Композитор і иньші оповіданя/До ока
| ◀ Народна школа | Композитор і иньші оповіданя До ока |
|
Любицький пристроїв ся на останнїй ґузик і нетерпляче вичікував свого доброго сусїда, лїсничого із сусїдного села, Кавнянського, з яким він як раз мав їхати в гостї. Між ними була умова на 4. годину. Справдї до означеного часу не ставало ще добрих 15 мінут, але Любицький міркував, що сусїд повинен був уже приїхати, бо годинник міг де-що опізнити ся. Він вийшов на двір і знов повернув у кімнату та ставши перед зеркалом водив рукою по гладко вибритваних щоках, по підборідку, то укладав свавільні волоски своїх козацьких вусів, але не таких товстих, обвислих, що надають лицю старечий вигляд. Любицький вибирав ся в гостї з поважними намірами. Він був молодий удовець. Троха муляло його те вдовецтво, та всеж не тратив надїї, бо знав, що мущина він пристійний і статно збудований, високого росту, бльондин із живими, синїми очима.
Жіноцтво поза очи виявляло острах перед Любицьким, немов то він навіває якийсь чар; натомісь Любицький бачив, що те жіноцтво при нїм було ласкаве й миле. Із за того він мав ще сильну віру в себе самого, а проте й не меншу надїю. Дальше вичікуючи на сусїда нипав по всїх кутах свого мешканя, — десь щось поправив, иньше тільки окинув поглядом і почував самозадоволенє.
Зовсїм не те було, коли він перший раз женив ся. Тодї не то що не було того всього, але він навіть мало догадував ся, чого треба жонатому чоловікови. Тепер же-ж у нього було гнїздочко гарно умебльоване, тілько не доставало… тої чорнявочки.
При тім Любицький весь час поводив ся так, неначе був на очах задуманого товариства, чи вірнїйше кажучи, він заздалегідь виробляв собі настрій, який повинен мати кандидат на мужа, бо за час, як був жонатий, ся прикмета якось злиняла з нього.
— Треба держати ся тактики: з добродїєм слівце про господарку, з добродїйкою два слова про моди, а там з панночкою про справи сердечні, — весело гомонїв собі Любицький.
Нараз він стягнув брови, неначеб його хто вколов шпилькою. Йому прийшло на гадку: що, як би панна схимерувала?! Та він гонив таку гадку геть, щоб вона навіть не навертала ся.
— Вона не першої краси, — мовив до себе Любицький з міною строгого судії, та мабуть щоб знов не скривдити себе самого, зараз додав з ухмілкою:
— Всеж панночка… Посагом не потребую журити ся. Буде його мати, то для себе. А я?! — дістав підвисшенє платнї на 1000 кор., додати до того вільне помешканє, опал, ремунерацію за доповнюючу науку, там прийдуть пятилїтні додатки — вистане за платню урядника… якої то ранґи?! — запитав себе самого перериваючи на хвильку свої вирахунки.
— Моя школа добре розвиває ся і вже потреба другої сили. Зараз дістала би посаду, а тодї моя пенсія, жінчина, додаток за управительство, за ручні роботи… справдї, як то все гарно складає ся! — задоволено зупинив ся Любицький і поглянув на годинник. Добігала четверта година, а недоброго сусїда все ще не було. Знов вийшов на поріг шкільного будинка і поглянув на дорогу. Не було видко анї чути щоб хто їхав, тілько Тишко наближав ся.
— Той хлописко певнїсїнько знов до мене правцює! — завважив Любицький. — Випиши йому дитину зі школи! Тут треба дбати, аби школа розвивала ся, а він усе своє торочить. Дурний хлописько, а який упертий! Навіть не хочу видїти ся з ним, — і Любицький пішов до кімнати.
За хвилю почув у сїнях кроки: чалап, чалап, і кашель під дверми. Пізнав по ходї Тишка. Він розлютив ся, швидко отворив двері до сїний і випростувавши ся на весь ріст на порозї, гукнув носовим наголосом, нїби то до своєї наймички.
— Насте! скажи тому чоловіков, що мене нема дома! — тай злісно затріснув за собою двері. Добре йому так! Нехай не лїзе, як оса до очий! Тепер буду мати сьвятий супокій! — розважав Любицький свій учинок.
Підчас того йому причуло ся, що по при школу хтось поїхав. Чей не Кавнянський, той прецїнь поступив-би!— Чверть на пяту, чому його нема? Старий завсїгди був словний! — збентежено, та голосно розважав Любицький і ще дужше став сумнївати ся, чи його годинник ходить добре. Догадував ся, що годинник поспішив як звичайно з полудня.
— Старий неминуче приїде, бо як би зайшла яка важна перешкода, дав би про се знати!
Кавнянському не прислугувало імя „старий“ із за його віку, і його називали тим іменем тілько близші його знайомі за те, що він був уже „старий кавалєр“.
Любицький очікував Кавнянського то післанця від нього до пятої години. Коли нї одного не було, він післав наймичку в село на розвіди. Наймичка швидко вернула.
— Пан Кавнянський давно поїхали! — мовила Настя задихавшись від бігу.
Любицький остовпів.
— А старому що сїло на ніс?! Зійшов, з глуздів, чи що?! Я-ж його не розсердив, бо просто не було часу на те. А прецїнь щось є! — гадкував Любицький і в його уяві стало зроджувати ся підозрінє, чи старий не загадав сам копирснути ся до його панночки.
— Старий лис! Він намовляв мене, щоб тілько вивідати мою гадку, тай обіцяв ся взяти мене на свою підводу, аби перебити мої заміри.
— Ха-ха-ха! Почекай, поміряємо ся, старий хитруне! — злобно засьміяв ся Любицький і покликав Настю.
— Махай на село і вертай з підводою — зараз! — повелїв.Він ще раз передумав учинок Кавнянського і почував себе обидженим.
— Приставлю я тобі стільчик, приставлю, — але де та Настя?! Певнїсїнько — зійшла ся з тим своїм кирпатим. Пів до шестої! За той час знайшов би я сто підвод.
— Тебе посилати по смерть, то ще був би якийсь хосен. Підвода де? — гнївно питав Настю, коли ся прийшла з села.
— Нїхто не хоче їхати! — відповіла вона.
— Як то нїхто не хоче їхати? — люто закричав і затупотїв ногами вчитель.
Настя й собі розсердила ся і відповіла крізь сльози: — Бігме! Таки нїхто не хоче їхати. В кого я не була, кождий відповів, що в нього сьогодня також сьвято.
Любицький нїчого не кажучи зачинив ся сам у кімнатї і ходив пригноблений сюди то туди. Нїчого не думав. Бо що мав думати, коли все виходило поза границї можливого?
Третої днини пізнїйше Любицький і не рушив ся з кімнати зустрічати доброго сусїда, хоч добре видїв, що Кавнянський заїхав до нього на подвірє. Кавнянський також здивував ся.
— Пан дома? — запитав Настю, що пустила ся була бігти по воду, але він завернув її, аби з порожнїми коновками не переходила йому дороги.
— Заховав ся, як медвідь у ґаврі! — жартував Кавнянський отворивши двері, та побачивши Любицького.
— Що?! — мовив Любицький, звільна наближаючи ся до гостя. — Такого по вас я не сподївав ся! — мовив дальше піднесеним голосом.— Чого не сподївав ся? — питав Кавнянський.
— Таке, яке ви оногдї зробили зі мною, зробить хиба той, що не хоче, аби його мали просто за чоловіка! — терпко та з насьмішкою відповів Любицький.
— В окропі купаний! Зимної води на нього! — все ще пробував жартувати подразнений сусїд. — Таж вас не було дома! — обороняв ся Кавнянський.
— Не хитруйте як лис, бо то нї на що не придасть ся, а я готов заявити вам, що не хочу з вами говорити. По що видумувати якісь викрути? Аджеж я ще маю здорові змисли. Як я не був дома, коли я був дома? — га?! — так зовсїм безпощадно добирав ся Любицький до свого гостя.
Кавнянський спаленївши вибіг на подвірє і покликав свого фірмана:
— Біжи і поклич менї того чоловіка, що ми його онодї здибали на порозї школи! — знаєш котрий?
— Знаю, він недалеко мешкає, — відповів фірман і побіг.
Незабаром появив ся Тишко.
— Їхав я оногдї попри школу? — питав його Кавнянський.
— Та їхали.
— Питав я вас, чи пан професор дома?!
— Та питали, чому би нї! — відповів Тишко поморгуючи вусом.
— А ви що відповіли?! Кажіть зараз тут до ока! — остро наставав лїсничий.
— Те, що сам чув. Пан учитель велїли наймичцї повісти, що їх нема дома. Настя жива, тай пан учитель нехай посьвідчать, чи говорю неправду — мовив Тишко.
Любицький мовчав.
— Тепер не знаю, чи я маю здорові змисли! Що то все значить?! — питав зачудуваний сусїд. Тишко догадав ся, що він уже непотрібний панам і пішов геть.
— В ласцї божій оставайте, панове! — мовив на відхіднім.
