ся, не вразив ся твій дорогий товариш, бо він знає, що я правду говорю.
— Слухай, Лодзю! Гамуй свій язик, бо тепер міг би я тобі дуже легко голову розвалити. За що ображуєш невинного чоловіка, чого дразниш мене?
— Ха, ха, ха, як він те каже: “Міг би тобі голову розвалити”. Ну, я сумнїваю ся, чи в тебе було би на стільки відваги.
— То попросту підло те, що ти тепер робиш.
Лодзьо схопив ся на рівні ноги.
— Що? ти сьмієш менї сказати, що я підлий? Хто ти, малий пуцвіртику?!
І він із страшною лютістю прискочив до брата та кинув ся на нього з кулаками, коли се перед ним станув випростуваний, з палаючими мов жар очима Андрій і казав:
— Паничу, а вам би не стидно бити ту слабу дитину? І що він вам винен? Як хочете бити ся, то зміряйте ся зі мною. Я вам і так богато винен.
— Я з хамами та злодїями не бю ся!
— Паничу! — залунав страшний крик по хатї і Андрій уже не тямлячи себе кинув ся на Лодзя.
— Хто злодїй? — шипів. — Бодай ви тим подавили ся, що я закрав, бодай ви подавили ся! Тими моїми псячими послугами, моєю гіркою працею. А ти-ж паничу через кого тепер уже в третій латинській? А згадай, хто за тебе робив задачі, яких ти своїм мізком і розібрати не міг? Хто?В кутї кімнати стояв заляканий Ромко і дрожав, аби не дай Боже не надійшла ґаздиня та не побачила що дїєть ся, бо наробилаб такого крику, що Андрія хто зна чи й на полїцию не взяли-б.
На щастє ґаздиня не прийшла (була десь у містї), а Андрій видячи, що Лодзьо під його кулаками вже лиш на пів живий, покинув його бити, та став посеред хати страшно змінений, засоромлений, немов зломаний. Ромко підійшов до нього і якось тихо, несьміло прошептав:
— Втїкай звідси, Андрійку, най тебе тут ґаздиня по сїм не застане бо буде біда, як Лодзьо прочумаєть ся.
А Андрій перериваним, від слїз дріжучим голосом казав:
— Бувай здоров Романчику! Дякую тобі за всьо добре. А тому як устане — а він устане, не бій ся, він більше наляканий як збитий — скажи, що жалую, що я собі руки на нїм паскудив, тай стидаю ся, що його бив, бо у нього лиш рот широкий, але і сили мало і розуму мало. Тай скажи, що йому прощаю те, що розбив мої найкрасші сни, що зломив моє житє, скажи, що йому прощаю, бо-ж він — твій брат. А свойому таткови подякуй за все добре, що для мене зробили, тай скажи, що я не хотїв сього, та не міг инакше.
Ромко слухав сього теж змішаний і лише сказав: — Добре, братику, я всьо скажу, але втїкай поки час, поки ґаздинї ще нема.
Сї слова отверезили Андрія до решти; він нервово почав шукати своєї шапчини, відтак щиро попрощав ся з Ромком, глянув ще раз на Лодзя, що вже починав рушатись, і вибіг з хати.
Западав зимовий, зимний, понурий вечір. Андрій немов збудив ся з тяжкого сну, а роздразнені нерви подвоювали силу небезпеки, та радили втїкати звідси далеко, в сьвіт; казали кидати любу книжку, а брати ся за тверду, невдячну працю хлїбороба або ремесника, “бо наука видко тепер ще не для хлопа”.
— Колись буде вона і для мужика доступною, але аж тодї, коли всї стануть людьми, а не такими гадюками, як той Лодзьо.
— Злодїй. — шипіло в Андрієвій душі. — І за що? За що? що я винен? За що розбив мої сни, чому відірвав від коханої книжки? Ой пани, пани! Ви не люди, ви лише пани! У вас якісь такі душі — одні такі погані, а другі такі слабі. Отсей бідний Ромко, хто зна чи він не нещасливійший від мене? Такий слабий, такий несьміливий! Що він почне в житю? Чи стане йому сили бороти ся з тою поганию, що окружає його, чи він навіть не буде пробувати бороти ся з нею, а поплине за филею, що несе иньших? Та що я пічну з собою? Де дїну ся? А може вертати назад у місто? І що? І знову зносити наруги та лайку? А врештї — і се неможливе по тім що зайшло нинї. А де инде також не візьмуть за інструктора студента аж… із третьої кляси, та ще й такого, що сьміє впімнути ся за свою честь та виправляє дикі галабурди. А до иньшого міста до ґімназії нема змоги дістати ся, бо без сьвідоцтва відходу не прийжуть, а до сього міста за нїякі скарби не верну ся. Геть відси далеко, далеко, хоч би на край сьвіта!
Мороз і вітер додавав охоти і Андрій гнав немов на крилах. А ще вчувало ся йому, що гонять за ним, що от-от зловлять його. І він утїкав. Біг так аж до другого села, та почав учувати страшне змученє і якусь сонність. На щастє побачив недалеко сьвітло, що блимало з якоїсь хати. Добув останнїх сил і з тяжким трудом добив ся до неї, та не пішов до хати, бо бояв ся, а врештї не мав чим заплатити за нічліг. — оповідати-ж відки йде і що за один, не мав охоти, — то й вилїз борзо в шопу на воза, знайшов у однім кутику троха соломи — може то було леговище пса, — впав тай заснув.
Збудив ся по півночи, як другі когути піяли, і знов гнаний трівогою, поки нїкого не було на дорозї, біг, а як ще хто крім нього йшов, то й він ішов скорими кроками, з страшною думкою в голові: що буде, як здибле шандарма, а той його запитає: “звідки він тай що за один?” Так другої днини (рахуючи в те вже й вечір, коли стало ся нещастє) понад вечір зайшов уже аж у другий повіт, щось аж у шесте село від міста, з якого втїкав, і змучений страшною дорогою, перемерзлий і слабий упав десь під плотом.
А далї вже не тямить, що стало ся, пригадує собі лише, що побачив себе перший раз після того на постелї в теплій, темній хатї. За хвилю опісля війшов до хати старий, від диму чорний чоловік і коли Андрій його поспитав: “Де я?” той відповів:
— У коваля; не бій ся нїчого, спи ще, сирото!
І далї перележав Андрій ще дві недїлї, відтак почав здоровшати, кріпшати, так що за місяць міг уже взяти ся до роботи.
Не йшов нїкуди звідси, лишив ся у коваля, а той полюбив його мов рідну дитину почувши оповіданє про його темне, сумне житє.
Коваль був старий, бездїтний вдовець, і серцем-душею приляг до молодого, живого хлопця. Взяв його навіть правно за свого, хоч прийшлось не мало походити по адвокатах та судах, нїж удалось привести се до ладу.
Далї вивчив його коваль свого майстерства, і так оба цїлими днями сидїли в кузнї та кували. І оба бували однако сумнї — і старець, і молодий, вісїмнайцятьлїтний хлопець.
Коваль згадував свої минулі, щасливі лїта, а хлопця рвав потяг до книжки, до знаня. Та нї щасливі днї старця не вертали, нї сни хлопця не збувались: для нього був на віки замкнений той гарний, чарівний сьвіт науки. Він лише своїм розумом розбирав питаня, що кублили ся в його душі, що чорною розпукою стискали його серце, і не знаходив відповіди, і страшно мучив ся. А коли він часами пробував питати дїда про що, то той потрясав сумно головою і відповідав: “Бо так Бог дав, синку, сего ми не змінимо”.
|
|
У двайцять і першому роцї житя відібрали Андрія до війська. Не зважали на те, що він був підпорою і підмогою старого коваля. Казали, що як би Андрія не було, то й так старий був би сам; він же старому не жадна рідня.
І Андрій пішов і служив три роки; три роки несьвітської муки, страшних проклонів та наруг. Кілька разів він пробував дезертерувати, та все якось несправно, все його недалеко касарнї ловили. Тодї він оправдував ся, казав, що і не думав утїкати, що лише так собі вийшов; далї сидїв у карцері, кляв страшно, а як вийшов відти — то пив.
Нарештї і та мука скінчилась і він ішов до дому, до старого коваля. Та застав хату пусту, а замість старого друга лише чорну могилку з хрестом.
Перед смертю записав йому коваль своє ґаздівство і кузню. Та Андрій хотячи уникнути процесів із дальшим родом старого від разу зрік ся поля і половини огорода, полишаючи собі лиш хату, кузню тай половину огорода.
Оттак мов притулена до громадської толоки стояла та кузня, а в нїй мешкав молодий коваль і від раня до ночи несли ся луною удари молота по ковалї.
Та часом нападав коваля такий туск, таку пустку чув у собі, що тїкав від хати і знов пив. А ще страшні питаня: “Чому на сьвітї стільки лиха? така біда? така неправда? Як, що одні пани, а другі їх невольники та слуги? Де Бог? чи то можливе, аби Він був тай терпів те все?” нїколи не давали йому супокою, він нїколи не знаходив відповіди на них, і мучив ся, і пив. Так пив, що аж страшно було дивитись: горівкою хотїв заглушити біль, що сверлував його.
Парубки не любили його, бо був чужий зайда, та про те нераз питали: “Чому не прийде коли на танець, не поставить горівки?”
Ну, і він раз пішов. Не танцював, лише дивив ся тай думав собі:
— Тай чого вони танцюють, чим тїшать ся? — і блудив зором по статних станах парубочих, та по дївочих румяних личках, мов би шукав відповіди на те.
Нараз стрінув ся з поглядом білявої та тихої Юстини, бездольної наймички, і в тім її поглядї великий мабуть був чар, бо на віки прикував його очи до її очий.
Вона теж не танцювала: стояла сумна і тиха, сама, немов біла цьвітка посеред пестрого, зеленого веселого лугу.
Підійшов до неї, і от незнати яким сьвітом говорили так щиро, немов знали ся хто зна від коли. І від тодї Андрій перестав пити горівку, бо впивав ся до нестяму розмовою та любощами зі своєю милою. А щось у три місяцї вони повінчали ся.
Тепер плило житє Андрієви весело та щасливо, хоч не взяв за жінкою нї феника. А коли десь у рік їм уродило ся хлопя, таке гарне та любе, був Андрій щасливий мов у справдїшньому раї.
Та минув рік, другий, третий, шестий, дїтий прибувало, вони підростали, видатки росли, але доходи не збільшались. Ще на додаток злого в другому селї поселив ся термінований коваль, тай Андрієви пропала через те певна часть доходу.
І знов питаня страшні: за що се? чому? де вихід із сього? забушували в його голові і він знову не знаходив лишень одну відповідь: “бо так мусить бути” і мучив ся — і пив.
Юстина поблїдла, змарнїла, та про те не перестала всьміхати ся та розраджувати чоловіка. Мов чорний віл гарувала на чужих заробітках та годувала дїти.
Тих дїтий було у неї четверо: Штефан, Марія, Катруся і Антось.Штефан що до знаку вдав ся в маму лицем, а в батька натурою. Такий був височенький, білий, з подовгуватим личком, ясними очима і незвичайно сумно та лагідно нарисованими устами.
Мама його найлїпше любила, бо був і першенький і такий послушний, тихий та задумчивий, як старий, казала. Отсе було правда, лише що в Штефанка мало було тої живности, що її мав старий молодим хлопцем. Тільки часами блищала вона в його очах, та ясним усьміхом обрамувала сумні уста, та се лучало ся лиш тодї, коли батько був тверезий, хотїв говорити, вчив його читати тай розказував йому гарні казки.
Але се трапляло ся не часто, бо батько, хоч послїдними часами мало пив, то все був такий недоступний, понурий; цїлими днями сидїв у кузнї тай кував.
Тодї малий Штефан питав мами:
— Чо дєдї такі невеселі?
А мама казала:
— Бо ми бідні, синку!
— А чому ми бідні?
— Бо так Бог дав. Проси, може Бог змилує ся над нами.
І Штефан просив Бога, сльозами молив помочи.
|
|
А як Штефанови було вісїм рік, записали його до сїльської школи.
Йой, як він учив ся!
Всїми нервами, всїми фібрами своєї істоти вчив ся!
Тато радував ся тим і сумував.
Радував ся, що син такий цїкавий, і сумував, бо вже наперед міг знати, що його сина жде не весела, не щаслива доля. Бо коли дитина перший раз запитає: “чому се так? відки се?” — то вже пропав її спокій душі, пропало тихе щастє. Вона вічно буде перти, щоб відгадати незглублені тайни природи, і все не буде знаходити відповіди, і буде мучитись.
Щасливі, о щасливі низші духом!А Штефан що раз частїйше задавав татови питаня, на які той не міг йому відповісти, бо або сам не знав, чому воно так, або ті питаня були такі, що годї було давати на них відповідь дитинї — воноб не зрозуміло.
Ну і Андрій сам не знав, що має робити. Думав, що може ще й найлїпше було-б відобрати сина із школи, запрягти до працї, то може би йому ті питаня вивітріли з голови. Та отсе було неможливе; на його мале ґаздівство досить було і троїх дїтий, що й так їм хиба всьміхала ся жебрацька доля; а знов на коваля Штефан був за слабий: він ледви міг підоймити тяжкий молот.
Та до сеї роботи шкода було батькови свойого здібного сина, і знову почалась в його душі страшна борба; одна думка казала: “Віддай Штефана до школи”, а друга глумилась: “Чи ти хочеш, аби і твій син був такий нещасливий, як ти? Не для хлопів наука!”
|
|
Штефан скінчив у сїльській школї четверту клясу з найлїпшим успіхом, дістав від учителя червону книжочку в нагороду пильности, тай прийшовши до дому казав:
— Дєдю, щось вас пан професор кликали; просили, абисьте прийшли до них нинї пополудни.
— Та не знаєш чого?
— Нї, не знаю, — але Штефан при сих словах, не дивив ся як звичайно батькови просто в вічи, лише ховав зїницї під спущені повіки.
Андрій більше не допитував, та мабуть здогадував ся, що то за бесїда має бути, бо пішов.
А як вертав відти, то був якийсь веселий, навіть трохи усьміхав ся, і коли прийшов до дому, погладив сина по голові тай сказав:
— Підеш, небоже, по вакаціях у місто до школи. А хочеш?У того-ж очи сяяли мов жемчуги і з радости нїчого не міг говорити, лишень сльози спливали йому по блїдім личку.