Композитор і иньші оповіданя/Народна школа
| ◀ На вакациях | Композитор і иньші оповіданя Народна школа |
До ока ▶ |
|
В зелений понедїлок по скінченім Богослуженю війт Максим Куртий вийшов із церкви скорше, як иньші люди, і чекав серед невеликого громадського майдану, що стелив ся по-при церкву. Церква стояла на горбку між роскішними липами. Побіч горбка по одній сторонї майдану стояла школа, по другій — коршма. Він чекав на людий. Люди виходили з церкви спершу по два, по три, а опісля натовпом ринули доріжкою навскісь горбка на майдан. Зпоміж людий вихоплювали ся дїти і стрімголов збігали з горбка, вимахуючи руками немов крилами. Майдан скоро заповняв ся людьми і гомонїв. Максим Куртий розглядав ся по громадянах, а побачивши котрого радного кликав по імени:
— Куме Іване, куме Василю, тай ви, Юрку, — не відходїть, маю щось сказати!
Декотрі радні приходили самі і ставали коло свого голови в кружок. Війт відкашельнув значучо і став казати:Прийшло до громади письмо, що 20 с. м. відбудеть ся орґанїзация нашої школи!
Саме в тій хвилї зайшла між жіноцтвом якась голосна справа. Громадський присяжний Юрко Лисик зіпнявши ся на пальцї крикнув: — Тихо, баби!
Війт говорив дальше: — О 10-тій годинї приїде делєґат! Всї радні мають бути при тім!
На майданї зробило ся зовсїм тихо, але війт більше нїчого не говорив. Уся громадська старшина подала ся до школи, а люди розступали ся з пошаною. „Певно приїде декан або хто з консисторії“ — поясняли собі громадяни війтове оголошенє. Гамір ставав щораз голоснїйший, а війт і радні оглядали школу і радили, який зробити коло неї лад, аби громадї не було стиду.
В Окуньцях із давна була школа. Вона переходила з поколїня на поколїнє так, що в громадї і память померкла про її початок. Окунецька школа була за консисторських часів, не переводила ся і згодї, як школами став піклувати ся край, хоч про окунецьку школу край нїчого не знав. Окуньчани все самі дбали про школу, про вчителя, аби їх дїти набирали ся просьвіти. До шкільної науки Окуньчани мало мішали ся. За хлїборобськими орудками не було коли, а також могли спустити ся „на мудрійшу голову“ — на сьвященника. Впрочім мали й свої власні вуха тай очи. Кілько їхали чи йшли по-при школу, то чули, як дїтвора читала, аж відгомін ішов. В недїлї й сьвята учитель співав зі школярами в церкві, а батькам серце радувало ся. Довгими зимовими вечерами любили слухати, як „шкільник“ плавно читав дещо з Біблїї та иньших книжок. Часом при роботї нечайно запитували школяра: „Рече безумен в серцї своїм нїсть Бога!“ — Школяр поясняв, а вони додавали: „Так, так, і ми того вчили ся!“ Окуньчани не мали потреби мішати ся до шкільної науки.
В Окуньцях учителював Павло Апостол. Матері часто прозивали його Головкою, а то ізза того, що вмів дати собі раду з їх пустїями.
— Чекай! чекай! Підеш ти до школи, дасть тобі вчитель, що попамятаєш! — грозили матері неслухняним пустїям.
— А со буде, як я буду добре вцив ся і тихо сидїв?
— Тодї не буде бив!
— А соз?
— Піп дасть образок!
Справдї Павло Апостол усе вмів із пустїями полагодити ся. Він насамперед трібував по добру; як не помагало, давав погрозу, як і то не помагало, тодї заявляв вітцеви, що з тої муки хлїба не буде: Бог не дав дїтвакови талану до науки! Батьки завсїди згоджували ся з таким поглядом Павла Апостола.
Дуже часто родичі самі догадували ся, що у їх дїтий нема талану до науки. „Силуваним конем не доробиш ся, а дїтвак дома здасть ся!“ — звичайно говорили такі родичі. Правильно учнями Павла Апостола зіставали тілько „мало ізбранні“. Примусу шкільного Окуньчани зовсїм не знали. Так учителював Павло Апостол уже довгі роки. Він походив із мужиків десь на третьому селї. В Окуньцях Павло Апостол одружив ся, придбав дещо поля, але все пороздавав дїтям. Де й які школи покінчив, про се він сам не міг розказати. Цїкавим на те Павло Апостол звичайно відповідав: „Дав Бог такий талан, тай годї!“ Він змалку любив тулити ся коло дяків і від них переняв науку. Як в Окуньцях умер старий учитель — Павлови Апостолу було тодї 18 років — Окуньчани звернули ся до нього з бажанєм, аби пішов до них учителювати. Він не почував ся на силах, та за честь, яку йому Окуньчани тим зробили, він згодив ся. Початок був трудний. Всеж таки Павло Апостол переміг себе, а з лїтами навіть утворив собі власну методу. Як букварів ще не було, він повимальовував на куснях грубого паперу букви, брав такі букви між пальцї, підносив їх у гору, а дїти в один голос відчитували. Вивчивши так букв та складів, зараз приступав до читаня псалтирі. При тім свої поясненя і висновки він робив на взір, як сьвященник викладав у церкві екзеґезу. Важнїйші місця повтаряв з дїтьми, аж витвердили на память.
Павло Апостол мусїв раз приймити новість до своєї методи. О. парох принїс до школи букварі, роздав дїтям, а Павлови приказав учити з букварів. Тодї повторила ся з ним історія, де він за таке дїло добровільно був би не брав ся. Коли-ж скінчив читати з дїтьми букви писані, завважав, що давнїйше на те потребував богато більше часу і труду. Гадками дякував незнаному винахідникови буквара. З кріпкою вірою забрав ся до друкованого. Ішло яко-тако. Павло Апостол не тратив надїї, коли приступав до уступів. Читав про конї, корови, про коти, про миші і т. и. Дїти стали робити ся якісь свавільні. Апостол почав оживляти науку розговорами. Не йшло, бо дїти підносили такий вереск, відступали від предмету і опісля лише з великим трудом можна було спровадити увагу дїтий на властиву стежку. Як Павло Апостол розказував про корову, то дїти говорили, що вівця також має дійки, а курка нї, що у Червонюка нема корови, а дївка Гринькової носить його дитинї молоко, миш також має дійки. Павло Апостол мусїв понехати розговори, а дїти зачали бавити ся всячиною, щипати ся та бити ся. Павло Апостол не знав, на яку дорогу ступити. Лютив ся і карав дїтий. Одного разу він читав з дїтьми уступ про домашню птицю. Щоб дїтвору зневолити до уваги, він нечайно стріляв запитанями:
— Що робить како, он, глаго́л, ук, твердо? — спитав Павло Апостол дїтвака.
Ученик замняв ся, але відповів. По хвилї, гіркій хвилї Павлови видало ся, що з його очий зсунули ся якісь полуди і він прозрів. Зміст буквара не міг зацїкавити дїтий. В буквари була бесїда про кури, коти, корови, пси, що дїти самі добре знали, а про божеські річи там мало що говорило ся. Павло Апостол зробив так, як люди кажуть: „Богови сьвічка, а чортови огарок“. Він послугував ся від тодї букварем, доки дїти вчили ся пізнавати букви, опісля приступав до божеських книг. Одинокий і всевладний його настоятель парох о. Церкович нї разу не робив йому за те докорів. О. Церкович мешкав на другім селї, в Осою, то й не міг стежити за кождим ученєм Павла Апостола. Коли навідував ся до школи, то основно перепитував дїтий із молитов і катехізму, заставляв школярів читати апостола, співати церковні піснї, а чи учитель послугував ся букварем, чи псалтирою, в те він не вглядав. О. парох був задоволений, що дїти вміють те, чого Павло Апостол був в силї навчити.
Окуньчани помічали, що Павло Апостол старів ся. Се показувало ся звичайно при гостинї, як ось на весїлю, при хрестинах або поминках. За молодших лїт Павло Апостол любив забавити ся. Без нього не обійшов ся нї один родинний празник. Коли на празнику був о. Церкович, Павло Апостол сидїв на другім місцї; як о. пароха не було або був трудний і скорше опускав празник, тодї Павло Апостол засїдав перше місце, його лице розпромінювало ся, очи запалювали ся, і він вітхнено розказував щось зі сьв. Письма, найчастїйше з улюбленого всїма Откровенія Іванового. В міру хвилї й настрою він послугував ся також апокріфічною літературою, як „Лист Божий“, „Ходженє Богородицї по муках“ і ин. Чим дальше, то лице Павла Апостола покривало ся крапельками роси і він цїлий робив ся як губка намочена в плинї, але нїколи не ослабав. На старости-ж лїт його очи скоро меркли і він хитав ся. Громадяни тодї з пошаною випроваджували Павла Апостола в затишний кутик, де він просипляв ся. Однакож у шкільній науцї Окуньчани не видїли жадних змін, не добачували нїяких недостатків. Вони уважали, що Павло Апостол учить так само, як за молодих лїт, і так само добре, як учать усї вчителї по широкім сьвітї; а щоби була потреба заводити в школу якусь орґанїзацию, такого Окуньчани не збагали.Окунецька громадська старшина, війт і радні в сьвяточних огортках вичікували коло школи делєґата, що мав тої днини орґанїзувати їх школу. Юрко Лисик бігав навколо шкільного будинка і притовкав граблями нові сніпки, що були повшивані тут то там по стрісї, та дуже їжили ся. Пропуклини в стїнах були позалїплювані жовтою глиною і позабілювані вапном, ізза чого стїни виглядали здалека як розвішені ґеоґрафічні карти. Радні поспиравшись на новий пліт гуторили.
— Наша школа така сама, як співають у піснї: „Захотїла стара баба молодою бути!“ Скільки хоч пристроюй, а старе старим! — мовив Максим Куртий.
— Вікна геть повидували ся; леда вітер, і повисипають ся! — завважив радний Іван Гладкий. — Не мають чого тримати ся, зруб чисто спорохнавів! Старий уже будинок! Мій дїд приказував, що на місцї рубаний!
— Або то правда?! — сперечали ся радні.
Павло Апостол змозолений виглянув крізь вікно. Він повторив з дїтьми молитви, поперепитував увесь катехізм, уже й утомив ся. Радні догадували ся, чому вчитель зазирає в вікно. Вони також поглянули в ту сторону, звідки повинен був над'їхати делєґат. Дивили ся на дорогу, то на ярке сонце і міркували, який то вже час буде.
— А може делєґат уже в єґомостя? — завважив хтось із радних.
— І то може бути!— Юрку! чи їхав хто нинька або вчора на Осій? — запитав війт присяжного. Присяжний заперечив.
— А чи говорив хто з єґомостем про ту справу, може єґомость нїчого не знають? — спитав Юрко Ласик радних.
— Ей, люди, як би не знали! Кому-ж перше знати, як не єґомостеви! — рішили радні.
— Служби Божої мабуть уже не буде!
Радні знов дивили ся на сонце. Вони всю гадку мали, що делєґат буде духовна особа і приїде зі Службою Божою.
Недалеко за хатами затуркотїв віз. Радні стали бадьорити ся. За хвильку ізза хат показав ся парокінний візок.
— Комісарь їде! — крикнув Юрко Лисик.
— Який комісарь? — відворкнув війт.
— Справдї комісарь, в комісарській шапцї! — потверджували радні.
Тим часом окружний шкільний інспектор Бобовський в'їхав на майдан, а порівнявши ся з радними спитав:
— Є тут війт?!
Максим Куртий побіг до візка.
— Ви війт?
— Так, прошу ласки пана комісара!
— Рада громадська є?
— Є, прошу ласки пана комісара!
— Гаразд, будемо брати ся до роботи! — сказав Бобовський і жваво вискочив із візка, взяв свою теку з актами і пішов просто до школи. Війт поспішав за інспектором. Бобовський отворив двері, та побачивши дїтий, нїби завагував ся.— То наша школа тай наші пан учитель! — поважно рекомендовав війт.
Бобовський і Павло Апостол змірили себе очима.
— Розігнати той хайдер! — гукнув Бобовський.
Павло Апостол стояв у найдальшім кутику і тремтїв як звірюка загнана в тенета.
— Ідїть дїтоньки до дому! — сказав війт.
Дїти злопотїли як сполошеві кури і вибігли на майдан, полишаючи за собою хмару пороху і запах квасного житнього хлїба. За дїтьми висунув ся й Павло Апостол.
— Як бачу, у вас є якась школа! — промовив інспектор до радних, що входили до школи і ледви-ледви розміщували ся в вузеньких лавках. — Однакож така школа до нїчого! За вашу сю школу я нїчого не хочу знати! Тепер край заводить нові, добрі школи, і я приїхав з'орґанїзувати у вас таку школу! Пришлю вам уквалїфіковану силу, т. є. уздібненого вчителя, тілько ви мусите нинька декларувати ся, чим будете причиняти ся до коштів з'орґанїзованої школи? Тане мясо пси їдять, а за добру науку треба добре заплатити!
Бобовський говорив твердо та різко, як пристало на енерґічного чоловіка.
— Розумієте? — спитав кінчачи бесїду.
Очи радних звернули ся на війта. Максим Куртий важко зітхнув і відповів:
— Прошу ласки пана комісаря, наш учитель учить нам дїти як Бог приказав і громада з нього задоволена! Другого вчителя нам не треба, бо громада бідна, двох учителїв не в станї виживити! Бог сьвідок, що нїчого не можемо дати!Інспектор крутнув вусом.
— Недаром ваше село називаєть ся Окуньцї! Край хоче зробити вам добро, а ви стаєте против того окунем! — попрікнув він радних.
Настала мовчанка.
— Як же-ж буде? — спитав інспектор.
Радний Іван Гладкий відповів:
— Перепрашаємо — соненько боже, день білий, тії стїни, тай пана комісара — вільно панови комісарови нас ганьбити, коли ми того варті! Воно має бути нїби так, що за то, що Павло Апостол цїлий свій вік вірно служив громадї, громада пошиє йому торби і на старість пустить між люди, а не инакше, як за прошеним хлїбом!
Бобовський зрозумів ситуацию. Виясненє ледви могло що помогти. А в тім він приїхав не поясняти, а орґанїзувати школу, про те постановив іти просто до цїли.
— Так ви задоволені своїм учителем? Гарно, коли громадяни вміють оцїнити працю свого учителя! Скілько-ж ви йому платите? — спитав Бобовський.
Радні оповідали, а Бобовський записував собі дещо на папері. Громада давала свому вчителеви хату з огородом і по стілько й стілько збіжя озимого та ярого. Бобовський счислював ґарци, замінював на кірцї і оцїнював на гроші.
— Виходить, що скупо платите вчителеви! — завважив він.
— Ей, не скупо! Учитель має з живого і з умерлого, щось капне за „паси“, за посмертні картки, щось прийде з коляди, перед великоднем наскладають дїти покладків — має з чого жити! — поясняли радні.Бобовський старав ся всьому тому надати грошеву вартість, потім счислив з попереднїм.
— Отже громада платить найменше 300 зр.! — сказав Бобовський і вдивив в радних.
— Безпечно платимо! — потверджували радні, раді, що можуть показати, як вони вміють шанувати свого вчителя.
Бобовський узяв ся писати протокол. Писав скоро, десь колись загомонїв сам до себе, а радні мовчки вслухували ся, як скрипіло та посвистувало по папері перо.
— Зараз буде конець! — озвав ся Бобовський і прочитав написане. — Прошу підписати те, що ви чули! — сказав Бобовський наставляючи війтови перо.
Радні зацукали ся. Бобовський ще раз прочитав протокол і спитав радних, що їм не подобаєть ся, ізза чого не хотять підписати?
— Ми нїчого не перечимо. Як давали доси, так дальше будемо давати, що вчителеви належить ся, а про наші підписи може обійшло ся-б! — відмовляли ся радні.
— Так щож вам шкодить підписати ся на правду? Зрештою як хочете: не підпишете, не будете мати школи! — гнївно гримнув Бобовський.
— Підписуймо, панове радні! Адже-ж то не хто будь, а пан комісарь! — озвав ся врештї війт і радні підписали акт орґанїзацийний школи в Окуньцях.
— Хто знає, що то ще з того буде! — говорили потім ідучи до дому.
— Нїчого не буде, панська забавка тай годї! — відповідали иньші.
Остаточно всї згодили ся на те, що з того нїчого не буде і старали ся про все те забути, аби нїчого не було. Та ба! Ся орґанїзація почала товкти ся по сьвітї, як проклятий Марко. Бобовський полагодивши конче потрібні формальности, подав до суду о інтабуляцію будинка й огорода на річ школи в Окуньцях. В табулї огород був записаний на ерекцію, тож суд віднїс ся з запитанєм до прокураторії скарбу. Нараз о. Церкович дістав два несмачні письма з прокураторії і з консисторії. Консисторський референт писав: „Во виду того, що через нерадивість парохів богато церковного имінія, так званих дяківок, перейшло на фонди шкільні місцеві, приказуєть ся о. пароху під совістю і відвічальністю боронити ерекцію, хоч би то було сполучене з особистою стратою матеріяльною…“
О. Церкович таки добре налякав ся. Тепер він догадував ся, чому то Окуньчани тайком перепровадили орґанїзацию школи і не вміли нїчого сказати, коли він про се розпитував їх. О. Церкович постановив мати ся на бачности перед окунецькими парохіянами, а до дїла взяти ся за-горяча. Він метнув ся між правників. Опісля покликав Павла Апостола, довірочно розповів йому цїлу справу, потім оба підписали добровільну умову, силою якої Павло Апостол, як попереднїми роками, так і в біжучім роцї бере від о. пароха ерекціональний дім враз із огородом до власного ужитку, а за те з'обовязуєть ся служити церкві, обучати дїтий парохіян у церковнім пінію і помагати о. парохови в господарстві.
В тім самім часї о. Церкович за власні гроші наняв столяра і казав вставити в окунецькій школї нові вікна.Неначе крізь ті нові вікна орґанїзация стала продирати ся і коренити по селї. Спершу загуторили свояки Павла Апостола, що війт і цїла рада підписали ся, аби Павла Апостола вигонити зі школи, але вони не діждуть ся того. Вість оббігла Окуньцї і вернула ся з тим приростом, що Павла Апостола вже незадовго будуть гонити зі школи, бо для нового вчителя вже вставили нові вікна. Хоч Павло Апостол, бачилось, не дуже тим гриз ся, а про те його свояки заворушили ся. Вони зачали пильно вивідувати ся між людьми про орґанїзацию окунецької школи. Допитали ся того, що їх родича неминуче вигонять, а громада буде платати більші податки, бо на таке підписала ся громадська старшина. В Окуньцях зашуміло. Жіноцтво проклинало і лихословило всїх і вся. Сини зворохобили ся против батьків.
— Добре вам було підписувати ся на більші податки, як ви вже недовго будете жити, але що ми тай наші дїти! — докоряли сини батькам-радним.
Радні божили ся, цїлували сьвятий хрест, що вони на нїщо таке не підписували ся.
— А нові вікна що?! — глумили ся сини батькам-радним.
Радні стали звалювати вину на війта. В громадї витворила ся опозиция. Молоді ґазди злучили ся против старших і заходили ся скидати війта, раду і взяти керму громадських справ у свої руки. В опозициї вів перед Василь Загуменний і він мав зістати війтом. Максим Куртий чекав, чекав, коли справа сама роз'яснить ся, та коли їй не було кінця, він пішов до о. Церковича на пораду.— На крутарства у мене нема поради! Бувай здоров, Максиме! — гнївно відправив о. Церкович війта.
Максим Куртий зовсїм збив ся з пантелику. Ходив як сновида. Про Максимову авдієнцію у о. Церковича довідали ся Окуньчани. В селї ще дужше загуло. Громадяни слїдили кождий війтівський крок. Юрко Лисик занюхавши, звідки вітер віє, став тайком вислугувати ся „молодим“. Усякі письма, які приносив з почти, давав прочитувати опозициї. Та про те молоді не мали в руках нї одного конкретного факту. Люди говорили богато, але більше доказів не було, тілько що нові вікна в школї.
Днем перед Успенієм Юрко Лисик вертаючи з почти перекрадав ся в село що найкрутїйшими стежками. Крадькома зайшов до Василя Загуменного і показав йому кореспонденцийну картку. Загуменний прочитав. Якийсь Сапогівський писав до війта, аби він вислав по нього підводу. Він буде в Окуньцях учителем і приїде в день по Успенію. Підвода нехай чекає коло староства. Загуменний затер руки і кореспондентки присяжному не віддав. Ще тої самої ночи відбула ся довірочна нарада молодих. На Успеніє, коли люди виходили з церкви, Василь Загуменний з важкими думками стояв серед майдану. Коло нього ставали товариші „молоді“.
Максим Куртий вийшов із церкви між останнїми і простував краєм майдану до дому.
— Чого ви так бокуєте та прокрадаєте ся, пане начальнику наш? Вам тяжить щось на серцю? А ходїть-но сюди, ми зробимо вам полекшу! — гукнув Василь Загуменний і піднїс кореспонденцийну картку в гору.
Куртий завагував ся.
— Не стидайте ся, пане начальнику, ходїть близше! — вигукувала опозиция.
Радні громадські понуривши голови спішно виносили ся з майдану. Максим Куртий збентежений став перед Загуменним.
— Тепер заперечуй, що все неправда, що люди говорять! Ба, не заперечиш, бо он тут сьвідок! — кричав Загуменний і потрясав карткою над головою війта. — Ти хруню! Юдо Іскаріотський! Зараз зрікай ся війтівства, бо ти не варт бути війтом! — ревів Загуменний.
Куртий закусив зуби, затис кулаки і „замалював“ Загуменному з обох боків. Здавало ся, що цїлий майдан затряс ся і занїмів. Загуменний подав ся в зад, капелюх зсунув ся йому на лице. Він поправив капелюх, засичав і напруго кинув ся на Куртого. Та в тій хвилї його вхопили сильні руки за оба рамена і здержали. Загуменний шарпнув ся в зад, вирвав ся з рук і побіг до шкільного плота. На майданї счинив ся крик:
— Що робиш? Спамятай ся! Беріть війта до коршми! Ото раз урочисто!…
Загуменний виломивши кіл пустив ся за війтом до коршми. Двері були вже замкнені. Він гримнув пару разів у двері, але вони не пускали. Тодї він шарнув коликом по вікнах. Почувши бренькіт скла трохи схаменув ся.
— Де той війт? де він? Нема війта?! — викрикував Загуменний.
— Дай спокій, Василю, май розум! — уговорювали його люди.— Нема війта! Тепер я буду вашим вітом! — репетував Василь і ходив поміж людьми.
Надбігла жінка Загуменного і кликала його до дому:
— Ходи, Василуню, до дому, ходи, ходи! Будеш війтом, тілько ходи до дому! — лебедїла крізь сльози жінка і тягла Василя за рукав до дому.
Укінчений кандидат учительської семінарії Василь Сапогівський їхав з повітового міста до Окуньцїв на першу свою посаду. Він раненько полагодив невеликі свої орудки, на хвильку забіг до староства зложити службову присягу, опісля наняв жидівську однокінку і пустив ся в дорогу. Спішив ся, бо як твердив Жид-візник, до Окуньцїв був шмат дороги. Сапогівський розпитував по містї за окунецькою підводою, але не дуже то й дивував ся, що підводи не було; адже-ж він знав, що в сю пору хлїборобови нїяково відривати тягло від роботи. Так Сапогівський мусїв їхати з Жидом, та всеж не тратив надїї, що може в дорозї зустріне й окунецьку підводу.
Днина була погідна. По полях галайкали пастухи, покрикували погоничі при плугах. Хлїбороби звозили чорну ярину, орали, сїяли. Поля були сумні, опустошені. Над цїлою природою вже тяжіло щось важке. Тільки ранні озимини грали против сонця роскішною зеленю і манили око.Сапогівський жалував, що не їде з окунецьким громадянином. Він був би розпитав його про Окуньцї, про школу, про місцеві відносини і се могло-6 йому дуже придати ся. Пробував розпитувати візника, але нїчого не довідав ся.
Дорога робила ся нудна. Сапогівський їхав сам зі своїми думками. Ріжне думав. Ось він у перве вступає в ряди суспільних робітників; його становище буде не видне, а про те дуже важне. Мілїони селян, саме ядро руського народа, оповила несьвідомість себе самих, своєї ваги та сили і зробила цїлий руський нарід неповоротною, безсильною масою. Руському селянству дати хоч дрібку просьвіти, аби воно зрозуміло свою вагу, пізнало свою силу, а тодї цїлий руський нарід просто своєю елєментарною силою двигнеть ся і спадуть самі від себе тисячлїтнї окови… Сапогівський не гадав замикати ся в школї, він думав просьвічувати молодих і старих. Чув себе вельми щасливим, що вже може працювати для рідного народу, що може віддячити ся братам-селянам. Адже-ж коли він учив ся в школах, його брати й сестри, також селяни, працювали на нього, він жив їх працею. Працюючи в Окуньцях він буде працювати для ріднї і цїлого руського народу. Дарма, що він одиниця; праця мілїонів і для мілїонів, се праця тілько одиниць.
Сапогівський вдивлював ся в кожду стрічну фіру і запитував візників, чи вони не з Окуньцїв. В половинї дороги заплющив очи і полинув гадками до Окуньцїв. Задумав заложити шкілку овочевих дерев, розвести пасїку і провадити взірцеву управу огородини. Коли розглянеть ся в місцевих відносинах, зараз заложить читальню, позичкову касу, хор, та запровадить аматорські вистави. Те все виконає, хоч би в селї не було нї одного письменного чоловіка. За одну зиму він вивчать пів села читати і писати. Тільки не жалувати сил і не бояти ся працї, то все можна зробити. А він бажав собі працї, працї громадської, і чув себе гаразд підготовленим до неї. Хоч у школї не належав до визначних учеників, та про те богато читав, розправляв з товаришами, праглядав ся до реального житя, через те заздалегідь виробив собі ясний погляд на завданє свого житя…
Було добре з полудня, як Сапогівський під'їздив до Окуньцїв. Він розглядав ся по нивах, вдивлював ся в людий, що працювали тут то там недалеко дороги, напружував зір, щоб уловити зверхнїй вигляд села. На дорозї біля крайньої хати побачив гурток селян. Жид-візник став дужше підганяти коня і вони скоро були коло того гурту. Візнак потряс важками, гукнуа „вйо“, але селяни не чули, що коло них дїяло ся, не дивили ся в ту сторону і не вступали ся з дороги. Шкапа впхала голову між селян і стала на всї чотири ноги.
— Слава Богу! — гукнув Сапогівський.
— Слава на віки! — відповіли селяни.
— То Окуньцї?
— Окуньцї! А пан далеко їдуть?
— До вас! Де тут війт?
— Війта нема, але ми скажемо те саме, що й війт!
— То кажіть! — зажартував і взяв ся злазити з візка, щоб розпростувати трохи кости.
— Ади! вже глузує! — гнївно завважав хтось із селян.Сапогівський схаменув ся.
— Я не глузую, мене призначили до вас на вчителя і я рад з вами познайомити ся! — мовив трохи заклопотаний.
— У нас, хвалити Бога, є свій учитель, а пан не мають по що дальше трудити ся, громада вас не потребує! — промовив з гурту Василь Загуменний.
Сапогівському вдарила кров до голови, ноги під ним задилькотїли, а груди йому сперло мов стисками. Він скорше сподївав ся грому з ясного неба, як такої відповіди. Чув, що не може і не має що на те сказати. Машинально виняв з кишенї пачку тютюну і недоладно крутив папіроску. При тім зачав розуміти, що громадяни заздалегідь заладили ся против нього. Вони всї були з палицями. Сапогівському зробило ся лячно і соромно. Не вже-ж вертати ся?! Окуньчани бачили його ваганє, тому аби справу приспішити, звернули ся до візника.
— А-ну, Жиде, навертай! та їдьте з Богом, звідки приїхали!
— Що то значить навертай? Нинька вільна дорога кождому, я маю інтерес до арендара, я голоден і кінь голоден… Як то може бути навертай? — розкричав ся візник.
Сапогівському подобала ся Жидова бесїда. Так з місця завертати ся нїяково, ще й по хребтї легко дістати. Йому приплила гадка хоч підступом дістати ся в село, а там є якийсь учитель, війт, може й сьвященник. В селї покажеть ся, що то за ковінька, тай буде безпечнїйше. Сапогівський на силу розсьміяв ся і промовив:— Люди добрі! Я вам нїчого не винен, а ви менї також! Жид каже, що він голоден! Гадаєте, що я не голоден? Пустїть мене в село, нагодуйте, а опісля гонїть!
Окуньчани поглядали один на одного і всьміхали ся.
— Щож, боїте ся мене, такого харлака? — говоров Сапогівський і розвів руки, щоб Окуньчани йому добре приглянули ся.
— Нема вовка, нема чого бояти ся, а нам громада наказала пана не пустити в село! — відповіли селяне.
— Згляньте на Бога, я голоден! — лебедїв Сапогівський.
Окуньчани заметушили ся, радили раду.
— Зрештою нехай пан ідуть з нами!
Сапогівський ішов селом, приглядав ся загородам, обсервував супроводжаючих, стріляв запитанями і анї разу не міг збагнути, за що впала на нього така халепа. Загороди виглядали статно, стрічали ся садки з цьвітниками, від людий не воняло алькоголем. Нараз якась погана бабище, що стояла серед подвіря, взявши ся під боки так заверещала: „Кійом заволоку!“ Сапогівського обхопила лють. Заразом йому було жалко і соромно за самих селян. Він любив селян, знав, що вони не такі осоружні, а однакож його поразила їх грубість. Його запровадили до школи. Він назвав себе перед Павлом Апостолом і попросив пояснити йому, що се все значить ся. Павло Апостол замняв ся, бубонїв, що він нїчого не знає, нї до чого не мішаєть ся, то громада зайшла собі щось з війтом.
Сапогівський добув гроші і звернув ся до Загуменного, аби роздобув для нього дещо з'їсти. Загуменний оглянув гроші і звернув їх Сапогівському.
— Чей між людьми знайдеть ся дещо і без гроший! — відповів Загуменний, вийшов на двір і переказав до своєї ґаздинї, аби зварила яєць і прислала з хлїбом до школи.
Коло школи стали збирати ся селяни і дїтвора. Жінки брали дїтваків на руки, входили до сїний і крізь відчинені двері оглядали Сапогівського; потім показуючи на нього дїточою рукою приговорювали: „Отой, отой, видиш, який!“ Ґазди входили до середини. А в серединї йшли розпити. Окуньчани випитували Сапогівського, звідки він родом, куди їхав, як то далеко і т. и. Сапогівський рад, що може розговорити ся, щиро розповідав, що він хлопський син, має ще родичів, братів, сестер… Коли старші дїти попідростали на робітників і родичам зробило ся лекше, то його наймолодшого дали до шкіл. Він учив ся в семінарії у Львові і сього року скінчив науку. Окуньчани запитали Сапогівського, чому він не сьвященник, коли вчив ся в семінарії? Сапогівський пояснив, що иньша семінарія для сьвященників, а иньша для учителїв. І він був би вчив ся на сьвященника, але родичі не спромагали. Окуньчани знов спитали, хто йому поміг доступити таких високих шкіл, адже-ж хлопських дїтий там не приймають, хиба якого круглого сироту, що ним заопікують ся милосерні пани.
— Хто вам таке казав, той ваш ворог! — аж скрикнув Сапогівський. — Вашим дїтям вільно вчити ся у всїх школах, разом з панськими дїтьми! Хлопським дїтям вільно вчити ся на вчителїв, на сьвященників, судіїв, адвокатів і на все, що кому подобаєть ся!Сапогівський говорив плавно і почав горячити ся. Селяни так і впили ся в нього очима.
— І вже богато хлопських дїтий покінчило високі науки! Сама хлопська справа вимагає того, щоб як найбільше хлопських дїтий кінчило високі науки! — проречисто говорив Сапогівський і знехотя попав на зміст свого відчиту: „Наука і Русини“, який він читав у кружку товаришів. Він не сподївав ся, що той відчит так йому придасть ся. Сапогівський з жаром виголосив цїлий відчит з памяти, обясняв його прикладами з житя і спостерігав, що вражає слухачів. В тім до кімнати увійшла молодиця з дитиною на руцї, поклала на стіл бохонець хлїба і кілька яєць, а сама відступила ся до порога. Павло Апостол поклав коло хлїба сіль та ніж і попросив Сапогівського покріпляти ся. Сапогівський їв, а селяни торочили на ново те, що розповідав Сапогівський.
— Уважаєте?! Ми на те все дивили ся і нам здавало ся, що инакше не може бути! — гуторили громадяни.
Сапогівському було любо прислухувати ся. Тим часом Павло Апостол почав сопіти, віддув долїшню губу і сував клапчастими бровами. Він завважив, що вода плине не на його млин і почав показувати, що в тій хатї він пан. Дальше здіймив з полички товсту книгу і попросив Сапогівського, аби він показав, як то у Львові в семінарії співають ірмолой. Сапогівському зробило ся сьмішно і прикро, що з тим старим, безвинним чоловіком приходить ся йому гризти одну кістку, але він мусїв — був визваний. Він розумів ся на ірмолоґіонї: вибирав що найгарнїйші партії, відповідні до свого півбаска, і співав. Окуньчани влесливо глядїли то на Сапогівського, то на вікно, як коли-б забренїла шиба.
Сапогівський перестав співати, перейшов ся кілька разів по кімнатї і зупинив ся коло молодицї, що принесла для нього їду.
— Чий ти синку? — спитав хлопчика, що його держала молодиця на руцї. Хлопчик відвернув ся і приляг до мами.
— А вже-ж, що татів! — відповіла молодиця.
— То Василїв! — відповідали люди, показуючи на Загуменного.
Сапогівський узяв хлопчика за руку і мовив:
— Не бій ся мене, дитинко, а послухай, що я тобі скажу! Я дякую твому таткови, твоїй мамочцї, вашим курочкам — чорненькій і чубатенькій за те, що мене нагодували і не дали з голоду вмерти!
— Господи сохрани! — крикнули селяни.
— Як виростеш, синцю, то вчи ся на сьвященника, на адвоката, судію, а на вчителя нї, бо тебе в село не пустять!
— Не ріжте нас, пане, без ножа! — скрикнув Загуменний. — Чоловік темний і дурний, то собі рівня! Признаю ся перед вами і перед цїлою громадою, що я найбільше накоїв вам лиха, а тепер навіть не знаю, чи сьмію просити, аби ви зістали ся в нас! Що було, те минуло, а пан най таки зістають ся з нами!
Всї присутні заворушили ся.
— А прошу… я нїчого… менї нїчого до того… прошу спитати ся ще о. пароха! — бубонїв Павло Апостол.— Як що робити, то зараз! Нехай пан їдуть до єґомостя, ми даємо зараз підводу! — говорили ґазди і розходили ся до дому.
Минув рік. В Окуньцях стояла нова з цегли побудована школа. Першого вересня мали її посьвятити і розпочинати в нїй шкільну науку. Громадяни з гордощами поглядали на сю червону палатку, що стояла між соломяними стріхами як райська птаха, а сторонським людям залюбки пояснювали, що вона стоїть на місцї коршми. Насупротив стояла стара школа з новими вікнами. Нові вікна захоронили її для Павла Апостола. Коли Сапогівський удав ся до о. Церковича, переконав ся, що йому не судило ся вчителювати в Окуньцях. О. Церкович із причин правної натури не міг відступити Сапогівському стару школу, а иньшого будинку придатного на школу в Окуньцях не було. Сапогівський від'їхав.
Кілька день опісля Максим Куртий дістав урядове письмо з приказом, аби громада безпроволочно постарала ся о шкільний будинок з огородом, до чого вона актом орґанїзацийним зобовязала ся.
— Ще мало лиха! — падькала громадська старшина і рада в раду рішила піти всїма до єґомостя, а як єґомость не поратують, то видко громадї суджено загибати. Куртий вислав до о. Церковича старшого брата церковного, аби промостив справі дорогу. О. Церкович переконавшись, що Окуньчани і гадки не мали присвоювати собі ерекцію, взяв ся до дїла з серцем і розумом. За його почином громада сторгувала у дїдича коршму і прирадила намісь неї будувати школу.
Господи! Яка радість запанувала в Окуньцях. Жінки витягали в сувоях полотна заховані свої ощадности і з ухмілкою віддавали мужам, аби зараз заплатили за коршму, бо „лихий не спить“. Окуньчани заплатили дїдичови гроші і виписали йому в усїх руських часописях подяку. Парохіяни зачинали кожду справу з о. Церковичем подякою за те, що доконав такого дїла. Вони-ж бороли ся з коршмою предовго, шлюбували в церкві на сьв. Євангеліє, підносили руки на місиях, закладали братства, раз символїчно погребали коршму і поставили над нею хрест, і нїщо не помагало. Коршма дальше стояла собі обік церкви і здавало ся, що до суду-віку стояти-ме. Аж ось і нї! Гримнула непоборна твердиня деморалїзациї.
— То пішло з єґомостевої легкої руки, — мовили окунецькі парохіяни. На місцї коршми станула школа; такої слави завидували Окуньчанам доохресні громади.
Інспектор Бобовський заздалегідь умовив ся з о. Церковичем, що 1 вересня відбудеть ся посьвяченє нової школи, урядованє комісиї колявдацийної і впровадженє вчителя в його чинности.
— Буде то красна форма, котра Окуньчанам будь-що-будь належить ся! Окуньчан трохи притиснуло ся, але вони добрі людиська! — казав Бобовський.
Посьвяченє відбуло ся величаво, як народне сьвято. Також урядованє комісії і відданє ключів учителеви Адамови Тисло мало вид сьвяточний.При тім Окуньчани згадали інспекторови про Сапогівського, але інспектор відповів, що Сапогівського зовсїм нема в його окрузї і він дає їм учителя досьвідного. Окуньчани подякували.
— Сапогівський чи Тисло, всьо одно — всї вчителї вчать ся в одній школї! — говорили Окуньчани.
Адам Тисло, родом міщанин, був середнього росту, молодий і ще нежонатий. Хоч уже кілька лїт учителював на селї, одначе село не вабило його. Натура тягне вовка до лїса. Він не розумів сїльського супокою, анї того безупинного і мозільного порпаня землї, не розумів гусий нї сїрих воробцїв. Він не кидав надїї дістати ся до міста, а тимчасове своє житє на селї вважав якоюсь карою за свій пустий розум, що його колись пересадив із ґімназії до семінарії.
Тисло зараз забрав ся в Окуньцях до роботи. Дїтий, що були в шкільнім віцї, подїлив при помочи Павла Апостола на два степенї. На перший степень вписав усї дїти, що зовсїм не ходили до школи, на другий степень призначив ті дїти, що вчили ся під Павлом Апостолом. Він ще заміряв по часї утворити й доповняючу науку.
— Як школа, то нехай буде школа! — говорив сам до себе Тисло, складаючи катальоґи, реєстри, викази. Він післав Юрка Лисика з виказом дїтий по селї, щоб оповістив хата від хати, котрі дїти мають ходити на щоденну науку, та аби в означенім дни родичі приводили дїтий до запису. Тисло бажав тим способом піднести вагу школи і запізнати ся з людьми. Громадян чимало здивувало, що вчитель так скоро розвідав ся, які в кого дїти.
— Громадське дїло, треба йти, коли кличуть! — бесїдували батьки йдучи до школи. Декотрий отець провадив дитину, а більше йшли самі. До школи входили гуртом. Тисло сидїв на катедрі при столї. Він розпитував і вишукував імена прибувших у своїм реєстрі, брав за перо, щоб зазначити впис їх дїтий, але богато батьків заявляли, що вони не будуть посилати дїтий до школи, бо нема за ким. Тисло став пояснювати, що так не можна. „Як кождий мусить ставити ся до війська, так кожда дитина мусить ходити до школи!“ — говорив він. Батьки зглядали ся один на одного, відступали ся, а сьвіжо прихожі приступали до катедри. І знов те саме. Одні батьки не могли посилати дїтваків на науку, бо вони були дома одинокі, иньші тому, що не мали пістунки для молодших дїтий, иньші радо посилали би дїти до школи, коли-б у них були хлопцї, а то були дївчата, а дївцї письмо непотрібне.
Тисло поясняв з початку і з кінця, та громадяни немов не розуміли його, а деякі ще дужше впирали ся та не хотїли посилати дїтий на науку. Ті, що були вже відійшли, завертали ся і сьвідчили ся цїлою громадою, що вони бідні, не мають за що справити огортки, обуви на дїтий, або що їх дїти „такі“, що не годять ся до школи. Тисло аж тратив рівновагу в тій суятнї. Та ось над'їхав по-при школу Василь Загуменний з обірником. Він пригадав собі, що треба би записати старшого хлопця на науку, зупинив конї серед дороги і поступив до школи.— Прошу пана вчителя записати мого Петруся, аби він учив ся на сьвященника! — сказав Загуменний.
Люди всьміхнули ся. Тисло видивив ся на босого, замурзаного Загуменного, на його довжезний батіг і просто скипів.
— Ви строїте собі зі школи жарти, а я не люблю і не маю часу на такі забавки! Памятайте, аби завтра всї дїти були в школї і бувайте здорові! — сказав розлючений Тисло і перестав дальше записувати.
— Як же-ж там? — питали громадяни батьків, що вертали зі школи.
— Йому клади лопатою, а він усе своє торочить! — відповідали батьки.
Тиждень опісля до Окуньцїв прийшов гайдук за кару на тих, що не посилали дїтий до школи. Війт приказав Юркови Лисикови опровадити його по селї.
— Ади, які жарти любить наш пан учитель! Таке у нас ще не водило ся! Що він собі гадає?! Хиба над нього вже нема нїкого старшого?! Ходїм до єґомостя! — викрикували обиджені батьки і пішли валкою на друге село до о. Церковича. Деякі більше догадливі громадяни поспішили до вчителя. Вони поодиноко заходили до кімнати Тисла і заявляли, що як би пан учитель потребував коли підводи, вони кождої хвилї дадуть, що в їх ґаздинь незгірші курчата, певно не обійдеть ся пан учитель без масла… На останку висловлювали своє бажанє, аби вчитель не почитував у школї їх дїтваків, бо про одного дїтвака школа буде школою і про се нїхто не довідаєть ся.
— Якийсь дуже великий пан той наш учитель! — казали ті, що пробували щастя.— Нїби великі пани не люблять дурнички! Нова мітла добре мете! — відповідали иньші.
Вернули ся ті, що ходили з жалобою до о. Церковича. Вони чекали коло школи, бо о. Церкович обіцяв ся прибути і поговорити з учителем. Коли чеканє видало ся їм трохи за довге, вони пішли всї до вчителя і різко зажадали, аби він повиписував їх дїтий зі школи, а незадовго прибудуть єґомость, то з ним поговорять!
— Як то, що поговорять?! — гнївно допитував ся Тисло.
— Що нам до того, що ви будете собі говорити! — відповіли селяни.
— Вашому єґомостеви до мене зась, як менї до єґомостевої церкви! Забирайте ся і не перешкаджайте менї! — заверещав подразнений Тисло.
Окуньчани подали ся. Богатші ґазди поплатили шкільні кари грішми, а бідні мусїли відсиджувати їх у повітовім арештї. В Окуньцях нїхто не вірив у можливість такої кари. Бідаки почувши засуд на арешт, уважали його за невдатний жарт і скоро забули про нього. По часї одначе явили ся в селї жандарми і пігнали всїх засуджених батьків до судових арештів.
— Ми гадали, що хоч бідному чоловікови та треба бути чесним, отже нї, дожили ми такого, що про нищету бідний мусить валяти ся по криміналах! — голосили арештанти йдучи селом і плакали без сорому навіть перед дрібними дїтьми. Між Окуньчанами пішов пополох. Вони мали собі за честь, що не конче знали, котра стежка до суду, а тим часом нї з сього нї з того могли попасти ся там „на склад“.За те Окуньчани стали додивлювати ся, що то за птаха їх новий учитель. Від разу впало їм у очи, що вчитель не співає з школярами в церкві. Вони часто ставали коло школи і надслухували, що там дїють дїти. Звичайно в школї було тихо, хоч мак сїй! Окуньчани уважали те за недобрий знак. Дальше батьки почали перепитувати школярів з молитов. „Отче наш“ та „Богородице Дїво“ дїти вміли, а иньші молитви баламутили, або й позабували. В селї почало варити ся. Громадяни прирівнювали Адама Тисла до Павла Апостола, при чім показувало ся, що Тисло не варт був за один волосок з голови Павла Апостола.
Одної недїлї, як о. Церкович мав службу божу в Окуньцях, громадяни обступили його на цвинтари і почали домагати ся, аби зробив у школї лад, бо як дальше так піде, то хиба всї батьки мусять гнити по криміналах, а дїти стануть нїмаками.
О. Церкович пробував успокоїти парохіян, та коли гурт почав дужше викрикувати, він заявив, що після нового права сьвященники нїчого не мають до школи, а він тим більше не хоче в ту справу мішати ся, бо його вже й так окричали ворогом школи. І поїхав до дому.
— Як то може бути, щоби перше мали право, а тепер нї? То баламуцтво! Очи видять, що вони вже знюхали ся як лисі конї! Коли так, то даваймо собі самі якусь раду! — вигукували Окуньчани.
Вони стали ще дужше підзирати кождий крок Тисла, випитувати дїтий, про що вони читали у школї, що говорив вчитель… Тисло був із справами рільного господарства не конче добре обзнайомлений і для того при науцї трафляли ся йому заключки. Громадяни взяли його за те на сьміх. Глумили ся з Тисла між собою, а ще дужше перед школярами. Тисло завдав дїтям з другого ступня пару краковячків вивчити на память. Дїти не розуміли нї слів, нї виговору завданя. Вони лазили по всїх усюдах і як попугаї машинально повтаряли: „Краковячік цїя“, то „На Вавіль, на Вавіль“ в найріжнїйших змінах. Родичі покмітили се.
— А недочеканє його, аби наші дїти ломили собі язики якимись його циганськими витребеньками! Рушай, лобуре, до роботи! — І родичі зі злістю відбирали у дїтий книжчини і ховали до скринї. Від того часу Окуньчани звичайно ховали книжки під ключ, а видавали їх дїтям тілько до школи. Тисло завважав зміну на дїтях. Перше вони робили в науцї поступи, аж нараз усї зробили ся якісь тумановаті. Тисло зразу грозив, а дальше карав дїтий прутом. Батьки обставали за дїтьми, коли-ж не помагало, вони загрозили Тислови кіями. Тисло спровадив собі револьвер і оповістив про се громадян кількома вистрілами в повітрє. В школї нї трохи не пішло лучше. Часто покарані дїти втїкали зі школи до дому. Громадяни стрінувши на дорозї гурток школярів говорили:
— Як там учитель… який він учитель… як він вас бити-ме, то ви, дїтоньки, втїкайте зі школи і верещіть здовж селом!
Положенє Тисла робило ся щораз прикрійше. Йому остогидли Окуньцї, його серце накипало злістю.Одної днини Тисло вдарив дїтвака Івана Гладкого пару разів по плечех. Хлопчище стрілою вилетїв зі школи, біг селом і кричав: „Аяяй, аяяй!“ При тім ніхтями драпав собі плечі, а коли прибіг до дому, одно його рамя було цїле в крови.
Іван Гладкий зараз заладив конї і повіз сина до суду. По дорозї він зупиняв людий і просив подивити ся на покровавленого дїтвака. Тисло зажурив ся. Він уже не довіряв сам собі, припускав, що в злости за сильно вдарив дитину і протяв прутом шкіру. Окуньчани зрадїли. Трафив свій на свого! Вчитель певно піде до криміналу, — загально говорило ся в громадї. Тисло перестав побивати дїтий. Але-ж дїти робили ся нестерпно здуфальні. Тисло мусїв оглядати ся за способами против того, які давали-б і йому захорону перед правом. Він задумав покористувати ся параґрафом із шкільної інструкциї, що допускає тїлесну кару, яку міг виконати на дитинї рідний отець в присутности членів шкільної ради місцевої. Тисло удав ся з тою справою до о. Церковича. Він пояснив своє невідрадне положенє і просив помочи.
— Питанє, чи я тепер можу вам помогти! Зараз на початку я радив вам, як трохи досьвідний чоловік і як обзнайомлений з місцевими обставинами, щоб ви не потягали до школи всїх дїтий! Ви покликували ся тодї на закон і на свою присягу! Щож закон?! Nulla regula sine exceptione! А при тім наш шкільний закон не зовсїм ідеальний і скажу вам правду в очи, що при вашім строгім приложеню його за сьвіжа в Окуньцях він вийшов для людий пакісливим. Люди були не приготовлені до нового ладу, ізза того заходила конечна потреба поробити виїмки! Пан Тисло потисли!
— Бо Тисла тисли, о. добродїю! — перебив Тисло бесїду о. Церковича.
— Погодїть! Я не хочу робити вам прикрість своєю бесїдою! — говорив дальше о. Церкович. — Позвольте тілько менї виговорити ся! Вашу школу треба би захвалити! Я знаю, що ви маєте широкі відомости і можете чогось більше навчити, як Павло Апостол, однакож по за строге приміненє закона, ваша школа не показала навіть таких зовнїшних успіхів, які давала школа Павла Апостола. Коли я спробую захвалювати вашу школу перед мужиками як таку, що колись пізнїйше дасть користи, то моє захвалюванє буде виглядати як грушки на вербі. Дальше ви, добродїю, пошкодили собі, що не провіривши справи відмовили менї публично перед селянами всякої інґеренциї до школи. Через сю вашу похопність і через те, що стало ся на цвинтари, я вийшов перед людьми вашим сторонником. Мішаючи ся в ваші справи так, які вони сьогодня є, я на-певно викличу у парохіян ще більшу нехіть до себе і не тілько що вам не поможу, а ще гірше попсую свої духовні справи. Коли-б я нинька міг упевнити Окуньчан, що маю над вами право і покарав вас хоч на макове зерно, гадаю, що цїлу вашу справу полагодив би я одним махом. Та поки що, таке полагодженє справи неможливе!
О. Церкович перестав говорити і засьміяв ся.— Проповідь була гарна, тепер картайте мене, отче! — зажартував Тисло і оба сьміяли ся…
— Кажіть, пане учителю, як вам помогти, бо я сам нїчого не придумаю! — озвав ся о. Церкович.
Тисло жалував ся, що від коли перестав послугувати ся прутом, від тодї з його школи щезла всяка дисциплїна.
— А вже зі всїх дїтий найгірший Щурів хлопець. Мов справдїшний щур, він лазить попід лавки, забирає дїтям хлїб, щипає за ноги, а дїти пищать, кричать, скачуть поверх лавок. По тім, що зайшло з Гладким, я бою ся карати тїлесно, а про те бачу, що без того не обійдеть ся! І шкільна інструкция допускає тїлесну кару!
При тих словах Тисло виняв із кишенї свиток паперу, прочитав дотичний параґраф і говорив дальше:
— Не инакше, як у присутности о. добродїя і війта, як членів ради шкільної місцевої, Щур мусить покарати свого хлопчиська, а то буде пострахом для дїтей і для старих, бо як я вже трохи вивідав ся, батьки самі давали дїтям потугу до сваволї.
— Штудерно зложене лїкарство, той ваш параґраф, нема що казати, коби лише воно не було за сильне! — мовив о. Церкович.
— Иньшого виходу нема! — мовив Тисло.
— Я сам то виджу, а всеж може-б ви могли обійти ся без мене при сїй операциї! Та остаточно згоджуюсь на вашу гадку, аби ви не думали, що я ваш противник…На другий день о. Церкович поїхав до окунецької школи на науку релїґії. По науцї Тисло пустив усї дїти до дому, тілько малого Щура задержав у школї. Незадовго до шкільної кімнати війшов Максим Куртий з старим Щуром. Тисло дуже поважно пояснив цїль, із за якої вони всї зібрали ся, прочитав а інструкциї потрібний параґраф і завізвав Щура-батька, аби зараз покарав сина. Хлопчина розплакав ся.
— Не вже-ж я став на завадї цїлому сьвітови, що на мене першого така кара? — здивовано питав старий Щур.
— Все хтось мусить бути першим! — відповів Тисло.
Щур поставив питанє яснїйше:
— Як то, при єґомостеви і при всїх вас я маю бити свою власну дитину?
— Адже-ж ви чули, що каже параґраф! — мовив Тисло.
— І єґомость так кажуть?!
О. Церкович нїчого не відповів.
Старий Щур здрігнув ся, вхопив сина за обшивку від сорочки, перевалив його поперек лавки і як мав у руцї черешневу палицю, лише заплював у руку, так став нею обкладати дїтвака. Дїтвак крикнув пару разів: „Тату! Татусю!“ — і замовк. О. Церкович і Куртий зміркували по очах Щура щось недоброго і незамітно вийшли зі школи. Тисло здеревів і занїмів. Він то піднїмав руки, то спускав у долину, аби вхопити конець палицї, але не встиг зловити.
Нараз Щур пустив сина на підлогу, обернув ся і потяг палицею Тисла по голові через ніс. Тисло втїк. Щур замахнув ся палицею в ту сторону, де стояв о. Церкович, та бачучи що в школї нема нїкого, немічно опустив палицю і заломив руки над сином. Він підняв зомлїлого хлопця на руки і йшов до дверий. У дверєх зіткнув ся Щур з Тислом, що з закровавленим носом біг зі своєї кімнати до школи з наладованим револьвером. Їх очи зустріли ся над запомороченим школярем. Тисло не кажучи нї словечка завернув ся до своєї кімнати, а Щур ронячи сльози пішов на дорогу. На дорозї він розглянув ся, немов міркував, де він, прочитав напис на школї: „Народна школа“ і поволїк ся до дому, несучи на руках тяжко скараного дїтвака…
