Листи до братів-хліборобів/IV/Лист 34
| ◀ Лист 33 | Листи до братів-хліборобів Частина IV Лист 34 |
Лист 35 ▶ |
|
34. Досі ми говорили про ці порушуючі динамічні сили, які творять найглибший психічний підклад всякої політичної акції. Таке чи инше керування ними лежить в основі політики, як умілости, як штуки. Але ціллю політики не єсть сам рух, а реалізація, здійсненя політичних хотіннь, викликуючих рух. Ця реалізація робиться не тільки силою духовою, але й силою матеріяльною. Влада, як змога вживати матеріяльну силу для здійснюваня своїх хотіннь і своїх ідей єсть ціллю всякої поважної політичної акції. Без влади навіть найкращі хотіння і найкращі ідеї остаються утопіями, літературою. Можна чогось дуже хотіти, можна розумним керуванням своїх духових рухових прикмет вести енерґїйну акцію в напрямі реалізації своїх хотіннь і можна їх ніколи не зреалізувати, коли — крім сил духових — не уміти розріжняти і використовувати ті сили матеріяльні, які лежать в основі політичної влади. Політичні твори: держави і державні нації — подібно як і діти — не родяться від самих тільки палких хотіннь та виключно духового виявлюваня і скріплюваня оцих хотіннь....
Влада здобувається людьми для здійсненя своїх хотіннь, на окресленій території, серед живучого на цій території окресленого громадянства[1], при помочі такого чи иншого методу орґанізації, од якого залежить та чи инша форма держави і закону і така чи инша форма істнування нації. З оцими поняттями: територія, громадянство, держава, закон — і врешті з найбільше загальним, а тому і найменше ясним поняттям: нація — має весь час діло всяка політика як умілість здобування та орґанізації влади. І коли розмови про політику, та й сама політична акція, мають довести до якогось позитивного результату, то всі ці поняття мусять бути ясно окреслені і зрозумілі принаймні для тих, що спільно якусь політичну акцію хочуть вести.
Особливо таке окресленя і розуміння потрібне нам, Українцям, в тих часах, які переживаємо. Бо політичні приклади, які ми бачимо на нашій території, в великій мірі спричиняються до витворюваня повного хаосу в цих поняттях. Комуністи, наприклад, проповідують, що вони єсть найбільші вороги держави, що держава це твір »класового насильства буржуазії« і що по перемозі пролєтаріяту та знищеню класів »держава буде здана до музею«; її місце має зайняти тоді громадянство, яке буде само собою, без ніякої держави, управлятись. На ділі-ж, своїм методом орґанізації влади при її здобуванню для здійсненя своїх стадно-кочовничих і еґалітарних комуністичних хотіннь, вони сотворили таку сильну державу, таке повне поневоленя державним кнутом підлеглого їм громадянства, якого нема ні в одній з сучасних ослаблених і ліберальних »буржуазних« держав.
Знов-же, пануюча в наших західних землях польська демократична провідна верства громовим гласом на всі лади проповідує потребу сотвореня сильної держави. На ділі-ж, своїм методом здобування та орґанізації влади для здійсненя своїх анархічно-індивідуалістичних демократичних хотіннь, — своїм вічним підбунтовуваням громадянства проти держави і його анархізованям ріжними своїми націоналістичними, соціялістичними, право і ліво революцийними партіями, вона весь час нищить оцю свою — антантським завойованям їй подаровану — державу.[2]
Наша демократична провідна верства цей останній метод »будування держав« перевела ще більш блискуче й радикально. Проповідуючи ріжнопартийні гасла націоналістичної і соціялістичної »вільної України«, вона на ділі, при помочі »народнього повстання« (тоб-то анархічним бунтом, позбавленого всякої орґанізації і всяких здержуючих установ, темного та розпорошеного українського громадянства) знищила разом з Гетьманством зародки окремої Української Держави, довела Україну до гіршої ніж татарська, большовицької неволі, і своїм демократичним протидержавним націоналізмом загнала назад в літературне підземелля буйні реальні зародки Української Нації. Отже, можливо точне і ясне розмежування в українській мові всіх цих політичних понятть необхідне, як для зменшеня нашого політичного хаосу, так і для того, щоб політики наші відали принаймні що вони творять.
Всі ці поняття я стараюсь окреслити для потреб політичної умілости і політичної акції. Коли в науці про те що було або єсть, можна говорити про »державу«, »націю«, »територію« і т. д., зовсім абстрактно, то в політиці, як умілости творити те, що має бути, треба завжди бачити за цими абстракціями діла і рух реальних живих людей. Кожний уявляє собі більш менш що таке держава, коли мова йде про вже відомий, вже сотворений факт. Але кожний з нас буде думати про щось инше, коли мова про будову, про твореня ще неістнуючої держави. Щоб порозумітись і установити єдність образів в цих поняттях рухових, динамічних, треба в наукові, статичні — коли можна так сказати: »алґебраїчні« — формули держави, нації, території вставити живий, реальний зміст і треба можливо точно та ясно означити яка жива реальна дійсність криється за тими мертвими абстракціями. Так само треба відноситись і до вживаної деякими політиками-практиками маґічно-заклинательської термінології. Коли нам кажуть: »ми, представники народа«, або »ми, диктатура пролєтаріяту«, то ці самоокресленя треба розглядати не з погляду того, за кого ці люде хочуть щоб їх вважали, а того, чим вони в дійсности єсть, і треба уміти відріжняти у всіх цих поняттях — як було вже вище сказано — словесну димову завісу від того, що в дійсности оця завіса має собою прикривати.
В протилежність до патріотизму, сучасний демократичний націоналізм і сучасний соціялізм єсть поняттями і хотіннями нетериторіяльними. В їх основі лежить свідомість громади а не території, почуття спільноти з людьми одної віри і одного стану хоч-би і на чужій території, і ненависти до людей чужої віри і чужого стану, хоч-би і на своїй території.[3]
Яскравий приклад патріотизму в історії дали нам Римляне, які при помочі цього патріотизму — привязаности до свого »поля« і своїх »співгорожан« (»civis romanus«) — сотворили наймогутніщу в світі державу. Яскравий приклад націоналізму, в сучаснім демократичнім розумінню цього слова, дали жиди, позбавлені зовсім почуття патріотизму, але посідаючі найсильніще мабуть між всіми націями почуття екстериторіяльної віроісповідної громадської солідарности: нація найбільше націоналістична, найменше патріотична і найменше здатна до політичного державного життя.[4]
Практичний політичний висновок з вищесказаного для нас такий, що коли хочемо мати державу, підставою якої єсть територія, то мусимо розвивати в собі патріотизм замість, як це ми робимо, всі сили скеровувати на розвиток соціялізму, або культурно-віроісповідного націоналізму. Иншими словами: при виборі політичних методів орґанізації нашої боротьби за владу і за державу, ми мусимо головно уважати на те, які з цих методів сприяють розвиткові патріотизму і які, оперуючи націоналізмом або соціялізмом, патріотизм навпаки винищують. Мусимо тим більше, що власне патріотизм серед мешканців України єсть і був завжди від віків незвичайно слабий, натомість ріжні націоналізми і соціялізми єсть і були завжди страшно сильні.
Наші предки — за нечисленними винятками — так само як і ми, не мали свідомости своєї території. Вони всею душею ненавиділи своїх співгорожан, співмешканців одної землі, во імя своїх екстериторіяльних, віроісповідних чи станових, прикмет.[5] Кожна з численних »націй«, чи кожний з численних станів на Україні кликали завжди, в завзятій боротьбі проти своїх співгорожан, людей одної віри чи одного стану з чужих сусідніх територій. Україна завжди була гніздом, яке постачало фанатиків екстериторіяльної віроісповідности, однаково чи ця віроісповідність буде зватись православям, чи католіцизмом, чи буде вона ідеолоґією комуністичною або соціялістичною, істинорусскою або вшехпольською, чи, так само як і ці, екстериторіяльною і віроісповідною націоналістичною ідеолоґією українською (остання, як відомо, особливо піклувалась про ріжні еміґрантські колонії поза Україною, і головним своїм завданням вважала ширити зненависть до мешканців України »не-Українців«). Так само постачала Україна і фанатиків екстериторіяльної становости. У нас мали своїх найактивніщих визнавців: »всероссійское объединенное дворянство« і »шляхта польської Річпосполитої од моря до моря«; »русская демократическая интелигенція« і польські »пепесовці«; »всероссійскій крестьянскій союзъ« і »польські людовці«; »пролєтарі всіх країн«, визнавці III »інтернаціоналу« — і врешті, як реакція проти того всього — так само станова, козацька або селянська, і так само позбавлена чуття території — т. зв. »свідома Україна«. Патріотів українських і патріотизму українського, історія наша, за винятком одиниць і епізодів, не знає. Не маючи-ж патріотизму, — не маючи свідомости своєї території і почуття спільности всіх її мешканців — ми не могли мати на ній і своєї власної держави.
Україна може служити класичним прикладом того, як всякі екстериторіяльні — однаково »націоналістичні« чи »інтернаціональні« — ідеолоґії служать могутнім політичним знаряддям в руках націй метропольних — посідаючих вже свої власні держави — для удержуваня під своєю владою націй колоніяльних, не посідаючих власної держави. Такими екстериторіяльними ідеологіями нації метропольні розлагають провідну верству націй колоніяльних. Вони не допускають до розвитку серед цієї верстви патріотизму, який-би її почуттям спільної території обєднав, породив-би серед неї територіяльний сепаратизм, і в результаті довів до державного, а за ним і до національного відокремленя колонії.Громадянством — коли мова йде про динаміку громадського життя і політичну акцію — треба назвати всіх тих людей на даній території, які не живуть з виконуваня державних функцій і які не мають безпосередньої змоги для здійснюваня своїх хотіннь вживати сили фізичного примусу держави. До громадянства належать однаково і багаті і бідні, і орґанізатори і орґанізовані, і »пани« і »народ«, а відріжняє їх всіх, від тих людей, що в данім часі посідають в своїх руках і виконують державну владу, більша слабість і пасивність політична: менше хотіння влади, або неможливість це хотіння здійснити. Коли державу творять скрізь і завжди політично активніщі та сильніщі — ці, що правлять — то громадянство складається скрізь і завжди з політично слабших — з тих, ким правлять — будь вони багаті чи бідні, темні чи освічені.
Наприклад багатий купець, що зі страхом кланявся колись в ноги губернатору, або якийсь непман, що дріжить тепер перед комуністичною чрезвичайкою — належать (незважаючи на своє більше чи менше багатство, освіту і хотіння влади) до громадянства, тоді коли губернатор і чекіст репрезентують державний примус фізичний і живуть з сили меча, яка скрізь і завжди творить суть держави.
Так само якийсь виборець в сучасній демократичній республиці, що, вибравши посла, думає, що він суверен і що він посідає в своїх руках »повноту державної влади«, в дійсносги належить до громадянства, яке справді в данім випадку ослабило державу, але не могло і не може ніколи безпосередно в свої руки державну владу перебрати. Ані суверен-виборець, наприклад продавець, який хоче піднести ціну на товари, ані такий самий суверен-виборець покупець, який хоче цю ціну зменшити, не можуть для здійсненя своїх діяметрально протилежних хотіннь вжити супроти своїх антаґоністів примусу державної влади. Вони можуть зі своїми хотіннями і скаргами тільки звернутись до держави: в данім випадку, скажім, до парламенту, так само, як колись вони з цими самими хотіннями і скаргами звертались до монарха. І в однім і другім випадку — чи на чолі держави стоїть одна голова, чи парусот голів; чи суд і розправа відбуваються скоро та по змозі (коли суверен ані од продавця, ані од покупця не залежить) обєктивно, чи тягнуться вони роками і залежать од »парламентарної ситуації«; чи громадянин сильну державу шанує, чи він (коли вона слаба, труслива, облеслива і його »народньою суверенностю« дурить) на неї плює — держава єсть державою, а громадянство громадянством. Вся ріжниця полягає тільки в иншім взаємовідношеню держави і громадянства, про яке буде мова тоді, коли ми ріжні політичні методи здобування влади, будови держави і орґанізації громадянства будем розглядати.
Громадянство ніколи не буває однородне. В ньому перш за все істнує поділ вертикальний, по способу продукції і праці: на класи. Отже в теперішніх часах, наприклад, маємо: клас промисловий, який обіймає всіх громадян, що продукують товари — властителів фабрик, інженерів, робітників; далі клас хліборобський, який обіймає всіх, що продукують хліб — поміщиків, селян, сільських робітників; клас фінансовий і купецький, який живе не з продукції, а з обміну вже випродукованих цінностей; врешті в останніх часах все більше викристалізовується окремий клас, що теж живе не з продукції, а з праці при комунікації — отже залізничники, шофери, почтовці, телєґрафісти і т. д. Окремо треба поставити клас інтеліґенції, тому, що вона виконує в громадянстві дуже важні функції, звязані з його ідеолоґією, духовим і умовим життям. До цього класу належать: духовенство, учителі, письменники, журналісти, адвокати, лікарі і т. д.
В примітивних громадянствах всі ці інтеліґентські функції сполучаються звичайно в руках одного духовенства, яке тоді буває одночасно і священниками, і лікарями, і учителями, і письменниками, і толкувателями та кодифікаторами законів. Спеціалізація і розділ цих функцій в останніх часах не міняє основного характеру цілого інтеліґентського класу: його духовности — і його основного завдання, як творців ідеолоґії для цілого громадянства.
Поділене на класи і стани громадянство знаходиться в стані вічної внутрішньої боротьби, вічної внутрішньої нерівноваги. Боряться між собою як поодинокі класи, так ще в більшій мірі стани орґанізаторів і орґанізованих — пани і народ — в кожнім класі. Дві сили грають головну ролю в цьому рухові, в цій вічній боротьбі: сила продукції та випливаюча з неї матеріяльна сила багатства, і сила ідеолоґії з випливаючою з неї силою суґестії і орґанізованого морального авторитету.
Більше сили і значіння в громадянстві буде мати завжди той, хто краще уміє орґанізувати продукцію і посідає більше випродукованих цінностей, або той, хто репрезентує найкраще зорґанізовану і тому найбільше авторитетну серед даного громадянства ідеолоґію: ті поняття, які в данім часі і місці люде признають в громадському життю правдивими та законними. Здобуття більшої сили матеріяльної, або здобуття більшого впливу духового, ідеолоґічного єсть ціллю оцієї вічної громадської боротьби.
Але ані найбільше багатство і здатність до орґанізації продукції, ані найкраща ідеолоґія і здатність до прищеплюваня своїх ідей громадянству, не можуть самі по собі не тільки перемогти, але навіть забезпечити життя тих, хто їх посідає. Всі ми знаємо, як виглядали старі російські багачі і російські інтеліґенти в момент упадку старої російської державної влади, яка їх багатству та ідеолоґії давала захист державного меча і опертої на ньому сили державного, хоч і однобокого, але все-ж таки закону. Можемо також собі уявити, як-би виглядали напр. американські міліярдери, коли-б раптом упав в масах авторитет державної влади пануючої там демократії і коли-б маси перестали вірити в законність примусу, виконуваного цею державною владою для оборони і забезпеченя принципів та законів демократії. Знаємо також, що варта ідеолоґія без реалізуючої і поширюючої її сили меча.
Без сили меча, без сили фізичного примусу, яка од початку і до кінця світа була, єсть і буде прероґативою, монополем, ознакою і суттю держави, ніяка сила громадська не може ані забезпечити себе, ані зреалізувати своїх остаточних бажаннь. Тому всяка сила громадська, залежна од більшої здатности до орґанізації продукції чи ідеолоґії, має все нахил до захопленя в більшій або меншій мірі державної влади, бо тільки держава силою меча здатна зреалізувати або забезпечити ті чи инші громадські тенденції. Навіть анархісти, які засадничо поборюють державу, для своєї остаточної перемоги мусіли-б здобути політичну владу, мусіли-б зорґанізувати свою державу хоч-би на те, щоб недопустити до возстановленя тієї держави, яку вони перед тим повалили.
Так могутній сучасний громадський рух, яким являється соціялізм, єсть в суті (подібно, як аналогічна йому колишня боротьба духовенства з живучими тоді по кулачному праву, анархічними феодалами) боротьбою за державну владу між інтеліґенцією (станом орґанізаторів ідеолоґії) і т. зв. буржуазією (станом орґанізаторів сучасної капіталістичної продукції). Боротьба ця ведеться при помочі витвореної бажаючою влади інтеліґенцією соціялістичної ідеолоґії, якою інтеліґенція здобуває собі вплив серед незадоволеної зі своїх панів-патронів народньої робітничої маси і, підіймаючи цю масу проти її дотеперішних (здеморалізованих своїми »демократичними республиками«) буржуазних орґанізаторів, хоче останніх усунути і самій зайняти їх місце в майбутній удержавленій формі (в »соціялістичній орґанізації«) продукції.
Боротьбу, яка ведеться серед самого громадянства між його поодинокими класами і між станом орґанізаторів і станом орґанізованих в межах самих класів — тепер в політичній науці прийнято зачисляти до явищ політики соціяльної, відріжняючи її тим від політики державної, тоб-то політики в старому, класичному розумінню цього слова. Цей поділ постільки невірний, поскільки всяка громадська сила »соціяльна« в своїй політичній акції прямує завжди до опанованя держави і до накиненя, при помочі опанованої держави, своїх хотіннь иншим силам »соціяльним«. Инакше кажучи: всяка сила »соціяльна« має нахил до перетвореня себе в силу державну і таким чином всяка політика соціяльна єсть тільки початковою стадією, яка реалізується (або не реалізується і тоді гине) в політиці державній. Але з другого боку цей поділ єсть раціональний, бо підкреслює ріжницю між державою і громадянством і допомагає не змішувати цих двох зовсім ріжних чинників політичного життя. Старі класичні автори не розріжнювали політики соціяльної від державної тому, що пасивні, завойовані державою, маси, які сьогодня входять в склад громадянства, тоді були зовсім позбавлені політичних прав. При невільництві вони не належали до громадянства і тодішнє громадянство було само державою. Воно сполучало в своїх руках відносно величезної пасивної невільничої більшости не тільки громадську »соціяльну«, але й державну »політичну« силу. Тому тодішні обсерватори громадського життя цих двох сил не розділяли.
Сьогодня, коли політичної безправности вже нема, і коли люде пасивні, позбавлені позитивних політичних хотіннь і здібностей, можуть до схочу займатись »політикою«, цей поділ на політику соціяльну і державну зарисовується дуже виразно. Наприклад, єсть багато українських політиків, які кажуть, що Україна може прекрасно істнувати без власної держави, тоб-то без реалізуючого українську національну ідеолоґію і без оберігаючого продукцію нації — українського державного меча. »Хіба — кажуть і пишуть вони — українському народові буде лучше від того, що на Україні поліція, армія, суди, тюрми і т. д. будуть українські?« Нічого дивного, що »народ« з такими »політичними« провідниками не може здобути своєї держави, не може стати нацією і що ці провідники не можуть бути нічим иншим, як тільки аґентами чужих держав, або »вічними революціонерами«, тоб-то такими революціонерами, які мають хотіння тільки негативні і які цих своїх хотіннь ніколи не здійснюють, бо навіть не мають найменшого наміру їх здійснювати. Коли-б ці люде дійсно хотіли здійсненя своїх політичних хотіннь — які вони вважають однаковими з хотіннями народніми — то вони мусіли-б боротись за політичну реалізацію цих хотіннь. Иншими словами: вони мусіли-б боротись за свою власну українську, хоч-би і »народньою« названу, політичну владу і за можність виконуваня цієї своєї »народньої« влади при помочі своєї власної армії, поліції, тюрем, тоб-то при помочі реальної сили своєї власної української держави. Але у цих істот, які привикли жити в чужій хаті, покусуючи час од часу її господаря, таких, вимагаючих зусилля і жертв, хотіннь власної хати, власної держави немає. Тому такі »революцийні« представники »українського народу« приймуть напр. всеросійський комунізм, який своєю кровю завоював собі на Україні реальну політичну владу, але ніколи не будуть во імя свого власного українського комунізму боротись зі своїми всеросійськими комуністичними правителями за свою власну українську комуністичну політичну владу. Оцю свою політичну імпотенцію вони прикриватимуть дуже гарною ідеолоґією: — мовляв, в комуністичній російській державі їхні »соціяльні і національні« українські хотіння вповні заспокоєні — або будуть в найкращім разі робити проти пануючих російських комуністів словесно-літературну опозицію во імя »чистоти комуністичних принципів« — опозицію, од якої пануючим комуністам не буде навіть свербіти.
»Можна бути великим народом без держави і, навпаки, можна мати державу і бути зовсім незамітним народом« — так колись писала »самостійницька« львівська »Земля і Воля« (9. VII. 1922). Але оцей поворот українських »революціонерів« до ідей старого українського аполітичного »культурництва« (з поминеням тільки всіх його творчих і добрих сторін: — культурники дійсно творили культуру і політиці не шкодили, бо нею зовсім не займались) не врятував »Землі і Волі« від закриття в польській демократичній державі і не дав їй ходу до держави російської большовицької. Отже показалось, що навіть такий невеликий прояв »великости народу«, як названа газета, без власної держави істнувати не може. Де її редактори бачили »великі народи без держави« — це останеться очевидно їх секретом. Бо коли вони як ідеал і приклад для України хотіли поставити жидів, то навіть ці останні свою »великість« завдячують своїй колишній державі. Крім того дуже сумнівно виглядала-б »великість« такого »українського народу«, який-би задовольнився »культурною автономією« для забезпеченя своєї некультурности і якого вся суть істнування полягала-б в газетах, піснях, галушках та »народній« лайці цієї української москвофільської і полонофільскої більшости на Українській Землі, що такою »бездержавною великостю« не дала-б себе розуміється до культури української прихилити.
Державники українські — коли у них буде сила — не повинні всіми цими проявами українського пасивного анархізму турбуватись. Люде, що бажали-б »покушати влади« без потрібного для такого »кушаня« риску і боротьби, не страшні для ніякої влади. Для сильної української держави всі ці українські »анти-державники« так само не будуть страшні, як не страшні вони і для чужих держав на Україні. Траґедія починається допіру тоді, коли такого типу »політики« в стані підняти проти слабосилих українських державників »народне повстання«, і коли вони, після такого »удачного повстання«, самі потім до »державного будівництва« беруться. Результати такого будівництва держави людьми, які вважають, що можна обійтись і без своєї держави, ми вже бачили. Рабська залежність українських народніх мас від чужих держав — ось наслідок поширюваня серед цих мас українськими інтеліґентами противовласнодержавної пропаґанди.Завойованя лежить в основі всякої держави. Чи зовнішнє, чи внутрішнє[6] — воно єсть завжди тим кульмінацийним пунктом політичної боротьби за владу, веденої серед даного громадянства на даній території, від якого починається всяка нова держава, збудована на руїнах держави старої. Без завойованя не можна помислити собі початку держави. І коли ми цього факту завойованя, який лежить в основі держави, не бачимо зразу в істнуючих вже державних націях, то це пояснюється тим:
1. що держава завжди покриває собою ціле громадянство на даній території і в міру того, як її функції з часом все більше поширюються, вона в деяких випадках входить в контакт зо всіма комірчинами (класами та станами) громадянства і тому одріжнити її в нації од громадянства буває иноді так само трудно, як наприклад одріжнити в дитині (= нація) те, що походить од батька (= держава), від того що походить од матері (= громадянство);2. що люде, які правлять, змагають завжди, в інтересах збільшеня свого авторитету, до того, щоб факт завойованя, від якого почалась їхня державна влада, як найшвидче забувся серед даного громадянства;[7]
3. що в постійній боротьбі з новими, бажаючими опанувати державу, місцевими громадськими силами, деякі держави (тоб-то орґанізації старих завойовників) допускають ці нові громадські сили до участи у владі, приймають їх в свої ряди і в той спосіб декому з бажаючих влади в часах вже далеко посуненої подібної еволюції може здаватись, що й само народженя держав відбулось подібним »мирним способом«, шляхом »парламентарним«, на підставі мирного »соціяльного договору«, і що взагалі держава це мирна філантропійна установа, »збудована самим громадянством для своїх потреб«;
4. що зокрема сучасні демократії, в яких правлять невойовничі меншости при помочі золота, фікції »народньої суверенности« і репрезентації цифрової »більшости«, спеціяльно заінтересовані в неґації та в умиснім затушованю факту завойованя, як початку держави. Опанувавши (з тих чи инших причин, про які була мова в иншім місці), під гаслами виявленя »волі народа« і репрезентації його »більшости«, істнуючу вже на даній території і вже сотворену колишніми завойовниками державу (з її вже готовою армією, поліцією, судами, законами, фортецями, тюрмами і з її, вже прищепленим масам, поважаням до держави), вони і на саме походженя держави мусять переносити цю фікцію »більшости« і »народньої суверенности«. Бо їм треба, щоб »народ« вірив, що вони правлять ним »з його волі і по його дорученю«, а не тому, що вони можуть для здійснюваня свого власного хотіння влади користуватись реальною фізичною силою вже істнуючого старого, завойованям колишнім сотвореного, державного апарату.
По свідоцтву надр. Paul de Rousiers, правляча демократія в Північно-амер. Штатах дуже не любить, коли кажуть, що в Америці істнують »правлячі класи« (La vie américaine, p. 121). А звістний автор версальського договору президент Вільсон дає навіть в цім напрямі дуже цікаві поради. Оконстатувавши, що в націях єсть завжди правителі і ці ким правлять, він радить першим маскувати прояви своєї більшої сили умілими заходами біля публичної опінії. Сила більшости це новий винахід модерних суспільств і політична штука сучасного державного мужа полягає сьогодня в будженю, підштовхувані: і керуванню цією новою силою (цитую за R. Johannet: Le principe des nationalités p. 387). Розуміється в цій штуці правління сучасного демократичного державного мужа при помочі опінії більшости, всякі факти, що могли-б його зробити несимпатичним цій більшости, мусять старанно закриватись. Не буде-ж справді такий демократичний президент і »представник волі народу« оповідати своїм виборцям про походженя своєї політичної влади. Він не казатиме: правити вами я можу тільки тому, що міцні як сталь своєю войовничою і пуританською єдностю анґлійські виходці, по яких я одідичив державу, завоювали колись індійський народ; відобрали йому його землю; спровадили на цю землю залежних од себе Неґрів та колоністів, і в дальших поколіннях стали багачами, які сотворили оцю »народню демократичну республику«; сотворили республику, а не монархію тому, бо винищений ними індійський народ не мав сили обмежити монархією, потрібну цим багачам для їх спекуляцій, необмежену свободу. Замість того оповідається про »свободу і волю народу«, завдяки якій повстала держава; про перемогу »ідеї справедливости« (репрезентованої республиканськими американськими банкірами) над ідеєю »грубої сили« (репрезентованої монархічними пруськими юнкерами і т. д. і т. д.
Подібними політичними байками не повинні одначе давати дурити себе політики такої нації, яка ще не мала і не має на своїй території окремої, тим чи иншим завойованям сотвореної, держави. Коли такі політики дійсно хочуть »будувати державу«, то вони мусять готовитись до завойованя, а не до виборів. Політичні-ж методи завойованя, необхідного для твореня нових держав, діяметрально протилежні політичним методам мирного проникання при помочі »репрезентації народньої більшости« в уже істнуючі держави. Політика людей, які хочуть мати на Українській Землі свою власну Українську Державу, мусить бути зовсім инша, ніж політика людей, які хочуть бути тільки українськими »народніми« послами до Варшавського сойму, або тільки репрезентантами »українського пролєтаріяту« у всеросійській чрезвичайці. З вищесказаного одначе не випливає, що українська політика державна має полягати в розмахуваню паперовими шабельками і кричанню »слава«, або в підготовці якоїсь »різні« і »заведеню кріпацтва«, як можуть подумати і толкувати це наші панове з демократичних більшостей, що свій спосіб думаня придбали під впливом »умілих заходів біля публичної опінії« правлячих сьогодня демократичних меншостей.Форми завойованя і випливаючі з нього форми держави бувають ріжні, в залежности од того хто і як завойовує і від того, серед якого громадянства оце завойованя відбувається. Про ріжниці в політичних методах твореня держав і орґанізації громадянства будем говорити тоді, коли розглядатимем самі ці методи. Тут, де мова йде тільки про означеня і розмежування понятть з точки погляду динаміки громадського життя і політичної акції, підкреслимо ще раз:
1. що під поняттям держава — ми розуміємо людей, як правлять, які вже завоювали, вже здобули собі політичну владу 2. що громадянство складається з людей, ще не здобувших собі політичної влади, людей, якими правлять;
3. що коли громадянство, як резервуар сил, бажаючих влади, знаходиться в стані вічної внутрішньої боротьби, вічного кипіння, вічного руху вперед, вічної нерівноваги в боротьбі за владу, то держава, як орґанізація людей, що вже здобули собі владу, має все нахил до здержуваня руху, до твореня вже твердих, скристалізованих, непорушних форм;
4. що взаємовідношеня між здержуючою силою держави і рухом вперед громадянства опреділяється кращою або гіршою орґанізацією держави і кращою або гіршою (у відношеню до продукції та ідеолоґії) орґанізацією громадянства. Воно може вилитись: а) в нічим необмежений хаотичний та анархічний рух вперед і врешті в самовирізаня тоді, коли громадянство знищить здержуючу силу зле зорґанізованої держави; в) в нічим необмежений мертвий застій і припиненя всякого розвитку тоді, коли держава поневолить слабе, нездатне до орґанізації своєї продукції та ідеолоґії громадянство; с) в гармонійний розвиток тоді, коли сила добре зорґанізованої держави і сила добре зорґанізованого громадянства себе взаємно рівноважать і доповнюють.
Наприклад громадянство, якого продукція зорґанізована на основах, відпорної супроти держави, приватної власности, і якого ідеолоґія репрезентована такою орґанізацією інтеліґенції, яка не поневолена державою, буде у відношеню до держави завжди сильніще від громадянства з удержавленими засобами продукції і з ідеолоґією репрезентованою державою. В випадку першім участь громадянства в державній владі і, залежна од цієї участи, політична свобода та рух вперед будуть великі. В випадку другім участи громадянства в державній владі, політичної свободи і руху вперед зовсім не буде.
Взаємовідношеням держави і громадянства опреділяється закон, розуміючи під цим словом обовязуючі поняття про громадську правду і неправду, про громадське добро і громадське зло, які серед даного громадянства і в даній державі істнують. В основі закону лежить взаємне обмеженя права сильніщих правом слабших і права слабших правом сильніщих: права тих, хто править, правом тих, ким правлять, і навпаки.
Коли держава поневолює громадянство, нищиться закон, бо право сильніщих тоді не обмежено правом слабших і в такій державі панує беззаконня: самодержавство грубої, нічим не обмеженої сили. Але так само нищиться закон, коли громадянство поневолює державу: коли сила сильніщих розкладається слабостю слабших і коли слабше громадянство, знищивши та опанувавши державу, не має сили свої закони реалізувати, дати їм опору матеріяльної сили держави. Як при деспотизмі держави (будь це деспотизм якогось охлократичного монарха, чи якоїсь »комуністичної партії«), так і при деспотизмі громадянства і анархії (будь це якась демократична — тоб-то на принципі суверенности громадянства оперта — »народня«, »панська« чи »отаманська« республика) однаково нищиться закон. Він істнує тільки при гармонійнім взаємовідношенні держави і громадянства. Повстає-ж він так, що матеріяльна сила правлячих: сила державного меча — обмежується ідеолоґічною та продуктивною силою, витворюваною громадянством тими, ким правлять. Значить, щоб істнував закон на даній території, в даній державі і серед даного громадянства:
1. мусить істнувати серед тих, хто творить для громадянства ідеолоґію, тоб-то серед його інтеліґенції, настільки сильна орґанізація (вона в історії приймає ріжні — кращі, або гірші — форми: церкви, університетів, наукових корпорацій, преси і т. д.), щоб репрезентована нею ідеолоґія мала дійсний, а не фіктивний, моральний авторитет серед громадянства;
2. мусять істнувати серед даного громадянства такі сильні орґанізації орґанізаторів продукції (орґанізації класові), що здатні до виконуваня своїх завданнь без підмоги держави (без »Інґушів«, »казьонних пособій«, »карательних експедицій« і т. п.);
3. мусить істнувати на даній території сильна влада світська, влада державного меча, і ця влада державна мусить визнати авторитет істнуючої серед громадянства влади духовної, влади ідеолоґії, мусить своє право більшої матеріяльної сили оцим моральним правом слабших обмежити та в своїх ділах державних оцим одним вже і для сильніщих і для слабших законом керуватись;
4. мусить влада державна визнати продуктивну здатність орґанізаторів продукції серед даного громадянства і дати їм для виконуваня їх продуктивних завданнь необхідну політичну свободу, межі якої конкретно опреділяє істнуючий закон.
Держиться закон силою оцієї узаконеної державної влади, цього узаконеного авторитету духовного і цієї узаконеної орґанізаторської здатности орґанізаторів продукції, які (влада меча, ідеолоґія та продукція) своїм взаємовідношеням серед даного громадянства на даній території і в даній державі, всі три разом, закон цей сотворили. Ті, що правлять (держава), і ті орґанізатори продукції та ідеолоґії серед громадянства, які цю владу визнають законною і з неї задоволені, творять консервативну — як державну, так і громадську — опору закону. Ті, що серед громадянства рвуться до влади — творять його силу поступову, яка бажає установити инші взаємовідношеня між державою і громадянством, або точніще кажучи: між державою, продукцією та ідеолоґією, а тим самим бажає зміни даного закону. Як побачимо далі, од форм, які ця боротьба за владу і за зміну закону приймає, залежить серед даного громадянства і в даній державі упадок або розвиток закону.
Од взаємовідношеня держави і громадянства залежить теж і степінь відповідальности держави перед громадянством.
Цієї відповідальности не може бути, коли абсолютистична (чи монархічна, тоб-то з дідичною формою влади, чи республиканська, тоб-то з формою влади недідичною, але завжди необмежена, диктаторська, по моїй термінології: охлократична) держава поневолює здезорґанізоване і нікчемне громадянство. Не може її бути і тоді, коли громадянство поневолює ослаблену і здеґенеровану державу: коли суверенність переходить на »весь народ«, на »всіх громадян« (демократія) і коли влада державна виконується іменем фікції самодержавного, в своїх правах необмеженого, народу; фактичні (але слабосилі і зле зорґанізовані) виконавці державної влади прикриваються тоді завжди фіктивною волею суверенного народу, і ніякої відповідальности правлячих демократичними республиками »парламентів« та схованих за ними ріжних клік бути, розуміється, не може. Відповідальність держави перед громадянством може істнувати тільки при гармонійнім взаємовідношеню держави і громадянства: коли сильна держава (тоб-то добра орґанізація тих, що правлять) буває репрезентована і керована не фіктивним, а реальним (династією персоніфікованим) сувереном, і коли держава, в лиці виконанців влади цього реального суверена, відповідає за свої діла перед сильним (тоб-то посідаючим добру орґанізацію ідеолоґії та продукції) громадянством (класократія, по моїй термінолоґії).
Врешті нацією я називаю продукт оцього складного взаємовідношеня держави і громадянства. Нація — це реалізація хотіння до буття нацією. Коли нема хотіння, виявленого в формі ідеї — нема нації. Але так само нема нації, коли це хотіння і ідея єсть, але воно не реалізується в матеріяльних формах держави. Всі-ж держави — як сказано вище — повстають з завойованя, тоб-то зі здійсненя хотіння шляхом орґанізованої боротьби.
Отже нацією не єсть само громадянство, а тим менше розуміється якась одна його частина (»селяне«, »інтеліґенція«). Наприклад громадянство, і українські національні аспірації в ньому, завжди споконвіку істнували в Україні. Але нація українська бувала лиш тоді, коли громадські національні аспірації реалізувались в той спосіб, що їх приймали за свої ті люде, які хотіли і могли завоювати собі на Українській Землі політичну владу і сотворити державу. Як що національні аспірації репрезентовані на даній території тільки такими громадськими силами, які не в стані самі завоювати собі на своїй території політичну владу і сотворити на ній власну державу, або не здатні оцими своїми аспіраціями до такого завойваня иншій, політично дужчій, місцевій силі допомогти, то така нація перебуватиме в стадії недорозвиненій, в стадії виключно ідеолоґічній, яку треба назвати народностю, а не нацією.
Так само нацією не єсть тільки сама держава. Наприклад держава завжди була, єсть і буде в Україні. Але тільки в деяких коротких історичних добах держава на Україні приймала за свою ідеолоґію — національну ідеолоґію місцевого громадянства, одмежовувалась територіяльно од инших держав і в той спосіб ставала Державою Українською, ставала матеріяльною реалізацією і втіленям українських національних хотіннь та в сполученю з місцевим громадянством творила Українську Націю. В більшій частині нашої історії держава на Україні не була українською. Центр державної влади не лежав на українській території. Серед людей, які творили на Україні державу, не було українського патріотизму, тоб-то свідомости своєї української території. Ці люде в правлінню Україною легковажили громадські національні українські аспірації, тому, що ці аспірації (при переважаючій в нашій історії анархічности і незорґанізованости українського громадянства і його неумінню орґанізувати самому, без помочі держави, свою продукцію та ідеолоґію) для завойованя політичної влади, для сотвореня держави, ніякої орґанізуючої політичної вартости і сили з себе не уявляли і навпаки, дуже часто, при здобуванню влади, при твореню держави, вони шкодили і заважали.
Гетьманству 1918 р., і репрезентованій ним єдине реально можливій формі істнування Української Національної Держави, однаково пошкодили, як карательні експедиції нікчемної і до нічого нездатної частини орґанізаторів місцевої хліборобської продукції, так і »національне повстання«, викликане нікчемною і до нічого нездатною частиною орґанізаторів місцевої української ідеолоґії.
Коли признати, що головну ролю в життю громадянства грає продукція та ідеолоґія, і що про силу та вартість громадянства рішає його здатність орґанізувати цю продукцію та ідеолоґію, то від відношеня держави до цих двох чинників (відношеня влади світської до влади духовної та відношеня меча до продукції), і від степені їх орґанізованости в данім громадянстві, залежить відношеня держави до громадянства і в остаточнім результаті залежить буття або небуття нації. При яких формах цього взаємовідношеня між державою і громадянством, тоб-то при яких методах здобуваня влади (політики державної) і орґанізації громадянства (політики соціяльної), творяться нації і при яких вони нищаться, про це мова буде дальше. Тут скажемо тільки загально, що необхідними передумовами повстання і розвитку нації єсть:
1. істнування на даній території такої політично активної верстви, яка має сильно розвинене стихийне хотіння влади (імперіялізм), скріплене вірою в законність своїх хотіннь (містицизм);[8]
2. залежна од свідомої волі та інтеліґентности здатність цієї верстви до такого обмеженя свого імперіялізму і містицизму, яке-б її обєднало та дисциплінувало, і тим дало їй можливість зорґанізувати завойованя політичної влади і сотворити державу;
3. здатність цієї верстви, яка хоче і може правити, до розвитку в собі почуття патріотизму — здатність, залежна від того, яке відношеня цієї верстви до продукції та ідеолоґії (наприклад у непродуцентів кочовників, які не звязані з продукцією та землею, ця здатність буде мінімальна, у продуцентів осілих, які звязані з продукцією та землею, вона буде максимальна);
4. врешті істнування або не істнування серед місцевого громадянства добрих орґанізаторів ідеолоґії і добрих орґанізаторів продукції, які своїм громадським авторитетом можуть примусити дану державну владу з собою рахуватись, а одночасно — коли вона буде з ними рахуватись — можуть її своїм авторитетом серед громадянства піддержати.
Коли такі взаємовідносини між державою і громадянством на даній території істнують, громадські ідеолоґічні і матеріяльні хотіння до буття нацією, допомагаючи завойованю на даній території політичної влади верстві, яка по своїм прикметам таку владу хоче і може завоювати, знаходять в цьому завойованю свою реалізацію, задержуються та консервуються в державі і перетворюють недорозвинену, недержавну, живучу тільки літературними мріями, народність — в розвинену, реально істнуючу, державну націю.
——————
- ↑ Вживаю цього слова замість несимпатичного мені своєю штучностю »суспільства« і не в значінню »народа«, окресленя якого буде дано низче.
- ↑ Коли-б не було оцього завойованя, тоб-то оружної перемоги антанти в світовій війні і наслідків цієї перемоги: знищеня старої Росії, Австрії і Німеччини — то розуміється не було-б польскої, чеської і їм подібних демократично-республиканських держав. Ця примітка для тих, хто думає, що держави творяться »волею народа« і »установчими зборами« і що демократично-республиканський політичний метод прекрасно надається для будови держав, »як це доказує приклад Чехів, Поляків і т. д.«
- ↑ Сучасний соціялістичний інтернаціонал і »національні меншости«, по свому відношеню до держави і патріотизму, подібні до церковних інтернаціоналів і »реліґійних меншостей« в часах великих европейських війн, викликаних реформацією.
- ↑ Цею прикметою жидів пояснюється, думаю, між иншими причинами, їх масова участь в сучаснім соціялізмі, позбавленім так само почуття патріотизму (»пролєтарії не мають батьківщини«) і опертім так само на екстериторіяльній віроісповідній і становій (тільки робітничій а не купецькій, як у жидів) спільности.
- ↑ Не треба змішувати станових прикмет з прикметами класовими, у нас майже зовсім нерозвиненими. Класова свідомість, в розумінню почуття єдности і спільности всіх хто працює при однім способі продукції (напр. всіх хліборобів — великих і малих, всіх промисловців — патронів і робітників і т. д.), тільки останіми часами почала була прокидатись на Україні. В протилежність до свідомости станової (дворянської, селянської, буржуазної, пролєтарської), свідомість класова обєднує орґанізаторів з орґанізованими і сприяє розвиткові почуття громадської спільности між »панами« та »народом«. З такого почуття родиться патріотизм — привязаність до спільної батьківщини — а на патріотизмі будуються держави і нації. Про це ширше буде мова при розгляді політичних методів та їх відношеня до становости і класовости.
- ↑ Про ріжницю між ними була мова в попередніх »Листах«. Тут маємо на думці завойованя внутрішнє, тоб-то завойованя зроблене під проводом місцевих (а не свіжо, з чужої землі, в цілях завойованя прибувших) більше активних і сильних людей, бо тільки про таке внутрішнє завойованя можна говорити з погляду свідомої політичної акції і політичної умілости. Всяке »покликаня Варягів«, тоб-то переданя даною нацією політичної творчости в руки завойовників зовнішніх, єсть доказом політичного безсилля її провідників і випливаючого звідци політичного фаталізму: надії не на себе, свою свідому акцію і свою умілість, а на чужі сили і на долю.
- ↑ Напр. сучасні російські комуністи, що шляхом завойованя сотворили свою державу на території старої Росії, не допускають унаочненя факту цього завойованя, а стараються його прикрити ідеолоґією »рабоче-крестьянської влади«. За часів абсолютизму у Франції був посажений в тюрму учений, який в своїх історичних творах перший документально вказав на завойованя Ґаллії ґерманськими Франками і на походженя від цих Франків правлячої державою верстви. Офіціяльно визнавалась тоді троянська лєґенда, яка всю французську націю виводила від синів Пріяма.
- ↑ Як зявляється і розвивається на даній території така верства — про це була мова в III частині цих »Листів«.