Мартин Боруля (1921)/II
| ◀ Дія перша | Мартин Боруля Дія друга |
Дія третя ▶ |
|
Гервасій. Так от яке діло, пане Мартине: ти знаєш, що я чоловік не бідний, Микола у мене один, то й він не буде бідувать; а в тебе одна дочка… Мій Микола і твоя Марися умісті виросли і полюбили одно другого, а ми з тобою давні приятелі… То як ти скажеш: чи не поженимо ми своїх дітей? Нехай давня наша приязнь закінчиться весіллям наших діток!…
Матвій. І я з охотою потанцюю на весіллі у свого хрещеника! А ну, Мартине — рішайте, бо мені вже й танцювать схотілось!
Мартин. Так то так, приятелю мій, я знаю, що ти не бідний, і може справді діти наші любляться, та не випада тепер віддать мені Марисю за твого Миколу.
Гервасій. Чого так?!
Мартин. Дочка моя дворянка, а твій син… ні дворянин, ні чиновник… так не приходиться дворянці йти за простого хлібороба. Я тепер на такій линії…
Гервасій. Он що! Я тебе, Мартине, не пізнаю: поки ти не ганявся за дворянством, був чоловік, як і всі люде; тепер же десь тебе вкусила шляхетська муха і так дворянство у тебе засвербіло, що ти рівняєш себе з Красовським!…
Мартин. Що мені Красовський! Я сам уродзо́ний шляхтич! Красовський був безштанько і батько його так само сидів у Шадурського на чинші, як і ми; а що він женився на дочці Шадурського і через те зробився державцем, то це ще не велика жеч! І мій Степан, Бог дасть, дослужиться до чина та жениться на Тридурській, і ми зовсім тоді порівняємося з Красовським!
Герзасій. Далеко ходить! Красовський вчений, лікарь, Красовський державець, а ти надимаєшся через силу, щоб з ним порівняться, бундючишся дутим дворянством, з добра-дива посварився з ним, — вірь мені, що як будеш отак роздувать свій гонор, то Красовський зїсть тебе!…
Мартин. Подавиться, пане Гервасію, подавиться — я глевкий!
Матвій. Глядіть, щоб він вас не підпік — ха-ха-ха!
Гервасій. Щож ти тепер зробиш? От він не хоче, щоб ти сидів на його власності — і вибірайся! А сам не підеш, під руки виведуть, за ноги витягнуть, викинуть за межу зо всім збіжжям! Що там рівняться!…
Мартин. Мене викинуть? Мене за ноги витягнуть з прапрадідівського ґрунту?! О-о!… Та хто посміє? А стрічний іск, а апеляція? Я його ще в острог посадю за обиду, я правду судом одшукаю, я йому покажу, яке я бидло і яке теля мій син!
Гервасій. Ти осліп од дворянства! І поки ту правду знайдеш, то все хазяйство профиськаєш і все таки нічого не добєшся, і Красовський тебе випре звідціля!
Мартин. Не діжде! Не будь я Мартин Боруля! Мав би все все хазяйство зплюндровать, а докажу Красовському, докажу, що я такий самий дворянин, як і він (бє себе в груди). Уродзоний шляхтич Мартин, Генадієв син, внук Матвія Карлова, правнук Протасія Гервасієва, Боруля з сином Степаном, герба Тшівдарь! О, стокроць дяблів його мамці і його таткові!
Гервасій. Гай, гай! та ще й зелененький! Герб?… А звідкіля, що означа те слово Тшівдарь, ти й сам не знаєш.
Мартин. А на що мені знать? Герб — то єсть знак шляхетського достоїнства!
Гервасій. Де вже нам носиться з гербами! Правда, що ми всі шляхтичі і всі дворяни, тільки щабльові.
Матвій. Ха-ха-ха! Щабльові? Як то, пане Гервасію, щабльові?
Гервасій. Такі, виходить, маленькі, що повипадали крізь щаблі своїх невшитих лубками возів і розгубились… Одно слово — голопуза шляхта!
Матвій. Ха-ха-ха!
Мартин. Може ти й щабльовий і голопузий шляхтич, а я уродзоний! Не віриш? У мене є копія з протокола депутатського собранія, — коли хочеш, покажу? Я й сам не знав а тепер довідався, що прапрадід мій був стражником томоженого скарбу і на його бумагах підписаний сам суперетендент Севастян Подлевський!… от що! і у Красовського не кращі бумаги.Гервасій. Що там бумаги! Красовський на лікаря вивчився, то йому шляхецтво пристало. Тепер він їздить у калясі, його вже крізь щаблі не протягнеш, а бумаги — тьфу! І в мене було їх доволі, а тільки я переконався, що нам дворянство так личить, як корові сідло.
Мартин. Може ти й корова, а мій прапрадід…
Гервасій. Був стражник? Чув! А мій був підкоморий!
Мартин. Твій під коморею тільки сидів, то инша жеч…
Гервасій. А твій стеріг тієї самої комори, де мій сидів?
Матвій. Ха-ха-ха! Та буде, панове, а то ще полаєтесь! Цо там по тітулі — кеди німа ніц в шкатулі!… Краще, пане Мартине, віддайте Марисю за Миколу, та запємо могорич!
Мартин. Ні, пане Дульський… У мене, слава Богу, є і в шкатулі… я на другій линії…
Гервасій. Він дворянин!
Мартин. Щоб ти знав!
Гервасій. Горе з такими дворянами! А по моєму, хто вчену голову має, то дворянин, а вже як неграмотні дворяне, то…
Мартин. Я неграмотний? Вибачай! То ти неграмотний, бо вмієш тільки молитви читать, та й то по батьківському молитвенику, а по чужому не втнеш!… А я й скоропись розбіраю.
Гервасій. По батьківському молитвенику тепліш молиться.
Матвій. Ну, годі, панове, бо я бачу, що посваритесь!
Гервасій. І справді! Як наше не в лад, то ми з своїм назад!… Прощайте, пане уродзоний! Тільки глядіть, щоб не чухалися, як дворянство крізь щаблі випаде. (Йде).
Мартин. Не журись, у нас вози лубками вшиті!
Матвій. От і не вгадав: думав могорич пить, а піднесли дулю — і ніс, здається, не свербів.
Мартин. Чогож, милости просю, сідайте, я зараз почастую: то одна жеч, а це друга.
Гервасій. Де вже нам з дворянами за одним столом сидіть. (Пішов).
Матвій. Прощайте, пане Мартине! Жаль, що так розходимось.
Мартин. Оставайся, закусимо.
Матвій. Нехай другим разом, а тепер не приходиться: умісті прийшли, умісті й вийдем… Іще раз скажу: жаль, що ви не віддаєте Марисю за мого хрещеника: славний парубіяка…
Мартин. Я й сам знаю… так не рівня по званію.
Матвій. До зобачення!… (На виході). Може ще роздумаєте і на Тройцю потанцюємо! (Пішов).Мартин (один). Може й на Тройцю потанцюємо, тільки не на Миколинім весіллі! Бач, хлоп, підніжок пана Красовсього — тудиж, у рідню лізе! Умийся попереду!… Як би не в моїй хаті, єй, наплював би Гервасієві у самісіньку пику за його хлопські речі… І він зо мною рівняється!… Далеко!… От як приїде сьогодні з города наш жених — губерський секретарь-регистратор, тоді милости просю подивиться, за кого Боруля віддає свою дочку!… Ха! (Входе Палажка).
Палажка. Чого це Гервасій і Матвій заходили?
Мартин. Гервасій свата нашу Марисю за свого Миколу.
Палажка. От і слава Богу! Я рада, що такого зятя мати буду: поштивий, добрий і хазяйський син.
Мартин. І хлоп.
Палажка. Такий, як і ми.
Мартин. Дурна!
Палажка. Сам ти дурний! Чого лаєшся? Щож ти маєш проти Миколи?
Мартин. Сліпа!
Палажка. Тьфу! То тобі мабуть повилазило.
Мартин. Глуха!
Палажка. От же, єй-Богу, так і вчеплюся у чуприну, як будеш лаяться!
Мартин (на бік). Чого доброго, вчепиться! Це буде не по-дворянськи. (До Палажки). Не сердься Палазю, а скажи мені — ти бачила ту бумагу, що Степан привіз?
Палажка. Бачила.
Мартин. І чула, що він читав у бумазі?
Палажка. Чого ти причепився до мене? Не балакай навтямки, кажи товком: чи віддамо Марисю за Миколу? Не мороч мене!
Мартин. Діло шість місяців у герольдії, не сьогодні-завтра утвердять у дворянстві, а я дочку віддам за мужика!… Щож то, я з глузду зїхав, чи як?
Палажка. Здається мені, що зїхав: не велиш ні мені, ні дочці робить, сам не робиш, понаймав наймитів, наймичок, хазяйство псується…
Мартин. Палазю! Дворяни — одно, а хлоп — друге!… Може ти цього не розумієш — то я тобі ясніше скажу: сметана — одно, а кисле молоко — друге! О! розумієш?Палажка. Одно розумію, що ти стерявся розумом.
Мартин. О, Господи, о, Господи! На що ти мене довів до того, що я одружився з простою мужичкою! Нічого не тяме — як до пенька балакаєш. І казав же покійний папінька: женись, сину, на шляхтянці. Ні, таки погнався за чорними бровами! От і дожив: брови злиняли, а гонору, як не було, так і нема!
Палажка. Божевільний! Єй-Богу, божевільний! Тиб дроку напився.
Мартин. Що ти з нею будеш балакать?… Хиба тобі краще буде бачить свою дочку за репаним мужиком Миколою, ніж за губерським секретарем-регистратором? Краще — кажи?
Палажка. А деж він у біса той… ростератор?
Мартин. Регистратор.
Палажка. Та не вимовлю.
Мартин. Ото тож бо й є! Приїде, душко, приїде! Про ньогож я й казав Степанові на одїзді — чула?
Палажка. То чом же ти мені не сказав? А то: і сліпа, і глуха — тільки роздратував мене… Ну, а Марися?.. Тиж її питав — може вона не схоче?
Мартин. І питать не буду, на що питать? Вона не дурна, в ній батькова кров, розбере — не бійсь: де пан, а де мужик!
Палажка: Дай, Боже! Хиба я їй ворог?
Мартин. І я не ворог своїм дітям: хочу обох дітей пристроїть по дворянськи!.. Тільки ти, Палазю-душко, зділай милость, не супереч мені, слухай мене.
Палажка. Не дратуй мене, то все буду робить, як звелиш.
Мартин. Ну, годі. Сідай, душко! Омелько привезе самуварь, чаю, сахарю і… кофію. Чай я пив і знаю, як його настановлять, то сам тобі роскажу: а кофію не знаю, як роблять. Піди ти зараз до Сидоровички — вона зна — і повчися у неї. І роспитай гарненько, як його роблять і коли його подають: чи до борщу, чи на ніч?
Палажка. А колиж приїде жених?
Мартин. От Омелько привезе звістку, а може й самого привезе, бо не дурнож його так довго нема: мабуть задержав, поки з присутствія вийдуть.
Палажка. То яж зараз і піду, бо може сьогодні й привезе.
Мартин. Іди, іди душко! Та роспитай гарненько про всі звичаї й порядки дворянські. (Палажка пішла).Мартин (один). Довгож нема Омелька! Певно привезе жениха. Та вжеб пора йому й приїхать давно… Треба буде попросить на вечір Протасія, він гарно і багато вміє балакать… А важко і в дворянстві жить: росходу, росходу, — самим робить якось не приходиться… (Входе Трохим).
Трохим. Пане! наших дві пари волів і дві корови зайняв економ у двір.
Мартин. Деж вони паслись?
Трохим. Та в череді, з череди й заняв!
Мартин. Як він смів?!
Трохим. Так пан Красовський звелів.
Мартин. О, виродок з шляхетського заводу! О, гайдамака? грабитель! За щож?
Трохим. Каже, що на вас накинули чинш і поки не заплатите — не віддасть.
Мартин. Не віддасть?… Бери палицю і мені знайди доброго дрючка!… Я їм покажу… Я… Ми їм покажемо!
Трохим. Ні, пане, я не піду. Він похваляється й вам на спині горба зробить. Каже: Боруля добивається бумажного горба, а я йому на спині горба надрюкую.
Мартин. Хто це казав?
Трохим. Економ.
Мартин. О, хлоп поганий! Він, наймит Красовського, мені горба зробе?… Мені?… Та я… запрягай коней, поїду зараз у стан! Це грабіж, грабіж!…
Трохим. Немаж натачанки ще з города.
Мартин. Біжи до Сидоровички, позич. (Трохим пішов). Граблять!… Граб, граб… Це мені ще й на руку — нехай граблять!.. разом за все отвіт даси! Ні, пане Красовський — Боруля ще потягається з тобою! Мабуть почув, що діло в герольдії… апеляція… стрічний іск йому в печінку сіли… О, пресвята Діво! вмішайся в моє діло, поможи мені ворога свого доканать! (Входе Трохим).
Трохим. Там прийшов Омелько.
Мартин. Який Омелько?
Трохим. Та наш же Омелько…
Мартин. Сам?
Трохим. Сам.Мартин (на бік). Щож це за знак: і забарився, і жениха не привіз? (До Трохима). Запрягай же свіжих коней у нашу натачанку та поїдемо зо мною в стан, а Омелько нехай зараз іде в хату…
Трохим. Він боїться йти в хату.
Мартин. Чи ти не здурів? Чого він боїться?
Трохим. Та коней наших покрали в городі.
Мартин. Як?… О, Господи! Нова напасть… Тягни його сюди, за чуба тягни! (Біжить до дверей). Омелько! Ирод! Супостат! Іди в хату! (Входе Омелько босий). Де коні, азіят?
Омелько. Украли.
Мартин. Украли?
Омелько. І чоботи, і кобеняк украли…
Мартин. Як же в тебе голови не вкрали?
Омелько. Бо нікому не потрібна, у кожного є своя, хоч поганенька.
Мартин. Щож мені тепер з тобою робить? Га? Що?… Бодай ти галушки не проковтнув, щоб ти вареником подавився, — кажи, шкуру з тебе здерти?… Росказуй, анахтема, як було діло?
Омелько. Та так було діло, що як приїхали ми з паничем, зараз понаходило тих судейських видимо-невидимо. Послали за горілкою, панич достали сало, курей і принялися трощить та пить. А далі, спасибі їм, і мене почастували; а чарка така, що й собака не перескочить… я довго не хотів випить повної і таки випив. Випив, закусив салом — у мене з дому було своє сало і хліб…
Мартин. Мерщій росказуй! Ти з мене печінки витягнеш.
Омелько. Не перебаранчайте, пане, бо ви мене зібєте з пантелику.
Мартин. Я тебе з ніг зібю і шерсть на тобі вискубу!
Омелько. От я й забув, що казав.
Мартин. Говори, говори, бісова патяка, — буду мовчать, говори!…
Омелько. Випив, закусив салом…
Мартин. Ну?
Омелько. У мене з дому було своє сало і хліб…
Мартин (крізь зуби). Чув, чув!…
Омелько. Напоїв коней і хотів спати лягать, а тут, спасибі їм, ще піднесли… Потім третій раз почастували і вже не скажу вам, чи частували ще й четвертий раз, чи ні, бо не памятаю, як і заснув. Вранці, до схід сонця, прокинувся — не можу голови підвести… Почав пригадувать, де́ я? — не пригадаю. Глянув на бік: чиїсь босі ноги на полудрабку. Що́ воно за тварь, думаю собі, втислася до мене на повозку, чи не Горпина? Далі думаю: коли є ноги, то повинна буть і голова, а голови не видко, тільки моя, та й своєї голови не бачу, а чую, що на вязах щось таке важке теліпається, мов хто начепив клунок з піском… Помалу, помалу — підвів я голову. Дивлюсь — нікого нема, кругом чужа оселя… Боже мій! Тут зразу голова моя зробилась легка, як вівсяна полова, і я догадався, де я і що зо мною було! Схопивсь… сюди, туди — нема ні коней, ні чобіт, ні кобеняка! Сів я та й заплакав.
Мартин. Заплакав?
Омелько. Заплакав. Гіркими сльозами заплакав: чоботи були настоящі шкапові й кобеняк…
Мартин. Луципір! А коней тобі не жаль?
Омелько. Та коні знайдуться, бо там якийсь судейський, з мідною бляхою на грудях, списав усе: і як коней звуть на мення, і до якого полудрабка котра коняка була привязана, і полудрабки розгляділи — усе як слід, я росказав усі прикмети. Записали й те, що як удариш батогом, то Кулкат крутить хвостом соб, а Зо́зуль крутить хвостом цабе — все записали, коні знайдуться!… (Зітхає) А чоботи й кобеняк…
Мартин. Геть з очей, паршивий робітник! Тобі гиндики пасти, а не коней глядіть! Самі кращі коні пропали! Будеш же ти одслужувать мені за коней шість літ.
Омелько. А буду. Таке діло. (На бік). А хтож мені одслуже за чоботи та за кобеняк? Як би не ти, то яб їх і не брав.
Мартин (до Трохима). Біжи до Сидоровички, візьми натачанку, чи візок, запрягай коней та хоч у ночі поїдемо до станового (Трохим вийшов. Омелькові). Ти чого стоїш? Пішов, не печи моїх очей!
Омелько. Та тут ще лист від панича.
Мартин. Чогож мовчиш? Давай мерщій, шелепа.
Омелько (достає з шапки). Та не гримайтеж хоч за листа: бачите, зашив як далеко, боявся, щоб хто не вкрав. Думаю: хоч шапку і вкраде, то лист буде цілий, чорта з два найде. Нате.
Мартин (прочитавши). Що його робить?… Жених обіщав приїхать, як коней пришлю за натачанкою… Тут грабіж… там коней покрали!… Памороки забило… (До Омелька). Іди, розумна голово, надівай постоли, поїдем зо мною в стан, а Трохим поїде в город зараз же, щоб завтра й натачанку привіз… Упряж де́ ти зоставив?
Омелько. Злодії взяли, тільки черезсідельник зостався.
Мартин. Щоб ти на ньому повісився! І упряж позич у Сидоровички.
Омелько. А коней яких запрягать?
Мартин. Не питай мене!… І дорогою не балакай до мене, бо я тебе, клапоуха собако, чисто всього обпатраю!
Омелько. Ну й сердитий… Що то пан! (Пішов).
Мартин (один). І язик став, як кілок, і в роті пересохло!… А синок… синок… Я тут із шкури вилазю, щоб його в люде вивести, а він там пянствує… (Входе Омелько). Ти чого знову у вічі лізеш? Кортить, щоб поскуб?
Омелько. Письмоводитель станового приїхав, — питається, чи ви дома, та я не знав, що й сказать, боявся, щоб не лаяли… Що йому сказать?
Мартин. Зви! проси! Бачиш — дома, хиба тобі повилазило? (Омелько вийшов. Мартин біжить до бокових дверей). Палажко! письмоводитель приїхав… І-і! я й забув, що її нема! Марисю! пошли за матірю до Сидоровички, а сама вари вареники, печи курчят, нехай дівчата печериць назбірають, у сметані насмажеш, та яєць звари у снятку і молока зпарь!… Нехай Омелько порося заколе… Та квас, квас щоб був, бо він раз-у-раз з похмілля… Певно, привіз утвержденіє в дворянстві. Отепер, пане Красовський, я тобі покажу — яке я бидло і яке теля мій син… (До дверей). А Нефодій Осипович! Пожалуйте, пожалуйте — дорогий гостю!…