Листи до братів-хліборобів/IV/Лист 30
| ◀ Лист 29 | Листи до братів-хліборобів Частина IV Лист 30 |
Лист 31 ▶ |
|
30. Щоб праця над збільшеням політичної культури даної нації могла дати позитивні наслідки, мусить бути взаємне розуміння себе між обсерваторами громадського життя і тими політиками практиками, які з пороблених обсервацій захочуть користати. Таке розуміння можливе лише тоді, коли обсервацийний пункт — становище, з якого робиться обсервація — у теоретиків і практиків (можна теж сказати: у письменників і читачів) буде однаковий і коли одні і другі будуть вкладати однаковий зміст в слова, яких вони для означеня своїх обсервацій вживають.
Представити рух в слові не менше тяжко, ніж представити його напр. в малярстві. Для цього треба рух розбивати на його окремі, в слові нерухомі, точки. Щоби повязати ці окремі точки так, щоб вони дійсно представляли рух, потрібна праця уму і уяви не тільки з боку письменника, але й з боку читача (обсерватора і користаючого з обсервації). Як всяка праця, вона вимагає зусилля. Останнє неможливе, коли хотіння, яких всяке зусилля черпав свою побуджуючу енерґію у обсерватора і користаючого з обсервації будуть ріжні.
Істнують три основні уявленя про суть руху, про динаміку нації.
Одні люде уявляють собі націю в формі вже готової, природою зробленої, однородної маси, що котиться сама силою своєї тяжести тим швидче і краще, чим менше той рух обмежений, чим більше він має свободи і чим свобідніще ділають »закони природи«, керуючі рухом цієї маси.
Таке уявленя про динаміку громадського життя лежить в основі сучасного, так страшно тепер поширеного, демократичного мишленя і то однаково, як серед індивідуалістичної »правої« (»буржуазної«), так і серед соціялістичної »лівої« (»соціял-демократичної«) відміни цього мишленя. »Поворот до природи« заініціонований духовим батьком демократії Ж. Ж. Руссо, прийняв сьогодня ріжнородні форми, про які — у відношеню до політики — буде мова дальше.
Для других нація єсть тільки тіню певних ідей, які порушуються в сфері абсолютної правди по своїм сталим і незмінним діялєктичним законам словесної лоґіки. »Залізна лоґіка« цих законів од живих реальних людей і од їх реальної природи розуміється сильніща: вона керує ними як маріонетками.
Прикладом оттакого способу мишленя певними готовими ідеями-формулами єсть сучасний марксизм; особливо в його, доведеній до останніх »лоґічних висновків«, формі російського »лєнінізму«. Походженя оцього способу мишленя в загальних рисах таке. Для означеня певних явищ реального життя обсерватор приймав певну назву, скажім: капіталізм, соціялізм. В дальшім діялєктичнім розвитку (тоб-то в дальшім розвитку розумованя над цими явищами при помочі законів лоґіки) назва ця стає чим раз більше абстрактною: вона, коли можна так сказати, скидає з себе свої первісні реальні тілесні ознаки, перестає означати ту реальну дійсність, для якої вона була придумана і перетворюється в свого рода алґебраїчний знак. Цей знак діялєктично сполучається з иншими подібними знаками-ідеями і творить в цім звязку певні формули, побудовані на »залізних законах« лоґіки і посідаючі завдяки цьому силу лоґічного переконуваня при помочі слова. Небезпечний цей спосіб мишленя тому, що, в приложені до реального життя (яке завжди далеке від абсолюту), в ці алґебраїчні знаки, в ці ідеї, повязані в більше або менше лоґічно вірні (але завжди абсолютні) формули, вкладаються зовсім инші реальні величини. В той спосіб родяться такі трагічні життєві карикатури, як напр. соціялізм Маркса в сучасній Росії.
Тут до речі зазначу, що сучасний соціялізм, як спосіб мишленя, не єсть однородний. Його (західно-европейська — виключаючи анґлійський робітничий рух — і російська »меншовицька«) »опортуністична«, соціял-демократична частина, належить до способу мишленя першого типу. Частина »революцийна«, комуністична — до другого. Ці два способи мишленя, прикриті одною спільною назвою соціялізму (зайвий доказ, як уважно і критично при пізнаванню дійсности треба ставитись до слів!), собі діяметрально протилежні. Вони відповідають двом зовсім иншим громадським типам людей і двом иншим методам орґанізації (перший — демократії, другий — охлократії). Ця внутрішня протилежність знайшла вираз в сучасній непримиримій боротьбі двох »соціялістичних« інтернаціоналів.
Для третіх врешті, нація єсть вічно змінливим і непредопреділеним сполученям духа і матерії, складеним з елєментів активних та пасивних. Рух цього сполученя залежить від взаємовідносин між його силами активними (порушуючими) і силами пасивними (восприймаючими рух) та міряється духовою (ідейною) і матеріяльною якостю цих сил.
Ясно, що оці три представленя собі протилежні і що для людей думаючих (свідомо, або частіще несвідомо) одним з цих образів буде дуже трудно (а при великій імпульсивности, і слабій — керуючій імпульсивностю — свідомій волі та інтеліґентности, навіть зовсім неможливо) зрозуміти людей, думаючих иншими образами.
Тим пояснюється, чому у націй дуже пристрасних, але безвольних і малоінтеліґентних, тоб-то таких, у яких свідома воля та інтеліґенція пропорціонально до їх імпульсивности замала (в порівнані з иншими націями вони можуть бути навіть дуже інтеліґентні), всі політичні спори мусять вирішуватись кулаком, а не лоґічними переконуванями, і то в тим більшій мірі, чим більша політична свобода більше їх імпульсивність визволяє. Розуміється, що республикансько-демократичний устрій »народніх республик« не можна назвати найбільше відповідним для такого типу націй, хоч вони й мають завжди велику вроджену до нього охоту.
Коли для перших джерело руху, якого силу треба в своїй політичній діяльности використовувати, лежить »в реальнім«, »в природі«, »в матерії«, »в масі« (наприклад »в народі«), то для других воно знаходиться в діялєктичнім розвитку ідей (наприклад »соціялізм мусить прийти за капіталізмом«, чи якийсь »народ« того хоче, чи не хоче), для третіх врешті воно лежить в духовій (ідейній) і матеріяльній якости елєментів активних і в такім чи иншім взаємовідношеню активної сили провідників до пасивної сили мас.
Перший з цих способів мишленя можна-б назвати опортуністичним, або примітивно-емпіричним реалізмом. Другий — раціоналістичним або діялєктичним ідеалізмом (його ідеї можуть бути і матеріялістичні, як напр. в комунізмі, або спіритуалістичні, як напр. в деяких реліґійних раціоналістичних доктринах). Третій врешті — ідеалістичним реалізмом, або праґматизмом; од слова праґма, яке значить: ділання[1], тоб-то робленя зусилля свідомої розумної, раціональної волі в напрямі здійсненя хотіннь стихийних, ірраціональних. Цей третій спосіб мишленя підходить до життя зі своєю власною, з ірраціональних стихийних хотіннь випливаючою ідеєю. Тим він ріжниться від опортуністичного реалізму, який своїх ідей шукає в реальнім життю (напр. по звістній у нас формулі: »йти за народом«). Але свою ідею ідеалістичний реалізм здійснює весь час шляхом реального досвіду, робленого зорґанізованими на підставі цієї ідеї людьми, в реальних умовах їх істнування. В той спосіб ідея весь час реальними ділами реальних людей в реальних умовах їх істнування стверджується, верифікується, і шляхом ідейного, але при тім реального ділання, своїх визнавців до пізнання правди і до знайденя найкращих методів її реалізації веде. Тим ідеалістичний реалізм ріжниться від раціоналістичного ідеалізму, який весь час намагається пристосовувати дійсність до ідеї, життя до діялєктики.
Два перші способи мишленя, незважаючи на свою повну протилежність, обидва фаталістичні та моністичні: вони бачать абсолют та досконалість або в реальнім (матеріяльнім), або в ідеї і мають нахил до приймання всіх крайностей, сильніщого од людської волі і керуючого людьми, фаталістичного монізму. Третій — волюнтаристичний і плюралістичний: він узалежнює од людської волі здійснюваня ідеї; він вірить в можливість досконаленя (але не досконалости) людей; він шукає гармонії між ідеєю та матеріальною дійсностю.
Всі ці назви, яких я вжив для означеня трьох основних способів мишленя про громадське життя, розуміється умовні. Не ввожу їх, бо при нахилі людей до уникання думаня і до вживання слів без думки про те, що ці слова означають, подібного рода назви стають скоро якимись добрими або злими істотами (в роді »пролєтаріату« та »буржуазії«), починають жити своїм окремим словесним життям і вкінці перестають означати ту реальну дійсність, для висловленя якої вони були придумані.Перші, уявляючи собі націю в образі, скажім, ріки, що сама по собі рве вперед »до добра і поступу«, будуть всю свою політичну діяльність пристосовувати до пізнання і використовуваня природних і матеріяльних (»статистичних«, »ґеоґрафічних«, економічних«, »міжнародніх« і т. п.) властивостей цієї ріки і будуть думати, що в цій постійній, позбавленій всякої провідної ідеї, погоні за перебуваючою поза ними, а не в них самих, »правдою реального життя« полягає розумна і реальна національна політика.
В сучаснім українськім життю цей напрям, породивши зпочатку масу ріжних партій, з яких кожна вважала себе очевидно найрозумніщою, починає останніми часами прибирати модну назву »безпартийности« і політики »без доктрин«. Забувається при тім, що хиби більшости дотеперішніх українських політичних орґанізацій і доктрин зовсім не означають того, що можна успішно займатись політикою без всяких взагалі орґанізацій і без всяких доктрин.
Прикроїти наприклад до соціялізму, комунізму, націоналізму, або взагалі до якоїсь такої ідеї, яка — на їх думку — абсолютно правдива сама в собі, без огляду на те, хто її здійснює і до кого її прикладає.
Обидва ці способи мишленя в реальних умовах нашого життя ведуть до катастрофи. Опортуністичний та примітивно-емпіричний реалізм, путаючись безнадійно в нашій сумній і тяжкій дійсности, мусить кінчитися завжди повною зневірою в »реальну можливість« істнування України. До того самого веде вкінці і раціоналістичний ідеалізм тому, що всі його концепції побудовані на знищеню живих реальних Українців — Українців таких, яких ми одержали від нашої природи і нашої дотеперішньої історії — та на заміні їх якимись ідеальними »комуністами«, »фашистами«, »ункістами« і. т. п. творами літературних фантазій. Тільки прагматичний спосіб мишленя (в розумінню ідеалістичного реалізму), посідаючи свою сталу та незмінну ідею і беручи людей такими, якими вони єсть, може знайти врешті метод здійсненя української державно-національної ідеї при помочі дійсних і реальних Українців.
Треті врешті уявляють собі націю в формі неоднородного і змінливого сполученя духових та матеріяльних, і активних та пасивних сил — сполученя, яке може жити, але може й умерти. Тому свою політичну діяльність вони скерують в напрямі орґанізації тих активних сил, що мають хотіння до буття нацією, і в напрямі пізнання реальної природи того осередку, серед якого цим активним силам для здійсненя своїх хотіннь доводиться ділати. Найбільше наближене до правди окресленя степені і характеру ділаючих серед даної нації духових та матеріяльних сил, і окресленя форм взаємовідношеня активної (порушуючої) меншости та пасивної (восприймаючої рух) більшости нації — буде ціллю такого пізнання. Добра і розумна національна політика повинна — на їх думку — мати ясну провідну ідею, випливаючу з усвідомлених, керованих свобідною волею, стихийних хотіннь. Вона повинна весь час цю ідею в реальнім досвіді зорґанізованих на її основі людей справджувати, стверджувати і своїх визнавців шляхом такої орґанізованої, ідейної, але реальної акції, до реалізації їх ідеї наближати. В той спосіб активна меншість — своєю внутрішньою, як духовою так і матеріяльною, силою — буде мати змогу тягнути за собою пасивну більшість, иншими словами: порушуючи, творити життя цілої нації.
Поняття надії як »твору природи«, що розвивається автоматично сам по собі — одкидається очевидно цим світоглядом. Всі нації творились провідними активними меншостями, при восприїмчивости на їх провід пасивних більшостей, і умірали від духового та матеріяльного безсилля цих меншостей та невосприїмчивости на їх провід пасивних більшостей. Коли можна вжити такого порівнаня, нація єсть таким самим продуктом людської творчости, як культурні раси худоби. Ці раси, коли їх перестати культивувати, вироджуються: вимірають, або повертають до примітивного стану. Ріжниця в тому, що худобу культивує стороння сила: людина, а нації мусять культивуватись самі. Природа дає для людської національної творчости тільки сирий матеріал в формі тієї чи иншої, кращої чи гіршої, мішанини рас при кращім чи гіршім ґеоґрафічнім положеню — подібно, як дає вона кращий або гірший матеріял і місце для будинків. Але нація, подібно як будинок, це твір людей, який власне природою весь час нищиться. Щоб її зберігти і розвивати, треба весь час робити зусилля, треба боротись з природою. Можна навести багато історичних прикладів, як з одного і того самого етнічного матеріялу, в одніх і тих самих ґеоґрафічних умовах, могли під впливом ріжної творчости і ріжної вартости тієї чи иншої провідної верстви повставати ріжні нації.
»Нація не може істнувати без моря« — писав до мене один мій знайомий. »Посадіть над океаном папуасів і вони з нього зроблять калюжу« — відповів я йому. Провансальці мали море і не стали нацією. Мадяре не мали моря і стали нацією. Ірландці та Анґлійці сиділи однаково над морем, але не стали однаковими націями. Для нації, посідаючої ідейних, розумних і сильновольних провідників, море єсть великим позитивним матеріяльним чинником, сприяючим її духовому та матеріяльному розвиткові, і навпаки: брак моря цей розвиток утрудняє. Але ідейність, розум та воля провідників не предопреділені фатально ані морем, ані числом населеня, ані природними багатствами, ані иншими »реальними« матеріяльними даними.
І реальна матерія (число населеня, ґеоґрафічне положеня, природні багатства і т. д.) і дух (ідеолоґія) — думають представники цього світогляду — відограють разом в життю, в рухові нації рішаючу ролю. Але ані матерія, ані ідеолоґія (ані реальне, ані бажане) не грають такої ролі кожна сама по собі, взяті окремо. Найкращі матеріяльні дані мертві, коли їх не оживить ідея, і вони можуть бути змарновані зробленим з них злим ідейним ужитком. Теоретично найкращі ідеї мертві без їх реалізації, і вони можуть повернутись в »бичі Божії« в руках людей замало інтеліґентних, щоб бачити реальну матеріяльну дійсність і заслабовольних, щоб уміти, свої почуття та пристрасти здержувати, собою керувати і в той спосіб свої ідеї в реальнім досвіді стверджувати та реалізувати. Од якости провідників, якости їх організації, од їх ідейної та матеріяльної сили, од методу приложеня цієї сили до порушуваня пасивних мас, і од степені восприїмчивости цих мас на порушуючу їх в даних реальних умовах активну силу провідників, залежить рух вгору, або рух вниз — життя або смерть нації.
Зі становища оцього останнього загального уявленя про рух громадського життя обсервую окремі явища цього руху. І тільки прийнявши оце загальне уявленя, можна мої обсервації зрозуміти і з них вірні політичні практичні висновки зробити.
——————
- ↑ Прошу не змішувати і не утотожнювати зі звістною під іменем праґматизму філософічною школою.