IV.
Про політику,

як умілість вибору такого методу здобування та орґанізації влади і орґанізації громадянства, який-би уможливив будову і збереженя окремої Держави на Українській Землі і забезпечив істнування та розвиток Української Нації.

Sanabiles fecit Deus nationes.

Ця частина моїх ⁣»Листів«⁣ єсть продовженям і закінченям попередньої. Первісно я мав намір дати тут нарис ⁣»динаміки нації«, розуміючи під динамікою науку про порушуючі сили і про форми руху. Але ця тема оказалась заширокою і мій нарис розрісся так, що прийшлось-би виділити його в окрему працю. І обставини мого особистого життя, і дорожнеча друку, не дають мені змоги викінчити та видати цю працю. Тому я вибрав з неї тільки те, що має звязок з практичними питаннями нашої державно-національної політики. Иншими словами, з мого чисто теоретичного нарису ⁣»динаміки нації«⁣ я вибрав і подав тут в скороченю лише ці частини, що стоять в звязку з динамікою нації недержавної і що можуть інтересувати політиків-практиків такої нації.

Політика, як умілість (штука) використовуваня порушуючих громадських сил і вибору тих чи инших методів руху, стоїть в найтісніщім звязку з динамікою, як наукою про порушуючі сили і про форми руху. Взаємовідносини між ними можна-б означити так, як відносини наук прикладних до наук загальних. Власне в такому вузчому розумінню, приложеному до практичних завданнь нашої української політики, представлені тут чисто теоретичні питання. В оцій моїй спробі представленя цих теоретичних питаннь довелось мені, ще більше ніж в попередніх ⁣»Листах«, розбивати цілість і жертвувати інтересами слова (стилю, архітектоніки, літературности) для інтересів думки. Співпраці уважного читача залишаю повязаня цих окремих розділів в одну цілість.

 

 

29. В попередніх ⁣»Листах«⁣ я поділився з читачем своїми спостереженями над ріжними методами проводу і орґанізації громадського життя в його вже завершених (відомих нам з минувшини і сучасности) формах. Але дати навіть вірний діяґноз — ще не значить вилічити. Навіть наближене до правди розуміння явищ громадського життя — не рівнозначне громадській творчости. Инша річ: аналізувати минуле та сучасне — инша річ: творити будуче. На цій ріжниці основано звістне окресленя політики не тільки як науки, а як і умілости, як штуки: як науки про те, що вже було, або те, що вже єсть, — і як умілости творити те, що має бути; иншими словами: як умілости здійснювати в будуччині зусиллям свідомої волі певні хотіння стихийні і осягати певні цілі на певнім данім ґрунті.

Ми свідомо хочемо здійснити наше спільне українське підсвідоме національно-державницьке хотіння. Ми шукаємо раціонального, лоґічно найкращого, методу для здійсненя наших хотіннь ірраціональних, тоб-то хотіннь стихийних, нами одідичених, випливаючих з почуття та вродженого інстинкту, а не з лоґічних, розумових доказів. Власне оце шукання раціональних методів здійсненя хотіннь ірраціональних, не дозволяє нам обмежитись одною лише політичною наукою, а вимагає від нас ще й знання політичної умілости, політичної штуки.

Два основні питання зустрічаємо ми на її порозі. Перше: чи вже єсть, чи вже історично витворились, такі активні Українці, які цілим своїм єством (своїм інстинктом і своїми життєвими потребами) хочуть здобути собі на своїй Землі серед свого громадянства таку владу, таку силу політичну, щоб при її помочі збудувати свою власну окрему Українську Державу і тим забезпечити істнування та розвиток своєї нації? Коли-б таких Українців не було, всі українські теоретичні праці з обсягу політичної умілости (отже в тім числі і ці мої ⁣»Листи«) були-б практично безвартістні, бо даремно шукати методів здійсненя того, чого ніхто не хоче. Сотворити-ж стихийні вроджені хотіння словом і лоґікою — намагатись творити історію взад, а не вперед — розуміється неможливо. Я вірю, що такі Українці єсть і що з часом їх буде чим раз більше.

Про це питання буде ширше мова в иншім місці. Але й тут, і найчастіше, треба усвідомлювати це, що неусвідомлене, викликає тільки безцільну полєміку Українців між собою. Ненавидіти місцевих ⁣»Москалів«, чи ⁣»Ляхів«, чи ⁣»панів«, чи їх всіх вмісті, зовсім не значить хотіти мати на своїй землі свою власну Українську Державу. Українські ненавистники своїх ⁣»Москалів«⁣ вкінці завжди допомагали до будови на Україні Польщи. Ненавистники своїх ⁣»Поляків« — завжди опинялись у Все-Росії. Ненавистники своїх ⁣»панів«⁣ в протязі цілої нашої історії були по своїм стихийним хотінням найбільше придатним матеріялом для всіх хто хотів нищити Українську Державу. Врешті ненавистники у відношеню до всіх, крім своєї особи, завжди репрезентували на Україні найбільше дику політичну анархію, яка підрізувала в корінні всі українські державницькі змагання. Неґативні стихийні хотіння історично присущі (завдяки нашому недержавному колоніяльному істнуванню) більшости тих, що звуть себе ⁣»Українцями«⁣ не мають абсолютно нічого спільного з українськими стихийними хотіннями позитивними, опертими на любови до своєї землі і потребі знайти одну спільну політичну та національну мову зо всіма її мешканцями. Тільки на таких позитивних хотіннях може бути збудована Українська Держава і тільки люде, посідаючі такі позитивні хотіння, можуть що до вибору методів її будови між собою порозумітись.

Зачатки своєї державности ми оце знов втратили тому, що провід в сучаснім ⁣»свідомім українстві«⁣ належав власне ненавистникам. Вони України, як цілости, зо всіми її мешканцями, не любили; спільної політичної мови між собою не шукали, і державу українську приймали постільки, поскільки вона випадково йшла по лінії котроїсь з їхніх зненавистей до своїх-же власних земляків. Держава, якої завданням було-б допомагати мешканцям даної землі вирізувати себе взаємно — розуміється неможлива. Отже як найвірніще опреділеня характеру стихийних хотіннь ріжних українських громадських типів, з якими має діло українська політика, єсть першою умовою її успішности.

Друге: в якій мірі політична діяльність людей залежить од їх свобідної волі, і в якій мірі вона єсть результатом предопреділених і фатальних соціяльних законів, сильніщих ніж свобідна воля? Ясно, що про свідомий вибір того чи иншого методу політичної творчости можна говорити тільки тоді, коли прийняти факт істнування свідомої і свобідної волі поруч хотіннь вроджених, предопреділених, стихийних. Бо коли признати, що на політичну діяльність людей не має ніякого впливу їх свобідна воля, то питання вибору, а з ним і всі проблеми політичної умілости, одпадають самі собою.

Розуміється мова тут йде не про метафізичне розвязуваня неможливого до розвязаня проблему вільної волі. У відношеню до політичної умілости вистане усвідомити собі з цього проблєму тільки два доступні обсервації факти.

Перший: — кожна людина в кожнім положеню, вимагаючім рішеня, має завжди вибір рішеня і при тім вибір цей залежить вповні од її свідомої волі: залежить од того, якому з борючихся внутрі при такому вирішуваню стихийних, імпульсивних хотіннь людина силою своєї свідомої волі забезпечить перемогу. Очевидно, що чим свобідна свідома воля слабша, тим роля імпульсивних стихийних хотіннь (а з ними і ⁣»предопреділених соціяльних законів«) в життю даної людини (чи нації) сильніща, і навпаки.

Другий факт: найвищі форми людської духової і матеріяльної культури були сотворені людьми (і націями), які вірили в істнування свобідної волі і які свідомо вибірали між тим, що вони вважали злом, і тим, що в їх розумінню було добром.

Політики, які хочуть творити кращі в їх розумінню форми політичного життя для своєї нації, мусять бути волюнтаристами: мусять визнавати і здійснювати в своїх ділах принцип свобідної волі. Всякий соціяльний фаталізм єсть тільки проявом слабости волі. Крім того — раз прийнятий — він ще й сам по собі ослаблює волю, а з нею нищить в корінні і саму політичну творчість.

Це здавалось-би чисто теоретичне питання має для нас Українців величезну практичну вагу. Бо памятаймо що браком волюнтаризму і поширеням соціяльного фаталізму в політичнім думаню української провідної верстви пояснюється в великій мірі її нездатність до самовиховуваня, до самодосконаленя, до свідомого вибору методів політичної творчости і в результаті її нездатність до проводу і орґанізації своєї нації, а значить і нездатність нації до окремого індивідуального життя.

Навіщо має ця провідна верства зусиллям свобідної волі поборювати в собі свою недисциплінованість, свій еґоцентризм, свою зненависть до собі подібних, своє руїнництво, свою брехливість, своє інтриґанство, свою демаґоґію, своє зрадництво — навіщо має вона сушити собі голову над ріжницями напр. між республикою і монархією, над демократією і недемократією — коли ⁣»український народ має прекрасну мову, чудову пісню, багату територію і сорок міліонів«, які, при неминучій перемозі світової демократії, автоматично витворять українську націю і дадуть їй власну державу. Навіщо в початках російської революції було робити свідоме і тяжке зусилля в напрямі наприклад сотвореня власної української армії, і по що було притягати до державної праці здатних до цього діла людей, коли ⁣»упадок царської влади«⁣ і ⁣»перемога російської демократії«⁣ мали автоматично принести ⁣»визволеня всім поневоленим націям«. Навіщо за часів Гетьманства було думати про те, чи втягненя (в початках хоч-би і часткове) в сферу українського життя представників місцевої державної історичної традиції, місцевої економічної продукції і місцевої державної фаховости (тоб-то як раз всього того, що найбільше ⁣»демократичній«⁣ Україні бракувало) користне для України чи ні; — по що зусиллям свідомої і свобідної волі було обмежити хоч трохи своє зажерливе бажання влади і задовольнятись посадою головного редактора замість головнокомандуючого армією — коли, по фатальним законам соціялістичної науки, мала тепер настати скрізь влада ⁣»трудового народу«⁣ і тому можна було сміло дати повну свободу своїй стихийній заздрости та зненависти до багатших і до більше в державних справах досвідних ⁣»дворян, ґенералів, поміщиків і фабрикантів«. Навіщо тепер рятувати рештки конаючої України і робити зусилля в напрямі перевірки дотеперішніх політичних методів, що привели до катастрофи; по що хоч тепер почати відноситись поважно і свідомо до кожного свого вчинку в письмі, в слові і в ділі — памятаючи що кожний з цих вчинків має свої наслідки для буття цілої нації — коли большовики однаково ⁣»мусять упасти«⁣ і треба тільки хитро та тайком од инших вгадати, хто ⁣»мусить прийти«⁣ на їх місце — а ⁣»вгадавши«, далі ⁣»своєму нраву не препятствовать«.

Не тільки сучасна демократична інтеліґенція українська, але й всі инші (в тім числі і найбільше державно здатні) верстви українські хворі на брак волюнтаризму, заражені ґанґреною — ослаблючого і так вже слабу од природи українську волю — соціяльного фаталізму. Навіщо самому ставати — думають вони — українським державником; по що самому, своєю свобідною волею і своєю власною силою, робити тяжке зусилля в боротьбі з деструктивним і анти-державним українським руїнником; навіщо стягати на себе всю його зненависть і всі його обвинуваченя в ⁣»кровопийстві«, ⁣»карательстві«, ⁣»поміщицтві«, ⁣»куркульстві«, ⁣»не українськости«, ⁣»чужинстві«; по що самому лізти в це кодло, що кишить зненавистю, продажностю, рабською заздростю та зрадництвом і самому власними руками вичищати віками політично загажену українську хату — коли, на основі простого фатального соціяльного закону більшої фізичної сили, можна покликати до цієї неприємної державної роботи на Україні Москву або Польщу і себе, без всякого зусилля, до їх перемоги і до автоматичного винищуваня української анархії пристосувати.[1] Розум, совість і свобідна, керуюча свідомим вибором, воля кажуть: не робіть цього, бо це безчестно і безцільно; беріться самі до тяжкої державної праці, творіть самі свою власну державу на Україні, бо ще ваш обовязок, бо, не виконуючи його, в неробстві і лінивстві зогниєте, і як не дітей то внуків ваших знов виріже українська анархія, яку Москва і Польща можуть силою на час приборкати, але якої винищити з корінням вони не в силі. Власне слабість волі і гниле сковзання без всякого зусилля по лінії найменшого опору, за стихийним імпульсивним хотінням якого-б то не було, аби тільки ⁣»ладу«, не дає послухати нашим державно-творчим верствам цього голосу совісти, чести і розуму. Так само, як така-ж слабість волі не дає послухати такого самого голосу і українській демократичній інтеліґенції, не дає їй обмежити свого розперезаного бажання влади і дозволяє їй, як тому зґедзившомуся бикові, гасати по лінії своїх стихийних імпульсивних хотіннь зненависти, страху і заздрости, по лінії найменшого опору.

Коли Україна і на далі матиме таку безвольну провідну верству; — коли одна, консервативна, частина цієї верстви не зуміє своєю свобідною волею свої стихийні, здержуючі і орґанізаторські, інстинкти в собі в українськім напрямі розвинути, а друга — поступова і революцийна — не зуміє такою-ж свобідною волею свої рухові і руїнницькі стихийні хотіння обмежити — то можна з певностю сказати, що ані держави, ані нації української ніколи не буде. Будуть, як і досі, міліони співаючих, плачучих та взаємно себе вирізуючих пристрастних і безвольних українських тубольців, якими правитимуть нації волеві, тоб-то посідаючі провідні верстви з сильно розвиненим волюнтаризмом, з умінням орґанізувати себе і керувати своїми хотіннями, почуттями та пристрастями.

Але людина не може вибірати собі місця і часу свого уродженя. Приходячи на світ, ми вже застаєм в тому місці і часі, в яких ми уродились, таку чи иншу мову, територію, державно-політичний систем, таку чи иншу степінь розвитку духової і матеріяльної культури, таке чи пише перемішаня ріжних рас, і врешті одідичуєм по своїх предках такі чи инші вроджені нам прикмети, в тім числі такі чи инші стихийні імпульсивні хотіння. Коротко кажучи: ми застаєм таку чи иншу статику громадського життя. І всі ці вже сотворені, вже стабілізовані факти громадського життя — з хвилиною, коли ми починаємо самі на одідиченому нами ґрунті творити — можуть улегчувати або утрудняти нам нашу власну, керовану нашою свобідною волею, громадську творчість.

Силою інерції статика громадського життя — тоб-то абсолютно справедлива сума результатів попередньої свобідної творчости предків наших, їх добрих та їх злих діл — впливає на динаміку громадського життя, отже на нашу творчість, на те, що в даний момент нашим власним зусиллям здійснюється. І не рахуватись в політичній творчости, в динаміці громадського життя, з його статикою, з результатом творчости предків наших, з тим, що прийнято звати ⁣»законом мертвих«, — иншими словами: закривати очі на ті реально істнуючі перепони, які стоять на нашім шляху і не консервувати тих вже витворених розгонових сил, які сприяють нам — це значить творити політичні утопії, або епізодичні політичні авантюри.

Статику і динаміку громадського життя студіює політична наука. Прикладуваня до політичної творчости даних політичної науки входить в сферу політичної умілости, політичної штуки. Така чи инша рівновага між першою і другою — таке чи инше уміння використовувати для творчости дані науки — лежить в основі того, що прийнято звати політичною культурою. Вона тим більша в даній нації:

1. чим нація має більше нагромадженого досвіду, тоб-то чим більше спостережень вона в політичнім життю поробила і чим більше науки з тих спостережень вона для потреб дальшої своєї політичної творчости в своїй збірній памяти, тоб-то в своїй власній традиції, заховала;

2. чим більше розвинений в даній нації волюнтаризм, чим сильніща серед її активної провідної верстви свідома свобідна воля, яка рішає про вибір найкращих методів здійсненя хотіннь стихийних і про уміння або неуміння цими стихийними хотіннями на підставі даних науки, досвіду і традиції керувати;

3. і врешті, чим більша (випливаюча з двох попередніх прикмет) інтеліґентність даної нації, тоб-то чим більше розвинена серед її провідної верстви здатність спокійно і правдиво обсервувати громадські явища, знаходити між ними найбільше наближений до правди причиновий звязок, і уявляти собі наслідки акції, побудованої на такій лоґічній обсервації.

Коли провідна верства даної нації має слабу память,[2] слабу свідому волю і слабу інтеліґентність, при дуже сильній емоціональности, і коли вона памяти, волі та інтеліґентности в собі не хоче розвивати, то нація з такою провідною верствою не може мати ані політичної культури, ані побудованого на ній власного державного життя. Така нація може тільки вічно ⁣»відроджуватись«, перебувати в стадії вічного політичного булькотіння і стихийного примітивізму, в стадії недорозвиненої, незреалізованої, недержавної нації…[3]

Своєю скромною письменницькою працею — в тім числі і оцими ⁣»Листами« — я хотів-би по мірі сил спричинитись до збільшеня нашої української політичної культури. Очевидно розуміючи під словом ⁣»українська« — не якусь екстериторіяльну літературно-віроісповідну секту, ані якусь одну політичну партію чи ґрупу, а всіх мешканців нашої Української Землі, які на ній жили, живуть та будуть жити, і які для уможливленя спільного громадського життя мусять творити такі чи инші його політичні форми, мусять займатись політичною штукою, використовуючи для неї дані політичного досвіду, політичної традиції і науки.

 

 

——————

  1. Москва + українські москвофіли, або Польща + українські полонофіли будуть завжди сильніщі від самих ⁣»свідомих Українців«, як що останні будуть в своїй більшости репрезентувати місцеву політичну та соціяльну анархію і будуть уміти тільки ненавидіти своїх ⁣»москвофільських«⁣ і ⁣»полонофільських«⁣ земляків, не бажаючи і не уміючи політично порозумітись з ними во імя любови до спільної Землі і спільної оборони її потреб.
  2. Головними видимими ознаками слабої памяти в нації єсть: 1. малий розвиток рідної історії, як в історіоґрафічній, так і в історіозофічній (синтетичній) частині; 2. брак історичних лєґенд; 3. брак пошани до діл, могил та імен предків; 4. великий нахил до денаціоналізації і всякого рода ⁣»зміновіховства«⁣ серед провідної верстви; 5. велика восприїмчивість на найбільше абсурдні для реальних умов істнування нації, чуженаціональні поступові і революцийні доктрини; 6. врешті слабість консерватизму, яка єсть наслідком слабої памяти і безтрадицийности в минувшині та причиною такої слабої памяти і безтрадицийности в будуччині. Иншими словами: без зміцненя консерватизму не може бути зміцненя памяти і традиції в даній нації, про що буде мова дальше.
  3. Про ріжницю понятть: нація державна і нація недержавна; нація зреалізована і народність, або нація перебуваюча в стадії незреалізованих національних аспірацій — буде мова дальше.