А Мойсей борикав ся, горів,
Добивав ся до цїли,
А як ніч залягла на горі,
Впав на землю зомлїлий.
Захитала ся скеля під ним
Із усїми шпилями,
І безтямний лежав він, немов
У колисцї у мами.
Якась пісня тужлива над ним
Сумовито бренїла,
І рука колихала його
Пухова́, снїжно-біла.
І почули ся тихі слова:
„Бідний, бідний мій сину!
Ось що з тебе зробило житє
За маленьку часину!
„Чи давно-ж я плекала тебе
І водила за руку?
Чи на теж я дала тебе в сьвіт,
Щоб терпів таку муку?
„Скільки зморшків на твоїм чолї!
І звялене все тїло!
І волосє, що гладила я,
Наче снїг побілїло!
„А колись ти від мене притьмом
Рвавсь на бої та герцї!
Бач, до чого дійшов! А скажи,
Кілько ран в твоїм серцї!
„Бідна, бідна дитино моя!
Потерпів єси много!
Ще й сьогоднї… на сонцї весь день!
І по що було того?
„На молитві! В народа свого
І минуле й будуще
Ти молитвою вникнути рад, —
Ох, дитя нетямуще!
„Ось я камінь із кручі зіпхну,
І піде він валить ся
Від скали до скали, з яру в яр,
І скакати і бить ся.
„Тут ударить ся він о зубець,
Розібєть ся на части,
Там з собою ще камінь порве,
Щоб з ним низше упасти.
„Тут покине шматок, там други́й,
І летить і гуркоче, —
І чи зна хто, де кождий шматок
Заспокоїть ся хоче?
„Я тверджу: і Єгова не зна!
І молись хоч і клінно,
А де мусить упасти шматок,
Там впаде́ неодмінно.
„В нїм самім його керма і власть,
В нїм самім ота сила,
Що назначує місце йому,
Що його сотворила.
„І хоч як твій Єгова міцний,
Він ту силу не змінить,
І одного сього́ камінця
У лету він не спинить.
„Ось пилок: ледво зір твій його
Добачає тремтїнє,
А Єгова не може його
Повернуть в неістнїнє.
„І не може звелїти йому
Йти по шляху не тому,
Як яким його гонить по вік
Ота сила, що в ньому.
„Сеж пилок! Щож казать про народ,
Многодушну істоту,
Де в рух мас вносить кожда душа
Частку свойого льоту!
„Про Оріона пісню ти чув,
Про ґіґанта слїпого,
Що щоб зір відзискать, мандрував
Аж до сонця самого?
„А на плечех поводиря нїс,
Сьміхованця хлопчину,
Що показував шлях йому — все
Инший в кожду годину.
„Ти до сонця веди мене, хло!“
Той вів рано до сходу,
А на південь в полудне, під ніч
До західного броду.
„А Оріон іде все та йде
Повний віри в те сонце,
Повний спраги за сьвітлом, що ось
Йому блисне вже конче.
„Через гори і море свій хід
Велетенський простує,
А не зна, що на плечех його
Хлопчик з нього жартує.
„Сей Оріон, то людськість уся,
Повна віри і сили,
Що в страшному зусилї спішить
До незримої цїли.
„Неосяжнеє любить вона,
Вірить в недовідоме;
Фантастичнеє щоб осягнуть,
Топче рідне й знайоме.
„Строїть пляни не в міру до сил,
Цїль не в міру до актів,
І жартує з тих плянів її
Хлопчик — льоґіка фактів.
„І як той дивовижний слїпець,
Що чужим очам вірить,
Все доходить не там, куди йшла,
В те трафля, в що не мірить.
„А ти молиш ся! Бідне дитя!
Де твій розум, де сила!
Ти-ж хапаєш ся піну благать,
Щоб ріку зупинила!“
|
