Манїпулянтка й иньші оповідання/Манїпулянтка/IX
| ◀ VIII | Манїпулянтка й иньші оповідання Манїпулянтка IX |
X ▶ |
|
З ударом девятої години — анї на хвилю скорійше — панї Грозицька встала зі свого крісла, посипала піском і замкнула свою книгу, поскладала на купки понумеровані вже на завтра рецепіси, осібно польські, а осібно руські, уставила в порядку тягарики від листової ваги, поскладала пера, заткала каламар, одним словом, зробила на своїм бюрку взірцевий порядок, нарушуваний тілько множеством плям від чорнила на грубій бібулї, якою для ощадности прикрите було зелене сукно бюрка. Потім почала одягати ся.
Целя була вже вбрана і чекала на неї.
— Нехай панство на мене не ждуть, — сказала панї Грозицька. — Поки стара педантка вбере ся і з місця вирушить, панство будете вже на Маріяцкій площі. Впрочім наші дороги зараз від порога розходять ся, а я вже, Богу дякувати, в такім віцї — додала іронїчно, похиляючи голову перед доктором, — що прохід вечером по вулицї не представляє для мене зовсїм нїякої небезпеки.
— А, то добраніч панї!
— Добраніч панству!
Целя і доктор вийшли. Грозицька повела за ними понурим поглядом і прошептала:
— Наівна дївчина! Я певнїсінька, що вона вірить сьому шарлятанови, а він їй плете сухого дуба. Та нехай собі вірить! Я її остерігати не буду. Побачимо, чи швидко вийде на таку саму стежку, як Ольга. Ой, мої молоденькі панї! Служба публична, то не ваша річ! У вас кров кипить, уста тремтять, очицї палають, а все се приналежности на службі зовсїм непотрібні, а навіть дуже, дуже шкідливі!
І Грозицька сумно похитала головою.
— Ну, але час менї до дому, — сказала в кінцї. — Боже мій, що то там дїти роблять! Ой, служба, служба! Чую вже в костях її наслїдки!
І стогнучи одягала ся звільна, поки не прийшов почтовий сторож, щоб позамикати віконницї, погасити сьвітло і замкнути бюрові двері.
А тимчасом Целя йдучи поруч доктора розповідала йому з живим почутєм про смерть своєї товаришки і додала при кінцї:
— Хотїла-б я відвідати її матїр, потїшити бідну старушку в такім тяжкім горю. Та щож, завтра рано знов маю службу аж до другої години з полудня, годї вирвати ся.
— Служба, то неволя, — глубокомисно докинув доктор.
— Чи так пан доктор думає? — живо відказала Целя. — А менї, прошу пана, до недавна зовсїм так не здавало ся. Навпаки, те реґулярне, після годинника розмірене житє заспокоювало думки, чинило мене здоровійшою, поважнїйшою, задоволеною. Прийду зі служби, з'їм обід, часом передрімаю ся троха, читаю, піду на лєкцію — і так минає день за днем. І я щаслива, бо не вважаючи на ту нїби неволю, а властиво на ті тїсно означені рами, в яких обертає ся моє житє, я чую себе незалежною, чую, що жию власною працею, що не впадаю нїкому тягаром, не дбаю нї про чию ласку.
— Крім якоїсь там Грозицької, якогось там Вимазаля, Долєжаля і тим подібних бюрових молїв, — злобно докинув доктор.
— Нї, прошу пана, я й про їх ласку не дбаю, бо знаю, що коли сповню добре свій обовязок, то нїхто менї нїчого не зробить. Я від них не залежу, а що стараю ся жити з ними в згодї й гармонїї, то вже така моя натура. Волю для сьвятого супокою не одно й притерпіти, особливо коли ходить о дрібницї і о річи, в яких я сама не певна, чи моя правда. Алеж се, прошу пана, звичайні недогоди людського житя, а не тілько нашої служби.
Говорячи се Целя впала в запал, оживила ся незвичайно; видно було, що слова плили їй з серця. Чи то сумерки, що залягали по вулицях, слабо тілько розсьвічувані ґазовими лямпами, чи сьвіже вечірне повітрє, чи спокійний тон доктора додали їй такої сьмілости, — досить, що доктор нїколи ще не бачив її такою оживленою, як тепер. І нїколи ще вона не видала ся йому такою чаруючою, гарною, як у тій хвилї, хоч він тілько в неясних зарисах міг бачити її лице, що паленїло нїжним румянцем.
— Ви сказали, панї, що все се до недавна так було. Хибаж тепер що змінило ся?
— Як би се вам сказати?… Властиво довкола мене нїщо не змінило ся, але я в собі чую якусь зміну. Від коли ваш таточко з завзятєм гідним лїпшої справи почав менї день у день догризати тою службою і розсновувати та розмальовувати перед очима всї її недогоди, від тодї, признаю ся вам, зробилась я якась вразливійша на ті дрібні шпиганя, без яких тут, звісно, не обходить ся. Тягар моєї служби, якого я давнїйше майже не чула, починає мов ярмо вгризати ся менї в шию. Маю часом хвилї знеохоти.
— А може се тілько хвилї розбудженої сьвідомости?— Щож би се була за сьвідомість така важка та болюща?
— Сьвідомість схибленої цїли, змарнованого житя, страчених сил! — з глибокою рішучістю і понурим голосом сказав доктор.
Целя аж зупинила ся перепуджена.
— Що се пан говорить! — скрикнула. — Ну, пане доктор, — додала по хвилї, — таких зловіщих слів я від вас не надїяла ся.
— Щож, прошу панї, я лїкар, і з лїкарського становища не можу говорити інакше. Не належу зовсїм до тих людий, що спротивляють ся правам женщини до висшої осьвіти, до духової працї і до супірництва з мущинами на полї публичної дїяльности. Навпаки, нехай женщини вчать ся, нехай думають, пишуть, працюють! Так богато ще поля неуправленого, так великий ще обшир незвісного і нерозслїдженого, що чим більше тут робітників, тим лїпше.
— Хто би се чув, той би вас приняв за горячого прихильника еманціпації женщин, — жартуючи сказала Целя.
— І мав би повне право! — горячо скрикнув доктор. — Я справдї її прихильник. Нехай женщини еманціпують ся з усїх своїх слабостий, недостатків і пересудів, із темноти, чужоїдного житя і недумства. Тілько яко лїкар я противлюсь одній еманціпації, і в тім пунктї маю дуже сильного союзника — природу.
— Якій же то еманціпації ви противитесь?— Еманціпації зі звязків сїм'ї, подружя, любови! — глубокомисно відповів доктор. — Те вічне наріканє на мужчин en genéral, те розбуджуванє штучної ненависти до цїлого вусатого і бородатого роду, та пропаґанда еманціпованого целїбату і манастирства може в очах многих людий осьмішити цїлу справу. В моїх очах, розумієть ся, се тілько сумне, хвилеве збоченє псіхофізіольоґічне, на яке я не то що не гнїваю ся, але гляджу як на предмет лїкарської практики, шукаю його жерела і міркую над способами, як би його найлїпше вилїчити.
— Признаюсь пану докторови, — сказала серіозно Целя, — що хоч і сама я противлю ся такому розуміню становища жінки яко чогось зовсїм відрубного і протилежного мужчинам, то все таки я не посьміла би нїколи висьмівати анї осьмішувати тих жінок, що заняли таке становище, анї навіть судити їх з такого лїкарського становища, як ви. Бо прошу пана не забувати, що думка про права і суспільну працю жінки зглядно ще нова і мало розповсюджена навіть між самими жінками, то й потребує горячих апостолів, пропаґаторів і адептів, а через те саме мусить витворювати екстреми, які власним прикладом силують ся дати сьвідоцтво справедливости і силї того напряму. Екстреми такі з суспільного погляду конечні, щоб отворити людям очи, аби ті люди, нападаючи на пересадні вискоки, привикли головний, основний напрям уважати чимось пожаданим, а далї й натуральним, таким, що само собою розуміє ся.
— Шкода, що панї не адвокат! — з усьміхом сказав доктор, — так славно ви бороните справи, про яку самі кажете, що ви противні їй. І признаю ся вам, панї, що в цїлій тій гарній оборонї власне та заява була для мене найцїннїйшою.
— Для чого? Чи ви сумнївали ся про се?
— Ну, міг сумнївати ся. Аджеж дотеперішнє ваше житє, а особливо те добровільне зношенє почтової неволї не дуже то сильно сьвідчить про вашу охоту до родинного житя.
Целя з досадою махнула головою.
— Не надїялась я від пана, щоб і ви промовляли до мене в тім тонї. Добровільне зношенє неволї! Аджеж се з вашого боку гірка насьмішка! Щож маю робити? Чи йти жебрати? Чи жити на ласцї яких свояків? Колиж бо й свояків таких не маю! Чи в кінцї…
Не докінчила. Були вже при цїли, в сїнях дому, де жили.
— Нї, прошу панї, — сказав доктор, коли обоє звернули ся до сходів, — нїчого подібного я від вас не жадаю. Але є ще один вихід.
— Знаю, знаю, що скажете! — кликнула Целя. — Вийти замуж. Се так, як колиб ви вмираючому з голоду сказали: один тілько ратунок для тебе — щодень реґулярно на обід їсти волову печеню. Дуже розумна рада, але вмираючий з голоду не має навіть кусника хлїба.
— Ну, прошу панї, сим разом ваші арґументи дуже слабі. Арґументуєте панї порівнанєм, яке хоч би навіть само в собі було більше натуральне, все таки шкитильгало би. Поперед усього маєте панї слабе понятє про моє лїкарське знанє, коли думаєте, що я міг би чоловікови вмираючому з голоду дати таку раду. Волова печеня могла-б його ослаблений орґанїзм від разу вбити. Я пораджу йому булїон, а заразом кажу взяти його до шпиталю.
— Отже то власне, отсе то й єсть! — сказала Целя. — Таким шпиталем для незамужних і немаючих жінок мусить бути публична служба, хоч би найпідряднїйша і найменше відповідна їх бажаням і здібностям. І я опинила ся в тім шпиталї, по просту для того, щоб не вмерти з голоду.
— Ну, — відповів доктор з солодким усьміхом, — але крім шпиталю є ще й домашнє лїченє.
— Для тих, кого на се стане!
— А як би так напримір ви, панї, знайшли засоби на таке домашнє лїченє?
— Я? Деж менї їх знайти? Хиба виграю сто тисяч на льотерії.— Ну, се трудненько. Але коли-б так, візьмімо, засоби знайшли ся, чи приняли-б ви їх, панї, чи може відкинули-б їх з якої фальшивої амбіції?
— З фальшивої амбіції? Сеї у мене чей-же нема! Залежало би се від засобів і від жерела, з якого походять.
— Жерело як Бог приказав, а засоби, візьмімо так, скромні, але для домашнього лїченя вповнї відповідні.
— Признаю ся пану, — сказала Целя зупиняючи ся в сїнях перед дверима помешканя, — що зовсїм не розумію, про яке лїченє і про які засоби се ви говорите.
— Може воно й так, — з якоюсь двозначною міною сказав доктор. — Можемо про се поговорити иньшим разом. Ви, панї, прецїнь прийдете до нас на вечерю?
— Або я знаю?
— Прийдїть! — сказав доктор сердечно. — Батька нема дома, а менї зовсїм їсти не хоче ся самому. Тай так… поговоримо, коли вас се не буде нудити.
— Ну, то до побаченя! — сказала Целя і подавши йому руку пішла до своєї сьвітлички.
