Мартин Боруля (1921)/IV
| ◀ Дія третя | Мартин Боруля Дія четверта |
Дія пята ▶ |
|
Омелько. То це жених нашої Марисі, сьогодні й заручини?
Трохим. Еге. Дорогою він мене частував біля кожного шинку — гарний панич!
Омелько. Він же й мене частував тоді, як чоботи й кобеняк украли, бодай йому…
Трохим. І що вони там роблять — ті судейські: такого їх, як галок в осени?
Омелько. Бумаги, каже, пишуть.
Трохим. На щож ті бумаги?
Омелько. На продаж. Продають.
Трохим. Та хтож їх купує, кому вони потрібні? хиба на цигарки?
Омелько. Виходить, є такі люде, що купують. От бачив повіреного, що приїздив: коні як змії, тарантас блищить, фурман — наче коробейник Улас?… Бачив? Отже він бумаги продає. Його фурман дав мені на цигарку легкого тютюну й росказував, що, каже, його пан якісь бумаги пише і продає людям — що кому потрібно, з того й хліб їсть, і будинок має у городі. От і наш пан, каже, купив якісь бумаги у нього на Красовського, а Красовський, каже, довідався, приїздив аж у город, заплатив дорожче і він продав йому бумаги вже на нашого пана. Так і торгує!
Трохим. Диви!
Омелько. Всякому чоловікові назначено, що робить, з чого хліб їсти і що йому мать! От мені назначено, щоб я без чобіт був і без кобеняка — і вкрадено.
Трохим. Мабуть, що так… А не чув, коли буде весілля?
Омелько. Не чув. Вчора гуляли довго — жених і досі спить.
Мартин. Чого ви тут стовбичите?
Омелько. Стола від Сидоровича принесли.Мартин. Ага! ну, біжиж ти, Омельку, принеси умиваться паничеві. (Омелько і Трохим виходять). Ще спить. Сказано — чиновний чоловік, — не то що простий шляхтич: ще й чорти навкулачки не бились, а він схопиться й гасає по хазяйству!… На що вже я — от, здається, зовсім вибився на дворянську линію, а не можу вранці довго спать — боки болять, а треба привчаться! Воно якось так — зовсім другу пиху тобі дає. Прийшов хто рано, чи там яке діло по хазяйству, а ти спиш! Дома пан? питають. Та ще сплять! О! і всі на пальчиках!… Безпремінно заведу такий порядок: чи прокинувся, чи ні, а буду лежать до сніданку. (Омелько несе ночви й відро води). Що це?
Омелько. Та умиватьсяж.
Мартин. Ну, й що тобі сказать? Деж ти бачив, бусурмене, щоб люде в ночвах умивались? Поросят тільки у ночвах патрають, а ти хочеш благородного чоловіка…
Омелько. Та яж письмоводителеві над ночвами ціле відро води на голову вилив.
Мартин. То инша річ — чоловік сирий і на похмілля.
Омелько. А цей хиба тверезий учора ліг?
Мартин. Не твоє діло! Іди візьми велику деревяну миску і води у поливяний глечик.
Омелько. І щоб то відразу сказать, а то носись. (Пішов).
Мартин (один). Треба десь такого служку достать, що при горницях був, бо Омелько старий для послуги, нічого не тяме. (Омелько вертається з глечиком і мискою). Там постав, і як що спить, то навідайся через яке время. (Омелько пішов у другу хату, входе Палажка). Спить ще. А що, як там, душко, у тебе: чи все готово?
Палажка. Поки люде посходяться, усе буде готово. (Входить Омелько).
Мартин. А що?
Омелько. Потягнувсь, лупнув очима, повернувся на другий бік і знову захріп.
Мартин. Навідайсяж опісля.
Омелько. Можеб я там посидів, поки прокинеться?
Мартин. Опісля, кажу тобі. Чого ти там будеш стирчать, ще й сам заснеш.
Омелько. А потім прозіваю — будете лаять.
Мартин. Не патякай! Поклич панночку. Де вона?
Омелько. Порося патрають.Мартин. О-о-о!… Нехай одягнеться і сюди йде. (Омелько пішов. До Палажки). Яж тобі казав, яж тебе прохав, щоб ти їй не давала ніякої роботи: руки чисто порепаються, — а ти порося її заставила патрать!
Палажка. Та цить уже, не гримай. Який же чорт буде обід варить, коли робітниці не тямлять нічого.
Мартин. Палазю, Палазю, не кричи, душко, а то почує. Ну, йди, душко, сама обід готов, а вона нехай ще побуде з женихом.
Палажка. А тиж з ним балакав?
Мартин. Та ми вже зовсім скінчили з ним: 500 рублів приданого, весілля на наш кошт, два роки доставлять у город топливо й де-які предмети на продовольствіє і хату поставить у городі — місце у нього є. (Входе Марися). Ну, то йдиж, Палазю, щоб справді там робітниці не нашкодили чого в обіді, а то замісць поросяти подадуть обгорілий оцупок. (Палажка пішла). Ну, моя дитино, я вже скінчив з твоїм женихом. Сьогодні заручини, а на Тройцю й весілля.
Марися. Не любите ви мене.. випихаєте з дому…
Мартин. Я? тебе не люблю? Господи! Душу свою готов тобі віддать!… Для когож я побиваюсь, як не для вас? Послухай мене, доню моя: краще білий хліб, ніж чорний, краще пан, ніж хам! І батькове око, як прийдеться умірать, закриється спокійно, бо душа моя знатиме, що мої унуки дворяне — не хлопи, що не всякий на них крикне: бидло! теля! Ох дочко, ти не знаєш, як тяжко хлопом буть, усіх бояться, усіх лічить вищими від себе! І дай Бог, щоб ти не знала; а я всього попробував і знаю. Не хмурсяж, не хмурся… Жених вийде, а ти сядь за пяльці, будь з ним приязна. Сядь, доню: за пяльцями якось пристойніше сидіть… так ніби за роботою. (Садовить її). Отак. Яж зараз вернуся, а ти поводься з женихом, як слід дочці Мартина Борулі — уродзоного шляхтича! (Пішов).
Марися (одна). Ох, тату, тату! Як би ви знали, як мені тяжко слухать ваші речі! Наче тронулись, борони Боже. Що мені робить? Щоб не сердить батька, я тим часом покірствую, а чого наговорю женихові — то нехай тільки слуха! Колиж і після того не одчепиться, то піду вже на одчай: нехай хоч бють, хоч ріжуть — однаково! (Виходе Омелько).
Омелько (несе обома руками миску, а в мисці глечик). Вже одягся! Ну, жених!… Яка у нього червона жилетка, аж очі в себе вбірає!… Одчиніть двері, а то воду росхлюпаю… (Марися одчиня). Хоч би нас почастували добре на заручинах: дома не страшно й випить… (Вийшов).
Марися (одна). Виходь, виходь скорій… Може сам одцураєшся, коли почуєш, як я тебе поважаю.
Входе Націєвський, одягнений у сюртук з куцими полами. Рукава з буфами, коло плечей вузчі, а біля руки ширше. Штани широкі — трубою, коло чобота зовсім вузенькі. Жилетка червона, двохбортна, без манішки, з мідними ґудзиками, шия повязана чорним шовковим платком.
Націєвський. З добрим утром, Марина Мартиновна, як спалось, спочивалось?
Марися. Лягли легко, встали ще легче… а ви як? Здається — і лягли важко, і встали тяжко?…
Націєвський (на бік). Зразу збрила! (До Марисі). О, яка ви гострая і строгая!… (Бере гитару й побринькує). Нам з привички! Инший раз, як вернешся от Шулемки, так ще тяжче ляжеш, одначе діла за нас ніхто не робе!… А ви вишиваєте?
Марися. Ні. Я не вмію, так сижу: батько звеліли вас підождать за пяльцями, щоб ви подумали, що я баришня…
Націєвський. А ви хиба не баришня?
Марися. Не знаю, як вам здається… Я проста дівчина, мужичка, нічого не вмію: я вмію жать у полі, громадить, мазать, коров доїть, свиней годувать!… Подивіться, які у мене руки…
Націєвський. І разпрекрасно! А як вийдете за мене заміж — ібо ми вже з папінькою вашим сіє діло покончили, не знаю як ви, — тоді не будете жать: найдеться друга робота, болєє благородная… і руки побіліють… А по вечерам я буду вам грать на гитарі. Буде весело, у мене знакомих доволі…
Марися. Я за вас не хочу заміж, то татко мене силують, а я вас не люблю…
Націєвський. Як побрачимся, тоді полюбите!… Любов — ета злодійка приходить зря: сьогодня нєт єйо, а завтра вот она! Та ви ще мене не знаєте! (Бє акорд на гитарі й співа):Гандалеръ молодой,
Взоръ твой полонъ огня:
Я стройна, молода,
Не свезешь-ли меня?
Я въ Ріальто спѣшу до заката,
Видишь-ли поясъ мой?
Съ жемчугомъ, съ бирюзой,
А въ срединѣ его
Изумрудъ дорогой, —
Вотъ тебѣ за провозъ моя плата!
Нѣтъ, не нуженъ онъ мнѣ,
Твой жемчужный уборъ:
Ярче камней и звѣздъ
Твой блистательный взоръ:
Жажду я одного поцѣлуя!
У нас многія баришні од меня тають і ви розтаєте.
Марися. А я чого буду таять, — я не сніг.
Націєвський. Ну — розтопитесь…
Марися. Борони Боже! Хиба я смалець?…
Націєвський. Ха, ха, ха! Остроумно! Одно слово, полюбите мене — ручаюсь.
Марися. О, ні! Ви мені противні…
Націєвський. Ето даже обидно, ібо я всегда нравился женщинам… Почему же у вас такая злость против мене?
Марися. Я вас не люблю і прямо вам кажу, а ви таки лізете у вічі, от через це ви мені противні.
Націєвський. Та нєт!… Ето ви шуткуєте!.. Ето ви говорите по той простой причині, что мало знаєте меня; а когда вийдете замуж, присмотритесь, і апробуєте — как пишеться в журналах — тогда другоє скажете!… А тепер заключим наш разговор поцілуєм, как жених і невєста. (Співа). Жажду я одного поцілуя!… Позвольте!
Марися. Цього ніколи не буде! Мені легче випить оливи з мухами, ніж вас поцілувать! Душа моя до вас не лежить і очі мої не стрінуться з вашими; а коли ви й після цього все таки хочете, щоб мене присилували за вас заміж, то знайте: я люблю давно другого, чуєте? Люблю другого, йому слово подала й не розлучить нас ніхто — хиба могила, а за вас я тоді вийду заміж, як у Спасівку соловейко заспіває! От вам уся моя правда. І нічого нам балакать, розміркуйте гарненько і більше до нас не приїздіть… а тепер — прощайте! (Хутко виходе).Націєвський (один). Любить другого… Положим, єжелі только любить, то це крупний пустяк, но єжелі любов з финалом… Це для меня мучительно будить і позорно даже!… Впрочем, до свадьби далеко, ми і ето разузнаєм; а отказаться й перед вінцем можна!… Как би я не вскочил у корито? (За коном голос Мартина: „Так я хочу“! Голос Палажки: „А я не хочу“!) Голос отца і матері… один — хоче, другий — не хоче. Желательно послушать — об чом спор? Навєрно про меня… Сюда, здається, йдуть! Сховаюсь. Деб же?… Тут нема місця… А, в етой комнаті, де спав, біля дверей, є шкап, за шкапом стану. (Пішов. Входять Палажка й Мартин).
Палажка. Не хочу, не хочу я твоїх кумів!…
Мартин. Цсс! Дурна! (Йде на пальчиках до дверей і загляда). Нема. Пішли мабуть з Марисею на проходку в садок… Так не буде, як ти, душко, кажеш! Кумом візьмемо Лясковського — чоловік значний і нужний, а кумою буде генеральша Яловська — вона крижмо хороше дасть.
Палажка. Так кажуж тобі, що я не хочу ні Лясковського за кума, ні Яловської за куму.
Мартин. У Лясковського дітей нема, багатий, він і дитину воспитає по дворянськи.
Палажка. Як раз! Такий скупий, та буде він тобі пеклуваться про чужу дитину? Міні страшно на нього й глянуть!… Краще ми візьмемо кумом Гарбузинського, а за куму Трщинську.
Мартин. От вигадала! Ну, Трщинська ще нічого кума, а у Гарбузинського своїх десятеро: чого від нього можна сподіваться для хрещеника?
Палажка. І ніколи ти мені не уважиш; яж згодилась, щоб хлопчика звали Матвієм, а ти уваж за кумів.
Мартин. Та не уважу! Лясковський полковник, а Гарбузинський копитан.
Палажка. То нехайже тобі чорт, коли так! Вибірай собі сам кумів, нічого було й питать мене! (Йде назад).
Мартин. Кудиж ти, стривай!
Палажка. Ніколи мені, через тебе порося ще перепечеться! Бери собі кого хочеш. (Пішла).Мартин (іде за нею). Тиж розміркуй… Нічого в чинах не тяме! (Пішов).
Націєвський (надіва накидку). Це так! Невєста з приплодом!… Благодарю!… Я ще тільки сватаю дівку, а вони, бачу, вже й дитину хрестить будуть. Ні, шукайте собі дурнішого. (Бере гитару під полу). Давай Бог ноги від такого шлюбу. Піду наче у проходку і поминай, як звали! (Хоче йти, входе Омелько).
Омелько. А ну, скиньте лиш чоботи, посидьте трохи босі, тепер тепло…
Націєвський (на бік). От тобі й маєш! (До Омелька). З якої статі? Для якої надобности?
Омелько. Та я достав трохи галанської сажі, то почистю, щоб блищали… Я в мент… я чистив і письмоводителеві, і…
Націєвський. А!… Не нужно, брат… Скажи мені — чи тут є корчма?
Омелько. А якже без шинку? Отут зараз за містком… Без шинку не можна.
Націєвський. То я піду трохи пройдусь, а кстаті у мене є діло до жида. (Пішов).
Омелько (один). Похмелиться пішов… І не диво! У чоловіка голова тріщить після вчорашнього — по собі знаю. А наші завели сварку за кумів. Ну й чудні! На Тройцю ще тільки весілля, та може й дітей у Марисі не буде, а вони вже збіраються хрестить онука!… Старий хоче кумом повковника, а стара - копитана! І таке підняли, що страх! Стара вже двічі за качалку хапалась!…
Мартин. Ну, годі, ну, не сердься, душко, а то ти й при гостях надмешся, як гиндичка!… Я вже згожуюсь: нехай первого охрестять твої куми, а другу дитину мої…
Палажка. Отак добре! Як так, то я вже не сердюсь… Натомилася з обідом, а тут ще й через сварку… Ну, обід, слава Богу, готов…
Мартин. А ти чого тут виснеш?Омелько. Та я достав галанської сажі, хотів паничеві чоботи почистить, а він пішов у корчму…
Мартин. Чого?
Омелько. Похмелиться.
Мартин (підступа до нього). А ти по чім знаєш? Га? Хиба він тобі казав, що йде похмелиться?… Звідкіля ти це узяв?
Омелько. Та я так догадуюсь, а він казав — діло є до жида.
Мартин. Н-ну! Не такий сьогодні день, а коли я тобі зубів не повибиваю за твої речі, то не я буду!… Так і ляпнеш, що́ в голову влізе. У чиновників у кожного є діло до жида! Біжи поклич його зараз, скажи — гості збіраються, будемо обідать. А Марисі не бачив?
Омелько. У садку сидять.
Мартин. Гукни й на неї, щоб ішла. (Омелько пішов).
Палажка (у двері). Дівчата, готуйте стіл!
Мартин. Щож це нема гостей. (Входять дівчата й пораються коло столу).
Палажка. Когож ти кликав?
Мартин. Дульського, Протасія, Сидоровича, Рачинського, з жінками, з дочками, — набереться доволі.
Дульський. Здоровенькі були!
Мартин. Просимо, просимо… (Жінки цілуються, сідають і тихо балакають).
Дульський. Ну, поздоровляю тебе! Дай Боже діждать онуків.
Мартин. Спасибі! (Входе Протасій з жінкою, двома дочками). От і Протасій з семейством. (Дульський ховається між бабами).
Протасій. Всього доброго вам у хату! (До Мартина). Голова трохи боліла після вчорашнього… А добре співа гражданський офицер, твій зять! Я ще як жив на Дідовій балці… А там здавна осівся Кирило Гарболінський, — він був, кажуть, маркитантом в 1829 году й нажився здорово: свій табун коней, пар 40 волів, корови, вівці… тоді не так ще сутужно було на землі, як тепер… А ми держали сад і став графа Рипяшинського — на одкупі… Сад був чудесний… Одних груш, бувало, в Херсонщину фур 10 одішлемо, а скільки свині поїдять, та доволі того з тебе, що ми тоді вигодували десять кабанів, та які кабани!… (Тим часом, як Протасій говоре, входе ще Сидорович з жінкою, здоровкаються, жінки цілуються; входе Марися. Сидорович глянув на Протасія, махнув рукою й пішов до Дульського. Слуха один Мартин, котрий теж покида Протасія й той, сказавши слів десять на вітер, заміча, що ніхто його не слуха, замовк, і в цей мент побачив Дульського). Ага! Дульський вже тут! Пане Мартине, а скоро будем обідать?
Мартин. От зараз прийде панич наш, він пішов трохи прогуляться…
Протасій (Дульському). От і добре: поки обідать, я тобі скінчу про церкву, — вчора не договорив, хтось перебив.
Дульський (на бік). Нікуди від нього не сховаєшся, заговорить на смерть. (Входе Рачинський з жінкою і ще гості. Цілуються. Протасій застукав Дульського й росказує йому, а той тільки головою хитає. Мартин почина нудиться: то в двері вигляда, то на столі поправля, то жінку манить до себе пальцем, шепочеться з нею, розводить руками, зве Марисю. Під кінець монолога він зовсім стурбований).
Протасій. Так ото, знаєш, поїхали ми у Кременчук — з Сидором Карповичем Жироїдовим, може чув?… Він, літ пятнадцять, а може й двадцять буде, як умер в Яструбинцях… царство йому небесне… Балка упала на голову і вбила його… славний чоловік — я з ним спізнався ще у Плискові, імєнії графа Лопушанського, Лопушанський охотник був на всю округу… Я в нього достав собі хорта, та така була собака, що зайцеві й писнуть не дасть… Поїхав у Плисків до свого давнього знакомого Івана Жука, а старий Жук і каже: шкода — млин стоїть, поправляють. Нічого робить, стали ми годувать воли, а тут прийшов Сидор Карпович — він підрядився в Розлогах, у Херсонщині, строїть церкву — і ото попросив мене поїхать з ним у Кременчук лісу куповать. Діло було на провесні. Не доїзжаючи Кременчука, є город Крилов, а там живе давній мій приятель, ще й кум — Супостатов. Лісом торгує. Ми з ним у венгерську компанію познакомились, я хрестив з його жінкою дочку у Митрофанова — може знаєш? Єлена Вікентьєвна… (Входе Омелько).
Омелько. Оказія, пане…
Мартин. А що? де панич?
Омелько. Подався у город.
Мартин. Як?
Омелько. Наняв Шулима і той його повіз на своїй коняці в город.
Мартин. Брешеш, ироде!…Омелько. Побий мене Бог! Я сам бачив, як виїхав з двору, ще й сказав мені: кланяйся своєму панові, скажи, щоб не ждали мене більш ніколи… Я, каже, пошуткував!… Жид ударив кобилу батогом, повозка заторохтіла і я більш нічого не чув.
Мартин. О, Господи! Щож це? Насмішка?… Не може статься, тобі так здалося!
Омелько. Та нехай мені повилазять! Коли не вірите, то спитайте Голду! (Мартин хватається за голову й сіда; гості сполошилися, шепчуться).
Дульський. Ходім, панове, бачите — чоловік у такій оказії, чого нам тут стирчать? (Виходять).
1-й гость (на відході). От тобі й заручини…
2-й гость. От тобі й чиновний жених… Ха, ха!
Протасій. То я тобі другим разом роскажу. Прощайте! (Всі виходять).
Мартин (вскакує). Осудовисько! На ввесь світ осудовисько!… Палажко! Що мені робить? Що нам робить?…
Палажка (обнімає Марисю). Бідна моя дитина! Ославив, покинув!… (Плаче). Хто тебе візьме тепер?…
Мартин. Цить! Я йому так не подарую! О, мизерний, о паскудний! Кипить моя кров!… Кипить!… Мені страм, дочці страм!.. Перед усіма дворянами страм… Ні! Яж і тобі, яж і тебе… (Біжить до дверей і гука). Омелько!
Омелько. Я тут, ось!
Мартин. Сідлай мені Рака, а сам сідай на Блоху! (Омелько вийшов). Палажко! Достань гарапник, давай шапку!…
Палажка. Опамятайся, що ти робиш?…
Мартин (тупа ногами). Не питай!… Роби, що велю! (Палажка пішла). Яж на твоій спині всю свою обиду випишу!… Яж тобі…
Марися. Папінька…
Мартин. Мовчи! Геть пішла! (Марися вийшла). Не будеш ти славить, а будеш ти струпи гоїть!… Палажко! давай шапку, давай гарапник!… О, злість мене задавить… Омелько! Мерщій! (Входять — Омелько з середніх дверей, Палажка з бокових. Палажка подає шапку й гарапник).
Омелько. Готово!
Мартин (надіва шапку, бере гарапник). Бери й ти батога, за мною! Яж з тебе зроблю писанку!… Яж тобі покажу, як шуткувать з дворянином. (Мартин і Омелько виходять. Палажка обнімає Марисю, плачуть).