Люкреція Борджія/Перша дія/Перша частина
| Люкреція Борджія пер.: Валерія О'Коннор-Вілінська Перша дія. Перша частина |
Друга частина ▶ |
|
Тераса палацу Барбаріґо у Венеції. Це бенкет уночі. По сцені що разу переходять маски. З двох боків тераси пишно освітлений палац гуде музикою. У глибині, у підніжку тераси протікає канал Дзюка, по якому од часу до часу видно, як пливуть у темряві напів-освітлені ґондоли з масками й музиками. Кожна ґондола перепливає у глибині сцени з лагідною або сумною мельодією, що помалу замірає в далині. На задньому пляні Венеція в місячному сяйві.
Молоді сіньори, роскішно убрані, з масками в руках, розмовляють на терасі.
ГЮБЕТА, ДЖЕНАРО, в капітанському убранні; ДОН АПОСТОЛО ГАЗЕЛА, МАФІО ОРСІНІ, АСКАНІО ПЕТРУЧІ, ОЛОФЕРНО ВІТЕЛОЦО, ДЖЕПО ЛІВЕРЕТО.
АСКАНІО. Темна подія темних людей.
ДЖЕПО, Мені відоме це діло, панове. Я знаю його від мого кузена, найсвятішого кардинала Каріоля, освідомленого найкраще від усіх. Ви знаєте, той кардинал Каріоля, що мав гостру суперечку з кардиналом Ріаріо з приводу війни проти Карла VIII, французького короля.
ДЖЕНАРО (позіхаючи). А-а! Тепер Джепо почне оповідати нам історії. Що до мене, то я не слухаю. Я вже досить стомився й без того.
МАФІО. Ці речі, цілком зрозуміло, не цікавлять тебе, Дженаро. Ти хоробрий капітан авантурник. Ти маєш фантастичне призвище. Ти не знаєш ні свого батька, ні своєї матері. Немає сумніву в твоїм шляхетськім походженні, коли дивитись, як ти тримаєш шаблю: але все, що відомо про твоє шляхетство, то тільки те, що ти бєшся, як лев. Слово чести, ми з тобою товариші по зброї, й тебе не повинно ображати те, що я кажу тобі. Ти урятував мені життя у Ріміні, а я тобі на Венсенському мості. Ми заприсяглися підтримувати один одного і в коханні, і в небезпеці, мститися, коли доведеться, мати за ворога мені твого ворога, а тобі мого. Один астрольоґ навіщував нам, що ми помремо з тобою разом однією смертю й ми дали йому десять золотих цехінів за те, що добре нам наврочив. Ми не друзі, ми побратими. Тільки, на твоє щастя, ти звешся просто Дженаро, ні від кого не залежиш і не тягнеш за собою тієї фатальної спадщини, яка чипляється иноді до історичних імен. Щасливий. Тобі байдуже, що діялось, що діється, аби вистарчало людей для війни, а жінок для втіхи. Навіщо тобі історії родин і міст, тобі, дитині прапору, що не має ні родини, ні міста? Бачиш, Дженаро, для нас то инча річ. Ми мусимо цікавитись траґічними подіями нашого часу. Наші батьки й матері звязані були з тими траґедіями і майже всі наші родини іще досі ллють кров. — Розкажи нам, що ти знаєш, Джепо.
ДЖЕНАРО (кидається у фотелю в стані людини, що хоче спати). Ви збудите мене, коли Джепо скінчить.
ДЖЕПО. Отже. Це у тисяча чотириста девяносто…
ГЮБЕТА (у кутку сцени). Девяносто сьомому.
ДЖЕПО. Так. Девяносто сьомому. Однієї визначної ночи з середи на четвер…
ГЮБЕТА. Ні. З вівторка на середу.
ДЖЕПО. Маєте рацію. — Так от цієї ночи один човнарь перевізник на Тібрі, що доглядав свій крам, лежачи в човні коло берега, побачив щось страшне. Це було трохи нижче церкви святого Єроніма. Могло бути коло пяти годин ранку. Перевізник зауважив у темряві двох людей, що йшли дорогою ліворуч од церкви якось неупевнено, неспокійно; через який час за ними виникло ще двоє других, а потім ще троє: сім усіх разом. Тільки один з них їхав на коні. Ніч була темна. З усіх домів, що стоять понад Тібром, світилося лише в одному вікні. Сім чоловік наблизилося до води. Той, що їхав верхи, повернув свого коня задом до Тібра й тоді човнарь ясно побачив на свої очі дві ноги, що звисали по один бік коня, а голову й руки по другий, — труп людини. Поки одні вартували на розі вулиці, двоє з тих, що прийшли раніше, зняли з коня труп, хитнули його двічи чи тричі з усієї сили й кинули на середину Тібра. У той мент, коли труп плюснув у воду, той, що сидів на коні, звернувся з якимсь питанням, а двоє відповіли йому: „Так, ясновельможний“. Тоді вершник повернувся до Тібру і зауважив щось чорне, що коливалося на воді. Він запитав, що то є, і йому відповіли: „Ваша вельможність, то кирея його вельможности, покійника“. І хтось з присутніх кинув каміння на кирею й вона пішла у воду. Скінчивши те, вони всі разом вийшли на дорогу, що веде до Святого Якова, і зникли. Ось що бачив перевізник.
МАФІО. Жахлива подія. Чи то був хто зі значних людей, якого кинуто в річку? Цей кінь справляє якесь химерне вражіння. Убивник на кульбаці й убитий у поперек коня.
ГЮБЕТА. На коні було два брати.
ДЖЕПО. Ви сказали правду, пане де Бельверано. Убитий, то був Жан Борджія; вершник, то був Цезарь Борджія.МАФІО. Родина сатани ці Борджії! Але скажіть, будь ласка, Джепо, завіщо брат згубив брата?
ДЖЕПО. Я не скажу вам того. Причина душегубства така нелюдська, що навіть і згадувати про неї гріх.
ГЮБЕТА. Так я вам скажу. Цезарь, кардинал Валенци, убив Жана, герцоґа Гандії, через те, що обидва брати любили одну жінку.
МАФІО. І хто була та жінка?
ГЮБЕТА (усе з глибини сцени). Їх сестра.
ДЖЕПО. Годі, пане Бельверано. Не вимовляйте при нас імени цього страховища. Поміж нашими родинами немає ні одної, щоб не зазнала од неї якогось лиха.
МАФІО. Чи не було там уплутано ще й дитини?
ДЖЕПО. Так, була й дитина. Я назову вам тільки її батька, Жана Борджія.
МАФІО. Тепер то вже мабуть дорослий чоловік.
ОЛОФЕРНО. Він зник.
ДЖЕПО. Чи то Цезарь Борджія одібрав його від матері, чи то мати заховала його від Цезаря Борджія? Не відомо.
ДОН АПОСТОЛО. Як що мати заховала його, то зробила добре. З того часу, як Цезарь Борджія, кардинал Валенци, став герцоґом Валансінуа, він убив, як вам відомо, крім свого брата Жана, двох небожат, синів Гіфрі Борджія, і свого брата у друге, Франсуа Борджія. Цей чоловік лютий вибивати своїх родичів.
ДЖЕПО. Він хоче залишитись єдиним Борджія й забрати собі всі багатства папи.
АСКАНІО. А сестра, яку ви нам не хочете назвати, Джепо, чи не заховалася таємно в той самий час у манастирі Сен-Сікста, нікому не відомо для чого?
ДЖЕПО. Здається так. Це було, щоб розлучитись з сіньором Жаном Сфорца, своїм другим чоловіком.
МАФІО. А як звався той перевізник, що все бачив?
ДЖЕПО. Не знаю.
ГЮБЕТА. Він звався Жоржео Шіавоне і мав за працю перевозити ліс по Тібру до Ріпета.
МАФІО (зтиха до Асканіо). Цей Еспанець більше знає в наших справах, ніж ми, Італійці.
АСКАНІО (тихо). Я так, як і ти не маю довірря до цього пана де Бельверана, але не будемо заглядати дуже глибоко, бо там може ховатися щось небезпечне.
ДЖЕПО. Ой, панове, панове, які часи доводиться нам переживати. Чи знайдете ви хоч одну людину, яка була-б певна за своє життя кілька день наперед у цій нещасній Італії з її війнами, чумою і Борджіями.
ДОН АПОСТОЛО. Сіньори, я думаю, що всі ми, які тут є, повинні взять участь у тому посольстві, котре висилає Венеційська республіка до герцоґа Ферари, щоб привітати його з одібранням Ріміні од Малатести. Коли ми виїзжаємо до Ферари?
ОЛОФЕРНО. Рішуче, післязавтра. Вам відомо, що два посли вже призначені. Сенатор Тіополо і ґенерал ґалєр Грімані.
ДОН АПОСТОЛО. Капітан Дженаро теж буде з нами?
МАФІО. Само собою. Ми з Дженаро ніколи не розлучаємось.
АСКАНІО. Я повинен зробити вам, панове, дуже важливу заувагу, а саме, що без нас пють еспанське вино.
МАФІО. Вертаймось до палацу. — Гей, Дженаро! (до Джепо.) Але-ж він дійсно заснув під ваші оповідання, Джепо.
ДЖЕПО. Нехай спить. (Всі виходять крім Гюбети.)
ГЮБЕТА, потім ДОНА ЛЮКРЕЦІЯ, ДЖЕНАРО спить.
ГЮБЕТА (сам). Так, я знаю більш за них, як шопотіли вони між собою. Я знаю більш за них, але дона Люкреція знає більш за мене, сіньор Валансінуа знає більше за дону Люкрецію, чорт — більше за сіньора Валансінуа, а папа Александр шостий знає більше за чорта. (Дивиться на Дженаро.) Як оцій молоді спиться! (Входить замаскована дона Люкреція. Вона бачить сплячого Дженаро й дивиться на цього з пошаною і як зачарована.)
ДОНА ЛЮКРЕЦІЯ (до себе). Він спить. — Цей бенкет видно стомив його. — Який він гарний! (Повертаючись.) Гюбета!
ГЮБЕТА. Говоріть до мене голосно, ясна пані! Я тут не Гюбета, а ґраф де Бельверано, лицар з Кастилії, а ви — маркіза де Понтекадрото, неаполітанська дама. Не повинен ніхто знати, що ми знайомі. Чи ви-ж сами не наказували того, ваша високість? Ви тут не дома; ви у Венеції.
ДОНА ЛЮКРЕЦІЯ. Маєш рацію, Гюбето. Але-ж тут на терасі немає зараз нікого, крім цього юнака, що міцно спить. Ми можемо хвилинку побалакати.
ГЮБЕТА. Як хоче ваша високість. Я маю дати вам ще одну пораду. Не скидайте маски: вас можуть пізнати.
ДОНА ЛЮКРЕЦІЯ. Мені байдуже. Як що вони не знають, хто я така, то мені немає чого боятись, а коли вони знають, хто я, то тоді їм доведеться боятись.
ГЮБЕТА. Ми у Венеції, сіньора. У вас тут багато ворогів, і ворогів вільних. Звичайно, Венеційська республіка не попустить замаху на особу вашої високости, але вас можуть образити.
ДОНА ЛЮКРЕЦІЯ. А! то правда. Моє імя дійсно наводить жах.ГЮБЕТА. Тут не сами тільки Венеційці. Тут і Римляне, і Неаполітанці, і Ломбардці, і Романьоли — Італійці з усієї Італії.
ДОНА ЛЮКРЕЦІЯ. І вся Італія мене ненавидить! Ти маєш рацію. Але це повинно змінитися. Я родилася не на те, щоб творити зло. Тепер я більш, як коли, почуваю це. Я пішла за приводом моєї родини, — Гюбето!
ГЮБЕТА. Сіньоро!
ДОНА ЛЮКРЕЦІЯ. Одішли зараз-же накази, які ми дамо тобі до нашого уряду в Сполето.
ГЮБЕТА. Приказуйте, ваша високість. У мене завжди на поготові чотирі осідланих мули й чотирі післанці.
ДОНА ЛЮКРЕЦІЯ. Що зроблено з Гамасом Акайолі?
ГЮБЕТА. Він досі у вязниці, чекає, коли ваша високість його повісить.
ДОНА ЛЮКРЕЦІЯ. А Тіфрі Буодельмонте?
ГЮБЕТА. У вежі. Ви ще не дали наказу удавити його.
ДОНА ЛЮКРЕЦІЯ. А Манфред де Курцоля?
ГЮБЕТА. Теж іще не удавлений.
ДОНА ЛЮКРЕЦІЯ. А Спадокапа?
ГЮБЕТА. По вашому наказу дадуть отруту тільки на перший день Великодня. Тепер карнавал, ми маємо ще шість тижнів.
ДОНА ЛЮКРЕЦІЯ. А Пєро Капра?
ГЮБЕТА. На цей час він ще епіскоп Пезарський і управитель канцелярії, але за місяць од нього лишиться тільки порох, бо наш Святий Отець папа звелів заарештувати його по вашому проханні й міцно тримає в сутеренах Ватикану.
ДОНА ЛЮКРЕЦІЯ. Гюбето, зараз-же напиши до Святого Отця, що я прохаю його помилувати Пєра Капра! Гюбето, хай увільнять Акайолі! На волю Манфреда де Курцоля! На волю Буодельмонте! На волю Спадокапа!
ГЮБЕТА. Спиніться, спиніться сіньоро! Дайте мені дихнути! Які накази даєте ви мені! Мій Боже! Гряд милосердя! Хлющ пробачення! Мене затопило доброзичливістю. Я не виберусь з цього потопу добрих вчинків!
ДОНА ЛЮКРЕЦІЯ. Добрих чи злих, тобі немає діла, аби я тобі платила.
ГЮБЕТА. А! Добрі вчинки далеко трудніше виконуються, ніж злі. Горе мені, бідному Гюбеті! Тепер, коли ви надумали зробитись милосердною, що станеться зі мною!
ДОНА ЛЮКРЕЦІЯ. Слухай, Гюбето, ти мій найстарший і найвірніший прислужник…
ГЮБЕТА. Уже пятнадцять років, що я маю честь допомогати вам.
ДОНА ЛЮКРЕЦІЯ. Добре, Гюбето! Скажи мені, мій старий товаришу, чи не прокидається в тобі бажання змінити своє життя? Чи не почуваєш ти потреби в тому, щоб нас почали благословляти, після того, як нас тільки проклинали? Чи не досить уже тобі злочину?ГЮБЕТА. Я бачу, що ви на дорозі стати найдобродійнішою понад усіми принцесами.
ДОНА ЛЮКРЕЦІЯ. Чи наша слава злодійників і отрутників не починає пригнітати тебе, Гюбето?
ГЮБЕТА. Ні трохи. Коли я переходжу вулицями Сполети, я не раз чую навкруги шопотіння того бидла: „Он Гюбета. Гюбета — ніж, Гюбета — шибениця, Гюбета — отрута“. Вони приставили до мого імени вогненне проміння тих призвищ. А коли вони не говорять устами, то говорять очима. Байдуже! Я так звик до своєї поганої слави, як папський служка до одправи.
ДОНА ЛЮКРЕЦІЯ. А чи не спадає тобі на думку, що всі ті ганебні призвища, якими таврують тебе, а разом і мене, можуть зворухнути огиду в тому серці, яке ти бажав-би, щоб тебе любило? Хіба ти не любиш нікого в світі, Гюбето?
ГЮБЕТА. Я дуже хотів-би знати, кого ви любите, сіньора?
ДОНА ЛЮКРЕЦІЯ. Що ти розумієш у тому? Я завжди щира з тобою. Я не стану говорити тобі ні про мого батька, ні про моїх братів, ні про мого чоловіка, ні про моїх коханців.
ГЮБЕТА. Але-ж я не бачу по-за тим, кого ще можна любити.
ДОНА ЛЮКРЕЦІЯ. Є щось инше, Гюбето.ГЮБЕТА. Чи ви стаєте добродійною з любови до Бога?
ДОНА ЛЮКРЕЦІЯ. Гюбето, Гюбето! Як-би істнувало зараз в Італії, у цій злочинній, нещасливій Італії, благородне, чисте серце, повне високої чесноти, серце янгола під убранням солдата; як-би я, бідна жінка, яку кленуть, ненавидять, зневажають люди й присудило небо, злиденна всевладниця серед того розпачу, в якому гине моя душа, мала тільки одну думку, тільки одну надію й утіху перед смертю знайти у тому серці хоч маленьке місце, Гюбето, хоч трохи пошани, хоч трохи ласки; як-би не було у мене другої жадоби, як тільки почути хоч раз, що те серце радісно й вільно бється на моєму; зрозумів-би ти тоді, Гюбето, через що я хочу спокутувати своє минуле, обмити на собі численні плями й повернути на добру славу ту ганебну, кріваву славу, яку Італія привязала до мого імени?
ГЮБЕТА. Боже мій, пані! в яку пустелю зайшли ви сьогодня.
ДОНА ЛЮКРЕЦІЯ. Не смійся. Уже давно я думаю так, хоч і не кажу тобі. Коли попадеш у вир злочину, то вже не можеш спинитись по своїй волі. Два янголи змагаються в моїй душі: добрий і злий; але мені здається, що добрий переможе нарешті.
ГЮБЕТА. Тоді, — Te Deum laudamus, magnificat anima mea Dominum! — Ви знаєте, я більше не розумію вас, сіньоро; з де-якого часу ви стали для мене цілком загадковою. Місяць тому ваша високість сповіщає про свій одїзд до Сполета і прощається з його високістю, доном Альфонсом д'Есте, вашим чоловіком, що має простодушність кохати вас, як голуб, і ревнувати, як тиґр; отже ваша високість покидає Ферару і таємно зявляється у Венеції, майже без почету, під вигаданим іменням Неаполітанки, а я під іменем Еспанця. Тут, у Венеції, ви одходите від мене, наказуєте мені не знати вас, і раптом кидаєтесь по всіх бенкетах, святах, музичних зібраннях, користуючись карнавалом, щоб бути замаскованою, кидаєте мені десь на ходу кілька слів і от увесь цей маскарад кінчається тією казанню, що ви тут мені прочитали. Казань мені од вас, сіньора, хіба це не дивно? Ви змінили своє ймення, ви змінили своє убрання, тепер ви зміняєте свою душу. Дійсно, цей карнавал переходить за всі межі. Я просто збиваюся з розуміння. Яка причина такого поводження вашої високости?
ДОНА ЛЮКРЕЦІЯ (хутко хапає його за руку і притягає до Дженаро, що спить). Бачиш ти цього юнака?
ГЮБЕТА. Цей юнак не новина для мене й я знаю, що то за ним ви гонитесь увесь час у Венеції під своєю маскою.
ДОНА ЛЮКРЕЦІЯ. Що-ж ти скажеш про те?
ГЮБЕТА. Я скажу, що цей юнак спить тепер, сидячи у фотелі, а як-би він був третім у нашій високоморальній розмові з вами, то йому здавалось-би, що він стоячи спить.
ДОНА ЛЮКРЕЦІЯ. Ти не вважаєш його за надзвичайно гарного?
ГЮБЕТА. Він був-би ще гарніший, як-би не заплющив очі. Лице без очей — як палац без вікон.
ДОНА ЛЮКРЕЦІЯ. Як-би ти знав, як я його люблю.
ГЮБЕТА. Це уходить дону Альфонсу, вашій дружині. Я тільки зауважаю вам, що ваша високість даремно губить час, бо, як мені казали, цей юнак кохає гарну дівчину, що зветься Фіамета.
ДОНА ЛЮКРЕЦІЯ. І дівчина кохає його?
ГЮБЕТА. Здається, що так.
ДОНА ЛЮКРЕЦІЯ. Тим краще. Я бажаю, щоб він був щасливий.
ГЮБЕТА. Оце вже хімерно й зовсім не у ваших звичаях. Я гадав, що ви більш ревниві.
ДОНА ЛЮКРЕЦІЯ (розглядаючи Дженаро). Яке благородне обличчя!
ГЮБЕТА. Мені він когось нагадує…
ДОНА ЛЮКРЕЦІЯ (швидко). Не кажи мені, кого він нагадує тобі. Лиши мене. (Гюбета виходить. Дона Люкреція стоїть якийсь час перед Дженаро, як зачарована; вона не бачить двох замаскованих людей, що виходять з глибини сцени й дивляться на неї.)ДОНА ЛЮКРЕЦІЯ (вважаючи себе на самоті). Ось він! Мені таки нарешті вдалось побачити його без страху. Ні, я не марила побачити його гарнішим! О, Боже! Захисти мене од великого горя, щоб він колись ненавидів і зневажав мене. Він-же усе для мене на всьому світі. Мені боязко скинути маску, проте мені треба витерти сльози. (Вона скидає свою маску, щоб витерти сльози. Два замаскованих чоловіки зтиха говорять між собою, поки вона нахиляється й цілує руку Дженаро.)
ПЕРША МАСКА. Досить. Я можу вернутись у Ферару. Я приїхав до Венеції тільки за тим, щоб упевнитись в її зраді; я доволі надивився. Мені не можна на довше покидати Ферару. Цей молодий чоловік — її коханець. Як його імя, Рустіґело?
ДРУГА МАСКА. Його звуть Дженаро. Це капітан лицарів авантурників, завзятець, без батька, без матері, невідомо, хто з роду. Тепер він на службі у Венеційської республіки.
ПЕРША МАСКА. Зроби так, щоб він приїхав до Ферари.
ДРУГА МАСКА. Це зробиться само собою, ясновельможний сіньоре. Він виїздить післязавтра до Ферари з своїми товаришами у складі амбасади Тіополо і Грімані.
ПЕРША МАСКА. Це добре. Те, що мені доносили, вийшло на правду. Я досить надивився, кажу тобі. Ми можемо вертатись. (Вони виходять.)ДОНА ЛЮКРЕЦІЯ (стуливши руки і майже навколюшках теред Дженаро). О, Боже милосердний. Нехай йому на долю припаде стільки щастя, скільки мені горя. (Вона цілує Дженаро у чоло; той раптом підводиться.)
ДЖЕНАРО (схопивши обидві руки Люкреції). Поцілунок! Жінка! Слово чести, сіньора, як-би ви були королева, а я поет, то це була-б дійсно пригода на смак Алена Шартье, французького віршотвора. Але я не знаю, хто ви, я-ж — тільки солдат.
ДОНА ЛЮКРЕЦІЯ. Лишіть мене, сіньоре Дженаро!
ДЖЕНАРО. О, ні, сіньоро!
ДОНА ЛЮКРЕЦІЯ. Хтось іде! (Вона тікає, Дженаро слідом за нею.)
ДЖЕПО (виходячи з протилежного боку). Що то за образ? Це вона? Це венеційська жінка? — Гей, Мафіо!
МАФІО. Що там?
ДЖЕПО. Я повідаю тобі небувалу зустріч. (Говорить тихо на вухо до Мафіо.)
МАФІО. Ти певен у тім?
ДЖЕПО. Так як у тім, що ми тут у палаці Барбаріґо, а не в палаці Лабія.
МАФІО. Вона залицялась зараз до Дженаро?ДЖЕПО. До Дженаро.
МАФІО. Треба виплутати мого побратима Дженаро з цієї павутини.
ДЖЕПО. Ходімо попередити наших товаришів. (Вони видодять. — Де-який час сцена порожня. Видно тільки, як на задньому пляні пропливають ґондоли з музикою. — Вертаються Дженаро і дона Люкреція під маскою.)
ДОНА ЛЮКРЕЦІЯ. Ця тераса темна й безлюдна. Тут я можу скинути маску. Я хочу, щоб ви бачили моє лице, Дженаро.
ДЖЕНАРО. Ви дуже гарні!
ДОНА ЛЮКРЕЦІЯ. Подивись на мене уважно, Дженаро, і скажи мені, що я тобі не страшна.
ДЖЕНАРО. Ви мені страшні? Через що? Навпаки, я почуваю в глибині мого серця, що мене щось тягне до вас.
ДОНА ЛЮКРЕЦІЯ. Значить, ти гадаєш, що міг-би полюбити мене, Дженаро?
ДЖЕНАРО. Чому-ж ні. Проте я по щирости скажу вам, пані, що є жінка, яку я завжди любитиму більше за вас.
ДОНА ЛЮКРЕЦІЯ (з усмішкою). Я знаю, Фіаметочка.
ДЖЕНАРО. Ні.
ДОНА ЛЮКРЕЦІЯ. А хто-ж?ДЖЕНАРО. Моя мати.
ДОНА ЛЮКРЕЦІЯ. Твоя мати, твоя мати! О, Дженаро! Так ти дуже любиш твою мати?
ДЖЕНАРО. Але-ж разом з тим я її ніколи не бачив. Це повинно здивувати вас. Отже, не знаю, через що, мені хочеться довіритись вам. Я повідаю вам те, чого ще нікому не казав, навіть моєму побратимові, Мафіо Орсіні. Може це трохи чудно довірятися так зовсім чужій людині, але мені здається, що ви для мене не зовсім чужа людина. — Я капітан, що не знає своєї родини. Мене виховав калябрійський рибалка й я думав, що то мій батько. У той день, коли мені стало шіснадцять років, той рибалка сказав мені, що він не є мій батько. Через якийсь час приїхав один сіньор і убрав мене, як лицаря, після чого поїхав, не піднявши забрала од свого шолому. Іще трохи згодом якийсь таємничий чоловік, увесь у чорному, приніс мені листа. Я розгорнув його. То писала до мене моя мати, моя мати, якої я не знав, яку я уявляв собі у мріях доброю, ласкавою, ніжною, гарною, як от ви, — моя мати, яку я любив усіми силами моєї душі! Цей лист повідомляв мене, не називаючи ніякого імени, що я високого походження й що моя мати дуже нещаслива. Бідна мати!
ДОНА ЛЮКРЕЦІЯ. Добрий Дженаро!
ДЖЕНАРО. З того дня я зробився лицарем авантурником, бо вважаючи себе уже чимсь по походженні, я хотів бути чимсь і по зброї. Я сходив усю Італію, але де-б я не знаходився, першого дня кожного місяця мене одвідує той самий посланець. Він дає мені листа від матері, одбірає мою відповідь і зникає. Він не каже мені нічого й я не говорю до нього, бо він глухий і німий.
ДОНА ЛЮКРЕЦІЯ. Так ти нічого не знаєш про твою родину?
ДЖЕНАРО. Я знаю, що в мене є мати, що вона нещасна й що я віддав-би своє життя на цьому світі, щоб побачити її сльози, й усе моє життя на тому світі, щоб побачити її усмішку. От і все.
ДОНА ЛЮКРЕЦІЯ. Що ти робиш з тими листами?
ДЖЕНАРО. Я їх маю всі тут, на моєму серці. Нам, воякам, часто загрожує шабля в груди. Листи матері — то добра заслона.
ДОНА ЛЮКРЕЦІЯ. Благородна вдача!
ДЖЕНАРО. Чи хочете ви бачити її письмо? Ось один з її листів. (Він виймає з-за пазухи лист, цілує його й передає доні Люкреції.) Прочитайте його.
ДОНА ЛЮКРЕЦІЯ (читає). „…Не намагайся знати мене, мій Дженаро, поки я не призначу тобі дня. Мене можна пожаліти. Я оточена лихими родичами, які охоче вбили-б тебе, як убили твого батька. Нехай тільки я одна знаю таїну твого уродження, мій сину. Як-би ти знав ту сумну й разом блискучу таємницю, ти певне не міг-би змовчати про неї; молодість необачна; ти не помічав-би тієї небезпеки навкруги, яку я бачу скрізь; хто знає? ти схотів-би піти їй назустріч з юнацьким завзяттям, ти щось сказав-би, або дав тільки натяк, і не прожив-би двох днів. О, ні! Хай буде тобі досить знати, що в тебе є мати, яка без краю любить тебе й пильнує день і ніч над твоїм життям. Мій сину, мій Дженаро, ти в мене усе, що я люблю на світі. Моє серце тане, коли я думаю про тебе…“ (Вона спиняється, щоб проковтнути сльозу.)
ДЖЕНАРО. Як ви ніжно читаєте це! Можна подумати, що ви не читаєте, а говорите. — О, ви плачете! Ви дуже добрі, сіньоро, й мені любо, що ви плачете над тим, що пише моя мати. (Він одбірає листа, знову цілує його й ховає за пазуху) Ви бачите, було багато злочину навкруги моєї колиски. — Бідна моя мати! Правда, ви розумієте тепер, чому я не дуже захоплююсь любощами й коханням? Бо в мене тільки одна думка: моя мати! О, визволити мою мати, служити їй, помститися за неї, заспокоїти її, яке щастя! Про кохання я згадаю потім. Все, що я роблю, — я роблю, щоб бути гідним своєї матері. Є багато авантурників, що не вагаються служити сатані, послуживши святому Михайлові; я служу по правді. Я хочу колись скласти до ніг моєї матері бездоганну шаблю, королівську. — Скажу вам, сіньоро, мене хотіли залучити на службу до цієї ганебної дони Люкреції Борджія. Я зрікся.
ДОНА ЛЮКРЕЦІЯ. Дженаро! Дженаро! майте милосердя до злих. Ви не знаєте, що діється в їх серці.
ДЖЕНАРО. Я не маю милосердя до немилосердних. — Але покиньмо це, сіньоро. Тепер, коли я сказав вам, хто я такий, скажіть мені так само, хто ви.
ДОНА ЛЮКРЕЦІЯ. Жінка, яка вас любить, Дженаро.
ДЖЕНАРО. Але ваше імя…
ДОНА ЛЮКРЕЦІЯ. Не питайте мене нічого більше. (Вогні. Бучно входять Мафіо й Джепо. Дона Люкреція швидко надіває маску.)
Ті самі, МАФІО ОРСІНІ, ДЖЕПО ЛІВЕРЕТО, АСКАНІО ПЕТРУЧІ, ОЛОФЕРНО ВІТЕЛОЦО, ДОН АПОСТОЛО ГАЗЕЛА. Сіньори, дами, пажі, що несуть смолоскипи.
МАФІО (з смолоскипом у руці). Дженаро, чи хочеш знати, хто є ця дама, якій ти говориш про кохання?
ДОНА ЛЮКРЕЦІЯ (на бік, під своєю маскою). Милосердний Боже!
ДЖЕНАРО. Хоч усі ви мої друзі, але божуся, що як-би хто з вас доторкнувся до маски цієї дами, то виявив-би себе занадто сміливою і не розумною дитиною. Маска жінки мусить бути в пошані, як лице чоловіка.
МАФІО. Перш за все треба, щоб жінка була жінкою, Дженаро! Але ми не маємо наміру ображати цієї. Ми тільки хочемо назвати себе їй. (Наближаючись на крок до дони Люкреції) Сіньоро, я Мафіо Орсіні, брат герцоґа де Гравіна, якого ваші слуги удавили уночі, коли він спав.
ДЖЕПО. Сіньоро, я Джепо Ліверето, небіж Ліверето Вітелі, якого ви наказали зарізать у льохах Ватикану.
АСКАНІО. Сіньоро, я Асканіо Петручі, брат у друге Пандольфа Петручі, володаря Сіени, якого ви вбили, щоб вільніше забрати собі його місто.
ОЛОФЕРНО. Сіньоро, мене звуть Олоферно Вітелоцо, небіж Яго д'Апіяні, якого ви отруїли на бенкеті після того, як неправдою одібрали в нього його чудову фортецю в Піомбіно.
ДОН АПОСТОЛО. Сіньоро, ви присудили до смертної кари на ешафоті дона Франціска Газела, дядька по матері дона Альфонса д'Арагон, вашого третього чоловіка, якого по вашому наказу забито списами на сходах собору святого Петра. Я дон Апостоло Газела, небіж одного й син другого.
ДОНА ЛЮКРЕЦІЯ. О, Боже!
ДЖЕНАРО. Хто ця жінка?
МАФІО. А тепер, коли ми назвали себе, хочете, щоб ми назвали й вас?ДОНА ЛЮКРЕЦІЯ. Ні, ні! Майте милосердя, сіньори! Не при нім!
МАФІО (зриваючи з неї маску). Скиньте вашу маску, сіньоро, щоб ми побачили, чи ви ще можете червоніти.
ДОН АПОСТОЛО. Дженаро, ця жінка, якій ти говорив про своє кохання, отруйниця й розпустниця.
ДЖЕПО. Кровомісна по всіх ступнях. Кровомісна з своїми братами, які вбили один одного зза неї.
ДОНА ЛЮКРЕЦІЯ. Милосердя!
АСКАНІО. Кровомісна з своїм батьком, папою!
ДОНА ЛЮКРЕЦІЯ. Змилуйтесь!
ОЛОФЕРНО. Кровомісна з своїми дітьми, як-би вона їх мала, але небо не дає дітей таким виродкам.
ДОНА ЛЮКРЕЦІЯ. Годі! Годі!
МАФІО. Хочеш знати її імя, Дженаро?
ДОНА ЛЮКРЕЦІЯ. Змилуйтесь, змилуйтесь, сіньори!
МАФІО. Дженаро, хочеш знати її імя?
ДОНА ЛЮКРЕЦІЯ (волочиться навколюшках перед Дженаро). Не слухай, мій Дженаро!
МАФІО (простягаючи руку). Це Люкреція Борджія!
ДЖЕНАРО (одпихаючи її). О!…
УСІ. Люкреція Борджія! (Вона падає непритомна до ніг Дженаро.)