Манїпулянтка й иньші оповідання/Манїпулянтка/X
| ◀ IX | Манїпулянтка й иньші оповідання Манїпулянтка X |
|
При вечері помимо докторського запевненя був присутний старий Темницький. Доктор мовчав і старав ся навіть не глядїти на Целю. Старий Темницький був також якийсь понурий, а Целя, яка надармо ломала собі голову над тим, що властиво хотїв сказати їй доктор, сама не мала охоти розпочинати розмову. Тож зараз по вечері відійшла до свого покою, толкуючи ся тим, що завтра рано мусить устати до служби.
Мусїла переходити через кухню, де на момент зупинила її Осипова, оповідаючи про сторожа, який упивши ся наговорив грубіянств господареви каменицї, а особливо старому Темницькому, про котрого на всю вулицю викрикував такі погані історії, що аж слухати гидко.
— Ну, але буде йому за те в полїції! — додала стара.
— Як то, його взяли на полїцію?— А вжеж! Пан Темницький знайомий зі старшим комісарем, побіг, пожалував ся, ну, і взяли нашого сторожа. Вже на його місце иньшого маємо.
— От як! — сказала Целя дивуючись.
— А чи не паннунця то загубили сей лист? — сказала Осипова добуваючи з за пазухи помнятий, розпечатаний лист і даючи його Целїнї. — Може знов яка дурниця, — додала вона, — і паннунця на мене розгнївають ся, але така вже моя доля, що все до паннунцї з листами налажу.
Целя зирнула на лист і затремтїла.
— Відки Осипова має той лист?
— Та я знайшла його ось тут на сходах! Я гадала, чи не паннунця його випустили. Най но паннунця глянуть до середини, може там письмо иньше, не належне до сеї коверти. Письмо лежало осібно, се я сама його вложила до коверти.
Целя виняла письмо, зирнула в нього до лямпи — і зареготала ся голосним, сердечним реготом.
— Ха, ха, ха! Отсе так! Отсе гарно! Отсе цїкаво! Ха, ха, ха! — реготала ся Целя складаючи письмо і ховаючи його знов до коверти. Регочучись вона вбігла до свого покою, але тут нараз її регіт урвав ся, уста зцїпили ся, лице поблїдло. Їй починало дещо прояснювати ся в голові, але якеж болюче було те проясненє! Вона швидко почала ходити по покою, далї зупинила ся при вікнї і притулила ся чолом до холодної шиби. В її уяві мигнув образ Стоколоси з переляканою фізіономією, блискучими очима, згорблений і невродливий, але з горячим і щирим серцем. Хвильку він немов вдивлював ся їй у лице, а потім лице його поволокло ся невимовним сумом і звільна розплило ся в сїрій імлї. Целя махнула рукою.
— Що менї з того! Був менї чужим і лишить ся менї чужим. Се не жадна страта.
Важче звенїли струни її душі на згадку про Ольгу. Фантазія Целї, що всяку думку зараз пристроювала в плястичні картини, в одній хвилї розвернула перед нею широкий, запилений і погано вимощений шлях. Се жіноча публична служба. Тим шляхом іде нечисленна жмінка жінок, молодих і старших, веселих і понурих, повних надїї і повних зневіря. Здаєть ся, що всї вони йдуть у суміш, рівним, розміреним кроком, але прецїнь приглянувши ся близше тій громадцї видно неначе три купки, три стежки на шляху.
Стежкою на право йде купка жінок, у яких у серцях горе житя, розчарованя і службовий риґор висушили відмолоджуюче жерело чутя і людської самодїяльности. Се жінки бюрократки, які непохитно пильнують своїх обовязків у житю, але жінки з дуже затїсненим круговидом житєвих інтересів, симпатій і антіпатій. Се людські істоти, симпатичні з многих поглядів, гідні співчутя також з многих поглядів, але дуже зредуковані, упрощені, зведені, так сказати, до спільного знаменника. Курява дороги насїла на них густою верствою, вгризла ся в їх шкіру і вигризла з неї всякий колїр, усякий полиск сьвіжости.
Другою стежкою на лїво йдуть істоти як раз противні тамтим, живі, палкі і повні бажаня жити, повні запалу до працї, повні посьвяченя і співчутя, але власне для того наражені на найтяжші покуси, на найбільші небезпеки, похибки і помилки. В тій ґрупі нема одностайности й унїформи; тут кожде лице — справдї відмінна фізіономія, тут повно руху та контрастів, лунає сьміх і глухо стогне розпука, а здовж шляху, яким пройшла ся громадка, від часу до часу лишає ся якийсь недовідомий останок: то труп, то калюжа крови.
А третїй шлях — середнїй. Іде ним дуже мішана, найчисленнїйша компанїя. Єсть тут жінки загартовані досьвідом, які з тяжкої житєвої боротьби винесли все таки чутливе серце і непорочну душу; єсть молоді панночки, яких щасливий темперамент хоронить від екстраваґанцій, а молодість від рутини, натури гармонїйні, з живим чутєм і бажанєм дїяльности, але кермовані більше розумом, нїж чутєм. Боротьби і внутрішнїх роздвоєнь і тут не хибне, не хибне блудів і помилок, бо деж їх хибує в дїлах людських? Але скарб найдорожший, людськість, гідність і індівідуальність людська в тій громадцї хоронить ся сьвято, переносить ся як найцїннїйше наслїдє все наперед, до далекої, красшої будущини.
Лехке стуканє до дверий перервало її мрії.
— Чи можу війти? — запитав у дверях доктор. — Чую, що панї ще ходите по покою, не спите, то й подумав собі…
— Прошу, прошу, ходїть близше! — сказала Целя.
— Я тілько на хвилечку. Тато по вечери забрав ся до свого касина, а я не привик так вчасно йти спати. Але колиб я мав панї перешкодити…
— Нї, пане доктор, не чую ся сонною, — сказала Целя. — Прошу, сїдайте.
Доктор сїв, і підчас коли Целя не переставала ходити по покою, він не зводив із неї очий.
— Дивна річ, — почав говорити по хвилевій мовчанцї. — Дивлячи ся на вас, панї, так і здаєть ся менї, що читаю ваші думки як з книжки.
— Се вам так здаєть ся, — відмовила Целя з усьміхом.
— Ну, о що заклад, що знаю, про що ви думали в тій хвилї!— Добре, о що заклад?
— О… о… знаєте панї, як виграю, то тодї скажу свою цїну, а як програю, то ви подіктуєте.
— Моглоб вас богато коштувати те, що я подіктую.
— Все одно. Але я також буду вимагати не аби якої річи.
— Я спокійна, пристаю. Ну, говоріть, про що я думала.
— Про одного панича, що зве ся Семіон Стоколоса.
Доктор сказав ті слова звільна, з притиском, вперши прошибаючий погляд у Целине лице. Вона стояла насупротив нього. Слова доктора, бачилось, не зробили на неї нїякого вражіня.
— Я знала, що ви в той бік стрілите, хоч і не надїяла таких слів. Ви програли, пане доктор. Я думала про долю жінок у публичній службі.
— Слово чести?
— Слово чести!
— Прошу діктувати своє вигране.
— Мусить пан доктор як на сповіди визнати менї три правди, — на пів гумористично, а на пів з якимось нервовим неспокоєм сказала Целя. — Поперед усього, відки пан доктор знає Семіона Стоколосу і на якій підставі судить, що я могла думати про нього?— О, на се питанє дуже лехка відповідь. Пана Стоколосу знаю ще з ґімназії. Власне сьогоднї, коли ви панї вийшли до служби, я побачив його крізь вікно, як ішов вулицею. Випадково побачив його і мій тато і показав менї на нього, як на того молодого чоловіка, з котрим… котрого… про котрого він згадував при обідї.
Кров ударила Целї до голови.
— І ви зараз увірили, що я маю з ним якісь близші зносини! — скрикнула вона. — Фе, пане доктор, стидайте ся!
— Щож, хиба в тім було би що злого? Пан Стоколоса чоловік здібний і симпатичний не вважаючи на свою… комічну поверховність.
— І не вважаючи на се менї до нього зовсїм байдуже.
— А прецїньже ви, панї, кореспондуєте з ним.
— Помиляєте ся, пане. Я одержала від нього пару листів, се правда, але на жадний не дала йому відповіди.
— Ну, так! Візьмім так, писаної відповіди ви йому не дали, але устну.
— Пане доктор! — скрикнула Целя прикрим, болючим голосом.
— Алеж прошу панї, аджеж і се не було би нїяким злочином.
— Але колиб було фактом, то я би з тим не крила ся.— Га, то перепрашаю! Нехай панї перейдуть до другого пункту, коли ласка.
— Нї, пане, дарую вам другий пункт, — сказала Целя з досадою.
— Ов, панї вже й гнївають ся на мене, — сказав доктор. — Може кажете йти геть?
— Але сидїть, сидїть! Хто вам сказав, що я гнїваю ся? — поспішно сказала Целя.
— Ну, спасибі за дозвіл! А що до другого пункту, то я можу панї відповісти на нього і без питаня. Панї хотїли знати близші подробицї про панну Амалїю Шмідт. І овшім!
Целя глянула на нього з зачудуванєм, вкінцї засьміяла ся голосно.
— Сим разом угадали. Але памятайте говорити правду!
— Щож, — сказав спокійно доктор, — не маю причини скривати правди. Панна Амалїя Шмідт, се, як я вже панї говорив, дочка протомедика віденського головного шпиталю, має 28 лїт і єсть спадкоємницею півмілїонової фортуни. А що я з її батьком у великій приязни, то сей старав ся делїкатно наклонити мене, щоб я став його зятем. Ну, нїчого гріха таїти, чоловік не сьвятий, полакомив ся не стілько на маєток, скілько на карієру, яку менї обіцював др Шмідт, і заручив ся з панною. Але сьогоднї, як панї бачили, я відписав їй „слово твердо“ і розірвав ті заручини.— І се правда? — запитала Целя пильно дивлячи ся докторови в лице.
— До слова правда!
— Слово чести?
— Слово чести! — без запинки сказав доктор.
— Ну, добре. А щож властиво склонило вас до того розриву?
— Що мене склонило? Гм! — сказав доктор удаючи заклопотаного. — Позвольте панї, що на разї лишимо се питанє на боцї, бо воно і так не належить до теми другого пункту — панни Шмідт.
— Так, так! — сьміючи ся сказала Целя, — Трактуймо річ парляментарно! Переходимо до третього пункту. Який властиво був змисл вашої вечірньої розмови? Може воно нетактовно, що я так просто питаю, але, пане доктор, ви програли заклад, так уже, значить, не прогнївайте ся!
— Властивий змисл моєї розмови? Гм, гм! — І доктор сим разом справдї з заклопотанєм порушив ся в кріслї. — Се дїло досить делїкатне, і я не знаю, в якій би формі вам сказати його.
— Не дбайте про форму! Форма, се зрадник. Нехай річ сама за себе говорить, — поважно і навіть якось строго сказала Целя.
— Властивий змисл моєї розмови, прошу панї, такий, що я… — ті слова доктор цїдив звільна, чим раз помалїйше, аж вкінцї шептом, нахиляючи ся на кріслї, додав: люблю вас!
І сказавши се схопив ся, кинув ся до Целї, щоб обняти її в свої могучі рамена. Целя зблїдла, але енерґічним рухом рук зупинила його.
— Нї, пане, — сказала, — не забувайте ся! Сидїть. Я ще маю вас де про що спитати. Кажете, що мене любите. Щож, велика честь для мене. Очевидно скажете також, що для мене ви покинули панну Амалїю Шмідт, правда?
— Ну, а як би й так?
— Також велика честь і велика жертва для мене, о, велика! — з якимось нервовим притиском сказала Целя. — А тепер скажіть, чого ви жадаєте від мене за ту честь і за ту жертву?
— Дивно ви, панї, висловлюєте ся, — сказав доктор. — Анї за ту честь, анї за ту жертву, анї за свою любов я не жадаю і не можу жадати від вас нїчого. Я можу тілько бажати…
— Ну, так чогож бажаєте?
— Щоб… щоб… ви хоч трошка полюбили мене.
— І по що вам моєї любови?
— Ах, панї! Як ви можете так питати ся? Ваша любов була би для мене найбільшим скарбом, новим житєм, була би…
— Пане доктор! — строго перебила його Целя. — Не вдавайте з себе поета! Се вам дуже не до лиця. Кілько разів ви говорили про себе, що ви чоловік практичний. То говоріть же по свойому, практично.Доктор видивив ся на Целю, яка стояла перед ним усе ще блїда, з затисненими устами і з виразом якогось сконцентрованого напруженя і рішучости. Він окинув її бистро питаючим зором, у котрім на момент мигнуло щось як злобна насьмішка і певність побіди, і сказав:
— Ну, панї, троха ви мене розчаровуєте. Я не думав, що в таких річах ви такі практичні.
— А щож ви думали? — відмовила Целя. — Що зловите мене на самі слова, котрим я маю причину не вірити?
— Маєте причину? — здивував ся доктор. - Прошу, яка се причина?
— Се вже моя річ! - відповіла Целя. — Як прийде на мене черга говорити, то я скажу її, не бійте ся. А тепер говоріть ви. Тілько остерігаю вас, говоріть щиро!
— Хибаж я доси не говорив щиро? — з міною ображеної невинности сказав доктор.
— До річи, пане доктор, до річи! Чого вам треба від мене?
Доктор поблїд на се питанє. Хвилю вагував ся.
— Щож, панї, — сказав він, — се було би моїм нагорячійшим бажанєм, найвисшим ідеалом, але тут заходять деякі перешкоди, котрі треба би вперед усунути. Не думайте, що такою перешкодою я вважаю вашу бідність. Про се менї байдуже! Правда, на початок практики, на устроєнє здалось би дещо фондів, ну, але в тім уже моя голова, не вам сим журити ся. Важнїйшою перешкодою єсть…
Доктор на хвилю зацукав ся.
— Що таке? — спитала Целя.
— Ваша почтова служба, ось що! — сказав доктор і відітхнув, мов би звалив якийсь важкий камінь із грудий.
Целя глядїла на нього з нїмим зачудуванєм.
— Так, панї! — свобіднїйше вже і навіть з якимось жаром говорив доктор. — Анї мій батько анї я не пристанемо на те, щоб моя наречена з почтового бюра йшла під вінець. Жінка, се для мене щось таке сьвяте, нїжне, недосягле, що я навіть у думцї не можу без обуреня бачити її там, на публичній виставі, на тім ринку, де безстидність і брутальна сила штовхають ся в боротьбі за шматок хлїба. Представляти собі вас, панї, серед тої юрби, се для мене таке болюще, таке понижаюче!…
Целя стояла блїда, холодна, непорушна. Тілько її груди хвилювали раптовно і швидко, сьвідчачи про глибоке внутрішнє зворушенє.
— То щож маю зробити? — спитала вона ледви чутно.
— Покинути почту як найшвидше, хоч завтра!— І кудиж відтак подїти ся? Аджеж тут… у вас… на вашій ласцї бути не можу, не будучи ще вашою.
— Ну, на ласцї! Яких ви слів уживаєте! Для того, кого люблю, всяка ласка, всяка жертва єсть тілько обовязком. Правда, тут вам бути нїяково, але на се єсть рада. У мене є стара тїтка в Станїславові, відвезу вас до неї, пробудете там, поки тут усе буде готове до шлюбу. Ну, що, згода?
І доктор з усьміхом знов простер рамена, щоб узяти її в свої обійми.
— Ще нї, — холодно сказала Целя. — Тепер моя черга сказати слово. Не буду говорити довго. Прошу вас, пане доктор, прочитайте менї на голос отсей лист і пояснїть його зміст!
І вона подала йому письмо, яке перед тим дала їй Осипова.
Доктор зірвав ся з крісла мов опечений, кинувши оком на грубі каракулї та курячі лаби, якими надряпане було його імя на ковертї.
— Відки ви взяли се письмо? — сказав він різко.
— Не бійте ся, пане доктор, я його не вкрала, — холодно відповіла Целя. — Осипова знайшла його на сходах і думаючи, що воно моє, подала його менї. Лист був осібно від коверти, і поглянувши на лист, я побачила рахунки за пранє, за митє підлоги, за чищенє чобіт, а під ними підпис: „Amalia Schmidt, Ihr altes Stubenmadl“. Аж тодї я глянула на коверту і побачила, що письмо се адресоване до вас. Прошу, пане доктор, звертаю вам сей цїнний документ.
Доктор стояв, як то кажуть, нї в пять, нї в девять, а далї з силуваним усьміхом почав звільна:
— Ну, панно Целїно, і щож з того виходить?
— Нїчого, — сказала Целя, — окрім хиба того, що ви словом чести запевнили, що ваша байка з панною Амалїєю правдива. Значить, тепер я знаю, яка ваша честь!
— Алеж се жарт, невинний жарт!
— Такий самий невинний, як той, котрий ви хотїли зробити зі мною! О, тепер я зрозуміла вас! Тепер знаю, що́ вам завадила моя служба! Знаю, до якої тїтки ви хотїли завезти мене! Знаю, в якім значіню ви хотїли зробити мене своєю! Боже мій, Боже! — додала вибухаючи голосним плачем, — і що я вам завинила, що ви так насьміхаєте ся надімною? Що ви як ті вовки від першої хвилї тілько над тим і міркуєте, щоб пожерти мене, втоптати в болото, зогидити у власних очах!
І заливаючи ся горячими слїзми, в знесилю впала лицем до подушки. Тяжке хлипанє потрясало всїм її тїлом. Доктора давно вже не було в покою, а замісь нього стара Осипова мов мати нахиляла ся над плачучою дївчиною.
Пізно Целя заспокоїла ся і довго не могла заснути. Житє видалось їй таким тяжким, небезпечним і зрадливим, як тому, хто заблудив ся в лїсї повнім гадюк, вовків і отруйного сопуху.
Другого дня через Осипову вимовила Темницьким помешканє. А з полудня, по урядових годинах на почтї поспішила до старої Невірської. Нещасна жінка, що, бачилось, виплакала вже всї сльози над трупом Ольги, приняла Целю як перший промінь сьвітла по темній ночи. Її слова, повні горячої, сердечної любови для помершої, повні чистого, дївочого співчутя навіть для її похибки і для її великого терпіня старенька пила мов оживляючу росу. А коли вкінцї Целя розповіла їй свою пригоду з доктором Темницьким, бабуся міцно-міцно обняла її і зрошуючи слїзми її молоде чоло сказала:
— Моє дитятко золоте, бідне! Ходи до мене! Займи те місце, яке так нагло опорожнила люта смерть. Будь менї за дитину! Будемо любити ся, будемо ратувати одна одну. А тих, котрі пасуть на нашу погибіль, нехай Бог судить як сам хоче!
Целя цїлувала бабусю в зівялі руки, обливаючи їх слїзми.
Львів, у червнї 1888 р.