Коломба/XVIII
| ◀ XVII | Коломба пер.: В. Підмогильний XVIII |
XIX ▶ |
|
Тим часом Коломба швидко по від'їзді Орсо дізналася через своїх шпиків, що Баррічіні подалися в поле, і з цієї хвилини її посіла їдка турбота. Вона бігала скрізь по будинку, кидалася із кухні в приготовані гостям кімнати, нічого не робила, а тяжко була заклопотана, раз-у-раз спиняючись та додивляючись, чи не видко в селі якого незвичайного руху. Коло одинадцятої години в П'єтранері в'їхала численна кавалькада; це був полковник з дочкою, слугами й провідником. Перше слово Коломби, коли вона зустріла їх, було: «Чи не бачили ви брата?» Потім вона розпитала провідника, яким шляхом вони їхали, о якій годині вирушили, і з його відповідів ніяк не могла прирозуміти, чому вони не здибалися.
«Може ваш брат поїхав горою», сказав провідник, «а ми їхали низом».
Коломба похитала головою й поновила свої розпитування. Не зважаючи на свою природню витриманість, ще збільшену бажанням не зрадити свою кволість перед чужинцями, вона не могла сховати свого турбування і незабаром воно обняло й полковника та зокрема міс Невіль, коли Коломба розповіла їм про спробу замирення, що мала такий нещасливий кінець. Міс Невіль хвилювалася, жадала, щоб у всіх напрямках послано гонців, а батько її пропонував знову сісти на коня й рушити з провідником на розшуки за Орсо. Страхи гостей нагадали Коломбі про її обов'язки господині дому. Вона присилувала себе посміхнутись, посадила полковника до столу, і щоб з'ясувати братове запізнення, добрала з двадцять правдоподібних причин, які через мить сама-ж і руйнувала. Гадаючи, що до його чоловічих обов'язків належить дбати за спокій жінок, полковник теж запропонував своє пояснення.
«Закладаюся», сказав він, «що делла Реббіа натрапив на дичину, — він не міг здержатися перед спокусою, і ось побачите, що він вернеться з повнісіньким ягдташем. Чорт візьми», додав він, «ми-ж чули по дорозі чотири постріли. Двоє було дужчих за решту, і я сказав дочці: закладаюся, що це делла Реббіа полює. Бо тільки моя рушниця робить стільки шелесту».
Коломба зблідла, і Лідія, що пильно на неї дивилась, легко догадалась, які страхи навіяв їй полковників здогад. Після кількох хвилин мовчанки, Коломба схвильовано спитала, чи два голосніші відгуки пролунали перед чи після инших. Та ні полковник, ні дочка його, ні провідник не звернули були великої уваги на цей найважливіший пункт.
Раптом почувся кінський тупіт.
«О, на цей раз це брат», сказала підводячись Коломба.
Але побачивши Кіліну верхи на коні Орсо, вона розпачливо крикнула:
«Брата вбито!»
Полковник упустив свою шклянку, міс Невіль скрикнула, і всі побігли до дверей. Перш ніж Кіліна встигла сплигнути на землю, Коломба її підняла, як пір'їнку, і здушила. Дитина зрозуміла її страшний погляд, і перше слово її було те, що в хорі Отелло: «він живий!» Коломба випустила її, і вона як кішка легко впала на землю.
«А ті?» хрипко спитала Коломба.
Кіліна перехрестилась указовим і середнім пальцем. Відразу-ж гарячий рум'янець змінив смертельну блідоту на обличчі Коломби. Вона кинула палкий погляд на будинок Баррічіні і посміхаючись сказала до гостей:
«Ходімо-ж пити каву».
Бандитська посланиця розповідала довго. Її мова, що Коломба сяк-так перекладала по-італійськи, а міс Невіль далі по-англійськи, викликала не одне прокляття в полковника і не одне зітхання в міс Лідії; але Коломба слухала спокійно, тільки шарпала свою гаптовану серветку, ніби хотіла її подерти. Вона п'ять чи шість разів спиняла дитину, щоб та повторила, що Брандолаччо визнав рану за безпечну та що він бачив і гірші. Наприкінці Кіліна доповіла, що Орсо пильно жадав паперу, щоб писати, і доручив сестрі просити даму, що може приїде до них, не від'їздити перш, ніж одержить від нього листа.«Це його найбільше мучило», додала дівчинка, «я вже поїхала, коли він покликав мене й знову нагадав про це доручення. Це вже він утретє мені його повторював».
Коломба тихенько всміхнулась на цей братів наказ і міцно стиснула руку англійці, що враз заплакала й не визнала за доречне перекладати батькові цю частину оповідання.
«Ви лишитесь зі мною, моя люба», гукнула Коломба, обіймаючи міс Невіль, «і ви нам допоможете».
Потім вона витягла із шафи силу старої білизни й почала різати її, щоб наробити бинд та торочок. Дивлячись на її блискучі очі, на гарячий рум'янець, на зміни турботливости й спокою, легко було побачити, що хвилювання за братову рану було в ній більше, ніж радість за смерть ворогів. Вона то наливала полковникові кави й хвалила його вміння готувати її, то розподіляла роботу між міс Невіль і Кіліною та казала їм зшивати бинди й скручувати їх; вона в-двадцяте питала, чи дуже боліла Орсо його рана. Раз-у-раз вона кидала свою роботу й казала полковникові:
«Два такі вправні, такі страшні!.. А він сам, зранений, з однією рукою… і він їх обох убив. Яка сміливість, полковнику! Хіба це не герой! Ох, міс Невіль, яке щастя жити в такій спокійній країні, як ваша!.. Я певна, що ви досі не знали мого брата!.. Я-ж казала: яструб випростає свої крила!.. Ви помилялися що-до його лагідного вигляду… Це коло вас, міс Невіль… От якби він бачив, що ви працюєте для нього… Бідний Орсо!»
Міс Лідія мало-що працювала й не могла вимовити й слова. Батько її питав, чому-ж не подають хутчій скаргу до магістрату. Він говорив про обслідування коронера[1] та про багато инших речей, однаково невідомих на Корсиці. Зрештою він захотів знати, чи далеко від П'єтранері степова хата цього милого пана Брандолаччо, що подав допомогу пораненому, і чи не можна йому самому одвідати свого приятеля.
А Коломба відповіла йому з властивим їй спокоєм, що Орсо в чагарях, що про нього піклується один бандит, що він дуже рискував-би, з'явившись перш, ніж буде надія на прихильність префекта й судів, що, зрештою, вона зробить так, що його таємно відвідає вправний хірург.
«Пам'ятайте найбільше, мосьє полковнику», казала вона, «що ви чули чотири постріли з рушниці, й казали мені, що Орсо стріляв другим».
Полковник нічогісінько не тямив у справі, а дочка його тільки й робила, що зітхала і втирала очі.
Дня вже чимало минуло, коли в село увійшов сумний похід. Адвокатові Баррічіні везли трупи його дітей; кожен лежав поперек на мулі, що вів селянин. Юрба прихильників та гулящих супроводила цей жалібний похід. З ними були й жандарми, що спізняються завжди, та помішник мера, що зводив руки до неба та невпинно казав: «Що скаже пан префект!» Кілька жінок, серед них і нянька Орландуччо, рвали на собі волосся й дико вили. Та їхній голосний жаль справляв менше вражіння, ніж німий розпач особи, що притягала до себе увагу всіх. Це нещасний батько, що ходив від одного трупа до другого, підводив їм брудні від землі голови, цілував їм посинілі вуста, підтримував їм захололі вже члени, ніби щоб застерегти їх від вибоїн на шляху. Часом він розкривав рота, щоб говорити, але ні крику не чути було, ні слова. Утупившись очима в трупи, він раз-у-раз спотикався об каміння, об дерева, об усі перепони, що траплялись йому на шляху.
Лемент жінок і прокляття чоловіків збільшились, коли похід забачив будинок Орсо. Кілька чабанів-реббіаністів наважилось переможно вигукнути, і обурення їхніх супротивників не могло далі стриматись. «Помста! Помста!» крикнуло кілька голосів. Полетіло каміння, і два постріли з рушниць, націлених у вікна кімнати, де була Коломба з гістьми, пробили віконниці й кинули уламками дерева аж на стіл, де сиділи жінки. Міс Лідія злякано крикнула, полковник схопив рушницю, а Коломба, перш ніж він устиг її спинити, кинулась до дверей і рвачко розчинила їх. І крикнула, стоячи на високому порозі, витягнувши обидві руки, щоб проклясти своїх ворогів:
«Боягузи! Ви стріляєте в жінок, у чужинців! Чи корсиканці ви? Чи чоловіки? Негідники, що вмієте тільки з темного кута вбивати, підходьте-ж! Я викликаю вас. Я сама, брат мій далеко. Вбийте мене, вбийте моїх гостей, — це вам личить… Ви не смієте, боягузи! Ви знаєте, що ми мстимося. Ну, ну, плачте-ж, як жінки, та дякуйте нам, що ми не правимо з вас більше крови!»
Щось величне й страшне було в її голосі й поставі; побачивши її, юрба злякано оступилась, мов від появи тих лихих людей, що про них розповідають на Корсиці не одну страшну казку зимовими вечорами. Помішник, жандарми й кілька жінок скористались цим відрухом і кинулись поміж обидві партії, бо реббіаністські чабани вже ладнали свою зброю, і одну мить на майдані трохи не счинилася загальна бійка. Але обом партіям бракувало ватажків, а корсиканці, дисципліновані в своєму гніві, рідко коли стають до бою, як-що немає головних призвідників їхніх чвар. До того-ж Коломба, ставши від успіху обережніша, стримала свій маленький гарнізон.
«Дайте поплакати тим бідолахам», казала вона, «пустіть живим того діда. Нащо вбивати старого лиса, в якого немає вже зубів, щоб кусатись? — Джудічче Баррічіні, згадуєш друге серпня? Згадуєш скривавлений гаман, де ти писав своєю фальшивницькою рукою! Мій батько записав там твій борг, а твої сини його сплатили. Я прощаю тебе, старий Баррічіні!»Коломба, схрестивши руки й зневажливо посміхаючись, дивилась, як трупи занесено до будинку її ворогів, як поволі розходилась юрба. Вона знову замкнула двері й сказала полковникові, вернувшись до їдальні:
«Дуже перепрошую вас за своїх земляків, пане. Я ніколи не думала, що корсиканці стрілятимуть у будинок, де є чужинці, — мені сором за свій край».
Ввечері, коли міс Лідія пішла в свою кімнату, за нею прийшов і полковник та спитав, чи не краще їм завтра-ж покинути село, де що-мить наражаєшся дістати кулю в голову, покинути як-найраніше цю країну, де тільки й єсть, що убивства та зради.
Міс Лідія мовчала якийсь час, — було видко, що батькова пропозиція завдала їй чималих труднощів. Зрештою вона сказала:
«Як ми можемо покинути цю дівчину в той час, як вона найбільше потребує розради? Чи не здається вам, тату, що це було-б жорстоко з нашого боку?»
«Я-ж про тебе думаю, дочко», сказав полковник. «Якби я знав, що ти в безпечному готелі в Аяччо, запевняю тебе, я не покинув-би цього проклятого острова, не стиснувши руку молодецькому делла Реббіа».
«То що-ж, тату, почекаймо ще і запевнімось перш, ніж від'їхати, що ми не можемо тут стати в жадній пригоді».
«Добре серце», сказав полковник, цілуючи дочку в чоло. «Мені дуже приємно бачити, що ти так жертвуєш собою, щоб полегшити нещастя инших. Лишаймося, за добре діло ніколи не каються».
Міс Лідія неспокійно крутилася у своєму ліжку й не могла заснути. То почувши невиразний шелест, вона гадала, що готується атака на будинок; то впевнившись своєї безпеки, вона думала про бідного пораненого, що лежить, мабуть, тепер на холодній землі, маючи тільки той догляд, що можна сподіватися від милосердя якогось бандита. Вона уявляла собі його скривавленим, роз'ятреним страшними стражданнями, і найдивніше, що раз-у-раз, як образ Орсо виникав їй у голові, він з'являвся таким, як вона бачила його в момент від'їзду, — притискуючи до уст талісман, що вона подарувала… Потім вона гадала про його відвагу. Вона казала собі, що ту страшну небезпеку, якої він допіру уникнув, він спіткав через неї, щоб трохи раніше її побачити. За малим їй не здавалось, що й руку Орсо собі покалічив, її обороняючи. Вона докоряла себе його раною, через це він ще більше захоплював її, і коли знакомитий подвійний стріл і не важив у її очах стільки, як у Брандолаччо та Коломби, вона визнавала проте, що мало-хто з героїв роману виявляв стільки відваги й спокою в такій великій небезпеці.
Вона займала кімнату Коломби. Над дубовим аналоєм, поруч свяченого пальмового гілля на стіні, висів маленький портрет Орсо в уніформі під-лейтенанта. Міс Невіль зняла портрет, довго вдивлялася в нього й поставила нарешті коло ліжка, замість щоб повісити на місце. Вона заснула аж на світанку, і сонце вже високо підбилось над обрій, коли вона прокинулась. Коло ліжка вона побачила Коломбу, що нерухомо чекала, поки вона розплющить очі.
«Що-ж, панно, дуже вам зле в нашому бідному домі?» сказала їй Коломба. «Боюсь, що ви мало спали».
«У вас єсть звістки про нього, люба Коломбо?» спитала міс Невіль, сідаючи на ліжку.
Вона побачила портрет Орсо й хутчій кинула на нього хустку, щоб сховати.
«Так, єсть про нього звістки», посміхаючись сказала Коломба.
І додала, взявши портрет:
«Схожий, — як ви думаєте? Насправді він кращий».«Боже мій!..» сказала до краю засоромлена міс Невіль, «я зняла… через неуважність… портрет… У мене єсть хиба все займати… і нічого не прибирати… Як-же ваш брат?»
«Досить добре. Сьогодні вранці перед чотирма годинами приходив Джоканто. Він приніс мені листа… для вас, міс Невіль; мені Орсо не написав. На адресі й стоїть «Коломбі», та нижче: «для міс Н…» Сестри не ревниві. Джоканто каже, що йому дуже боляче було писати. У Джоканто чудесна рука, він пропонував йому писати під диктант. Не схотів. Він писав оливцем, лежучи на спині. Брандолаччо тримав папір. Що-мить брат хотів підвестися, і тоді, від найменшого руху в руці йому тяжко боліло. Дуже шкода було, казав Джоканто. Ось лист».
Міс Невіль прочитала листа, писаного по-англійськи, мабуть ради більшої обережности. Ось що в ньому було:
«Панно, лиха доля штовхнула мене. Байдуже мені, що казатимуть вороги, які наклепи вони вигадають, я це легко витерплю, як-що Ви, панно, не поймете їм віри. Відколи я вас побачив, я тішився безглуздими мріями. Треба було цієї катастрофи, щоб я побачив своє божевілля; тепер я розважливий. Я знаю, яке майбутнє чекає мене, і воно знайде мене покірним. Я не смію тримати в себе того персня, що Ви мені дали і що я мав за талісман щастя. Я боюся, міс Невіль, щоб Ви не шкодували, що віддали ваш дарунок у такі руки, чи певніше боюся, що він нагадуватиме мені час, коли я був божевільним. Коломба Вам його передасть… Прощайте, панно. Ви покидаєте Корсику, і я вас уже не побачу; але скажіть сестрі, що я не втратив ще Вашої пошани, а я її — кажу це певно — завсіди виправдаю. «О. Д. Р.»Міс Лідія одвернулася, читаючи цього листа, а Коломба, що пильно дивилася на неї, передала їй египетський перстень, питаючи очима, що це має означати. Але міс Лідія не сміла підвести голову й сумно поглядала на перстень, що вона навперемінки то надівала на палець, то здіймала.
«Люба міс Невіль», сказала Коломба, «чи не можна мені знати, що вам пише брат? Згадує він за свій стан?»
«Та… він про це не згадує»… червоніючи відповіла Лідія. «Його лист по-англійськи… Він доручає мені сказати татові… Він сподівається, що префект зможе влаштувати…»
Коломба, жартівливо всміхаючись, сіла на ліжко, взяла обидві руки міс Невіль і сказала їй, пильно на неї дивлячись:
«Ви-ж будете добрі? Ви-ж відповісте братові? Ви зробите йому таку ласку! На мить мені навіть спала думка розбудити вас, як прийшов лист, та я не насмілилась».
«Даремно», сказала міс Невіль, «коли одне слово від мене його»…
«Тепер я вже не можу посилати йому листів. Приїхав префект, і в П'єтранері повно його гайдуків. Побачимо пізніше. О, коли-б ви знали мого брата, міс Невіль, ви його любили-б, як я люблю… Він такий добрий, такий сміливий! Подумайте-ж, що він зробив! Один проти двох, ще й поранений!»
Префект уже повернувся. Дізнавшись про події через гінця від мерового помішника, він приїхав з жандармами та стрільцями, привіз із собою ще й королівського прокурора, секретаря та инших, щоб з'ясувати нову й страшну катастрофу, що ускладняла чи певніше закінчувала ворожнечу між п'єтранерськими родинами. Незабаром по приїзді він побачився з полковником Невілем та його дочкою, і не затаїв від них своє побоювання, що справа може на зле повернутися.
«Ви-ж знаєте», сказав він, «що при бійці не було свідків, а слава про вправність та відвагу тих нещасних молодиків така тут певна, що ніхто не хоче вірити, ніби делла Реббіа міг забити їх без допомоги бандитів, що в них він, кажуть, сховався».
«Це неможливо!» гукнув полковник. «Орсо делла Реббіа хлопець дуже чесний, я відповідаю за нього».
«Я в це вірю», сказав префект, «але королівський прокурор (ці добродії завсіди мають підозру) щось ніби недуже прихильно настроєний. Він має в руках прикру річ для вашого друга. Це загрозливий лист до Орландуччо, де він призначає йому побачення… І це побачення здавалось йому засідкою».
«Це-ж Орландуччо відмовився битися, як порядна людина», сказав полковник.
«Це тут не в звичаю. Зробити засідку й забити ззаду — от тутешній спосіб. Єсть одне й сприятливе свідчення, однієї дівчинки, — вона твердить, що чула чотири постріли, і з них два останні, дужчі за инші, належали до зброї великого калібру, от як рушниця делла Реббіа. На лихо, дитина ця — небога одного з бандитів, запідозрених в співучасті, і її мабуть намовлено».
«Пане», сказала міс Лідія, червоніючи до білків очей, «ми були в дорозі, коли ті постріли пролунали, і ми чули те саме».
«Справді? Це дуже важливо. І ви, полковнику, теж, мабуть, зауважили те саме?»
«Так», жваво відповідала міс Невіль, «саме тато, що знається на зброї, і сказав мені — це пан делла Реббіа стріляє з моєї рушниці».
«І постріли, що ви пізнали, саме й були останніми?»
«Останніми, правда-ж тато?»
У полковника не дуже добра була пам'ять, але в усякому разі він не мав бажання суперечити своїй дочці.
«Треба негайно-ж заявити про це королівському прокуророві, полковнику. Зрештою, ми чекаємо цього вечора хірурга, що огляне трупи й ствердить, чи рани завдано тією зброєю».«Я-ж як-раз і подарував її Орсо», сказав полковник, «і пізнав-би її на дні морському… Отже… молодець! я дуже радий, що він мав її в руках; бо без мого Мантона, я зовсім не знаю, як-би він викрутився».
- ↑ Слідчий пристав у Англії.