Мойсей (1905)/XV
Підіймало ся сонце над степ,
Мов багровеє коло,
І промінєм мов стрілами тьму
Прошибало й кололо.
У проміню тім Небо-гора,
Мов цариця в пурпурі
Над всї гори найвисше здійма
Свої ребра понурі.
На найвисшому шпилї гори,
Висше зломів і кантів
Хтось недвижно стоїть, мов один
З предковічних ґіґантів.
Там високо над чвари землї,
Над всї шуми і згуки
Він стоїть і до неба простяг
Розпростертії руки.
У сходовому сяйві небес,
В пурпуровім проміню
Кольосальний його сілюет
Видно геть у пустиню.
І летять із гебрейських шатрів
Затурбовані зори
Мов гонцї до ґіґанта того
На осяяні гори.
„Се Мойсей!“ — одні одним уста
Промовляють несьміло,
Та не вимовлять того, що там
У серцях защеміло.
Се Мойсей на молитві стоїть
Розмовляючи з Богом,
І молитва та небо боде,
Мов поломінним рогом.
Хоч зацїплені міцно уста,
І не чуть його мови,
Але серце його розмовля
І кричить до Єгови.
Підіймаєть ся сонце, пала'
Вся небесная стеля,
І стоїть на молитві Мойсей
Нерухомий як скеля.
Вже полуденний демон степом
Шле знесилє і змору,
Та Мойсея мов руки чиїсь
Підіймають все в го́ру.
І схиляєть ся сонце у низ
Вже над Фазґа вершини,
І ляга величезная тїнь
Від вершин на рівнини.
І паде величезная тїнь
Від Мойсея в останнє
Аж у низ на гебрейські шатри,
Мов батьківське прощаннє.
А по таборі пострах ішов:
„Боже, щоб у сю хвилю
Не закляв нас пророк, бо клятьба
Мала-б дивную силу!
„Від такої молитви тремтять
Землянії основи,
Тають скелї, як віск, і дріжить
Трон предвічний Єгови.
„І як він заклине нас тепер,
І як сонечко сяде,
То весь люд і весь край сей в ночи
Без полики пропаде“.