Листи до братів-хліборобів/IV/Лист 33
| ◀ Лист 32 | Листи до братів-хліборобів Частина IV Лист 33: |
Лист 34 ▶ |
|
33. Уявім собі, що якась нація має провідну верству з як найбільше розвиненими прикметами, потрібними для політичної активности, для витворюваня руху. Отже ця верства буде мати дуже сильні стихийні хотіння поширеня і влади, скріплені сильним містицизмом віри в законність та правдивість цих хотіннь, зо всіма наслідками, випливаючими з такого містицизму: завзяттям, витривалостю, непохитностю, жертвенностю, сміливостю, рішучостю і самоповагою. Чи така нація має тим самим вже всі необхідні дані для доброї національної політики, забезпечуючої її істнування шляхом доброї орґанізації своєї власної влади і будови власної держави?
Розуміється ні! Бо для доброї орґанізації влади і будови власної держави, крім здатности провідної верстви до руху та активности ще треба, щоб ця верства порушувала та вела націю в однім напрямі, і щоб її активність відповідала степені восприїмчивости на рух з боку порушуваних нею пасивних мас.
Коли провідна верства не потрафить обмежити свого імперіялізму якоюсь одною дисциплінуючою, обмежуючою формою політичної орґанізації, і не потрафить обмежити свого містицизму якимись спільними для цілої нації дисциплінуючими і здержуючими доґмами громадської моралі, то вся її активність розпорошиться і обернеться на руїну, а не на будування. Така провідна верства буде тягнути за собою свою націю не в однім напрямі, а в напрямах ріжних, часто собі діяметрально протилежних. Нічим не обмежений імперіялізм і містицизм неминуче поділять її на множество нічим між собою не звязаних і собі ворожих ґруп. Поділена на ґрупи, необмежено бажаючі влади і необмежено переконані в правдивости своїх бажаннь, така провідна верства буде винищувати сама себе і свою націю з тим більшим завзяттям, витривалостю, непохитностю, жертвенностю, сміливостю і рішучостю, чим більший її вроджений імпульсивний імперіялізм, чим менша її свідома воля та її інтеліґентність, і чим більше фанатичні її ґрупові (напр. »партийні«) містицизми, які в ній вроджене імпульсивне хотіння влади в величезній мірі збільшують, а свідому волю та інтеліґентність в такій самій мірі зменшують. В результаті нація з такою провідною верствою, якої прикмети необхідні для політичної активности, для витворюваня руху, нічим не обмежені, буде мати замість орґанізації — дезорґанізацію, замість держави — анархію і замість свобідного національного розвитку — поневоленя чужими, краще зорґанізованими націями.
Без відповідного обмеженя основних прикмет руху: імперіялізму і містицизму провідної верстви, не може бути серед неї єдности, послуху і внутрішньої дисципліни, які рішають про її здатність до проводу та орґанізації і тим самим рішають про буття або небуття держави та нації.
Чи можлива така єдність і внутрішня дисципліна всякої провідної верстви (навіть найбільше »демократичної«, навіть такої, що себе за найправдивіщих репрезентантів »народу« вважає), коли в цій верстві не виховано прикладом відповідної орґанізації поняття чести, яке здержує поодиноких членів цієї верстви від нечестних, тоб-то для инших шкідливих, вчинків навіть тоді, коли-б ці вчинки були для одиниці дуже користні?
Чи можуть орґанізувати инших і вимагати для себе од инших поваги і послуху ці, що самі ніколи нікого не поважали і не слухали, що не бачили навіть таких людей, які когось поважають та слухають, і що оцим придбаним послухом не навчились здержувати свого власного імперіялізму і своєї віри в абсолютну правдивість та непомильність своїх особистих хотіннь і своїх особистих вчинків?
Чи можуть вимагати од инших вірности для себе і для своїх ідей ці, що самі весь час зраджують: що не уміють обмежити свого кожночасного бажанна влади і поширеня себе (прикритого кожночасно все новими »віхами« якогось нового містицизму) вірностю вже раз установленій владі і вірностю вже раз прийнятим доґмам та ідеям?
Чи врешті можуть довго і добре правити тими слабшими і пасивніщими, з яких складаєтьса всякий »народ«, ці, що своєї більшої сили, яка їх винесла »на чоло народу«, не уміють обмежити великодушностю, правдолюбностю і почуттям відповідальности за свої вчинки перед слабшими, без яких і сильніщі істнувати-б не могли?
Коли візьмемо наприклад західно-европейську політично активну і провідну верству в середніх віках, то побачимо, що її первісне руїнницьке анархічне розбишацтво зменшувалось, а одночасно її політично-орґанізаторська здатність збільшувалась в міру того, як її рухові прикмети (випливаючі з її буйного примітивного імперіялізму, скріпленого придбаним в християнській вірі містицизмом) обмежувались здержуючими поняттями чести, вірности, послуху, правдолюбности, відповідальности, милосердя і великодушности — поняттями, які цій верстві прищеплювала реліґійна (церковна) і політична (монархічна) форма тодішніх здержуючих консервативних орґанізацій. І тільки під впливом цих здержуючих сил тодішні феодальні »отамани« і репрезентанти кулачного права перетворились в обєднану і дисципліновану державно-творчу лицарську верству.
Одна з найбільших траґедій України полягає власне в тім, що консервативні орґанізації (зокрема їх найкращі форми: церква і законом обмежена монархія, а наближалось до неї наше історичне Гетьманство), які скрізь і завжди витворюють та прищеплюють провідній верстві оці здержуючі, дисциплінуючі, обєднуючі і орґанізуючі поняття, були у нас дуже, дуже слабі. Не від старих »панів« гинули у нас наші нові »пани«, що в боротьбі зі старими на чоло народу вибивались. Побивала їх завжди їх власна внутрішня анархія, їх нічим необмежений імперіялізм та містицизм. Гинули вони через слабість старих панів, які були безсилі оцих кандидатів на нову провідну верству здержати, дисциплінувати, обєднати та зорґанізувати. І сьогодня істнуванню панів Винниченків, Петлюр і М. Шаповалів (імен цих провідників уживаю для означеня репрезентованої ними верстви) не погрожують »Гетьманці«, проти яких вони всю свою зненависть звертають. Знищать їх такі-ж точнісенько як і вони нові Винниченки, Петлюри, Шаповали.[1] Знищать тому, що цим новим, таким-же розперезаним і анархічним як і старі, старі не зможуть противоставити сили своєї обєднаної і дисциплінованої орґанізації, якої вони без консервативного прикладу, впливу і примусу, самі при своїм необмеженім імперіялізмі і містицизмі сотворити не можуть. Розуміється за цими новими прийдуть ще новіщі. І так буде Україна викидати з себе безплодно одну за другою свої найактивніщі, найбільше здатні до руху та розвитку сили доти, доки нарешті одна з них в своїм руху не задержиться. Доти, доки не буде вона заплоднена перейнятими від старих панів здержуючими та обмежуючими формами політичної орґанізації і доки, заплоднена ними, не стане вона здатною до проводу, до орґанізації української влади, до здійсненя і втіленя своїх рухових українських поривів та хотіннь.Форми і способи обмежуваня рухових прикмет провідної верстви бувають, як побачимо далі, ріжні. Але суть їх всіх зводиться до того, що восприїмчивість пасивної більшости на рух провідної активної меншости має свої межі і що цими межами мусить обмежувати себе провідна верства, коли вона хоче дійсно масу за собою повести і для цього восприїмчивість на свій рух серед неї знайти.
Як-би в 1918 р. представники »українського національного руху« змогли були бути обмежені здержуючою силою Гетьманства, яке уявляло із себе максимум того, що наша національна несвідома і пасивна маса — перейшовша через сотні літ всеросійського державного життя — могла з »українського руху« восприйняти, то всі ми — і ці, що репрезентували »рух«, і ці, що його намагались здержати та зорґанізувати — сиділи-б і досі на Україні. І на Україні не перемогла-б — викликана необмежним українським національним рухом і врешті знищивша цілковито цей рух — всеросійсько-комуністична реакція.
Необмежене обмеженя рухових прикмет провідної верстви тоб-то обмеженя їх такою примусовою і непорушною доґматичною і політичною єдностю, яка пристосована до степені восприїмчивості найбільше пасивних та інертних мас, одкидає потребу знання фактів минувшини (напр. нищена большовиками »буржуазної науки«); не визнає нілкої иншої, поза пануючими доґмами, логічної причиновости (напр. обовязковий у большовиків для провідної верстви »комуністичний світогляд«), не дозволяє мати та намагатись здійснювати якихось инших, крім пануючих, політичних програм, і в результаті загальмовує весь духовий і матеріяльний розвиток нації.
Одним власне з найважніщих завданнь політичної умілости єсть знайти необхідну рівновагу між людськими правами (тим, чого я хочу, і що мені вільно) і людськими обовязками (тим, що я мушу, і чого мені не вільно); иншими словами: між тим, що сприяє рухові в нації і тим, що цей рух для збереженя національної гармонії та єдности, для забезпеченя національного розвитку і для усуненя руїнницької анархії в активности провідної верстви, відповідно до степені восприїмчивости пасивних мас, обмежує. І вартість тих чи инших методів будови та зберігання держав, і тих чи инших методів політичної орґанізації громадянства, залежить від того, в якій мірі ці методи своїми орґанізуючими та дисциплінуючими формами знайденю такої рівноваги сприяють.
У нас часто доводиться чути нарікання, що »політика це брудне діло« і ще »коли хто порядний, то він політично не активний; коли-ж активний, то не порядний«. Причина цієї трагедії (істнуючої під теперішній час не тільки у нас; лежить в цьому, що прийняті тепер в т. зв. демократичних суспільствах методи політичної орґанізації убивають рухові прикмети порядних, даючи одночасно цим прикметам повну волю у непорядних. Візьмім напр. одну із основних рис порядности: честність. Коли рухові прикмети — імперіялізм та містицизм — провідної верстви нічим не здержані і не обмежені, то честність, як не протеґована і необовязкова при такім методі орґанізації прикмета здержуюча, робить посідаючі цю прикмету елєменти нездатними до боротьби за владу і видержаня політичної конкуренції з иншими активними елєментами, позбавленими цієї прикмети. В результаті честні активні елєменти, обезсилені такими методами орґанізації, тратять поволі те, що їх побуджує до акції: імперіялізм та містицизм. Вони все більше упасивлюються та зневірюються і, власне завдяки своїй честности, позбавленій піддержки сили відповідної орґанізації, уступають свої позиції елєментам активним нечестним. Перемозі останніх сприяє завжди такий метод орґанізації, який не ставить виразних та конкретних меж імперіялізмові та містицизмові сильніщих. Коли напр. в основі орґанізації нації лежить фікція »волі народа«, то кожному — кого стихийний імперіялізм пре до поширеня і влади — вільно одкидати всякі здержуючі принципи, в тім числі і честність, та робити все, що йому хочеться, кажучи і віруючи, що він своїми нічим необмеженими хотіннями та ділами виявляє вчасне оцю »народню волю«.
В тумані власне цих двох утопій блукає сьогоднішнє повоєнне людство. Перемога в війні світових демократій і тріюмфальний хід демократичного методу орґанізації націй, опертого на скиданню »політичних та реліґійних кайданів« і на визволюваню людської природи, дали в дійсности необмежену свободу імперіялізмові найгірших зпосеред сильних та активних, — імперіялізмові, здержуваному давніще реліґією і монархіями, обмежуючими свободу. Цей нічим вже тепер необмежений і скріплений ще демократичним містицизмом (вірою в однаковість своїх зажерливих субєктивних хотіннь з обєктивно правдивою »волею народа«) імперіялізм ріжних капіталістичних і політичних розбишак та »буржуазних« злодіїв світової війни і повоєнних революцій викликав проти їх сучасного панування урівнюючу реакцію з боку, страшно подражнених оцею безмежною демократично-республиканською свободою нової правлячої верстви, пасивних народніх мас. Чим більше основно в даній нації визволена людська природа, чим більше знищені в ній здержуючі реліґійні та політичні авторитети і чим більше політичного спустошеня наробила в ній утопія необмеженої свободи, тим більше даних для перемоги в ній має, оперта на подражнених еґалітарних інстинктах пасивних народніх мас, комуністична реакція. Але і вона нічого не може принести змученому людству, бо — побудована так само на утопії рівности та однаковости людей і можливости переробити їх всіх в ангелів комуністичного раю при помочі примусово прищепленої їм раціоналістичної комуністичної доктрини — вона нічого иншого, крім винищеня всякої свободи, здержаня всякого руху і повної руїни духової та матеріяльної культури, дати не може.
——————
- ↑ Як ілюстрація. Редактор журналу »Червоний Шлях« п. Гринько, полємізуючи з п. Винниченком і п. М. Шаповалом в ч. 233 київського »Більшовика« (р. 1923), називає їх »білоґвардійцями-еміґрантами«, »білоручками«, »слугами капіталу«, »політичними трупами«, »контрреволюцийними дурнями«, »барчуками, які до трудової інтеліґенції української ставляться як до бидла«, і т. д. і т. д. Всі епітети взяті з безмірно багатшого лексикону п. Винниченка, виробленого ним в боротьбі з »контрреволюціонерами«. Як бачимо »культура« передається з покоління в покоління української революцийної інтеліґенції. Але не передається авторитет її провідників. І помиляється п. Гринько, коли він думає, що за якийсь час і він не опиниться серед »ворогів народу« і »барчуків-білоґвардійців«. Хай тільки поростуть в піря молодші »Гриньки«, а вони ростуть швидко на українськім чорноземі. Ще більше помиляється ця ґрупка, викинутих з України новими »Гриньками«, старих »Гриньків«, що в Празі святкує »річниці повстання проти Гетьмана«: такими »святкуваннями« вона себе од нових »Гриньків« не оборонить.