Композитор і иньші оповіданя/На вакациях
| ◀ Останнїй бій | Композитор і иньші оповіданя На вакациях |
Народна школа ▶ |
|
Микола Михайлович вертав з ґімназиї під рідну стріху. Їхав із батьком. Дорога стелила ся закрутами через буйні лани достиглого вже жита, золотистої пшеницї та білої як молоко, медом пахучої гречки. Батько часто тикав бичівном десь у особливший лан і розпочинав бесїду, а Микола заєдно мовчки головою притакував вітцю, жував стебло і снував мрії. Він постановляв ужити вакаций. При тім його морочило прикре почуванє, що вже давнїйше не урядив ся так, як належало ся йому, інтелїґентній людинї. А то працював цїлі вакациї як кождий мужик і просто змарнував красний стілький час.
Микола поглянув на свої сильно розвинені руки і вони видали ся йому справдї медвежими лабами, чим так часто дразнили його шкільні товариші. Се від працї! Але на віщо йому таких рук?! Сильної голови йому треба, от що! Саме тодї пригадала ся Миколї замітка професора льоґіки: „Ти, Михайлович, покинь рілю братам, а сам перенеси ся в ширший сьвіт, твори преміси з области математики, фізики, ґеометриї“ — казав професор. Микола не забув, як він силував ся задоволити професора, але се йшло йому пиняво. Все звертав ся до рілї. Сеж не що иньше, як тілько та груба праця, яку виконував, приковувала його до рілї. Хоч постанова, яку Микола мав виконати підчас вакаций, була для нього ясна і невідмінна, та він усе ще підкріпляв її доказами з минулого; а чим більше вдумував ся в своє минуле, то воно виринало перед ним як щось вороже, що пригнїтало його духа, спинювало його лет на ширший сьвіт. Але що він так пізно спостеріг ся?!
Микола відгребав в своїй памяти ще одну геть-то давнїйшу подїю. Стало ся при нагодї задачі: описанє приємностий вакацийних. Професор заявив Миколї, що в нього нема нї трошки полету, а при тім гайдамацькі помисли. Потім рванув Миколів зошит, скоро переглядав стрічку за стрічкою, нагло зупинив ся з жестом, „геврека“ і читав: .... „Оралисьмо. На полудне посїдавши на конї чвалувалисьмо в ярок до води. Конї стояли в водї, а ми викупавшись збирали в лїсї сухонькі гильки, розкладали огонь і пеклисьмо на вільнім огни солонину“. В клясї зробило ся тихо, хоч мак сїй. Миколові товариші штовхали один одного попід лавки на побудку, сподїваючись, що буде можна вкрасти професорови богато часу і охоронити ся від злих нот. — „Орати не є жадна приємність — говорив професор, — а солонину на вільнім огни пекли гайдамаки. То є описане в вашій поезиї, як, розумієть ся, поезия і цїла ваша лїтература є гайдамацька“. Ученики гикнули сьміхом, як переладована батерія. „Михайлович медвідь, гайдамака“, притишено глузували деякі товариші. Миколї каламутило ся в голові. Почував, що йому випадало против того щосьто зробити. В тім дістав стусана в бік і засьміяв ся з цїлої сили своїх здорових грудий. В клясї нараз усе затихло. Сам Микола притаїв дух, тілько його сьміх нїби не втихав. Професор почервонїв, розвів безрадно руками та махав головою. Хотїв щось говорити, але витягши зпоміж зошитів задачу Тадзя, — „Прочитай на голос!“ — сказав до автора задачі і сїв у катедру. Ах, яка гарна була Тадзьова задача! Микола зітхнув. Може щоб затерти попереднє прикре почуванє, він силував ся пригадати собі Тадзьову задачу як найвірнїйше. Задача мала вступ, опис приємностий і закінченє. У вступі — повитанє Тадзя через рідню і двірську челядь, при чім Тадзьо дістав від вітця в подарунку куца. А там — забави… прогульки… купелї… польованє з хортами… плаванє човном по ставі… іменини бабки… Хороша була задача.
Підчас того Микола часто зітхав. Він про себе такого і гадкою був би не збаг. Отець довго приглядав ся синови з боку, остаточно не втерпів і спитав: — Чи не слабий ти, сину? Микола схаменув ся немов із просоня. — Нї! — відповів нїби неввічливо. Батько здвигнув плечима і більше не зачіпав Миколу. Оглянув ся раз і другий раз позад себе в те місце, де була скринка з Миколовими книжками. Скринка видала ся йому ще зовсїм доброю — звичайно, роблена на уряд і добре окована. Справив її зараз потім, як злодїй закрав був у нього покладні гроші. Хвалити Бога, гроші вернули ся. Тодї саме порадив сьвященник дати Миколу у школи. І як воно пішло?! Скринка валяла ся без гроший — а він узяв тай відвіз її Миколї на книжки. Великі пішли за Миколою гроші. А що ще піде? Старий важко зітхнув бо видїв, що через Миколу і в ґаздівстві потїсно стало. Тим часом приплила йому ще гадка, чи могло би то бути, що другі дїти відкликали би ся до його батьківської справедливости? А Миколова пайка давно перебрана!
Віз котив ся дорогою вкритою грубо порохом, неначе-б то плив. З міста до дому не було далеко. Михайловичі за важкими гадками і не спостерегли ся, коли опинили ся в ровах над рідним селом Убічею.
Убіч — невелике подільське село. В ньому загороди попритулювані до високої збочи, неначе ластівлячі гнїзда. На веснї, як розцвитуть ся садки, Убіч гарна. Не так то ще давно був у підніжа збочи великий став, від півночи і полудня росли чималі лїси. З того була людям усяка вигода. Згодї як став і лїси зробили ся панськими, як зо ставу вода утїкла, а ходити в лїс шкодило і псови, то Убічани опинили ся на найгіршому місцї. Убіч обминали всякі дороги. До села мало коли навідував ся чужий чоловік.
Крім малої придорожньої каплички в Убічи не було не то школи, а навіть двора, не було коршми. Скапарили ся обі сї інституциї. Убічанські поля простирали ся за ровами далеко на захід. У жнива Убічани навантажували вози хлїбом-сілю, бочками з водою, поміж те розміщували дрібну дїтвору, колиски, і фіра за фірою волікли ся своїми ровами звільна під гору. Поза ровами розпирхували ся по ланах, як пчоли. В селї зіставали ся хиба на припонах пси, та де-чия дїтвора пильнувати садків. Тодї Убіч прибирала вигляд непривітної пустки.
Микола додержував постанови. Вся домашня челядь що дня зі сходом сонця їхала в поле. Микола сам зіставав ся дома. Алькірик, що був для матери підручною коморою, переробив на свою кімнатку. Під вікно, що виходило на гумно, заладив столик, побіч столика ліжко, аби міг лежачи читати. Над ліжком прибив до стїни поличку, де примістив невеличке ґіпсове погрудє Шевченка, до бочків полички прилякував сернячі ріжки. І був задоволений. Раннїм ранком, як челядь метушила ся, біг купати ся. Вертав з купелї, як дома не було вже нїкого. Тодї покріпляв ся і засипляв. Звичайно з полудня наставала нестерпна парня, а очи самі заплющували ся, то й Микола мусїв спати. За те вечерами і довго в ніч читав.
Старий Михайлович звичайно засипляв десь по серединї гумна. Хотїв і у-ві снї мати все перед очима і бути неначе серцем ґаздівства. Одного разу, як обернув ся сонними очима до алькиря, привидїла ся йому пожежа. Схопив ся і побіг до сьвітла. Крізь вікно бачив, що Микола лежав на постелї і читав; при тім часто здрігав ся, копирсав ногами і руками. В алькирі шуміла мухва. Миколів батько поглянув ще по будинках і пішов спати. На другу чи третю ніч знов приснила ся батькови пожежа і причув ся крик. Зірвав ся на рівні ноги, поглянув по обійстю, але нїчого не було видко, тілько Микола ще сьвітив. Пішов під вікно алькира. Рівночасно крізь хатнї двері всунула ся до алькира заспана голова матери. А Микола не то бігав, не то присїдав по алькирі, то простував ся і знов хапав ся за черево та присїдав, а сьміяв ся, аж пищав. —
— Що тобі сину? — спитала мати.
— Я… я… ха-ха-ха… таке сь..сь.. хі-хі-хі… сьмішне прочитав… — ледво на силу відповів Микола.
Голова матери зникла в темряві хати. Батько ще довго туманїв під вікном і нїяк не міг собі з'ясувати, чи се Микола в буйности виробляє, чи — хорони Господи — яка слабість на нього. Може то з великої науки? Став пригадувати собі, чи не видїв він такого де на кім. Згадав громадського секретаря, що приходив до громади з десятого села, уявляв собі всїх комісарів від податку, та иньших знайомих панів, а в результатї виходило, що кождий пан пошиблений, кождий часом щось таке гаркне, що не знав, чи він при розумі. Певнїсїнько то з великої науки. А про те пани панами!
Микола тимчасом задув лямпу. Батько потяг ся на свою постїль, заспокоївшись тим, що на Миколу зайшла лише та панська слабість. На другий день рано мати збудила Миколу i солодко питала, чи не поїхав би він з ними в поле? — А що я там буду робити? — відповів. Мати не відходила. З того Микола догадав ся, що він не до ладу відповів. — Я щось нездоровий! — поправив ся Микола. Мати вдарила ся по полах. Вона того догадувала ся. Адже-ж Микола від пару днїв мало що їв і на виду змінив ся. Пішла з алькира, бо її гірко занудило коло серця. Микола таки зістав ся сам дома. Соромив ся, що сказав матери таку брехню, але було добре, щось иньшого годї було видумати.
Глубоко на душі ворушила ся гадка, що повинен був послухати матери, бо дальше вже годї так самітно жити. А там на полях жарти, сьміх, гомін піснї в суміш з важкою працею. Що до него, то не потребував би тяжко робити, його до того нїколи не силували, от робив би десь щось для розривки, при тім розказав би ріднї чи одно, чого вони не видїли, не чули… Але нї! То самодурство! Як би він тілько трошки спустив зі своєї постанови, то пропало би все! І Миколу обхопила злість із-за того, що Убіч цїлим сьвітом забутий кут, що пакістлива доля судила йому в тім кутї не жити, а нидїти. Серед таких обставин заснїтив би ся найбільший ґенїй! — проречисто рішив Микола. В тій хвилї він відчував своє мужицьке походженє як осоружне клеймо, що тяжіло на нїм як первородний гріх і було причиною, що давнїйше марнував ся через просту, грубу працю, а тепер через недостачу всего того, що йому як інтелїґентній людинї належало ся. Від кількох днїв чіпала ся Миколи така нудьга, що страва не йшла йому в рот, а ночами напастувала безсонниця. Тому то Микола постановив поки що в день не спати. Мав ще обдумати, як перебути не спавши довгу днину. Коли-ж бо навісні мухи десь із половини сьвіта злетїли ся до алькира, аби його непокоїти. Перенїс ся до невеличкого садка. У воздусї була мертвецька тишина. Співуча пташня неначе вивтїкала. Дерева стояли нїмо, як заворожені, тілько павуки стрибали по розвішених своїх сїтях і обмотували зловлену добичу. Микола вибирав у садку що найтїннїйший куток. Сував ся зпід сливи під грушу, зпід груші під яблінку, але за хвильку сонце все знаходило собі між листом прогалини і мов розжареними дротиками пекло Миколу як не в лице, то в шию, або крізь одїж де попало. Коло полудня сонце просто палило. В сусїдстві завив із нудьги пес. Иньші пси по селу стали гавкати. Микола підвів ся і розглядав ся, чи не видко дечого. Як сусїд замовк, то відозвали ся два иньші пси — один старий, другий молодий. Вили жалібно, аж за серце хапало. Гавкітня не вгавала. Неначе филя відпливала в один конець села і знов завертала. В хвилях, коли притихали пси, протяжно кудкудакали кури. Миколї робило ся таки нїяково. Ходив по садку і мимоволї вдивлював ся в позаростані бзинами сутичі, немов там було те, із-за чого вили та гавкали пси.
— Най то перррун трісне! — сказав розлючений Микола і пішов у хату.
В алькирі було парно. Микола сїдав, то лягав, але не міг прибрати собі місця. Остаточно розгорнув ся, скинув обув і ляг на ліжко. Мухи сїдали йому по голові, по руках, по ногах. І не кусали, ну, лише скоботали. Скоботали в волося, скоботали крізь одїж, скоботали, коли перелїтали побіч. Микола мусїв без перестанку обороняти ся. Бив ногами і руками. З часом станув навіть у офензиві до мух, власне завважив, що коли добре помахав ногами, то мухи робили в воздусї млинки. І так став пакостити мухам. Замахував ногами під саму стелю і гаразд сьміяв ся, тим більше, що так дешевим способом поправив свій гумор.— Як би так хто підглянув мене! — подумав Микола, і замахнувши ногами глипнув понад голову в вікно. В тій хвилї стратив память. Прийшов до себе, коли вже був став одною ногою на землю. Лице стискав сильно руками, але не знав, що з ним стало ся. Чув тілько, що його голова на самім чолї розколена, а по лицях і долонях текла кров. Згорбившись волік ся на помацьки до хатнього зеркала. По дорозї, як прийшов до сил, віддер від чола руки і правдиво счудував ся, коли побачив, що кров на руках не була червона. Потер рукою по чолї, але розколини не намацував, а навпаки висше носа поміж бровами знайшов чималий горб. Зеркалом упевнив ся, що його голова була навіть більше як цїла. Микола ще не мав певної гадки. З ним дїяло ся все, тілько не те, чого він сподївав ся. Опустивши руки вернув до алькира.
На долівцї лежала поличка, осібно ріжки і куснї з Шевченкового погрудя. Зрозумів. Але того було вже за богато, щоб стати не то пригнобленим, а навіть аби увірити в фералїзм, фаталїзм, спіритизм і т. и. фільософічні системати. Справдї Миколї видало ся в першій хвилї, що Шевченко ожив і шпурнув на його голову поличкою. Що правда, Микола був тодї зовсїм не настроєний до фільософованя, а навпаки, попавши в круг фізичних обявів спірітизму, піддавав ся їм із педаґоґічною улягливістю. Миколї зробило ся невимовно соромно перед духом Шевченка. Без найменшого навіть льояльного протесту прятав черепки, поличку та роги і бажав чим скорше вискочити зі свого зовсїм незавидного положеня. Убрав ся, замкнув хату і пішов долів селом. Почував себе як делїнквент на волї. Його думки зроджували ся свобідно, їх не сковувала вже нїяка постанова, а як свобідні дїти буяли по вільнім просторі, линули гень на широкі лани і манили самого Миколу тамтуди, до ріднї.
Микола не супротивляв ся. Опинившись по серединї села завважав, що гурток дїтий вертав із облави в чужий сад. Старші дїтваки обладовані райським добром, обережно переправляли ся поверх плота, а малі ледво пересували ся дїрами попід пліт. Дїтвак, що перший спостеріг Миколу, крикнув: „Лях іде!“ Всї дїти як стадо воробцїв пирхнули в загін копалень і скричали: „Злодїй! Зллодїй! Зллодїй!“ Пару кроків дальше з бічної вулочки вибігло на дорогу двоє иньших дїтий, та побачивши Миколу з жахом покопотїли назад у вуличку кричучи: „Зллодїй! Зллодїй!“
Микола вже ладен був сьміяти ся, але в міру як вслухував ся в той дїточий клич, прикладав його до себе як зовсїм заслужений. — „Дїти в праві! — думав Микола, — бо все, що здатне до працї, на полях, а село зістало пусткою, тілько злодїй в таку хвилю міг блукати по селу за наживою“. Він справдї злодїй, бо коли найблизша його рідня купала ся в горячім потї головно тому, щоби своєю працею придбати на стілько добра, аби вигідно удержати його в школах, він побажав роскоший, їхню працю уважав чимось негідним і от-от мало що не прокляв свій рід.
Микола хоч збентежений, ступав бадьоро, як по щасливо відбутім „saltum mortale“. Мав стати паразитом, але він пізнав себе самого. Гаразд! — Γνῶθι σεαυτόν — також щось варта! Однакож із чого то все пішло? — спитав себе Микола, натягаючи капелюх як можна на чоло. В місцї, де дороги розходили ся, звернув на ту, що стелила ся під гору і провадила ровами на лани, до його ріднї.
_-_01.jpg)