Листи до братів-хліборобів/IV/Лист 35
| ◀ Лист 34 | Листи до братів-хліборобів Частина IV Лист 35 |
Лист 36 ▶ |
|
35. »Народ, який єсть силою революцийною, все рветься вперед до поступу, і в цьому рухові вперед він мусить весь час боротись зі здержуючими його поступові змагання консервативними панами, репрезентуючими у відношеню до світлих сил революції темні сили реакції«.
Попробуєм — знов таки в інтересі ясности понятть, необхідної для успішного веденя всякої політичної акції — розглянути оцю основу сучасного демократичного політичного думаня (чи точніще: говореня, яке не завжди рівнозначне з думаням) в її відношеню до дійсности, і по можливости в згоді з цею дійсностю означити поняття: консерватизму, поступу, революції і реакції.
Не затемнена ріжними непогамованими почуттями (зненависти, заздрости, необмеженого бажання влади і багатств) здатність до правдивого спостерігання явищ реального життя дозволяє нам легко запримітити, що »народ«, тоб-то та пасивніща і та індивідуально слабша більшість громадянства, яку орґанізують ріжні активні та індивідуально сильніщі »пани«, нігде і ніколи не робить революцій для того, що він хоче більше інтензивно працювати, творити більше духових і матеріяльних цінностей, з яких складається те, що зветься поступом. Ні один мітинґ перемігшого »революцийного народу« не збагатив людської думки і ні одна побідна »народня революція« не збудувала нової машини. Там, де наслідком революції — як наприклад у Франції в XVIII. ст. — почався дійсно великий і непогамований рух вперед на ідеолоґічнім і матеріяльнім полі — там народ був обдурений своїми провідниками, там він був використаний для цілей йому чужих і ворожих (в данім прикладі для цілей збагаченого французського міщанства, яке потрібувало необмеженої монархією свободи для своїх економічних та ідеолоґічних спекуляцій). Натомість скрізь, де дійсно перемагав своєю масою народ, тоб-то де перемагали ці його провідники, які на інертности і пасивности народній свою владу опірали — там бачимо повне припиненя всякого поступу, всякого руху вперед, повний упадок духової і матеріяльної культури. Так було наприклад в часах упадку Римської Імперії, так єсть в тім комуністичнім епізоді, який переживає сучасна Росія, а під її владою і велика частина України.
Одна з найбільших брехень, одідичених по брехливім XIX ст., та, що сучасна капіталістична »буржуазія« це елємент »реакцийний«, а »народ« — це елємент »поступовий«. І брехня ця, раз прийнята, мститься сьогодня на цілому світі. В дійсности революцийна буржуазія, зорґанізувавшись по демократичному, тоб-то скинувши в своїх республиках всі, гальмуючі її революцийність, орґанізовані форми здержуючого примусу (реліґію і монархію), дала підлеглим їй народам такий перманентно революцийний, анархічний і нічим необмежений порив до матеріяльної і духової творчости, якого ці народні маси вже видержати не в силі і проти якого, не можучи за ним поспіти, вони починають чим раз гостріще бунтуватись. Найбільшим наприклад революціонером Росії був Вітте, який, не оглядаючись на степінь восприїмчивости темних і бідних пасивних народніх мас, дав Росії завеликий розгон; розгон, якого не зміг згармонізувати зі степеню восприїмчивости цих мас гнилий і слабий (завдяки самодержавію) російський консерватизм. Найбільшим реакціонером Росії став Лєнін, під проводом якого ці маси весь розгон російської капіталістичної буржуазії — політехнічні інститути, фабрики, залізні дороги — попалили та поруйнували.
Большовики, які сотворили найбільше абсолютистичну в теперішніх часах державну владу, оперли цю владу власне на інертности »народній« і знищили в підлеглій їм країні всякий поступ: всякий рух вперед у відношеню до того, що дозволено диктаторською владою, дрібнесенької в порівнанні з народніми масами, комуністичної партії. Одначе вони можуть бути певні, що проти них за це знищеня поступу не підійметься ніяка народня революція. Не підійметься доти, доки одна частина пануючих большовиків не збунтується проти другої і не почне (по прикладу ліберальної та поступової частини старої російської провідної верстви) вимагати свободи, »конституції«. Революцію буде робити частина большовицьких »панів« для здійсненя своїх власних — »панських« а не »народніх«, тоб-то виходячих від правлячої верстви а не від народу — поступових, свободолюбивих та реформаторських ідей, — ідей, випливаючих з їх власних хотіннь, а не з хотіннь народніх, хоч і прикритих, як завжди в таких випадках буває, гаслами »волі народу«.Оці спостереженя вповні відповідають реальній природі річей. На поверхню громадського життя, серед його порушуючі поступові сили, не вибиваються і не можуть ніколи вибитись індивідуально найслабші та найпасивніщі. Вони скрізь і завжди остаються серед тих, ким правлять, кого орґанізують, кого порушують, кого ведуть — серед тієї пасивної маси, яку прийнято звати народом. І коли народ робить революції, коли він підіймається проти своїх дотеперішніх орґанізаторів і правителів, то не тому, що він сам хоче більшого руху, більшого поступу, а тому, що він даного способу руху, даного методу правління і орґанізації вже не восприймає. Причини всякого незадоволеня народнього завжди лежать в панах: в нездатности і нікчемности тих старих панів, які його досі орґанізували, і в революцийнім бажанню влади у тих панів нових, які хочуть тепер самі запанувати і народ своїми новими, поступовими та революцийними, способами орґанізувати. Всяка революція означає лише те, що під владою старих правителів витворились серед даного громадянства нові, бажаючі влади, провідні сили. Ці кандидати на нових правителів для здійсненя своїх імперіялістичних хотіннь підіймають народ проти його правителів старих тоді, коли останні, через зужиття та ослабленя свого методу орґанізації (який колись їх привів до влади), самі вже зужились і ослабли.
Тому то для всякої правлячої верстви vox populi, vox Dei — »голос народу, голос Божий«. Всяке незадоволеня народнє єсть ознакою внутрішньої моральної та матеріяльної слабости даної правлячої верстви; ознакою того, що вона втратила вже необхідні для проводу та орґанізації або рухові (динамічні), або здержуючі (орґанізуючі) прикмети. Иншими словами: що вона втратила, або хотіння влади і віру в законність цього хотіння, або уміння оце хотіння та оцю віру здержувати і орґанізовувати, і що серед тих, ким вона править, вже почалась революціонізуюча робота її конкурентів до влади.
Але тому також народ, яко такий, ніколи не користае і не може скористати з революцій, зроблених силою його більшого числа і силою його тяжести. Навіть в випадку його повної перемоги, повного винищеня даної правлячої верстви і тієї ступені поступу, яку ця верства собою репрезентувала, влада і провід не дістаються ніколи в його руки, а в руки тих, що своїм умінням використати оцю зненависть народню до старих правителів, показали себе од цих старих правителів сильніщими. І як сильніщі, вони беруть народ в свої нові державні клещі, тим цупкіщі, чим більше їх влада єсть дійсно народня, чим більше вона обмежує всякий рух вперед, всякий поступ і всяку свободу.
Коли-б маси могли керуватись логічним розумованям, а не почуттями та пристрастями, то вони, певно ніколи-б ніяких революцій не робили. Бо вони-б знали, що всяка революція готує для народу тільки нову владу, і що всяка стара провідна верства, сама вже своєю попередньою активностю і тяжкою порушуючою працею зужита, обезсилена і упасивнена, більше подібна і більше близька до народу, більше в своїм імперіялізмі поміркована (бо більше вже досвідом влади умудрена) і тому менше для народу небезпечна, ніж перемігша своєю більшою активностю і більшим імперіялізмом, сильніща верства нова. Але тоді людство напевно в нерухомости завмерло-б. І тому повну нездатність мас до думаня та предвиджуваня — нездатність яку скрізь і завищи використовують всі поступовці і революціонери — треба мабуть зарахувати до найбільше сприяючих рухові сил природи.
Одначе, як-би в громадськім життю піддаватись сліпо силам природи, то треба-би признати, що найкращим був-би такий ритм руху: кандидати на нових провідників, піднявши своїм зусиллям пасивний народ проти провідників старих, поголовно їх вирізують; нищать всю ними сотворену ступінь духової та матеріяльної культури; після довгих зусилль доходять до того самого місця розвитку; знов на тім самім місці вирізуються народом під проводом нових кандидатів до влади, і т. д. в безконечність. Розуміється ніякого поступу при оттакім »природнім розвитку« не було-б. Не було-б тому, що поступу не можна помислити без досконаленя і розвитку вже істнуючого, яке, щоб могти досконалитись і розвиватись, мусить бути задержуване, мусить бути консервоване.
Не могло-б бути також при такім »природнім розвитку« і нації. Бо нація, в розумінню витвореної цілим рядом поколіннь певної суми, иншої ніж у других націй, духової та матеріяльної культури, для самого свого буття вимагає задержуваня і консервованя (а не повсякчасного винищуваня!) цієї вже витвореної національної культури. Коли кожна нова верства провідників вирізувала-б поголовно (чи, що рівнозначне, усувала-б зовсім од влади) попередніх, і разом з ними винищувала-б всю вже витворену нацією культуру та традицію (вже здобутий досвід і вже усвідомлені спільні потреби та аспірації), то при такім ритмі руху ніякої нації на даній території не було-б. Кожні нові кандидати на провідників починали-б таку »націю« від себе, инакше-б її розуміли, навіть инакше називали, і в результаті на такій території був би вічний рух до буття нацією, але нації ніколи-б не було і бути не могло.
Істнування та розвиток нації залежать від такого чи иншого взаємовідношеня консерватизму і поступу; від взаємовідношеня між тим, що вже зроблено, вже сотворено, і тим, що хочеться робити і творити. Иншими словами: буття або небуття нації залежить від взаємовідношеня між людьми, які досі орґанізували та правили, і людьми, які тепер хочуть правити та орґанізувати.
Для зрозуміння і окресленя оцього взаємовідношеня візьмім якийсь один момент руху, прийнявши його за момент вихідний, перший. Вживаючи єдине можливого в політичних науках методу виділюваня і окремого розглядання явищ громадського життя, не будем тут говорити про всі ті обставини, серед яких цей момент народився. Констатуймо тільки факт (який зрештою в кожнім часі і місці все повторюється), що серед даного громадянства, на даній території, певна ґрупа людей, завдяки своїй більшій силі, посіла державну владу, тоб-то можливість вживати матеріяльну силу примусу для здійснюваня своїх хотіннь. В процесі здійснюваня своїх хотіннь при помочі державної влади ці люде мусять весь час боротись з двома, впливаючими на них, але собі взаємно протилежними силами.
Перша з них — найбільше для правлячої верстви небезпечна — це активна, порушуюча, поступова або революцийна сила нових провідників, нових кандидатів до влади. Вони весь час виділяються зпосеред громадянства, і, скріплюючи свій примітивний, молодий, загонистий імперіялізм містицизмом ріжних нових поступових або революцийних ідеолоґій, хочуть усунути дотеперішніх правителів і самі — для здійсненя своїх поступових або революцийних хотіннь — захопити державну владу.
Друга — це пасивна, задержуюча, або реакцийна сила народніх мас. Вони силою своєї інертности і тяжкостю маси ставлять завжди опір хотінням правлячої верстви і ця верства мусить їх по шляху здійснюваня своїх хотіннь за собою тягнути, обмежуючи весь час свої хотіння і свою силу примусу (свою владу державну, вживану для здійснюваня хотіннь) — степеню восприімчивости цих мас. З хвилиною, коли ця восприїмчивість слабне, коли авторитет держави падає, маси — під впливом нових кандидатів до державної влади, чигаючих на момент слабости дотеперішніх правителів — починають проявляти своє незадоволеня, або роблять революцію, як що сила старих правителів вже зовсім ослабла.
Таким чином, в процесі руху нації, держава, як матеріяльне знаряддя примусу, єсть реґулятором цього руху. Коли вжити образного порівнання, вона, у відношеню до внутрішніх, собі протилежних, сил підлеглого їй громадянства, єсть уздою на панів, а двигачем для народу. І нормальний гармонійний рух та розвиток цілої нації може відбуватись тільки тоді, коли »пани« (орґанізатори продукції та ідеолоґії громадянства) в своїх змаганнях вперед, до поширеня свого впливу і захопленя влади, сильною державою добре загнуздані, і коли »народ« (пасивна маса громадянства, яку порушують і революціонізують ріжні активніщі пани) цею самою державою весь час поволі підважується за поступовими змаганнями панів, відповідно до його восприїмчивости на рух. Міряється-ж ця восприїмчивість народня тою степеню духової та матеріяльної (тоб-то звязаної з ідеолоґією та продукцією) культури, яку маси вже в попереднім розвитку собі присвоїли і в своїх поняттях узаконили.
Схема нормального руху і розвитку нації представляється так. Виконує в життю нації здержуючі і консервуючі функції ця частина »панів« — орґанізаторів продукції та ідеолоґії громадянства — яка, завдяки своїй більшій силі, вже зреалізувала свої хотіння при помочі завойованя на даній території серед даного громадянства державної влади. Ця частина »панів«, яка допіру хоче свої хотіння зреалізувати і тому бореться зі старими »панами« за державну владу, виконує в життю нації функції порушуючі, поступові. Найбільше численна частина нації — пасивні народні маси — восприймають рух вперед і розвиток нації тільки тоді, коли порушуюча сила поступової частини »панів« обмежена здержуючою силою »панів« консервативних, відповідно до рівня восприїмчивости цих народніх мас.
Значить, щоб рух і розвиток нації міг відбуватися нормально, треба:
1. щоб необхідна для цього руху боротьба поступовців з консерватистами відбувалась в рамах одної, признаної обома сторонами, державної орґанізації, тоб-то щоб ці обидві сторони боролись — одна за удержаня, друга за здобуття влади — в одній, їм однаково дорогій і потрібній, державі; цього не може бути, коли одна або друга сторона спірається на силу чужої, сторонньої держави;
2. щоб ця боротьба велась на ґрунті одного — спільного і консерватистам і поступовцям — основного закону, за його реформу або задержаня, але не за повне знищеня, бо тоді одні і другі тратять спільну державну та національну мову і боротьба між ними може бути вирішена лише фізичним винищеням одної з борючихся сторон;
3. щоб консерватисти, — тоб-то ці, які творять державу та захищають істнуючий закон і ці члени громадянства, яких хотіння даний державний лад і даний закон вповні задовольняє, були дійсно такою орґанізованою силою, що здатна здержувати завелику загонистість поступовців і підважувати тягар пасивних мас;
4. щоб ця сила консервативна, власне тому, що вона єсть дійсна сила, не лякалась поступовців, не винищувала їх, не обертала внівець потрібної їм свободи і тим самим не винищувала в нації єдиної сили здатної творити поступ і сприяючої розвиткові нації. Иншими словами: ці дві сили — консервативна і поступова — від яких залежить нормальне життя нації, можуть істнувати тільки поруч себе і одну без другої помислити не можна, бо як-би молодість »знала«, а старість »могла«, то цілий світ, в якому ми живем, був-би зовсім инший.
Тільки при таких нормальних умовах руху, свобода, необхідна для всякого поступу, буде мати за собою ґарантію авторитетної консервативної державної сили. Тільки тоді придбання порушуючої сили поступовців (»здобутки революції«) будуть здержуючою силою консерватистів закріплені так, щоб ці придбання, під гаслами і во імя цієї-же самої свободи (»поглибленя революції«), не змогли нищити нові революціонери. Коли такого консервативного закріпленя здобутків поступу не буде, то в цій необмеженій свободі поступовці самі себе винищать разом зі свободою. В результаті запанує повна реакція під впливом перемігшого тоді тягару пасивних мас і тих, що при помочі цього тягару собі вкінці владу завоюють.
Сильний, єдиний і добре зорґанізований поступ може істнувати тільки при сильнім, єдинім і добре зорґанізованім консерватизмі. Приклад: анґлійський двопартийний систем, якого не можна помислити без такого сильного консерватизму. Бо коли нема сили, єдности і орґанізації в обороні істнуючого, то не може бути сили, єдности та орґанізації в змаганнях до зреформованя цього істнуючого. Нація ділиться тоді на множество »правих« і »лівих« партій, які анархічно і не знати за що борються між собою та руйнують націю. В такій, позбавленій сильного консерватизму, нації не може бути ясних — репрезентованих завжди консерватизмом — понятть про те, що істнує реально; а тому не може бути і ясних понятть про те, як це реально істнуюче зміняти, чого для здійсненя реального поступу домагатись, і на що в цьому здійснюваню реально опіратись. В такій нації можна з повним успіхом (яким єсть завжди руїна) пропаґувати все, що кому подобається, включно до комуністичного земного раю, або есерівського систему хліборобства під згуки веселих пісень.
Силу консерватистів творять, більше у них ніж у поступовців розвинені, здержуючі та орґанізуючі прикмети, здобуті в процесі завойованя, зберігання в своїх руках і виконуваня влади: — прикмети чести, послуху, вірности і відповідальности, сприяючі — як було вище сказано — скріпленю необхідних для всякої орґанізації: єдности, дисципліни і солідарности.
Консерватисти, не здатні обмежити свого імперіялізму і містицизму монархією і реліґією, иншими словами консерватисти республиканці і вільнодумці, своїх здержуючих та орґанізуючих завданнь в нації — як про це буде мова дальше — добре виконати не можуть.
Дехто вказує на Злучені Держави півн. Америки, як на приклад, що консерватизм може істнувати добре і в республиці. Дозволю собі з цього приводу повторити сказане вже в попередніх »Листах«. Демократичне республиканство, яке з погляду політичної орґанізації нації єсть завжди хворобою, бо завжди нищить консерватизм, шкодить нації більше або менше в залежности од тих умов часу і місця, в яких воно розвивається. В Злуч. Державах воно не проявляє покищо всіх своїх деструктивних наслідків тому: 1. що правляча цією республикою верства анґлійських виходців має ще в своїй традиції останки вікової класократично-монархічної культури старої Анґлії; 2. що вона єсть ще дуже реліґійна, значить посідає сильні здержуючі ідеолоґічні чинники, якими надолужує брак здержуючих чинників політичних (монархії); 3. що брак монархії вона надолужує ще таким зміцненям політичної влади президента (а з нею і держави), про яке й мови бути не може у націй з провідними верствами, не посідаючими старої монархічної класократичної культури; 4. що вона расово дуже суцільна, бо не перемішалась з підвладними американській демократії Індійцями та Неґрами. Коли-б вона була вихована (як напр. мексиканські креоли) в культурі монархії охлократичної (диктаторської і абсолютистичної), яка нищить консерватизм; коли-б вона була вільнодумна, і поборювала церкву; коли-б вона весь час змагала до зменшеня влади держави і поширеня влади »народу«; коли-б вона складалась з расово себе взаємно ненавидячих і нерозуміючих метисів, — то консерватизм в Злуч. Державах виглядав-би так, як консерватизм в мексиканській республиці. Але навіть при цих сприяючих умовах він швидко, завдяки республиці, розкладається. Голосний Ку-Клакс-Клен єсть характерною ознакою цього розкладу: диким галасуванням він хоче замінити, добивану республикою, стару анґлійську монархічну консервативну традицію. Оживити цю традицію при демократично-республиканськім методі орґанізації нації — розуміється неможливо.Силу поступовців творять більше ніж у консерватистів примітивні, а тому посідаючі більший розгон молодости: імперіялізм та містицизм, зо всіми тими руховими (збільшуючими рух) прикметами, що — як знаємо — з сильного імперіялізму та містицизму випливають.
Коли прикметою сильного та здатного консерватиста єсть уміння обмежувати силою волі і розуму свої пристрасти і почуття, свій імперіялізм та містицизм, то прикметою сильного та здатного поступовця єсть велике чуттєве, стихийне хотіння поширеня та влади і дуже велика віра в законність та правдивість цього хотіння. »Нація«, в якій всякий »правий« хотів-би бути національним Наполєоном, а всякий »лівий« сумнівався-б в законности хотіння власної національної держави, була-б карикатурою і могла-б істнувати тільки в літературі.
Нормальне і гармонійне взаємовідношеня цих сил полягає в тому:
1. що поступовці в своїй боротьбі за владу дисциплінуються і організуються здержуючою їхні занадто загонисті змагання орґанізованою силою консерватистів;
2. що в цьому процесі боротьби вони, в своїй найсильніщій і найбільше здатній до влади частині, поволі абсорбуються консерватистами, які цю найсильніщу та найкращу частину поступовців допускають до державної влади і приймають в свої ряди;
3. що, допущені до влади і прийняті в ряди консерватистів, вони відновлюють в цих рядах ослаблені рухові прикмети: імперіялізм та містицизм;
4. що силою цих, принесених з собою в консервативні ряди, рухових прикмет вони порушують пасивну народню масу при помочі державної орґанізації, витвореної консерватистами і обмежившої їх (поступовців) занадто для восприїмчивости народу поступові змагання.
Иншими словами: найкращі і найсильніщі поступовці, при такому гармонійному взаємовідношеню цих двох сил, самі стають консерватистами і проти них з глибин громадянства підіймається знов нова хвиля поступовців.
Такий гармонійний і нормальний рух та розвиток нації припиняється тоді, коли слабнуть її консервативні сили і коли поступ, позбавлений здержуючої і абсорбуючої його сильної консервативної орґанізації, перетворюється в більше або менше тривалу, в скоротечну або хронічну революцію. Тоді до влади, стратившої силу і авторитет, дориваються не вишколені і не вимуштрувані консерватистами в рамах орґанізованої законної боротьби, найсильніщі і найкращі поступовці, а ріжне неперебродивше революцийне шумовиння, яке ніякими засобами не бридиться, щоб оцю безавторитетну і осмішену владу захопити. Воно до решти розвалює державу, донищує її авторитет в очах народніх пасивних мас, і разом з авторитетом донищує і всю, здержуючу поступовців та порушуючу народні маси, силу держави.
Знищивши державу, революція викликує серед народніх мас супроти себе реакцію. І як революція єсть, завдяки слабости знікчемнілого консерватизму, звироднілим поступом, так реакція єсть звироднілим консерватизмом, викликаним наслідками нікчемного і розперезаного поступу. Вона виявляється, як вже було сказано, в гіпертрофії держави: в сотвореню такої влади державної, яка — при внутрішній слабости сотворивших її контрреволюцийних елєментів — внутрішню силу, присущу правовому, творчому консерватизмові — заміняє безправною диктатурою, терором і використовуваням для своїх політичних цілей сили пасивности та інертности, озлоблених революцією, народніх мас.
Траґедія всіх недержавних колоніяльних націй лежить головним чином в слабости національного консерватизму і всіх тих руйнуючих наслідках, які така слабість викликає. Без відродженя консерватизму не можна помислити політичного відродженя такої недержавної колоніяльної нації. Щоб стати нацією, вона мусить сотворити на своїй території свою нову власну державу на місці істнуючої старої держави метропольної. Це значить, що її порушуючі, поступові сили мусять бути місцевими консерватистами (їх державним досвідом та їх більшою орґанізаторською здатностю) зорґанізовані так, щоб вони здатні були державну владу завоювати і в руках своїх удержати. Але-ж місцевими консерватистами єсть у всіх таких колоніяльних недержавних націях власне ті, що в цій старій метропольній владі або участь брали, або яких політичні хотіння були цею владою задоволені. І власне на знищеня в першій мірі цих місцевих консерватистів скеровані всі потуги місцевих поступовців.
Траґічна трудність політичного відродженя такої нації лежить в тому, що відродитись вона може тільки при помочі, зненавиджених місцевими революціонерами, місцевих консерватистів в момент, коли останніх метропольна державна влада з тих чи инших причин вже не задовольняє. Такий момент найчастіще буває в хвилинах якогось кризису чи реформ метропольної влади. І ось в такий, сприяючий її відродженю момент, недержавна нація мусить пройти в страшно ускоренім темпі процес включеня в місцеві консервативні ряди місцевих найбільше активних (поступових і революцийних) елєментів — процес, що у націй державних продовжується довгими, на покоління обчисленими, періодами. Таке прискореня темпу вимагає, розуміється, страшного напруженя сил: творчого підйому по лінії найбільшого а не найменшого опору, по лінії захопленя за собою пасивних народніх мас спільними, як консервативними так і поступовими, силами. Отже не по лінії романтичного емоціонального буяння в сфері революцийних; чи то націоналістичних чи соціялістичних мрій, ані по лінії демаґоґічного пристосовуваня себе до тягнучої вниз пасивної сили мас (»йти за народом«) може відбуватись політичне відродженя такої недержавної нації.
Місцеві консерватисти мусять відродити в собі молодече хотіння своєї влади на своїй території і молодечу віру в законність цього хотіння, що може статися тільки шляхом прийняття в свої ряди, посідаючих такий молодечий імперіялізм і містицизм, найкращих місцевих поступових елєментів. Місцеві найкращі, найбільше патріотичні поступовці мусять обмежити свій імперіялізм та містицизм прийняттям державного досвіду та державних орґанізацийних форм місцевих консерватистів, що може статися тільки шляхом їх вступленя в місцеві консервативні ряди і визнання сотвореної консерватистами влади. Иншими словами: коли в цей сприяючий історичний момент місцеві консерватисти не зуміють скоро відмолодитись, місцеві поступовці скоро постаріти — то така нація не може відродитись і сотворити власної держави.
Опинившись між молотом старої метропольної держави (супроти якої вони стали революціонерами) і наковалом місцевої революції (супроти якої вони залишились консерватистами), місцеві консерватисти гинуть, а разом з ними гине для такої нації можливість здобуття власної держави. Бо місцеві поступовці, знищивши своєю непогамованою революцією місцевих консерватистів, мусять, по вічному і незмінному закону руху націй, використовувати потім, для здійсненя своїх хотіннь влади, державну орґанізацію консерватистів чужих: метропольних. Замість послухати своїх місцевих »панів« вони мусять послухати »панів« чужих, не місцевих: мусять поволі абсорбуватись їх державною орґанізацією. І увійшовши врешті решт самі в цей чужий метропольний державний апарат, вони стають предками нового покоління місцевих консерватистів, яких, під їхнім-же колишнім гаслом непощадної боротьби з місцевими »чужими панами«, знов винищать колись нові місцеві революціонери, і т. д. в безконечність.
Гетьманство 1918 р. було власне такою героїчною спробою відмолодженя і скріпленя місцевого консерватизму. Воно мало сотворити одну — спільну і для консерватистів і для поступовців — місцеву територіяльну державну владу, і возстановити на Україні, разом з такою владою, нормальні взаємовідносини між консерватизмом і поступом. Значить було воно такою спробою політичного відродженя Української Нації, яка єдина тільки могла до цього відродженя довести. Сотворене консервативними вже нащадками тих колишніх козацьких революціонерів (що, знищивши в XVII ст. своїх місцевих консерватистів, були забсорбовані потім петербургською метропольною державою), воно мало основні дані вилічити Українську Націю з її хронічної недуги браку власного консерватизму, колоніяльности та недержавности. Але знищене, завдяки своїй внутрішній слабости, місцевими отуманілими і розкудкудаканими революціонерами, які, зараз-же на другий день після свого »вдалого повстання« проти своєї місцевої територіяльної і консервативної Гетьманської влади, були поглинуті метропольними (російською комуністичною і польською демократичною) державами, воно в 1918 р. цього завдання виконати не змогло. Це завдання знов, і то в такій самісенькій формі, стане перед Українською Нацією в момент неминучого нового кризису на Україні метропольних влад. Чи вистане на той новий траґічний момент у наших консерватистів хотіння і віри, а у наших революціонерів розуму і здержуючої волі?
——————
- ↑ Ріжні »відродженя нації« з »лівого« боку і писання деяких наших »фашистів« та націоналістів з »правого« — можуть служити яскравими прикладами такого гасання. Воно чим раз більше поширюється в нашій публіцистиці, позбавляючи її тим самим всякого національно творчого і орґанізуючого впливу та значіння.
- ↑ В міру розвитку цивілізації і поділу громадських функцій (розвиток йде завжди в парі з поділом і спеціялізацією функцій), »старість« виявляється не тільки в віці, а і в приналежности до тих ґруп серед даного громадянства на даній території, що вже довго, з покоління в покоління, правили та орґанізовували і тому придбали вже в цілій своїй ґрупі прикмети старости: досвід, традицію, політичну культуру і здержуючі, орґанізуючі чесноти.