Люборацькі
Анатоль Свидницький
Частина друга
IV
Київ; Ляйпціґ: Українська Накладня, 1920-ті
IV.

З боку дивлячись, подумаєш, що философ Бог-зна який пан, — і через губу не плюне; а в класі, то й на колінах стоїть, і не знати, що з ним уряд витворяє. Найгірше гонять за люльку: вже як спіймуть, що курив, то наберешся! А курять мало не всі. І Антосьо не курив, а жер її. Ще-ж поки капшука від Галі не мав, то хоч в класі не курив, а тепер і в класі почав: ні на минутку не міг розлучитись з дорогим подарком, а через те й з люлькою. На станції-ж мав з довгим цибухом, що як сидить за столом, то вона йому аж серед хати кільця пускає; а в клас носив таку цупечку, що з кулака тільки пипка виходить, аби в губу взяти. І смокче, бувало, сам, присівши до груби, й других частує, поставивши в сінях на варті одного, щоб дав гасло, як ітиме інспектор. Философія в сім ділі тільки сміливости додала Антосьови. Тепер Антосьо вже жив сам собі, — вчив дітей у одного підпанка. Дзикгарів у його кат-мав, то вгадує було пору по прохожих: як ідуть семинаристи в клас, то й йому пора. Як же йдуть городяне та бурса, то ще рано; як ідуть з Польських Фільварків, то вже пізно; а саме пора, як ідуть з Палестини. Оттак, було, роспізнає собі Антосьо й, аби встав, чи протре очі, чи ні, зараз до вікна. І отсе так зробив. Та дивиться, а улицею тільки їмосці та єгомосці, а семинариста й зазором не видати. Вчора в гостині був, грали, сидів до-пізна там, а то ще й дома довго не міг заснути; то подумав, що заспав, і аж в душі йому похолонуло: — ото, думає собі, наробив! — і хапаючись, невмиваний, одягнувся, забрав записки та й шурнув до класа, навіть не покуривши. Мете хлопець але підскакує, щоб хутче було, та оглядається, мов крадеться від собак; прийшов під класи — тихо! — Ото! — думає, — вже й професор у класі… Поправився під дверми, подивився крізь двері в дірочку — нікого не видко; ще раз подивився — не видко. Тоді оглянувсь, чи нема інспектора, й взявсь за ручку, щоб двері відчинити, й разом серце так занило, наче хто тонкою ниткою перевязав або волосинню. Та виявилось, що ще рано: в класі ні душі живої.

— Ффф! — подув Антосьо, наче страх видував, склав все на парту, а Патристику взяв, і крісло з-за стола, поклав його боком перед грубою, перед вогнем — бо ще топилось, — сів та й почав товкти отців четвертого століття. А в грубі жар-жар, аж любо оком зглянути: то сам вуголь щирозлотий міниться, вишкиряється, моргає, як королик вусами; то синій полумінь червонястий біга, хлипа, никає по грубці; то підскочить, то присяде, то знов вигулькне, й знов нема — точка в точку, як дитина в траві, лиш не чути „ку́ку“. А тепло̀ аж проситься в душу — тим щирійше, що вікна геть позамуровувало.

Товче хлопець і люлечку вийма з-за халяви; продув, набив, поклав жарину та й пихкає та все товче, аж лунає. Зачитавшись, закурившись та на вогонь задивившись, і не почув неборак, як двері відчинились. Аж тоді підвів голову, як хтось взяв за плечі з-заду й заговорив разом:

— Цссс! світик ти мій! что ты это дѣлаешь? — І сього за-досить, щоб пізнати, що то інспектор. Антосьо хотів піднятись, та той каже: — Сиди, сиди! продолжай!

Опустивсь Любораченко на криселко, й сам не знає, що з ним дієтся, тільки серце як не вискочить.

— Что-ж ты сидишь? кури! — каже інспектор. — Я увижу, какъ ты навострился. — І очі йому світяться несказанною радістю. Нічого робити! Антосьо й почав, як машина, що торкнули, й смокче, хоч воно вже й не до смаку йому було.

— Харашо! харашо! — каже інспектор, — а какъ тебя звать?

— Люборацький, — каже Антосьо.

Не знаю, як де, а в Камянці кого спіймають, що курить в класі, то зазначають покуту: десять день стояти на колінах в бурсацькій „столовій“. Є такі, що й стають; та чи не більше тих, що не послухають. Сих уже сключають, коли сам не подасться, щоб виключили. Антосьо був з сих других, і інспектор знав се від наушників, то й каже:

— Ну, свѣтикъ мой! порхнёшь же ты у меня, какъ воробей изъ гнѣздышка. Ужъ ты мнѣ вотъ здѣсь сидишь, — показав на потилицю.

Змовчав Антосьо, а інспектор хотів вихопити люльку з рук, та хлопець постерігся й він лапнув за голу руку, бо люлька попереду опинилась на жару й вже сама курилась, — а була пенькова.

— Что ты! что ты! — почав інспектор і сам не зна, що робити за таку штуку, та й крикнув: — стой здѣсь на колѣняхъ! — Як сидів Антосьо перед грубою, так і опустивсь на коліна, а інспектор засичав, як гадина в гною, та й повіявсь з класа, тільки поспитав, чи він Антоній Люборацький. Вже й у клас посходились, та не один і собі до грубки просивсь; а Антосьо все сидів на старім місці, де й на колінах стояв.

— А, сучий би тобі син! — каже далі сам до себе, — отже пропаду! га! І треба було курити? лучше-б до класа не прийшов, або хоч спізнився, а ніж мав з люлькою попастись. Та ще й люлька пропала!

Другий на його місці пішов би, попросив, то покуту й зменшили-б, бо там люблять тих, що кланяються; а Антосьо сидить, журиться. Може й він пішов би, та сміливости не ставало. До того ще, вчора тільки на вечеринці у пана балакав з гимназистом про їх життя й бодай носом зачув, що є в світі воля й щось лучшого за семинарське життя.

— Добре він казав, — подумав Антосьо, — що ми раби; в ярмі ходимо й не знаєм, що й без ярма можна… Чому я не родивсь чим другим, а поповичем? чому мене не віддали куди інше, а в сю проклятущу свинарію, під сих живоїдів?… О, Боже-Боже! Що тут робити, що чинити? чи йти проситись, чи подаватись, щоб виключили?

І тепер на Поділлю й юнкерів попами ставлять, що семинарія ген-ген скільки літ сягає, відколи стоїть; а тоді — аби вмів читати та співати, та сяк-так підкурмекгатись, та щоб церковний устав знав, то й святили на попа. То Антосьо й подумав собі: найлучше — подам прошення, щоб увільнили та й піду в попи. Овва! мені ще й лучше, бо там моя Галочка виглядає мене, — й почав шептати свою молитву. Як вбігає один в клас: — інспектор! — гукнув і побіг на місце. Затупотіли всі, як овечки, й Антосьо схопивсь, стукнув дверцями, турнув кріселко, аж покабутало, й каже: — мав би поспитати за мене, кажіть, браття, що ще не було. — Сам сховавсь під парту.

Відчинив інспектор двері, постояв, засичав й двері зачинив. Все заворушилось, і Антосьо виліз з-під парти, червоний, аж посинів: — а де він? — питає. — Один нишком відхилив двері, подививсь одним оком, потім голову висунув, далі й ввесь хотів висунутись, та й хип назад: — „цсс! на вловах!“

Там два до́ми під ряд: в однім класи, а в другім інспектор живе, то-що. Між сими домами вузенький прохід, що тільки проїхати. На вулицю тут брама, та вона все зачинена стоїть, тільки дверці відчиняються. Другого проходу нема, то всі семинаристи та ще й поодинці, лазили в сі двері. Інспектор, було, тут ходить то взад, то вперед і ловить, хто спізниться до класа, записує й покуту завдає. Сі штуки інспекторські семинарія зве вло̀вами — „на влови ходить“. І отсе інспектор тут походжав, що той каже: „на вловах“.

Згляньте на семинариста! замліле, заплісніле, на людей позира, як дичак який; й життя йому не життя, а нудьга, скорбота. Підіть же де треба вимотатись, то такого тумана впре, що й наймудрійшого німця одурить, — і то не думаючи, не гадаючи. От і Антосьо, поки не сказали, що інспектор на вловах, сидів як зва̀рений; а як почув, то наче в його другий дух вступив: зараз же шапку в руки й каже: — Мав би хто поспитати, кажіть, браття, що ще не прийшов.

— Не будеш хіба? — питають.

— Ні, буду! тільки треба на часинку тут до одного знайомого.

— А інспектор?

— Я крізь реторику.

Семинарія тилом виходить в цвинтар до собора. Тут само собою семинарської сторожі й зазору нема; то хто хоче втікати, йдуть в реторику та крізь вікно й махають. Так зробив і Антосьо, та ще попереду позичив бурноса у одного ретора, йому-ж оставив шинелю, а мав її синю. Ретор же мав оставатися[1] в класі, то й каже: — беріть мій, бо я однак не піду на обід.

Подякувавши, поліз Антосьо крізь вікно. Побачивши себе за семинарією, вільнійше дихнув, зробив ступнів з десять, а там брама з цвинтаря й за брамою купу снігу намело. От і пішов він за браму та так натирає чуба снігом, так натирає. Натер аж капає, причесався й пішов на вулицю. Та не йде куди, а кругом поуз семинарію і в клас. Став коло фірточки, подививсь і сховавсь назад та й киває на тих, що ще тільки в клас тягли — дає знати, що інспектор на вловах. Через минутку, виждавши, як інспектор сюди тилом обернувся, Антосьо шурнув у фірточку та навшпиньки, тихесенько побрив у-перед; як зрівнявсь з синцями, то так і полопотів…

— СтойІ стой! стой! погоди! — закричав інспектор. Антосьо й став, шапку зняв.

— Ступай сюда! — гукнув інспектор. Антосьо й прийшов; чуб йому мокрий, аж по лиці тече, наче тільки що вмивався.

— Цсссъ! — каже інспектор. — Только что изъ-за туалета!

— Виноват, — озвавсь Антосьо, — заспав. — А в душі йому, як в Камчатці, аж дріжаки скачуть.

— А какъ тебя звать? — питає інспектор, уже наготовивши „книгу живота“, се-б-то те шпаргалля, куди помічав, кого де зловить. Так звали й семинаристи. В семинарії класовиків чимало, то інспектор мало кого зна, й кожного питає: „а какъ зовутъ?“ Хіба вже на вловах з ким добре познайомиться.

— Люборацький, — каже Антосьо.

— Антоній? — пита інспектор, докопавшись до його.

— Антоній — каже сей.

— Э-ге-ге! — заговорив далі інспектор, — да ты севодня трубку курилъ въ классѣ?

— Я? — каже Антосьо, мов би здивувавшись, — трубку курилъ? да еще въ классѣ?… Вы же сами изволили замѣтить, что я только изъ-за туалета. Я только въ классъ иду, — каже далі, стенувши плечима, — а здѣсь ужъ курилъ! Это вѣрно кто-либо другой…

— Постой здѣсь, — каже інспектор, а сам пішов у философію й питає: — былъ Люборацький въ классѣ?

— Нѣтъ! — кажуть йому. З тим і вернувся, тільки спльовує з серця, що такий звірок з-під носа умкнув.

— Ступай! — каже далі Антосьови, — постоїшь там у порога.

— Постоять то я постою, — озвавсь Антосьо, — но вытрите, что будто я трубку курилъ…

— Ну ужъ! — заговорив інспектор, витираючи, що знав в „кнызи жывота“, — ну ужъ! поймаю я въ свои руки эту синюю шинель! — Не спіймаєш! — дума собі Антосьо; а інспектор каже йому: — ступай!

Поклонивсь хлопець і пішов, думаючи: — чорта ізїси, що я тобі й коло порога постою! З сим увійшов і в клас.

— Що ти там так довго размовляв з інспектором? — питають його.

— То він роспитувався, де я був, — каже Антосьо, — а я кажу, що в такого то пана генерала. Він не вірив, а я доказував.

— Чого-ж він приходив питаться, чи ти був у класі?

— Так собі, — каже Антосьо.

— Як то так собі?

— То… — хотів щось збрехати Антосьо, та прийшов професор.

На переміни допитувались браття, чи він же знакомий з тим генералом.

— А як же, — каже Антосьо. — От-такий то граф мене рекомендував.

— Бреши лучше!

— Не вашого роду, — каже, — щоб брехав. А не вірите, то й не силую; мені все одно. — І почав учитись.

— Що за диво отсей Люборацький, — думали собі його соу́чні. — З ким не зарви, все знакомий, все дружить; а тобі хочь би з собакою якою познакомитись, так і то не вдасться. Тьху! чорт його зна! А такий же семинарист, як і кожен… — Другі думали: та й гладко-ж бреше! — а проте й сим за́здрісно було, що в Антося стільки знакомих.

Як виходили з класа, інспектор на дверях стояв, виглядав синьої шинелі, та всякі були, а синьої нема. Антосьо-ж ще на переміні казав тому не виходити, поки він бурноса не віддасть; і як виходили з класа, то пройшов мимо інспектора в бурносі, а опісля подав його крізь вікно.

Відоме діло, що синій шинелі не їсти було хліба після сієї штуки. І не їла вона його: Антосьо, взявши її крізь вікно, пішов улицями та проулками, та на тандиту; додав скільки карбованців і взяв шинелю на славу.

Оттак Антосьо ману пускав і камбраттям, і перед урядом, і по селах. Камбраття дивувались, яким побитом він всюди втреться; начальство хропло, пазурі гострило, та не могло нічого вдіяти, бо не зловить; пан-отці тільки поцмоктували: — От дав Бог дитину! От дав Бог зятя!… — І звернули до його за проповідями: — вже будьте ласкаві! — просять, — не відкажіться. А я вам гостинчика привезу й могричу поставлю; на таку то неділю мені „слово“ напишіть. Я й сам міг би, — каже, — та часу нема, ні чорнила; до того такі хіба квіток пишучи до шинкаря, щоб дав горілки наборг, держиш перо в руках, то забув до тристенного, як і сідати за проповідь. То будьте ласкаві!…

— Зъ моимъ большимъ удовольствіемъ! — відкаже Антосьо. — Навіть без гостинця.

— Та де вже без гостинця! — озветься пан-отець, — коли хочеш аллилуі, то руку вгобзи[2].

Засміється Антосьо: „го-го-го!“ Засміється пан-отець: „га-га-га!“ Як де, то й пані-матка підсобля: „ги-ги-ги!“ Часом то й панянки: „гм-гм!“ І пан-отець як у гору впреться, а Антосьо й сяде за роботу, а як коли, то й підсяде до якого з умілих: — напишіть, — попросить, — слово, чи бесіду, чи що, будь ласка! Тут один пан-отець, добряча душа, просив. І сам, — каже, — міг би, та часу немає. Будь ласка, напишіть! А я вже могоричу за те на славу!

— Добре! — озветься той. — А ви-ж мене возьмете куди з собою?

— Зъ моимъ большимъ удовольствіемъ! — відкаже Антосьо. — Я сам хотів не раз уже вас просити, щоб — не угодно ли; та якось то часу не було зайти, бо так коні пришлють, що не встинеш; або духу не ставало — ану-ж, думаю, ще й налає!

— Та за що тут лаяти? Хиба я з тих, що й алгебру вчать? Ні, брате, я не з тих, щоб гриз книжку, як заєць щепи.

Засяде сей на скільки ночів; Антосьо купить свічок, поставить для духу з пів-ока; й проповідь як виросла.

— Ану, горобчику, перепишіть мені отсю штучку, — попросить тоді Антосьо якого ретора. — Я вам тютюну за те.

— А дасте-ж? — питає ретор.

— Чому-ж би я не дав? — озветься Антосьо.

І прийде ретор, пише. Антосьо йому поставить тютюн з коробкою, булку, ковбасу, й на кінці дасть цілого пів-фунта тютюну, та ще й попросить прийти послухати, як гратимуть.

— Спасибі! — відкаже ретор, позираючи на заробіток. — Як буде треба, то й ще кажіть. — І піде, думаючи: — Ото наслухаюсь музиків!

І всі спокійні: Антосьо чи сяк, чи так, а встатчився в слові; пан-отець має проповідь, ретор тютюн, а богослов, що писав, учти жде й діждеться. А там ще й на празник або-що загремить з Антосьом в гості на село. І не нарозсказується опісля, які дива там бачив; а панянок яких! чудо-пречудо! Як балака, то наче бисером сипле; співа, як соловейко; хороша, як схід сонця, а добра-добра, як янголь!

— А все такі нема лучшої, ні кращої, як моя Галя! — подума собі Антосьо. — О! моя голубочко! — каже сам до себе, мов би се її голу́бить…

Невиданське діло, щоб семинарист так довго не забував коханої! І Антосьо само-собою забув би її й тепер, як в реториці забув, як би не надало йому оту молитву видумати: молившись, що-раз згадував дівчину і дав серцю волю, — то закохання росло та й росло й годі не знало. Далі спіймав він Угрина з картинками й знайшов таку панянку, як Галя — точка в точку, тільки не так убрана. От і купив він її й оправив, і повісив над кроваттю та й лежить, було, дивиться, аж забудеться. Ніхто з камбраття й не завважав, бо Антосьо сам жив; а хто був вхожий до його, то не здогадувався, що воно значить, що Антосьо дивиться-дивиться на картину й кинеться цілувати. А він витер німецький підпис і підписав: „Галя“, та й милувався. А ще був тільки философ. Та не вік дівці дівувати, — пора й перестати, й Антосьови не вік вікувати в философії!

——————
  1. Поки ще в семинаріях ходили в клас і після обід семинаристи, само собою не всі, мали за звичай оставатися в класі, не йти б то на обід до-дому, щоб більше часу мати на учення. — Прим. авт.
  2. Перевернена приповістка: „вгобзи! то дасть тобі аллилую“. (Киівъ). Прим. авт.