Мартин Боруля (1921)/III
| ◀ Дія друга | Мартин Боруля Дія третя |
Дія четверта ▶ |
|
Мартин. Цілу ніч з досади не спав! Як прочитав Нефодій Осипович бумагу, щоб мене безотлагательно вивести з именія Красовського, то наче пять котів вскочило у груди, і разом почали дряпать там своїми гострими кігтями!… Ну, пане Красовський! Сипеш ти грішми, щоб мене вивести звідціля, — і я посиплю, де треба, щоб тебе в острог посадить!… Нефодій Осипович за грабіж узяв заявленіє, каже — це уголовне діло!… Красовський хвалиться та похваляється!… Хвались, хвались!… Колиб мені ще роздратувать його, щоб він розбій який зробив, та на Сібірь… Що Сібірь? — на каторгу його!… Будеш ти знать Борулю, і дітям закажеш!… Я не буду хвалиться, ні, а тим часом і в острог, і в Сібірь, і на каторгу тебе запру… О, не я буду! Як би не ждав сьогодні жениха, то зараз би поїхав у город до повіреного, — там голова: губерньою править! Ну, та день-два підожду… Гей, Омелько!… Бог дасть, дочку пристрою, — тоді заживу настоящим дворянином: собак розведу, буду на охоту їздить, у карти грать… (Входе Омелько). Чого ти лізеш, як черепаха?
Омелько. А хиба я птиця? Літать не можу: поки встанеш, поки прийдеш…
Мартин. Ну, ну, годі.
Омелько. Колиб чоловік крила мав…
Мартин. Годі!
Омелько (на бік). Ніколи не дасть договорить.
Мартин. Іди мені зараз аж на шпиль, звідтіля видко верстов на пять по дорозі в город, там будеш сидіть і ждать…
Омелько. Чого?
Мартин. Слухай!
Омелько. Та я ж слухаю.
Мартин. Мовчки слухай!
Омелько. Мовчу…
Мартин. Як побачиш наші коні й нашу натачанку і буде там сидіть двоє, прибіжиш до дому попереду…
Омелько. А як я не добіжу попереду?
Мартин. Що ти йому будеш казать!
Омелько. Трохим же буде кіньми їхать, а я пішком бігтиму, то хоч би з мене й дух виперло, а я не поспію вперед, хиба разом прибіжимо.
Мартин. Не разом, бусурмене, не разом! а треба, щоб ти його здалеку побачив і вперед прибіг!
Омелько. Не прибіжу. Годів пять тому назад можеб і прибіг разом, а тепер не прибіжу. Та й на щож я буду бігти разом з ним? Він буде їхать, а я буду бігги біля натачанки на сміх людям, як собака! Та Трохим на зло мені запустить так коней, що й чорт з ним не збіжить!
Мартин. Хибаж я тебе, супесе клятий, за тим посилаю, щоб ти на випередки з кіньми біг.Омелько. А хиба я знаю.
Мартин (бере його за груди). Не знаєш?
Омелько (на бік). Отже остатню свиту порве.
Мартин. Звістку, звістку, звістку щоб подав уперед — гость важний приїде!
Омелько. То дозвольте коня взять.
Мартин. Бери, бодай тебе за пупа взяло — тільки не муч мене.
Омелько. А якогож коня взять? Я візьму Рака… (Мартин бере його за комір, поверта до дверей і виводить). Та постривайте, пане, я сам піду, а то ви мені свиту порвете. (Випхнув).
Мартин. От мука мені з цим каторжним Омельком! І вигнав би — жаль: давно служить і привик до нього так, що як не бачу довго, аж скучно. А він, чорт його знає, чи нарошне дражнить мене, чи таки справді дурний трохи зробився. (Виходить Марися й несе клунок). Куди це? Що це?
Марися. Треба прати сорочки то-що, багато набралося вже шмаття.
Мартин. Я тебе постираю! Страмить мене хочеш? Дворянська дочка сама стирає! Може ще й на річку підеш? Для чогож то я двох робітниць найняв?
Марися. Вони на городі копають, а яж що буду робить?
Мартин (на бік). Справді?… І сам не знаю, щоб вона робила, якуб їй роботу дворянську знайти… (До Марисі). Нічого не роби.
Марися. Та яж таки занудюсь без роботи, захворію.
Мартин. Глупство! Наглядай, щоб другі робили, а сама надінь мені зараз нове плаття, помий гарненько руки, та й сиди, як панночці слід. Та руки, руки мені мий разів три на день, не жалій мила. Ну, на лиці вона й так гарненька: а требаб присипать ще борошенцем, — є таке борошенце, та не знаю, як його звуть і де воно продаєть ся…
Марися. Як собі хочете, а я єй-Богу без роботи не буду сидіть.
Мартин. Не смій мені, кажу! (На бік). Якуб їй роботу найти пристойну?… А! (До Марисі) Я тобі пяльця достану, будеш вишивать у пяльцях.Марися. Та яж не вмію.
Мартин. Навчишся. Не святі горшки ліплять! А шмаття однеси назад. (Марися знизує плечима її виходить). Піду справді до Сидоровички, я бачив у неї пяльця, вона вже стара, не бачить, то віддасть для Марисі, для своєї хрещениці, і покаже, як на них вишивать… Ох, поки то все поставиш на дворянську ногу, то й чуб тобі свердлом стане! (Пішов).
Марися (одна). Таке щось чудне у нас робиться, що хоч з хати тікай!… Чую я, що батько все про дворянство балакають, а ніяк не розберу, чого то дворянці стидно робить. Дивно… Перше батько казали, що всякий чоловік на світі живе за тим, щоб робить, і що тільки той має право їсти, хто їжу заробляє; тепер же все навиворіт. Колиб Миколу побачить… Учора був його батько у нас, чи говорив же він про наше весілля? Микола певно знає — хоч би прийшов заспокоїв мене, а то чогось не весело на душі, наче що недобре серце віщує!… Хотіла вчора у вечері вийти до Миколи — лихий приніс письмоводителя, з ним порались до півночі… поки нагодували… Сьогодні ввечері побачусь.
Микола (під вікном). Марисю, можна зайти?
Марися. Микола! Заходь, заходь — я одна: ні батька, ні матері нема. (Входе Микола).
Микола. Марисю, моя рибонько, щож ми будемо робить?… Твій батько не хоче віддать тебе за мене!…
Марися. Чом?!
Микола. А що я не дворянин! І тепер мій батько розсердились, хочуть, щоб я сватав дочку Котовича.
Марися. Щож ти зробиш?
Микола. Не знаю!… Посватать замість тебе дочку Котовича, розбить свої надії, а з ними й серце — все одно, що живим лягти у домовину!… Знов же, не послухать батька, то прийдеться з ним посвариться! А тим часом ти, покірна волі свого батька, підеш за другого, — тоді у-двоє тяжча моя мука буде: я потеряю і батькову ласку, і тебе!… О, чом я не дворянин?
Марися. Ти мене любиш?
Микола. Умру без тебе!Марися. І я люблю тебе так само й ні на кого не проміняю. Слухай же мене. Корися батькові своєму, та тільки сватать Юльку не спіши; проси його, щоб підождав, поки її ти сам не роспізнаєш, — він тебе любить і згодиться! А я тим часом роздивлюсь, прислухаюсь і розміркую, що робить.
Микола (кидається до неї). Марисю! Ти мій розум, моє серце, мої очі! Дай поцілую тебе за пораду!
Марися. Тепер нам не до того! Йди до дому краще, щоб нас тут не зу́спіли, тоді й заміри наші розлетяться…
Микола. Іду — йду, Мариночко моя! А в вечеріж ми зійдемось знову?
Марися. Жди жене під яблунею у садку.
Микола О, колиб мерщій зайшло сьогодні сонце! (Пішов).
Марися (одна). Так о́т яке зу́спіло мене горе! Дворянина батькові в зяті схотілось! О, Боже мій! Та деж на всім широкім світі знайдеться дворянин, щоб так мене любив, як любить мій Микола? І я? Кого так щиро полюблю, щоб промінять його, забуть? О, нікого, нікого! Краще смерть, ніж заміж за другого!… (Входе Палажка). Мати! Вони певно не знають нічого… Мамо!
Палажка. Чого, дитино моя?
Марися. Що в нас робиться? Чом батько від Миколи старостів не прийняли? Яж вам давно казала, що люблю його, що він буде мене сватать, і ви сами тому раділи…
Палажка. Ох, дитино моя!… Не пристало тобі тепер іти за Миколу. Батько каже, що ми в дворяне вийшли — панами стали, а Микола не дворянин і через те не рівня тобі.
Марися. Не рівня?… Боже мій! А хтож нам рівня? Хиба хочете, щоб я дівкою посивіла?
Палажка. Не журись, дочко, не посивієш — жених є… гарний… і чин має…
Марися. Є?! Хто?
Палажка. Отой судейський, що приїздив до нас з Стьопою на масляній… ти йому вподобалась… Памятаєш? Що грав на гитарі і співав… чин великий на ньому… ростиратор, либонь…
Марися. Мамо, голубко моя! Яж давно люблю Миколу, а того судейського тільки раз бачила, не знаю його і знать не хочу.
Палажка. Ох, не завдавай же й мені жалю! У мене у самої серце болить за Миколою, я сама його люблю… та щож нам робить, що нам робить, коли тепер не приходиться тебе за простого віддать, бо ми в дворяне вийшли.
Марися. Мамо! жилиж ми перше без дворянства і всі були щасливі… На щож дворянство нам здалося, коли воно горе приносе, коли через нього ви хочете мене нещасною зробить, занапастить мій вік молодий!… Мамо! Яж ваша кров — не губіть мене, віддайте заміж за Миколу. Я не хочу буть дворянкою! Краще жить на світі щасливим мужиком, ніж нещасним паном, — це всяке знає!…
Палажка. Правда твоя! Ох, правда, моя добра ти, моя розумна дитино!… Ти побалакала зо мною і в мене наче полуда з очей упала. Сама бачу, що дворянство нам біду робе. А почну батькові казать, щоб не видумував нічого, щоб жив по старовині, — то закричить, затопа ногами, почне читать мені якісь бумаги про дворянство, затуркає мене, зачиркає, зібє з пантелику — і я думаю: може ми й справді вже дворяне — і починаю по-панськи привчаться і самій тоді хочеться тебе за благородного віддать заміж!… Тепер не знаю, що й казать, що і робить — вимучилась зовсім і одуріла. От вже другий день хожу до Сидоровички, вчуся дворянським звичаям, щоб принять жениха, бо він сьогодні й приїде.
Марися. Сьогодні?! Мамо! Уговоріть же татка, щоб не губили мене!
Палажка. Ох, не можу, дочко, не можу… тільки посваримось, дитино моя, а товку не буде! Ще й побємось на старість, бо вже два рази мало-мало не бились. (За коном голос Мартина: „Сюди, сюди, помалу тільки“). Батько йде!… Ходім звідціля. (Пішла).
Марися. Що мені робить?… Ще батькові упаду в ноги!… (Пішла).
Мартин. Отут, хлопче, постав, та й іди собі. (Хлопець ставить пяльця на місце й виходить). Пяльця! І не хитра штука, а зараз красу господі придали. Якось аж веселіше горниця дивиться. Нехай Марися вчиться. Сидоровичка обіщала показать, спасибі їй. От і благородна кума в пригоді стала! Кумів завше треба вибірать значних і благородних! А як Бог дасть, Марися вийде заміж, то первого онука — он як охрестю: кумом візьму повковника Лясковського, а за куму генеральшу Яловську… (Входе Марися й пада йому в ноги). Що це?!
Марися. Не губіть мене, не топіть мене — я у вас одна!
Мартин. Ото Господи, як злякала, аж ноги затрусились… Встань! Чого тобі?
Марися. Не віддавайте мене заміж за того жениха, що приїде з города: я його не люблю, я за нього не хочу…
Мартин. Як?! За благородного чоловіка не хочеш? За когож тебе тоді віддать?
Марися. Віддайте мене за Миколу.
Мартин. Світ навиворіт! Панночці — мужика забажалось!… Не смій мені про це й заікаться!
Марися. Я люблю Миколу й він мене любить, ми будемо щасливі.
Мартин. Що то за слово таке — любить? Кажи мені, що то за слово таке?… Га? Що воно означа: чина, чи дворянство?
Марися. Я не вмію росказать… Я…
Мартин. Видумка! Витребеньки! Бабячі химерики! Чина, дворянство треба любить, а другої любови нема на світі!…
Марися. Я собі смерть заподію, коли…
Мартин. Не сердь мене, бо я порву на собі всю одежу!… Чуєш?… Здуріла дівка! — ще й не розгляділа добре благородного жениха, а вже іритується! Та жених такий, що хоч би яка панночка, то з охотою пішлаб за нього — от приїде, то побачиш!… А про Миколу й не думай! Та я скоріше вбю тебе, ніж віддам за мужика, я тебе з дому вижену, я тебе… Та я не знаю, що зроблю!… От дітки! Ти для них пеклуєшся, побиваєшся, з шкури лізеш, а вони замість дяки — серце тобі на двоє роздирають! Мало мені муки з Красовським і так, та ще тебе віддам за мужика, щоб він зуби скалив?… Іди! Жених може вже з гори зїзжає… Іди, одягнися мені у нове плаття, а цих речей щоб я більше не чув!
Марися. Тату…
Мартин. Який я тато? Що то за тато?
Марися. Папінька!Мартин. І слухать не хочу! Іди, роби, що велять. (Марися пішла). Не знає свого щастя, сказано: молоде — дурне… Ох, діти-діти! Як би ви знали, як то хочеться бачить вас хорошими людьми, щоб ви не черствий хліб їли… Як би то знали… тодіб ви зрозуміли, що батьки не вороги вам… От трохи погримав, а вже й жаль!… Вонож, дурне, дума, що я їй ворог! Ворог за те, що витягаю з мужичества… А чого мені це коштує?… Колись подякує. (Входе Омелько). Їдуть?
Омелько (задихався, не може говорить). Ї-і-ду-ть!
Мартин. Чого ти так засапався? Сопеш, як підпалений кінь!… Далеко?
Омелько. Ху, ху, ху!… Утомився…
Мартин. Тиж конем їхав?
Омелько. Де там! Упав, к бісовому батькові, з коня…
Мартин. Яж кажу, що так!… Далеко?
Омелько. Ні, зараз за могилою і впав! Тільки що виліз на Рака, а…
Мартин. Не про те! Не про те я питаю! Чи далеко їдуть?
Омелько. Та мабуть уже близько біля двору.
Мартин. Тиж бачив, хто їде?
Омелько. А хтож: Трохим їде — нашими кіньми й нашою натачанкою…
Мартин. А по заду сидить хто-небудь?
Омелько. По заду?… Не примітив!
Мартин. Чогож ти біг, бодай ти луснув? (Йде до вікна).
Омелько. Чисто коліно збив, болить, як печене, прибіг попереду, а він ще й лається!… Чорт на тебе угодить… (Пішов).
Мартин. Він!… Жених!… (До дверей). Душко! Палазю! Приїхав! Жених приїхав. Одягайтесь мерщій!… А Господи, аж серце забилось!… Принять треба на славу… (Відчиня середні двері. Входе Націєвський з гитарою в руках, у шерстяній накидці. Мартин іде до дверей, розставивши руки). Милости прошу, дорогий гостю! (Націєвський кладе гитару на стілець. Однімаються й цілуються).