Листи до братів-хліборобів/IV/Лист 32
| ◀ Лист 31 | Листи до братів-хліборобів Частина IV Лист 32 |
Лист 33 ▶ |
|
32. Основною прикметою руху, яка відріжняє в політичнім громадськім життю провідників від тих, кому дають провід, єсть більше вроджене хотіння поширеня і влади, більший — як ми його назвали — імперіялізм (або ще можна инакше сказати: більший політичний темперамент). Як історично витворюється оцей більший імперіялізм серед певної провідної меншости в нації — про це була мова в попередніх »Листах«.
Див. »Листи« 7, 21, 25, 26 і 27. ІІІ-ої частини. Читачам, вихованим в сучаснім демократичнім способі думаня, важко зрозуміти, чому це провідниками скрізь і завжди єсть сильніща меншість, коли власне всі сучасні демократичні теорії говорять про правління, тоб-то про провід, більшости. Крім сказаного вже з цього приводу в попередніх »Листах«, згадаймо ще як приклад демократичну Францію. При виборах до парламенту в Маї 1914 р. було управнених до голосування 11,266.098 виборців. З них голосувало тільки 4,844.206 і вони вибрали кількасот послів, які знов виділили з себе частину, звану »правлячою більшостю«. Значить: 1. з цілої маси виборців тільки у 40,25%, тоб-то у меншости, вистало хотіння влади і політичного темпераменту настільки, щоб дати себе, при помочі всіх засобів демократичної виборчої механіки, потягнути до виборчої урни; 2. що з цієї меншости тільки більше ніж половина формально через своїх послів виконує владу; 3. що фактична влада — дійсний провід, опертий на дійснім імперіялізмі — знаходиться в демократичній республиці в руках горстки партийних лідерів (які призначають послів, ведуть аґітацію, з великим зусиллям розворушують масу і оцим своїм демократичним способом проводу здобувають серед неї восприїмчивість на свої хотіння) і другої горстки, схованих за цими »представниками народу« анонімних представників капіталу, які цю демократичну політику послів фінансують, тоб-то дають їй реальну матеріяльну силу; 4. що все це зусилля в стані розворушити в середньому тільки біля 40% виборців, а решта, тоб-то більшість, абсолютно пасивно відноситься до оцього »правління більшости« і терпить його доти, доки дійсно правляча демократична меншість не стратить свого авторитету і своєї матеріяльної сили. З цією хвилиною вибухає революція, яка знов таки ніколи і нігде не дає влади більшости, а тільки якійсь новій провідній меншости, що оцю революцію викликала, зорґанізувала і для свого хотіння влади восприїмчивість більшости здобути в той чи инший спосіб потрафила.
Імперіялізм лежить в основі всякого громадського руху. І коли мова йде тільки про витворюваня і збільшуваня руху (що, підкреслюю, не рівнозначне з якостю цього руху), то йому сприяють такі прикмети, які цей вроджений, стихийний імперіялізм провідників скріпляють і побільшують.
Між ними перше місце займає віра в правдивість, законність і необхідність своїх хотіннь та своїх вчинків. Віра ця приймає, як побачимо далі, ріжні форми, що рішають про саму якість руху. Тут зазначимо тільки те, що єсть спільне між всіми формами такої віри, що єсть її суттю з погляду проблєму руху, який ми тут розглядаємо.Само примітивне стихийне хотіння поширеня (духового, матеріального, чи обох вмісті), і нерозривно звязане з ним хотіння влади, служить тільки першим імпульсом до політичної акції, до витворюваня громадського руху. Без нього не можна помислити собі такої акції. По що людина має робити прикре і тяжке зусилля, необхідне для витворюваня і виконуваня руху, коли вона не має ніяких — залежних од успіху цього руху — ні духових ні матеріяльних хотіннь, або має ці хотіння дуже малесенькі? Але розвивається і набірає чим раз більшого розгону ця акція допіру тоді, коли в свідомости людини запанує віра, що її стихийні хотіння, які її женуть до акції, правдиві, законні, необхідні. Иншими словами: рух збільшується в міру того, як люде, витворюючі той рух, починають вірити, що їхня творчість не єсть випливом тільки їх особистого, субєктивного хотіння, але єсть проявом якоїсь вищої од таких субєктивних хотіннь, обєктивної, законної і необхідної правди. Почуття союзу з отою обєктивною правдою, в яку люде вірять, скріпляє безмірно їх стихийні субєктивні хотіння, а тим самим скріпляє і збільшує витворюваний цими хотіннями рух.
На оцій властивости всякої живої і глибокої віри, — властивости, яку прийнято звати містицизмом (він єсть у всіх вірах, навіть в найбільше раціоналістичних, тоб-то вірах в обєктивну правду законів, одкритих і сформулованих людським умом) побудовані всі инші прикмети, що сприяють скріпленю і побільшеню руху.
З оцього містицизму віри випливає завзяття, витривалість і непохитність, без яких активна, витворююча рух, провідна верства ніколи не могла-б здійснити своїх хотіннь. Провідники, що кожного року »міняють віхи«, тоб-то не мають своєї власної глибокої віри, не єсть провідниками, і нація, що має нещастя мати таких провідників, нацією ніколи не стане, бо ніколи своїх національних хотіннь не зреалізує, не доведе до кінця.
Без містицизму віри не може бути здатности до жертв, яких всяке здійснюваня хотіннь та ідей, всяка поважна політична акція вимагає. Чи можна добувати з себе максимум напруженя (для провідників і орґанізаторів нема 8-ми годинного робочого дня!), і в цьому умовому чи фізичному (оружному) напруженю жертвувати своїм здоровлям і життям, без віри, що ця жертва потрібна для перемоги правди, що вона законна, необхідна?
Патріотизм, на якому будуються держави і нації, це віра, це спокій душі, а не бізнес з надією на »добрі проценти««, і не акторство з надією на оплески і дарунки юрби. Політичними творцями можуть бути тільки ці, що жертвують собою за те правдиве, добре, законне, необхідне, в яке вони всею душею вірять. Бо за дійсну жертву, потрібну для творчости, не в стані нагородити ані монарх, ані »признання народне«; вона не оцінюється ані похвалою, ані зисками. Тільки в глибокій вірі вона знаходить своє оправданя і свою внутрішню радість. Тільки вірою можна перемогти змученя од жертв і з віри можна черпати енерґію на нові жертви. Тільки віра рятує од гіркого несмаку, рятує од повної нездатности до дальшого зусилля, яке єсть завжди наслідком безвіря і випливаючого з нього почуття безцільности та непотрібности жертв.
»Dulce et decorum est pro patria mori« — казали старі Римляне. Солодко і почестно було їм умірати за батьківщину, бо вони знали, що складають жертви »за друзі своя«. За друзі — тоб-то за тих, що однаково, як вони вірили, того самого, що й вони хотіли, і жертву їхню — потрібну для здійсненя заповітів спільної віри — уміли цінити тому, бо і далі буде істнувати ця сама спільна віра і далі за здійсненя її заповітів мусять складатись все нові і нові жертви. І чи не знищать в корінні між собою всяку здатність до жертв такі »національні« провідники типу політичних спекулянтів, яких віра залежить »од орієнтації«; які напр. сьогодня співають славу »мученикам за ідею держави«, а завтра проголошують гасло, що нація може прекрасно істнувати і без власної держави. Чи може державно істнувати така »демократична«, на множество »народніх партій« поділена нація, яка не витворить в собі одної спільної, всіх обєднуючої, політичної віри; нація, серед якої немислимою стає жертва для батьківщини, для нації, для держави, для своїх, бо цей »свій« це найлютіщий ворог, що не жертв і не посвяти для спільної віри, а якоїсь підлости та нікчемних вчинків од земляка свого (щоб тільки могти його скомпромітувати) жде і в них свою найбільшу радість має.
Чи таке було-б сьогодня становище України коли-б численні наші сміливі і рисковиті отамани, крім свого примітивного войовничого хотіння поширеня і влади, мали ще й політичну ідеолоґію, і мали єдиновладну (монархічну) державно-національну українську орґанізацію, яка-б оці їхні хотіння та їхню ідеолоґію здержувала, обєднувала та дисциплінувала. Рідко яка країна має так сміливих людей як Україна. Але теж ні в одній країні ця сміливість, через безвіря, безідейність і неорґанізованість, так по пустому, так безглуздо не марнується.
Містицизмом віри міряється також рішучість і певність себе, без яких — особливо в переломових моментах — провідна верства обійтись не може.
Одною з головних причин перемоги большовиків було те, що в цьому хаосі, який запанував по упадку самодержавної петербургської влади, вони зважились йти рішучо і самоупевнено до своєї цілі, не прикриваючи — як всякі демократи — своєї власної непевности і своїх власних ваганнь ріжними »учредительными собраніями« і побрехеньками про »народню суверенність«. Але могли вони це робити тільки тому, що вони мали свою віру і що, при всій її дикости і безглуздости, це була одинока сильна і орґанізована віра серед всеросійського гнилого, безвольного, плаксивого і тільки балакаючого безвіря. Запанувавши, раціоналістичний, матеріялістичний і побудований на зненависти, містицизм комуністів підрізує в корінні сам свої основи; віра їхня валиться од внутрішнього розкладу. Але не невіруючими скептиками зможуть бути ці, що захочуть бути творцями та провідниками на оставленій большовиками руїні.
Деякі наші публіцисти, здеморалізовані власним безвірям або постійними змінами своїх вір, висміюють ідею посланництва, як специфічно московську чи польську прикмету. Вони не знають, що проявів месіянізму маємо в історії стільки, скільки було і єсть на світі великих державних націй. Чи це буде найбільше, завдяки Біблії, відомий месіянізм колишнього народу Ізраїля, чи месіянізм старинних Греків і Римлян; чи новітніх анґлійських пуритан, які себе за »націю святих« вважали, чи месіянізм французський, що в ріжних добах приймав ріжні форми; чи месіянізм ґерманський, італійський; московський, або польський — скрізь ми бачимо в ньому ріжні прояви одного і того самого почуття національної самоповаги, національної чести, національної гордости, виявленого в великім творчім пориві даної провідної верстви до здобуття для своєї нації окремого, Богом і людьми оправданого, місця на світі.
Зачатки нашого месіянізму мали і ми всякий раз, як поривались до буття реальною, державною нацією. Отже в князівській державі, що дала початок ідеї »Святої Руси«. Потім в козаччині, в цьому — як вона, себе називала — »племені яфетовім«: цих лицарях Хреста Святого, що себе за авангард християнства в боротьбі з невірними вважали. Врешті, в часах відродженя, наш месіянізм зароджувався в ідеях Кирило-Методієвського братства, але згодом пропав, затоптаний в болото тими, що не горіли вірою і не мали хотіння виконати достойно і як найкраще велику ролю, яка на світі судилась Україні, а тільки спекулятивно оглядались за таким »потягом поступу і революції«, який-би підчепив при нагоді Україну, автоматично вивіз її на поверхню життя і дав можливість її провідникам, крім рідних галушок, вкушати ще й »плоди світової цивілізації«.
Сучасні соціялістичні інтеліґенти українські, в руках яких опинився провід нації, заражені гниллю розкладу Росії, почали, по прикладу своїх »інтернаціональних« російських учителів, дивитись на Україну, як на »необхідне зло«, а на державно-національні змагання українські, як на »змагання реакцийні«, для яких в грядучім соціялістичнім раю місця вже не буде. Такою своєю »національною ідеолоґією« вони знищили в корінні повагу Українців до самих себе і тим власними руками підготовили ґрунт для большовицької і польської окупації України.
Розуміється не треба забувати, що ідея національного посланництва — коли вона не обмежена реліґією і політичною культурою — перетворюється, як і всі инші нічим не обмежені рухові прикмети (про що буде мова дальше), в руйнуючу держави і нації, національну меґаломанію та націоналістичну »свистопляску«.Отже віра — з творячим її основу містицизмом єдности субєктивних хотіннь і обєктивної правди — єсть, як бачимо, джерелом всіх тих прикмет провідної верстви, що збільшують її активність, а тим самим сприяють збільшеню громадського політичного руху цілої нації. Знищити державно-національну віру серед провідної верстви — це найкращий спосіб політично приспати, а потім поневолити дану націю. І мірилом політичної сили даної нації єсть відпорність її провідної верстви на чужесторонні впливи, єсть її вірність своїй політичній вірі. Провідна верства, що не знайшла, або загубила свою політичну віру, не може виконувати політичних провідних завданнь серед нації. В безвірю, і випливаючім з нього гнилім почуттю неувіренности в законности свого проводу і своєї влади, лежить головна причина розкладу і упадку всіх провідних верств, а з ними розкладу та упадку всіх держав і всіх націй у всіх часах. Від Пилатового умивання рук і неувіренности в правді (»що єсть істина?«) починається завжди такий упадок.